ДО ПИТАННЯ ПРО 3-ІЙ МАЙДАН

 Під тиском надзвичайних подій і нереалізованих сподівань в Україні дедалі частіше виникають погрози 3-ім Майданом. Невдоволений люд таким робом намагається спонукати нову владу до рішучіших дій і справді має для цього серйозні причини. Сумнівний мир на Сході щодня забирає кращих людей України і руйнує її суспільні засоби виробництва, культурно-освітню базу, а тим часом Президент країни уникає відповідальності за становище на фронті: йому, бачте, вигідніше, аби під удари критики потрапляв Міністр оборони та начальник Генерального штабу. Хоч насправді це лише амортизує удари по президенту, бо ж усі знають: обох посадовців призначає саме він і принизливі накази не стріляти у відповідь на вогонь з території РФ віддає також він.

   Одначе наголошувати на потребі 3-го Майдану чи наближати його в часі наразі нема підстав. Найперша і головна обставина: ще не скінчилась дія потужного 2-го Майдану. Надто великі жертви поніс український народ, аби призабути його так, як призабувся 1-ий Майдан.  Отож ні на мить не повинні вщухати наші постійні та послідовні вимоги до всіх українських влад, зумовлені ідеалами 2-го Майдану. Лише тоді, як цих вимог не задовольнятимуть у мирний спосіб, настане отой грізний 3-ій Майдан. І перша хвиля найгострішого спротиву пересічних українців здійметься через ігнорування владою українського національного відродження, друга – через глибокий соціальний дисбаланс у суспільстві. 

   Дехто дуже помиляється, коли вважає, що за широкого доступу до інформації можна довго утримувати чисельний народ у принизливому стані, так само помиляється, коли думає, що олігархат середньовічного зразка може довго існувати в інформаційно-розвиненому суспільстві. Жадібність, яка не знає меж і моралі, приречена еволюційно. І то вже питання часу та специфіки умов, на якому поколінні своїх носіїв, у який спосіб вона зазнає краху. Колись вершиною свавілля феодала було «право першої ночі», сьогодні – голодна дитина під розкішним приватним палацом. О, нинішня інформація настільки всесильна, що в слушну годину видасть усі таємниці будь-якого олігарха! 

    

  Олекса Палійчук.

ХІБА НЕ ДОСИТЬ ПОМИЛОК І ВТРАТ?!

   Коли заступник голови Адміністрації Президента України Валерій Чалий підказує в телеефірі ворогу, чим і як можна тримати Україну в страху, то ворог за це йому тільки подякує і, хтозна, ще загориться бажанням скористатись його підказкою. Не перешкоджати ворожій бронетехніці заходити на нашу територію у пана Чалого означає запобігати повномасштабній війні, ударам російської авіації. Звідси виходить: якщо почнемо вогнем зупиняти ті колони, то повномасштабна війна з боку Росії вже виглядатиме як закономірна, виправдана її реакція: аякже, он сам Президент України так думає. За логікою Чалого, а відтак і президента, нам лишається тільки сподіватися на співчуття Заходу і на милість Путіна, якого жодним чином не смій прогнівити. Як це в’яжеться з ідеалами Майдану, зокрема з його найпершим принципом гідності? – для нашої влади немає значення.

    Якщо до цього додати ще запобігливу мовчанку на артилерійські та ракетні обстріли з території Росії, то… справді надто вже дивна, якщо не згубна, логіка для країни, що має оборонятися від агресії, що мусить захищати свою територіальну цілісність. Усе те відбувається під час так само дивного перемир’я, коли щодня гинуть наші військові та цивільні люди, нищаться ресурси, коли бойовики навмисне обмінюють полонених невеличкими групами, щоб таким чином давати нашому президентові жалюгідну змогу сказати собі щось на виправдання.  То що це як не глухий кут для нашої влади?.. А коли так, ми всі мусимо їй допомогти. Хіба не досить помилок і втрат, щоб ми прокинулися та перестали сподіватись на гру Долі!?

      Олекса Палійчук.

ВИБОРИ: ВИСНОВКИ І ЗАУВАГИ

   Висновки декотрих аналітиків щодо неуспіху «Свободи» в цьогорічних парламентських виборах змушують мене зробити певні зауваги. Так, можна погодитися з аргументом, що на  електоральному полі партії з’явилися політичні конкуренти, і їй слід було активізуватися, але ні голова Львівської обласної «Свободи» Ірина Сех, ні генпрокурор Олег Махніцький не створив настільки дражливої причини для виборців (його наступник теж не вельми прославився на цій посаді). Звісно, партія мала підстьобувати свого протеже, мусила йому дієво допомагати.  

  Головна причина нижчого результату "Свободи", я вважаю, полягає в тім, що вона, перебуваючи у владі, не використала свого важеля впливу (35 дисциплінованих голосів), аби перешкодити Турчинову безславно здавати Крим, аби перешкодити ворогу розвинути успіх на Сході. Саме це певною мірою розчарувало прихильників "Свободи" по всій країні. Бо наша держава мала на півострові достатньо сил, щоб вибити з будинків ВР і Кабміну АРК тих 120 озброєних невідомих, що незаконно туди увійшли. Мала ще не розкладені підрозділи МВС і СБУ, військові частини. Треба було тільки віддати наказ, чого не зробив Турчинов. Тоді депутати не голосували б із примусу, тоді руйнування української влади не отримало б розвитку. Це та інше докладно описав Анатолій Гриценко. Наслідок: Крим ганебно здали без бою; як хвалився Путін, Росія взяла півострів "без жодного пострілу".

   Але, попри все, у цих виборах мала вистояти галицька інтелігенція, тобто, критикуючи "Свободу", вона мусила зберегти базові українські пріоритети (див. замітку «Чому так сталося?» http://paliychuk.in.ua/index.php/statti/180-2014-11-04-15-56-32). Також додам: самій «Свободі» не варто брати до уваги «пояснення причин поразки» з боку тих політологів, що критикують її за націоналістичні (читай патріотичні) позиції. Партія в жодному разі не може полишати своїх стратегічних цілей: попереду ще надто багато жертовної роботи для того, щоб українці як нація зрівнялися з іншими  великими народами світу. І ще знаймо: навіть за названих помилок «Свобода» подолала б належні 5 відсотків, якби їй у цьому одні сили не перешкоджали, а інші не дозволяли перешкоджати.

     Олекса Палійчук.

На жаль, ми помилилися з Президентом, так само як і в 2004 році - Сергій...

НАЙПЕКУЧІША РЕАЛЬНІСТЬ

    Найпекучіша для нас реальність: Порошенко виявився безпорадним як головнокомандувач. Це і неадекватна кадрова політика, і Мінські домовленості, які практично створили згубну для України, але корисну для Росії та сепаратистів патову ситуацію, коли відбувається неконтрольоване переміщення з Росії живої сили і військової техніки, коли даремне гинуть наші хлопці. 

    А Порошенку лишається тільки втішати народ повідомленнями про звільнення з полону наших бійців, що протилежна сторона навмисне дозволяє робити невеличкими групами. Налаштувати ж воєнну кампанію так, щоб цих полонених не було так багато (!), наш головнокомандувач і призначені ним генерали не можуть. Отож суспільство мусить дієво допомогти президенту в цьому питанні або відібрати в нього обов'язки головнокомандувача. У народі вже визріла підозра, що президент навмисне забороняє наносити нищівні удари по колонах супротивника та відповідати на обстріли з території РФ, щоб не дратувати Путіна. 

    Олекса Палійчук.

ЧОМУ ТАК СТАЛОСЯ?

    От і скінчилися наші вибори до парламенту. На жаль, до нього фракційно не увійшли ВО «Свобода» і «Громадянська позиція» разом із «Демальянсом» - найбільш виразні та стійкі проукраїнські партії. Як же могло таке трапитися?.. Так, у них були помилки, з’явилися конкуренти на їхньому електоральному полі, але, певна річ, не те стало головною  перешкодою. А те, що Майдан відшумів, і названі партії вже ніяким чином не вписувалися у стратегічні плани великого внутрішнього і зовнішнього капіталу. В нових, сприятливих для нього умовах, ревні патріоти або «небезпечні націоналісти» стали непотрібні, і їм, як то кажуть, організовано перекрили кисень.

Правда, не всі виборці так легко піддавалися на замовні побрехеньки, не скрізь окружні виборчі комісії слухняно виконували накази. Були й такі виборці, що просто дозволили собі розкіш бюлетенями фехтувати в чисто «хатніх» поєдинках. Чому я розцінюю таку поведінку як розкіш?.. Бо жити і працювати в умовах, коли тобі не доводиться щоденно боротися за рідну мову в офіційно україномовних дитсадках, установах, то воістину велике щастя, і, мабуть, через той природний привілей, не задумуючись, тицяєш в обличчя братові, стрийкові, сусідові… зачекай: навіщо бюлетенем?.. Є ж якісь базові пріоритети! Є ще Схід і Південь, навіть столиця країни, де природні права українця, його рідну мову треба он як, не шкодуючи сил, захищати! І для цього конче потрібна, просто необхідна трибуна Верховної Ради України, де наші національні інтереси захищатимуть уже перевірені майданами і ворожими кулями патріоти.

Тому вкрай дивним для мене і моїх друзів став негативний вислід голосування на Львівщині за Ірину Фаріон – ту полум’яну «свободівку», яка цілком заслужено колись викликала у мене рефлексію:

Шкварчить од люті в недруга печінка,

здригається його потворний Вавилон,

бо йде хоробра і красива жінка –

гроза перевертнів Ірина Фаріон.

Мені, волинянинові, що мусив змінювати місце проживання, але скрізь і завше боровся за рідну мову, добре відома ота лють знахабнілого ворога, що віками тримав свого чобота на українському горлі. Так, я буду в окремих аспектах підтримувати Арсенія Яценюка, бо знаю: наш президент не став українським Пілсудським, і йому не можна віддавати всі гілки влади. Але я знаю, що Яценюк підтримував Гурвіца, який встановив пам’ятника душительці України Катерині II. Яценюка той пам’ятник не зачепив, але він зачепив «Свободу», тому я не вагатимусь у своєму виборі, хоч і не належу до цієї партії.

Авжеж не могла забути фундаментальні пріоритети і львівська інтелігенція. Ось чому я маю спитати її: чому так у  краї сталося? За ті 0,3 відсотка голосів, що їх недобрала «Свобода», не гризуть докори сумління?.. Чи, може, ви, панове, воліли бачити у «Свободі» якийсь піднебесний ідеал, а не живих людей?.. Тоді згадайте афоризм: «Я людина, і ніщо людське мені не чуже».  І ви впевнені, що обрали ліпших?

Ми добре знаємо: якби не масові десанти з Галичини в 90-х, Україна навряд чи здобула б тоді державну незалежність. А Майдан 1-й і 2-й? Бо така вже місія історично визріла для цього краю: запалити власним прикладом і повести до волі інших. Тим-то великий гріх не пам’ятати дев’ятнадцяти “свободівців», що поклали свої голови на Майдані, і тих, що нині воюють в АТО.

Олекса Палійчук.

Див. статтю «Зухвалий виклик Україні»:

http://paliychuk.in.ua/index.php/statti/141-2013-10-05-05-33-41

Вірші «Галичині», «Ода Львову»

http://paliychuk.in.ua/index.php/poetdor/baikigumor/45-2009-06-11-04-58-28

  Сайт: http://paliychuk.in.ua

НАШ СПІЛЬНИЙ УРОК

"Ті, хто голосував, наприклад, за "Опозиційний блок" були менш схильні спілкуватися з інтерв’юерами. А виборці "Свободи", ймовірно, були більш відверті, і серед них відсоток тих, хто відповів, був більший" (УП http://www.pravda.com.ua/news/2014/10/28/7042507/).

 Ось так намагалася керівник фонду "Демократичні ініціативи" Ірина Бекешкіна виправдати різницю у ВО «Свобода» між екзит-полами і повідомленнями ЦВК. Подивіться, якими винятковими стали для неї всі виборці "Свободи"! Наче виборці інших партій теж не були відверті: чогось соромилися чи боялися. Таке нелогічне твердження навряд чи пасує статечному соціологу.

Певна річ, які б не були помилки партії "Свобода", вона не могла втратити більшість своїх виборців. І правильно сказав Ігор Мірошниченко, що "Свобода" не подобається ні Москві, ні Вашингтону, тож, зрозуміло, нейтралізувати її як політичну силу взялися тутешні приятелі обох тих центрів. І вже зовсім відкрито й підло били по "Громадянській позиції", зокрема по її керівнику Анатолієві Гриценку.

«Свободу» просто використали. Отримали її надійні 35 голосів, і цією частковою присутністю партії у владі дали їй «замазатися» об здачу Криму, об катастрофічне недбальство на Сході. Тепер «Свобода» владі вже була не потрібна: одні навмисне вичавлювали її з політичного життя, інші дозволяли це робити. І хоч нашим великим інтеграторам було б вигідніше мати дисципліновану "Свободу" у своєму таборі, органічна неприязнь до неї брала своє. Так складаються передумови для 3-го Майдану. А для «Свободи» нехай це буде уроком на все життя, доброю наукою з ким треба дружити, кому довіряти.

Впевнений, недалеко той час, коли й наш легковірний виборець навчиться обирати собі надійних захисників та друзів. Бо як можна забути, скільки «свободівців» полягло на Майдані, скільки досі воює за нього в АТО?!

    Олекса Палійчук.

ДЕЩО ПРО "САМОПОМІЧ"

«Самопоміч» рекламує себе тим, що в її списку нема жодного екс-депутата. Але хіба це добре? Хіба на виробництві не треба досвідчених фахівців, які вчитимуть молодих випускників навчальних закладів? Хіба на фронті мають воювати лише молоді необстріляні хлопці?.. Завжди і всюди, у будь-якій галузі, а відтак й у Верховній Раді потрібні люди, що мають знання і практичний досвід боротьби за українські національні інтереси.

 «Самопоміч» виставляє гасло «Візьми і зроби!», але не переконує мене в тім, що має спільний для своїх членів ідеологічно-концептуальний стрижень. Вона може продукувати навіть брудні пасквілі на шанованого в Україні військового діяча Анатолія Гриценка, який усе своє життя присвятив безкорисливому служінню рідному народу.

Свою відданість Україні практично довели народні депутати «Свободи», переконливо засвідчує «Громадянська позиція», і наш святий обов’язок проголосувати за ці партії, дати їм змогу працювати у парламенті задля щастя українського народу. Така моя тверда, підкріплена власним життєвим досвідом, думка.

Олекса Палійчук.

БЕРЕЖІТЬСЯ МОСКОВСЬКИХ МАГІВ!

«Новий голова Донецької ОДА Олександр Кіхтенко переконаний, що українська сторона повинна проводити всі соціальні виплати на тимчасово окупованих територіях регіону. Про це він повідомив під час прес-конференції у Святогірську» (газ. «День», 11 жовтня 2014).

Всі?.. А чи обов’язково треба всі? І що практично можуть означати підписані з бойовиками угоди для агресора на відміну від сподівань оптимістично настроєної та довірливої української влади?.. Не завадить розібратися, бо щось вельми дивне затуманення від самого початку опановує голови наших нових високих посадовців. Просто якесь наслання від московських чорних магів. Слухняно віддали противникові головні адміністративні установи, весь оперативний простір й ініціативу в Криму, покірно замкнувшись у стінах домашньої дислокації. Далі – без жодного пострілу здали й рідні стіни та все військове майно, що там знаходилося. По тому байдуже спостерігали, як противник розвиває свій успіх у Донбасі, коли можна було тоді ще не розкладеними силами МВС, прокуратури та СБУ переловити по дорозі на нічліг усіх більших і менших, сп’янілих од безкарності ватажків, що нахабно демонстрували, як можна зривати наші державні прапори. Цими закликами повнився тодішній Інтернет, але їх на Київській «горі» не чули, бо ж, звісно, що значив голос простих смертних порівняно з арсеналом кремлівських магів!

То які ще наслідки можуть нам загрожувати завтра і післязавтра? Варто задуматися, бо, схоже, назріває абсурдна і ганебна для нас, українців, ситуація. Третина Донбасу де-факто стає другим «Придністров’ям», що б там не заперечували наші заколисувачі. На початку вона ще нібито формально залишатиметься в Україні, але насправді доти, доки противник не укорениться, не укріпиться, тобто доки остаточно не знищить усі ще наявні де-не-де ознаки українськості. А це вже почалося: сепаратисти, не криючись, повсюдно забороняють українську мову, символіку, історію, нищать саму українську пам’ять і душу.

Означені угодою умови цілком влаштовують агресора, тим більше, як лунають доброзичливі голоси наших посадовців, Україна має забезпечувати всі соціальні виплати на території цієї нелояльної до неї квазі-республіки. Мабуть, вони ще не зовсім уявляють, що означає слово «всі», то нехай поцікавляться… Бо це вже готовий карикатурний образ України, яку Путін тепер без усяких заперечень збоку покаже світові як неповноцінну державу.

Та ще цікавішим наслідком для української влади стане кінець надіям на те, що їй пощастить завоювати симпатії окупованого населення, бо своєю фінансовою причетністю до його соціальної долі вона у найближчому майбутньому навряд чи виправить попереднє до неї ставлення. В голові типового «колорада» (і не лише його) добре визріватимуть та роїтимуться лише вимоги, а не вдячність Києву. Доведеться неодмінно піднімати пенсії до російського рівня по всій Україні. Доведеться створювати захопливі українські фільми,  вистави, культосвітні та розважальні програми.

Тому я хочу нагадати панові Кіхтенку, що фінансове забезпечення окупованої території має свої розумні межі та що назване політичне утворення мусить бути по-господарськи самодостатнім, скажімо, нехай своє вугілля вивозить не до Росії, а продає українським підприємствам. Доречно й нагадати про нещодавно виголошене кредо президента України, за яким  «Україна фінансуватиме лише території під українським прапором». Тільки так, інакше наш громадянин переконається, що його влада цією угодою нічого корисного для своєї країни не вигадала, а лише перехитрила свого виборця.

Та все ж найперше моє застереження: «Бережіться московських магів!»

Олекса Палійчук.

Гриценко про продаж військового госпіталю у Дніпропетровську

НЕБЕЗПЕЧНА ІДЕЯ

Для українського суспільства сьогодні це обіцянка переманити окупованих наших громадян своїм кращим життям. Такого свята злуки доведеться чекати хтозна скільки, але ми вже звичні: он як терпляче дожидалися комунізму! Цю ідею охоче поширюють вороги і безпосередні винуватці наших територіальних втрат. Завдання мають втихомирити наші емоції, заспокоїти нас. Хочуть, аби ми понадіялися на майбутні покоління, а самі перейшли у сплячий режим. Так і пригадується колишнє повідомлення в періодиці про італійський Клуб ледачих, заснований на принципі: «Не роби того сьогодні, що можна зробити завтра. Не роби того сам, що може зробити хтось». Одне слово, агресорові дуже хочеться призвичаїти нас до нового статусу загарбаних ним земель.

Не знаю, скільки набереться людей в Україні з дитячим рівнем наївності, що повірять у нав’язувану ідею, бо практика не дає прикладів для таких надій. Он Японія досі не може отримати назад своїх островів, а Німеччині не повернено Кенігсберга, дарма що організація і рівень життя у цих країнах набагато вищий, ніж у Росії. Тим часом декотрі наші керівники твердять, що ми вже здатні себе захистити, мовляв, з цією метою і вигравали час, покірно здаючи Крим. То чого б і справді не захищатися? От лише мусимо навчитися це робити, як слід. Учитися мусимо всі: від головнокомандувача до рядового, а то ж куди годиться: стільки убитих, поранених та полонених! І з потужною високоточною зброєю теж не безвихідь. Наразі її можна купувати на світових ринках, а далі самі виготовляймо; для цього маємо достатній науковий і ресурсний потенціал. Більше того, я впевнений, наші «яйцеголові» здатні винайти зброю, якої не знає світ, їм треба лише створити належні умови.

Одним краснобайством та вояжами «по закордонах» перемоги не здобудемо. Світ поважає того, хто сам себе поважає. І приклад такої самоповаги має показувати у першу чергу наша національна еліта, свідома свого патріотичного обов’язку. Коли я чую, що Україні треба висунути свого Пілсудського, то готовий відповісти: першою має його шукати українська еліта. На жаль, в Україні це головним чином гола, безвладна інтелігенція, чия силова дія практично мінімальна. Повноцінна еліта не вставляє палки в колеса потенційному всеукраїнському лідерові і головнокомандувачеві. Якщо мені скажуть, що такого нема, я твердо заперечу: є, хоч навмисне його не називатиму. Хай кожен подумає і сам зробить висновок, зважаючи на те, що ми у стані війни з небезпечним противником.

Цей стан зобов’язує державну владу застосовувати всі свої установи, відомства та служби для боротьби з ворогом. Агресорові не можна лишати жодного каналу впливу на свідомість наших громадян. Тому видається більш ніж дивною діяльність в Україні Церкви, що підпорядкована ворожій країні та живе за її інструкціями. Маємо приклади відвертої агресії з боку її священиків. То вони агітують паству супроти незалежної України, то відмовляються  відспівати полеглого бійця АТО чи навіть заводять сайт, де славлять Гіркіна, ДНР і ЛНР. Але так відкрито діють не всі, і я дуже сумніваюся, що професіонали СБУ не знають,  що багато наших ворогів працюють в УПЦ МП конспіративно. Я впевнений: там їх набагато більше, ніж у російському посольстві та консульствах.

Ще 2004 року УПЦ МП зухвало втрутилася в політичне життя країни, підтримавши кандидата у президенти Віктора Януковича. Відтоді московська креатура в її складі лише міцніла і множилася. Сучасна українська влада досі не вжила ефективних заходів, щоб конструктивно змінити становище. Нас переслідує вже закорінена у свідомості звичка промовчувати, поступатися тощо, а це стимулює нападника розвивати свій наступ. Століття неволі обернули нас у доволі специфічне суспільство, і лише двадцяте, особливо двадцять перше століття внесло у нашу долю суттєві корективи. На жаль, теперішня влада помітно відстає від зрослих, підвищених Майданом, духовних і соціальних запитів  нашого народу, що загрожує подальшими конфліктами всередині країни й особливо небезпечне під час війни з агресором.

На предмет церковних стосунків для порівняння наведу приклад, як чинили з українською Церквою по-сусідськи: «В Росії Богородська єпархія УПЦ Київського Патріархату мала Богоявленський собор з великим комплексом споруд, в яких розташувалися Православна гімназія (середня загальноосвітня школа), Ліцей мистецтв, Духовна семінарія, велика бібліотека з читальною залою, безкоштовний медичний пункт, дві безкоштовні благодійницькі їдальні та велике підсобне господарство. Але восени 1997 року все це було захоплено священиками РПЦ МП за допомогою 100 московських ОМОНовців, які вночі вигнали з території собору не тільки українців, але й росіян, серед яких були гімназисти, семінаристи, духовенство і парафіяни УПЦ Київського Патріархату». (Короткий нарис історії Української Православної Церкви. Вашої Всесвятості – недостойний Адріан, митрополит Дніпропетровсько-Криворізький (Україна) та Московсько-Богородський (Росія). 30 грудня 2008 року). http://mamajeva-sloboda.ua/publ.php?id=65

Олекса Палійчук.

ІЛЮЗОРНІ СПОДІВАННЯ

    Для України настає справжній момент істини, хоч усе почалося досить банально. Вірні традиції, члени команди боса безвідмовно, на всі заставки пропагують його рішення як єдино правильне. А що ближче до істини? Схоже, великому завойовникові з сусідньої держави довелося трохи побувати в ролі миротворця. І лише для того, аби зупинити санкції Заходу, що той готовий радо зробити за першої-ліпшої нагоди.

   Втішаєтеся, панове, тим, ніби в якомусь майбутньому спокусите проблемний регіон-відламок ліпшим життям, так само ще збираєтеся повертати Крим?.. Як би не так! На Сході національно-визвольною боротьбою навіть пахне, хоч і вона не завжди забезпечить перемогу, останній приклад – відчайдушна Ічкерія.

      Кажете, проведемо надійний кордон з Росією?.. Та будь-який «шедевр Манергейма» легко долається зустрічними ударами з обох боків. Будете заперечувати?.. Що нам доручать, так це багатозатратну відбудову господарства на зруйнованій території. Це у мене викликає асоціації з правлінням Леоніда Кравчука, який виділив чималі кошти на утримання Чорноморського флоту, але нічого не пообіцяв особисто Касатонову, тож самі знаєте, чим скінчилося.

   Насправді, якщо керівників поліції, служби безпеки, прокурорів, ще, може, й армії призначатиме не Київ, то про цілісність нашої території можна буде розповідати лише анекдоти, що десь у вузькому колі, мабуть, і робитиме Путін. Побудована на татаро-монгольських державотворчих традиціях, Росія не випускає свої кігті з тіла жертви. Виняток – дуже великі потрясіння її власного тіла. Такий її менталітет, культура.

     І як можна було так беззастережно довіряти противникові, якщо він не тільки не склав зброї, а й не видав для правосуддя убивць та катів?.. От як ви, пане президенте, подивитеся у вічі тій українці, яку били під стовпом ганьби, або як змиритеся зі спогадами про закатованих ваших співвітчизників – палених живцем, з розпоротими животами, утоплених?.. Поразки партій та лідерів часто починалися з моральної поразки.

     Сподіваєтеся, що переграєте аналітиків із ФСБ?.. Ілюзорні сподівання. Цього ми ще не скоро навчимося! Наразі не вміємо добирати відповідальні кадри для держави. Тільки й того, що дасте «регіоналам» чудовий привід хвалитися: а ми ж казали, що треба домовлятися! Може, це їм ще й підніме рейтинг. 

       Олекса Палійчук.

ДОРОГИЙ УРОК

    Ніхто не вирушає у плавання на дірявому човні. Ніхто не ллє воду (сьогодні це кров наших бійців) у діряву бочку. Росія здатна перекинути ще багато зброї та живої сили, і за все те нашим хлопцям ще більше доведеться платити життям, якщо ми не оволодіємо власними кордонами. Отож утричі більше сил на повернення кордонів! Таких сил, щоб не довелося залишати їх знову. А для цього не треба боятися відповідати Росії вогнем на зухвалий вогонь з її боку. Геть «кримський» синдром!.. 

   Наша влада клято не може зрозуміти: якщо Путін захоче, то кине в Україну свої війська, незважаючи на наше терпіння, з яким ми переносимо його стусани. Навпаки, його зупинятимуть лише власні втрати. Пригадайте, щодо Криму навмисне писали: «ПрогрАє той, хто перший вистрілить». І Путін привселюдно похвалився, що Росія повернула собі Крим «без жодного пострілу». Невже наша влада забула такий дорогий урок?.. Геть шкідливих боягузів! Україна чекає на воїна!

     Олекса Палійчук.

УКРАЇНА ЧЕКАЄ НА ВОЇНА

Наш Президент виправдовує мовчанку України на обстріли з території Росії. І це велика його помилка як головнокомандувача: по-перше, така неадекватна поведінка марно збільшує втрати наших військ; по-друге, безкарність спонукає ворога до розширення своїх дій; по-третє, негативно впливає на наших бійців і на всіх українців з морального боку, бо змушує всіх нас миритися з долею жертви, пригнічує волю до повноцінного спротиву. Хто-хто, а ВО "Свобода" мусить негайно повстати супроти такої згубної для України практики. Чи вона знову промовчить, як у випадку з Кримом?

Ми вже наочно переконалися, що стратегічною, а відтак і тактичною помилкою було  орієнтуватися переважно на Захід, лише показувати йому, як нас Росія кривдить, замість того, щоб з деякими втратами самим звільнити приміщення Кабміну і ВР АРК. Взяття «без жодного пострілу» Криму настільки окрилило Путіна, що він захотів більшого успіху. Цієї безславної капітуляції ми сьогодні ще сповна не усвідомили, тільки розплачуємся значно більшими втратами на Сході. Надто добре це усвідомлять наші нащадки, бо то якраз такі події та вчинки, про які Іван Франко у поемі «Мойсей» писав: «Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу».

Для світу вже доволі знайома ситуація, коли ворогуючі сторони обмінюються на кордоні пострілами, але щоб стріляла тільки одна сторона, а друга покірно облизувалася – такого нема ніде, Україна – сумний виняток. Якраз така поведінка і дає підставу говорити про неповноцінність нашої держави. Он уже цілі підрозділи відводимо з власної прикордонної території, щоб уникнути вогню з боку РФ.

 Певна річ, громадяни України дивуються: як так, що бойовики вже збили понад два десятки наших пілотованих літаків і гелікоптерів, а ми не здатні приземлити жодного пілотованого. Ось чому країна не приймає таких нелогічних пояснень. І  в наріканнях людей ідеться не лише про літальні апарати, а й про зухвалий артилерійський вогонь з території РФ. Тут уже відповісти негайно й адекватно що заважає? На ворожу гармату є наша гармата, на ворожий «Град» є наш «Град». 
   Пояснення такої бездіяльності непереконливі. Льотчики кажуть: це означає розписатися у власній безпорадності. Наші керівники знову бояться спровокувати Росію на щось більше. Як у Криму, де боялися вистрілити у нападника. А "більше" завжди виростає з того "меншого", яке ми дозволяємо. Показовий приклад: уже газової атаки діждалися наші прикордонники в Червонопартизанську. Тим часом наша влада мала зробити цілком зрозумілий та елементарно необхідний крок: після перших же пострілів з боку території РФ офіційно звернутися до її керівництва з нотою, в якій попередити, що у разі повторення провокації буде адекватна відповідь.
    Можна тільки уявити собі, які підстави ми даємо для розваг впевненим у своїй безкарності російським військовим, як вони насміхаються над нашим страхом. Навіть розігрують імітації масштабного вторгнення. З приводу цього я відсилаю нашого головнокомандувача в науку до Ізраїлю. Там із самого початку, незважаючи на дуже нерівні умови, у воєнну практику було закладено суворий принцип: не залишати без відповіді жодного удару з боку противника. Це запорука і нашої гідності, за неї пролили кров на Майдані кращі сини України. І ніхто не має права виставляти українця в принизливому для нього становищі та вигляді. Україна чекає на воїна!

Олекса Палійчук.

ЛІВА ІДЕЯ: МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ

Хто така сьогодні КПУ? Яка її практична користь для нашого народу?.. З одного боку, українські комуністи - це особливий продукт селекції, наче навмисне виведена порода псів, запрограмована служити не рідній Вітчизні, а Москві. З другого боку, це компашка, яка добре влаштувалася в сучасному політичному житті, паразитуючи на популістських гаслах, які ще подобаються нашому совку. Ця камарилья зовсім забула про своє соціальне призначення боротися з експропріаторами і пішла на матеріально вигідну для себе співпрацю з мафіозно-олігархічною ПР, тобто сьогодні це лжекомуністи. Назвіть мені хоч одного комуніста з Верховної Ради, який в часи панування Януковича потерпів за свою принципову позицію?.. Навпаки, своєю участю в коаліції з ПР так звані комуністи давали змогу олігархам ухвалювати потрібні їм закони, за що отримували «хлібні» посади, привілеї, інші вигоди.
     Думка про те, що забороняти КПУ не варто, бо, мовляв, заборона може викликати зворотну реакцію за принципом «заборонений плід солодший», не продуктивна. Комуністична ідея у своєму попередньому вигляді та змісті вже не перспективна, оскільки широкий доступ до інформації дозволяє молодому поколінню повною мірою дізнатися про жахливі злочини комуністичного режиму: про тюрми, Голодомор, ГУЛАГ. У СРСР тоді загинули 20 мільйонів чоловік, в інших країнах світу – 74, 35 мільйона (Резолюція ПАРЄ про злочини комунізму та необхідність їхнього засудження). Завдання нинішньої влади: допомогти в поширенні цієї та іншої викривальної інформації серед населення.

Одначе ліва ідея в суспільстві потрібна, ліва ідея просто необхідна. Передусім для загального балансу, для гармонійного розвитку, як противага егоїстично-приватному капіталу. Це має бути зовсім інша, досі не скомпрометована сила, що виникне і діятиме на гуманістичних засадах та захищатиме інтереси всього народу. І що скоріше країна очиститься від його фальшивих захисників, то швидше зародяться справжні захисники, готові самовіддано боротися за соціальну справедливість.

Як зароджується таке політичне життя у світі і не десь далеко в часі, а вже сьогодні, я спробував описати у повісті «Зенон Гребенюк II», написаній та опублікованій ще за режиму Януковича на сайті «Аргонавти Всесвіту».

              

      Олекса Палійчук.

УКРАЇНСЬКИЙ МОМЕНТ ІСТИНИ

 Сьогодні декотрі наші політики активно пропагують федералізм: одні непрямим чином підіграють Росії, другі – цілком свідомо працюють на її егоїстичні інтереси. Так чи інакше всі вони намагаються спокушати людей, більшість яких навіть не розуміє значення цього модного для них слова. Логіки ж для запровадження названого ладу в сучасній Україні  нема ніякої. Справді, скажіть, будь-ласка, за якою ознакою необхідно федералізувати Україну? За етнічною – ні, бо в Україні всі етноси перемішані та за Конституцією і на практиці рівні; за релігійною – теж ні: маємо той самий аргумент. Географічний поділ – штучний, безпідставний. Історичний – несуттєвий, неактуальний і неперспективний. Крим уже має автономну республіку. То навіщо проштовхувати зайве? Лише для того, щоб сіяти розбрат?
    Проповідники цієї ідеї часто посилаються на приклад успішних країн Швейцарії та Німеччини. Але навмисне мовчать про те, що у конфедеративній Швейцарії кожний кантон – окремий етнос. Навмисне мовчать або не знають історії Німеччини, де колись існувало багато самостійних князівств-держав. До утворення цієї «корпоративної федерації»  чимало зусиль доклали і країни-переможниці в Другій світовій війні, коли конче треба було зруйнувати попередній державотворчий принцип: «Німеччина – це один рейх, один народ, один фюрер». Тим часом руйнувати нашу демократичну державу, в якій усі громадяни мають рівні права, нема жодної потреби. До того ж, центральна влада готова значно розширити повноваження регіонів, їхнє право розпоряджатися цілими галузями місцевого господарства, широкою культосвітньою сферою, власними коштами тощо.
     У своїх маніпулятивних прийомах проросійські агенти і їхні підбрехачі лицемірно апелюють до людських, особливо жіночих почуттів, мовляв, треба домовлятися навіть із чортом, аби за всяку ціну припинити вогонь, аби зберегти життя молодих людей по обидві сторони. Послідувати їхнім закликам – означає залишити в регіоні незмінним статус-кво, тобто владу терористів, російських емісарів та їхніх кримінальних попутників. За таким принципом нам не треба було виганяти  гітлерівців з країни, бо ж – мамо рідна! – будуть жертви. Так, втрати були і будуть, якщо ми хочемо мати власну державу і повагу у світі. Але мусимо скрізь і на всіх рівнях докласти зусиль, щоб ці втрати звести до мінімуму.
     Спецслужби Росії та її агенти впливу мають за ціль якщо не відірвати Донбас, мов Крим,  то створити обставини, за яких він лише формально числився б в Україні, а насправді, з ворожою для неї владою, реально залежав од Росії та перебував у кишені Путіна ще глибше, ніж там сидів і досі сидить Янукович. З огляду на слабкість нашої держави, юридично-правовою підстилкою для такої затії цілком стала б ота федералістична верета. Як тут вчинить наш четвертий Президент – ще гірше, ніж третій, чи значно ліпше – ми хутко дізнаємося.

Олекса Палійчук.

ГАЧКИ І КАЙДАНИ СТРАХУ

Навмисне залишаючи можливість повторного рішення про вторгнення, Росія хоче взяти Україну на гачок постійного страху і тим самим стримувати її від рішучих вольових дій супроти ворога на Сході. Авжеж маріонеткова Рада Федерації в черговий раз не посоромиться своєї сміхотворно-принизливої ролі і слухняно виконає вказівку Путіна. Тут наша колишня Гапочка та її «братчики» в альтернативи не гратимуться. Але на ділі все залежатиме від української влади. Чи заковтне вона цього гачка, визначить рівень міцності її «хребта», рівень її патріотизму. Як бачимо, для декотрих осіб настав час показати українському народові, наскільки заслужено вони посіли найвищі державні щаблі.

Путін же намагається продовжити «перемир’я» недарма. Хоче, аби залежні від нього сепаратисти остаточно утвердилися, закріпили в статусі державних свої владні структури, ще більше озброїлися і нарешті сформували цілком боєздатну власну армію. Так східний регіон України і стане новим, дуже потрібним йому «Придністров’ям”. І хай там собі далі скаржиться на долю Україна: вона ж «недогосударство». А світ?.. Як завжди, «погавкає і перестане».

Настали доленосні випробування і для політичних партій та громадських організацій. Комусь треба витерпіти страх перед Кремлем, комусь – страх втратити кабінети, капітали, впливових друзів. Як далеко вони підуть у своїх діях, щоб засвідчити реальний, а не показушний патріотизм?.. А будуть же нещадні інформаційні атаки: всілякі лякалки, лжерейтинги, провокації, - все те, з чим наразі недостатньо борються СБУ та ГПУ.

Але, крім нав‘язуваного Путіним страху, ми ще маємо свій традиційний страх, який виснажує нашу національну і державну силу. То врощений, мабуть, у підсвідомість страх перед «старшим братом». Авжеж ми досі боїмося проникати на територію, куди проникає він. Ми інстинктивно сторонимося його, тікаємо. Як і в Криму, віддали оперативний простір на Сході, наче перед нами чужа земля, а не своя кровна. Подивіться, як тут вільно, просто мисливцями почуваються бойовики: організовують засідки на наші колони, за командою об’єднуються і нападають не лише на адміністративні будівлі, а й на військові частини, аеропорти. Вони мобільні, активні й ініціативні, постійно тримають наших бійців у напрузі, що свідчить про неабиякий професіоналізм їхнього командування.

Тим часом такою тактикою не повинні гребувати і ми. Попереду і пообіч наших батальйонів мають оперувати мобільні розвід-і винищувальні групи, здатні проникати у середину міст, а ще краще - навіть дислокуватися в окремих кварталах, будівлях. Тоді нікому буде збивати при посадці  наші літаки і гвинтокрили, менше захоплюватимуть наші адміністративні будинки, приміщення прокуратури, МВС, СБУ. Невелика група зможе легко зайти у будинок і нейтралізувати ворожого снайпера. Людські очі краще, ніж артилерійський снаряд, розрізнять, де цивільна людина, а де озброєний ворог. У разі ширшого наступу мобільні групи покидають територію попереду батальйонів. Скажете, будуть часті зіткнення з групами бойовиків? Що ж, зате жертви не будуть односторонні, як від ворожих засідок, як від збиття гвинтокрилів. Не сумніваюся: таких точкових ударів якраз і боятимуться сепаратисти.

Путіну вигідно тримати нас у кайданах перманентного страху. Авжеж тоді  Україна і світ менше думатимуть і говоритимуть про загарбаний Крим. Ця стратегія і тактика будуються на принципі: «Щоб людина менше переживала за відрізану ногу, її треба налякати загрозою раку».

Олекса Палійчук.

НІХТО НЕ МЕТНЕТЬСЯ КАБАНЧИКОМ...

Щойно звернув увагу на Міжнародний клуб православних літераторів "Омілія", що фігурує у списку «Товсті журнали, літературні альманахи». Для цікавості натис на курсор і – спантеличився: не може бути!.. По-перше, виявляється, цей клуб «действует по благословению Предстоятеля УПЦ Блаженнейшего Владимира, Митрополита Киевского и всея Украины». Миттю згадалося: отого, що колись із телеекрана уточнював: «Я давав благословення тільки Януковичу Віктору Федоровичу» – йшлося про президентські вибори. По-друге, на згаданому сайті ви довідаєтеся про зовсім інші погляди на патріотизм,  на події в Криму та Східній Україні, виявите інші тенденції та симпатії у православних країни і світу. Наприклад, вас кине у жах заголовок: «Горе побежденным!»: в случае победы Киева все жители Донбасса будут помещены в фильтрационные лагеря — министр обороны». Всі! – чуєте?.. Тут же у вас спробує викликати симпатію до себе Ігор Стрєлков: «Украинская власть гонит вперед срочников, нацгвардию берегут для зачисток».  І, о Господи (!), «это, может быть, самый ярчайший пример расчеловечивания, к которому можно прийти, если последовательно поддерживать то, что называется сегодня «Украиной». Є там і поети, які надихають на подвиги. Та ось які і до кого саме звертаються:

Держитесь, братья из Донбасса

Александр Конопля, 11/06/2014 — 10:49
Поэзия

Держитесь, братья из Донбасса.
Не верьте лживым вы словам.
Герои гибли не напрасно,
Вверяя судьбы небесам.
Ползёт к нам нечисть из Европы,
Ликует в Штатах сатана,
Но громче всё народный ропот,
И ярче светит нам Луна.
И мы идём, любя и веря,
И с нами рядом наш Господь,
И что-то шепчут тихо вербы,
Людской не понимая спор.

     

     Смішно, правда? Натхненники орієнтуються не на Сонце, а на нічне світило, і мають цілком зрозуміле визначення: графомани. Але є організатори об’єднання «Омілія», що переслідують цілком прагматичну, ворожу для нас мету, і для цього не соромляться використовувати церкву. Як бачимо, оборона України має «діри» не лише на кордоні, і їх не помічають чини, відповідальні за нашу безпеку. Характерно й показово, чи не так?.. Переходити на подальші сторінки цього вкрай ворожого сайту вже не було потреби.
  Знаю, знаю, ніхто не метнеться «кабанчиком» затуляти ці діри, тому дедалі більше переконуюся: саморозпускатися Всеукраїнському Майдану ще ой як рано!

      
    Олекса Палійчук.

ХТО І ЧОГО ХОЧЕ? ПОДУМАЙМО

Дві державні мови в Україні. Що це означає для носіїв тої і тої? Не таємниця: для перших – це юридичне узаконення вередливих забаганок, традиційних лінощів і тепер уже смішної пихи, для других – юридичне узаконення свого каліцтва, відчутної поразки у змаганнях за повноцінну державу і власну гідність. Для перших – право цілком обходитися без української мови, для других – вимога змиритися зі своєю долею. Правда, мені заперечать (і справедливо), мовляв, перші багато втратять, послуговуючись лише однією мовою, бо їхній загал фактично не знатиме жодної іншої мови, а українці, навпаки, додадуть до свого розвитку. Ми є і будемо розумніші, культурніші – скажуть вони. Може, й так, але я вже чую заперечення тих українців, які поціновують свою гідність не нижче світового рівня: то що – будемо потурати чиїмсь забаганкам чи стверджувати повнокровну незалежність українця та його країни? Ми на своїй землі, і ми не гірші від поляка, німця та англійця! Україна не Швейцарія. Дві державні мови в одній країні лише розділятимуть навпіл її суспільство і обіцяють  йому ще більші негаразди.
    Царська, а пізніше радянська Росія навмисне розселяла своїх громадян серед окупованих народів та нав’язувала російську мову як державну, щоб асимілювати їх та закріпити у своїй імперії. Таким чином поширювалася практика, за якої підкорене населення у стосунках із завезеними росіянами мусило завше поступатися рідною мовою. З часом це ставало для нього звичкою, повсякденним правилом. Росіяни сприймали це як належну данину завойовникові, як закономірну перевагу господаря становища і від того сповнювалися почуттям зверхності та пихи. Вивчати українську вони не мали практичної потреби. Аналітики називають це «гордістю раба за свого пана». Подібне бачимо у повісті О.Пушкіна «Дубровский», де кріпосний псар багатого поміщика Троєкурова кидає образливу репліку збіднілому дворянинові Дубровському.
   Двомовність радянська влада офіційно запровадила в УРСР, хоч насправді ще більше посилила асиміляційні процеси, різко обмежила вживання української мови, таким чином позбавивши її перспективи розвитку. Але, на щастя, відбулися епохальні зміни, завдяки яким Україна стала незалежною. Для її громадян велику роль стали відігравати нова періодика й Інтернет. Ніким не обмежений доступ до широкого інформативного простору швидко наближав українця до європейського рівня мислення і світогляду, виховував у ньому почуття національної та особистої гідності. Проте в його країні лишалися співгромадяни, що й надалі хотіли обходитися без української мови, лишалися асимільовані українці, які вже звикли до російської мови, наче до рідної. Назрівала нова стадія відносин в українському суспільстві, яке на більш ніж 70 відсотків складав корінний народ – етнічні українці. Після історичної перемоги на Майдані-2 ті українці вже не хочуть, аби їхня країна писалася на світовому табло історичною невдахою, незугарною калікою.
    Під відвертим натиском недоброго сусіда над українцем нависла нова загроза – привид федералізму. Правда, більшість прихильників цього модного для них гасла не розуміють, що воно означає, але охоче вірять своїм агітаторам, ніби від того заживуть краще. Хоча, якщо розібратися, причин для федералізації нашої країни не було й нема.  Тобто нема причин ділити Україну на державні утворення, кожне з яких матиме власні законодавчі, виконавчі та судові органи. Ось запитаймо себе: за якою ж ознакою будемо федералізувати Україну? За етнічною – ні, бо в Україні всі етноси перемішані та за Конституцією і де-факто рівні; за релігійною – теж ні, бо маємо той самий аргумент. За географією – абсурдно. За історією – не актуально, не перспективно, а відтак нелогічно. Крим уже має автономну республіку. То навіщо пропонувати зайве?.. Хтось не хоче миру в Україні? Комусь вельми нетерпиться нагріти на нашій біді руки?.. Подумаймо.

    Олекса Палійчук.

НЕБЕЗПЕЧНИЙ СИНДРОМ

Його чомусь не помічають психологи у Збройних Силах України, а може, їх там нема?.. Втім, для цього не обов’язково бути фахівцем із психології: небезпека очевидна. Ім’я їй кримський синдром. У військових частинах Криму наші військовослужбовці місяцями звикали не виконувати свого службового Статуту, не захищатися, не стріляти і навіть мали змогу без належного осуду здавати противникові зброю, військову техніку, переходити на бік противника. Були випадки, коли серйозних помилок припускалося й вище командування, наприклад, не дало завчасно наказу вивести кораблі на безпечний зовнішній рейд. Військові частини самі себе ув’язнили, віддавши оперативний простір противнику. Більше того, ця шкідлива практика перекинулася й на материкову Україну, зокрема в найбільш проблемні регіони України.

   Нашу армію розкладала й відсутність військової взаємовиручки, оперативної допомоги, наприклад, Горлівський відділок міліції дві години захищався від нападників, а йому ніхто не допоміг. Наслідок не забарився: противник заволодів приміщенням і територією, тяжких побоїв і наруги зазнав начальник відділку Крищенко. Усе те вкрай негативно впливає на бойовий дух нашого бійця, на його віру в перемогу. Додайте до цього нелогічні накази окремих командирів, які посилали бронетехніку без супроводу піхоти, через що її порівняно легко захоплювали навіть групи цивільних.

   Незважаючи на сумний кримський досвід, головною метою київської влади лишалося показати світові свою терплячість і «виваженість», яка насправді була нічим іншим як руйнівною для армії пасивністю, неправильною стратегією і тактикою, починаючи з головотяпства під час захоплення невідомим загоном кримського парламенту. Тоді в Інтернеті ми читали вигідні для Росії теми на зразок «Програє той, хто вистрілить перший». Це й призвело до того, що на завершення своєї перемоги Путін скаже, мовляв, яка ж то агресія, коли Крим відійшов до Росії без жодного пострілу? За це навіть подякує нашим військовим.

   Зволікання з адекватними контрзаходами не піддається жодному логічному і моральному поясненню. Так, весь світ із подивом спостерігав, як знахабнілі юрби недругів України били, убивали й на коліна ставили наших демонстрантів, що під державними прапорами виступали за єдність України. Проте ця широкомасштабна наруга і приниження чомусь мало турбувала нову владу: вона й далі всі надії покладала на Європу, на США, навіть закликала ввести до України миротворчі сили ООН, буцімто не знала, що такі сили  посилають лише туди, де йде війна, де сама країна чинить збройний опір. Сподівання, що хтось інший буде класти за тебе свою голову, коли ти сам цього не робиш, було не лише наївним, а й аморальним. Тим часом уже чи не весь світ офіційно стверджує право України на збройне наведення порядку в захоплених бойовиками районах.

   На сьогодні склалася парадоксальна ситуація: влада запевняє українське суспільство, що наше військо вже здатне захистити країну від агресора, водночас демонструє великий страх перед його вторгненням, тобто боїться спровокувати його на цей крок, залишаючи й надалі принизливу для себе і руйнівну для всіх наших силових структур пасивну роль «меншого брата». Агресорові того тільки й треба: он, мовляв, подивіться, яка ненадійна ваша влада, яка слабка та недовговічна ваша держава, до того ж, у нас більше платять… Щодо оплати, мусимо сказати відверто: тут спостерігаємо дивовижну тупість, якщо не злочин, владних верхів із самого початку. Як можна було українському військовому платити менше, ніж російському?! Адже в тому самому Криму вони служили поруч, адже особовий склад наших ЗС постійно скорочували!..

   Не додає оптимізму й позиція декотрих наших військових авторитетів, які ще недавно енергійно критикували владу за фатальні помилки в Криму, а тепер і самі воліють терпіти – «не провокувати» Росію на агресію. І наче в унісон появляються нові «страшилки»: якщо вб’ють 100 чи 200 «протестувальників», Росія вже точно введе свої війська в Україну. Жахлива, руйнівна, для українського народу пошесть «непротивлення злу насиллям» загрозливо поширюється Україною, ганьбить нашу державу, знекровлює її силові структури. Що ж, коли не можна застосовувати зброю супроти озброєних диверсантів та їхніх найманців, нехай наші силовики беруть вербові гіллячки та йдуть до них з мирними пропозиціями. Хоч можуть бути і несподіванки. Якось гурт місцевих доброхотів помахами гіллячок та мирними вигуками привітав Олександра Македонського, але той не був у настрої і наказав усіх їх перебити.

   Страх вистрелити в озброєного нападника, гіпертрофований страх за власне життя у того, хто зобов’язаний захищати зброєю інших, належать до фобій, які лікують психіатри і психологи, але де їх стільки взяти? Лишається тривала наполеглива робота з людьми, яку буде змушений організувати майбутній Президент України.

   Олекса Палійчук.

УРОКИ СЛУХНЯНОЇ ПАСИВНОСТІ

 Минулої п’ятниці ми стали свідками чергової телерозмови у С.Шустера про пекучі для нашої країни проблеми. Треба зазначити, що сам ведучий вів програму на високому професійному рівні і показав себе далеко не байдужим до долі України.

Аудиторія цього разу складалася з мешканців Кримського півострова та їхніх земляків, які нині проживають у Києві. І ще незвичним для телеглядачів було те, що у передачі взяв участь невизнаний центральною владою прем’єр-міністр Криму С.Аксьонов.  Авжеж погляди і поза деб’ютанта не стали для українців сенсацією, та перший пункт його звинувачення на адресу української влади треба розглянути докладніше. Йдеться про її бездіяльність після захоплення будинку Верховної Ради Криму. Звинувачення звучало з неприхованим викликом, але, на жаль, було справедливим. Так, Україна, якщо вона вважала себе законним господарем на кримській землі, мусила оперативно звільнити від озброєних нападників приміщення місцевих депутатів, тим більше, це було в її силах, а нападники не мали на собі розпізнавальних знаків, що давало повну підставу повестися з ними як із терористами. Таку пасивність українських правоохоронних органів аж ніяк не можна пояснити побоюванням України спровокувати воєнний конфлікт із військовиками Російської Федерації. Тим часом історичний досвід переконує: після такої промовистої «щілини» у противника неодмінно з’являється бажання розвинути успіх і розчинити «двері» ще ширше.

Тепер деякі міркування щодо самої тактики одностороннього, доведеного до абсурду запобігання воєнному конфлікту з РФ. Ця тактика вже обернулася на добровільну самоізоляцію, де вокіл наших військових об’єктів, наче над норами борсуків, стоять мисливці з собаками і радяться, як ліпше викурити здобич. Так, ми повинні уникати провокацій, але ж не віддавати весь оперативний простір противникові! Маємо не лише ховатися за стінами, а й мобільними загонами, групами рухатися територією півострова і допомагати своїм оточенцям. Ті теж не повинні боятися висунути носа. Ми вже бачили, як одного разу наші військовики вийшли за межі воріт й успішно прогнали таких блокувальників. Але й були свідками, коли кілька озброєних вартових годинами не пропускали на причал машину з провіантом для наших моряків, коли ті, не чекаючи милості, самі могли вийти за ворота і відігнати чужу машину, яка загороджувала проїзд.

Щодо належності Криму, то у нас лишилися тільки сподівання на підтримку Європи і США, хоч добре знаємо її обсяги та межі. Самі ж ми цілком віддали оперативне поле й ініціативу своїм противникам і твердимо, як молитву: «Ми переможемо». Наче не знаємо, що той, хто бере в облогу, завше має перевагу над обложеним, і що довше триває облога, то ближче поразка для обложеного. Кожен день нашої добровільної самоізоляції завдає нам чималих втрат. У нас нахабно забирають дороги, аеродроми, вихід у море, зенітні установки, інформаційний простір, військкомат… Сьогодні в Криму безперешкодно псують наші літаки, безкарно б’ють кореспондентів і визначають, коли та кого пропустити на півострів.

Пересічному українцеві дивно, що наші гвинтокрили не прилітають до обложених, як і прикро від того, що якась невелика група нападників без опору кладе на землю український військовий персонал, відбирає зброю. Та ми лише їм співчуваємо, палко обурюємося, а практично допомогти, скажімо, розігнати облогу не наважуємося: ану ж спровокуємо загострення стосунків! Наче ті стосунки ще можна терпіти. І терпіти де? У Києві?.. Пересічному українцеві дивно, що тільки Росія збільшує свій контингент у Криму, а Україна, маючи більше на те моральних та юридичних прав, не вдається до адекватних дій.

Ми повинні не лише уникати провокацій, а й рішуче припиняти їх. Одначе цього аж ніяк не зробимо, сидячи в суцільній ізоляції. Хтось має захищатися, а хтось - і наступати. В жодному разі не можна доводити свою безпорадність до принизливого становища і не допускати, щоб нас, мов чужорідні тіла, ізольовували та вилучали з кримського суспільства. Слабких та нещасних світ жаліє і кидає милостиню, з тими, хто обороняється, світ солідаризується й активно їм допомагає.

Олекса Палійчук. 

КУЛЬТ ЖОРСТОКОСТІ

Українські події останніх років глибоко сколихнули світ, але найболячіше вразили саму Україну і кардинально вплинули на її менталітет. Просто по-дитячому безпорадний, наш третій президент дозволив прийти до влади відверто мафіозній структурі в особі Партії регіонів, що яскраво показала свою злочинну сутність як під час усіх виборів, так і в період її владарювання. Державне кермо опинилося в руках чужих для українського народу елементів, байдужих і часто ворожих до його національних інтересів, до гідності кожного зокрема незалежно від соціального та мовного статусу. І це доволі промовисто засвідчив Майдан, що охопив усі без винятку регіони країни і верстви суспільства.

Характерною ознакою цієї влади стала не лише боротьба з національним відродженням України, а й практика морального розтління чиновників і силових структур на всіх рівнях. Щоб утримати свою владу, керівні особи цинічно застосовували до них підкуп та залякуваня, всіляко заохочували їх до жорстокого придушення будь-яких виявів опору з боку народу. Для найвищої владної особи Віктора Януковича власні злі «пси» були дорожчі за людське життя, тому він категорично відмовився виконати елементарну для державного порядку дію – покарати насильників. Така антигуманна позиція повністю показала його цивілізаційно-моральний рівень та уподобання, його фальшиву набожність, облудність складених для нього промов та звернень. Жорстокість культивували адміністрація президента, Кабінет Міністрів Азарова, регіональні державні адміністрації.

І хоч креатура Януковича запобігливо співала йому дифірамби, за кожної нагоди цитувала його банальні фрази, образ найвищого представника «донецької» влади ніяк не піддавався лакуванню. Тож не дивно, що таке становище в країні довго існувати не могло. Шкода тільки: усунення В.Януковича від влади затребувало від суспільства великої за людськими мірками жертви. Та було б наївно вважати в усіх тих бідах винним лише його одного. Відомо, «почет робить короля». Саме такий Янукович був потрібен для тих, хто мав невтоленні апетити на добро нашого народу, хто був готовий без найменшого жалю здавати нашу країну північному сусідові.

Героїчна боротьба українців на Євромайдані нарешті добре налякала і зупинила В.Януковича. Тваринний інстинкт самозбереження стрімко погнав його у біга, і, виявляється, саме те найбільше не сподобалося його поплічникам. Бачите, це було «бегство, малодушие и предательство», виходить, Янукович мусив далі воювати з народом. І не каяття прозвучало у тій заяві Єфремова, а бажання сподобатися недругам України і, якщо вдасться, зберегти від остаточного розвалу Партію регіонів. Та марні сподівання: крах будь-якої політичної сили під цим брендом уже довіку приречений скніти на маргінесах, тож найкращий вихід для цієї партії – самоліквідація.

Олекса Палійчук.

ЯКБИ СВИНІ ПОРОЗУМНІШАЛИ

     Незвичайну розмову чує  зараз Панько Хамýленко. Аж не віриться, що саме він, грішний чоловік, звичайний собі дрібний фермер, удостоївся честі на це диво. Сам Господь до Святого Миколая промовляє:
    – Дорогий Миколаю, тебе любить весь православний люд, і ти наглядаєш за тими краями, того тебе й питаю: чого в тих українців досі нічого не виходить? Я ж дав їм найкращі чорноземи, дав гарну вроду, розум і таланти, нарешті дав їм безкровну незалежність, а вони все у сусідів, як жити, питають. Якогось старшого брата колись вигадали на свою голову, без нього і тепер у жодне порядне товариство кроку не ступлять… Чи можеш у тім розібратися і якось навчити їх самостійності та гідності? А то геть, як малі діти. Ніяк не можуть второпати, що тільки свій чоловік переживатиме за честь і добробут рідного дому.
    – Так, Святий Отче. Визнаю: в останні роки послабив до них вимоги, але обіцяю: негайно вживу потрібних заходів.
    – Добре, Миколаю. Можеш іти.
    І всю ту розмову, що в незбагненному етері звучала, Панько не тільки чув, а й сам захотів слово вставити – ідею підтримати, але ні руку підняти, ні язиком ворухнути: велика незрима сила пластом уклала його горілиць, міцно скувала щелепи…
    А це?.. Ой леле, то вже якась інша сцена… Не може бути! Його власні свині заговорили!..
    – Невже у такому лайні я маю лягати і вставати? – майже заверещала холеричка з породи «дюрок».– Я впевнена, в Америці, звідки я родом, уже б задіяли білль про права.
    – Фе! А яке жахливе повітря!.. Зараз учадію від аміаку, сірководню та вуглекислого газу,– обурено похитала рилом блондинка з породи «ландрас».– Таке враження, наче цивілізація сюди і не заглядала.
    – Не здивуюся, якщо завтра мене кинуть у газову камеру,– з апломбом додала теж біломастна уельська красуня.– А тобі, очевидно, все одно,– з погордою кинула вона у бік чорної корнуельської сусідки зі спокійним характером.
    – І зовсім не все одно,– образилась та.– Мені теж дискомфортно. У Великобританії нас поважають.
    Чотири різномастні українські красуні лише зітхнули.
    – Нам треба організуватися і налагодити зв’язки з іншими фермами,– статечно мовила особа з породи коричневих, що мала правильно вигнуту спину та пряму поставу.
    – Так, так! – вискнула невеличка на зріст в’єтнамка.
    – Та вже намагалися, проте без особливого успіху, подала голос полтавська флегматичка.– Наші мужики кажуть: у Західній Україні взагалі не свині, а якісь дегенерати: жодних ознак інтелекту, відсутня навіть членороздільна мова. Їхня стихія – калюжа, а найвища мета у житті – повне корито. З тупою покорою йдуть на смерть, щоб наповнити собою шлунки двоногих убивць. Тільки й надії що на Схід і Південь.
    – Тихіше розмовляймо, щоб наш Хамула не почув: недавно тут швендяв, – зауважила українська  ряба степова.
    – Е-е, не хвилюйся: він добряче відзначив святого Миколая і нині десь хропе, аж стіни дрижать. …Кум його приходив, на Майдан кликав, щоб за Європейський вибір постояти, але наш «патріот» на радикуліт послався; насправді, жінка не пустила. «Куди?! – каже.– Там пластикові кийки по головах гуляють». Я все те чула, коли мене зважували.
    – Ах ти стерво селекційне! Знай: не будеш ти у мене поросят водити. Негайно пущу на ковбаси! – хоче крикнути їй Панько, та звуку нема, рота роззявити несила. А свинячі голоси зазвучали знову, і визначати належність кожного не було вже сенсу:
    – Невже нема для нас порятунку?
    – Нема. Так і наші мужики кажуть.
    – Що саме кажуть?
    – Що ми своїх катюг не здолаємо; вихід один: тікати за першої нагоди.. І бажано в ліси.   
    – Більш нічого не знаєш:?
    – Нічого.
    – Кнур трапився неговіркий?
    – Ні. Зустріч була коротка. Тільки-но він зробив своє діло, як одразу й забрали від мене.
    – Жах! І вони ще теревенять про мораль, гуманізм. Їх, бач, коробить слово «людоїд», а «свиноїд» – ніколи.
    – Я чула, серед них є натуропати, які не поїдають плоті.
    – Ет, лише одиниці. То жалюгідні спроби людства погратися у совість.
    – Гм, кажеш, тікати… Цікава думка.
    – А чим зараз не нагода?! Гайда в ліс!.. Краще від кулі мисливця полягти, ніж понуро йти на забій.
    – Ну, тоді рушаймо!
    – А може, сусідку льоху покличемо?
    – Ти що, забула? …Її дванадцять поросят ссуть!
І   всі свинки дружно покинули ферму. До лісу було рукою подати.
    А Панько все ще не може звестися на ноги, лише в голові плутаються розпачливі думки: я ж сп’яну і двері забув їм зачинити. …Ото халепа!.. Як тепер жити без любого сала! Без нашої всенародної розкоші?! Ох, не інакше як Миколай-Чудотворець мене покарав. Це ж треба так начудити, щоб свині порозумнішали!..
    Наступного дня Панько рвучко схопився на ноги і, ще під впливом сну, побіг до свинарника. Свині були на місці, лише зацікавлено позирнули на нього, мовляв, ну, чого тобі, чоловіче, треба? Панько полегшено зітхнув, але тут же взявся за голову: «Мати Божа! Яке лихо впало б на Україну, якби свині і справді порозумнішали?!»

    Олекса Палійчук.