понеділок, 10 березня 2014 р.

УРОКИ СЛУХНЯНОЇ ПАСИВНОСТІ



 Минулої пятниці ми стали свідками чергової телерозмови у С.Шустера про пекучі для нашої країни проблеми. Треба зазначити, що сам ведучий вів програму на високому професійному рівні і показав себе далеко не байдужим до долі України.
Аудиторія цього разу складалася з мешканців Кримського півострова та їхніх земляків, які нині проживають у Києві. І ще незвичним для телеглядачів було те, що у передачі взяв участь невизнаний центральною владою премєр-міністр Криму С.Аксьонов.  Авжеж погляди і поза деб’ютанта не стали для українців сенсацією, та перший пункт його звинувачення на адресу української влади треба розглянути докладніше. Йдеться про її бездіяльність після захоплення будинку Верховної Ради Криму. Звинувачення звучало з неприхованим викликом, але, на жаль, було справедливим. Так, Україна, якщо вона вважала себе законним господарем на кримській землі, мусила оперативно звільнити від озброєних нападників приміщення місцевих депутатів, тим більше, це було в її силах, а нападники не мали на собі розпізнавальних знаків, що давало повну підставу повестися з ними як із терористами. Таку пасивність українських правоохоронних органів аж ніяк не можна пояснити побоюванням України спровокувати воєнний конфлікт із військовиками Російської Федерації. Тим часом історичний досвід переконує: після такої промовистої «щілини» у противника неодмінно з’являється бажання розвинути успіх і розчинити «двері» ще ширше.
Тепер деякі міркування щодо самої тактики одностороннього, доведеного до абсурду запобігання воєнному конфлікту з РФ. Ця тактика вже обернулася на добровільну самоізоляцію, де вокіл наших військових об’єктів, наче над норами борсуків, стоять мисливці з собаками і радяться, як ліпше викурити здобич. Так, ми повинні уникати провокацій, але ж не віддавати весь оперативний простір противникові! Маємо не лише ховатися за стінами, а й мобільними загонами, групами рухатися територією півострова і допомагати своїм оточенцям. Ті теж не повинні боятися висунути носа. Ми вже бачили, як одного разу наші військовики вийшли за межі воріт й успішно прогнали таких блокувальників. Але й були свідками, коли кілька озброєних вартових годинами не пропускали на причал машину з провіантом для наших моряків, коли ті, не чекаючи милості, самі могли вийти за ворота і відігнати чужу машину, яка загороджувала проїзд.
Щодо належності Криму, то у нас лишилися тільки сподівання на підтримку Європи і США, хоч добре знаємо її обсяги та межі. Самі ж ми цілком віддали оперативне поле й ініціативу своїм противникам і твердимо, як молитву: «Ми переможемо». Наче не знаємо, що той, хто бере в облогу, завше має перевагу над обложеним, і що довше триває облога, то ближче поразка для обложеного. Кожен день нашої добровільної самоізоляції завдає нам чималих втрат. У нас нахабно забирають дороги, аеродроми, вихід у море, зенітні установки, інформаційний простір, військкомат… Сьогодні в Криму безперешкодно псують наші літаки, безкарно бють кореспондентів і визначають, коли та кого пропустити на півострів.
Пересічному українцеві дивно, що наші гвинтокрили не прилітають до обложених, як і прикро від того, що якась невелика група нападників без опору кладе на землю український військовий персонал, відбирає зброю. Та ми лише їм співчуваємо, палко обурюємося, а практично допомогти, скажімо, розігнати облогу не наважуємося: ану ж спровокуємо загострення стосунків! Наче ті стосунки ще можна терпіти. І терпіти де? У Києві?.. Пересічному українцеві дивно, що тільки Росія збільшує свій контингент у Криму, а Україна, маючи більше на те моральних та юридичних прав, не вдається до адекватних дій.
Ми повинні не лише уникати провокацій, а й рішуче припиняти їх. Одначе цього аж ніяк не зробимо, сидячи в суцільній ізоляції. Хтось має захищатися, а хтось - і наступати. В жодному разі не можна доводити свою безпорадність до принизливого становища і не допускати, щоб нас, мов чужорідні тіла, ізольовували та вилучали з кримського суспільства. Слабких та нещасних світ жаліє і кидає милостиню, з тими, хто обороняється, світ солідаризується й активно їм допомагає.

Олекса Палійчук.