СХАМЕНІТЬСЯ!!

   Панове українські владоможці! Запевняю вас: чи вийде Путін зі стану «гібридної» війни і застосує авіацію – залежить не від вашої пози. Навпаки, що нижче ви прогнетеся, то більша спокуса виникне у вашого «партнера» вас дотиснути. А тому даремне ви боїтеся бомбити ворожі бронеколони на марші. І ваші оприлюднені страхи такої реакції з боку ворога лише викликають у нього підтвердження, що він обрав правильну тактику: залякати боязливого супротивника, щоб досягти бажаної мети – передусім нейтралізувати його авіацію та наповнити Донбас потужною зброєю. Клюнувши на ці хитрощі та пусті обіцянки, ви позбавили Україну єдиної технічної переваги, що вона мала над агресором у «гібридній» війні. Дрібніші причини вашої поступливості  не беру до уваги. 

     Так само даремне ви боїтеся відповідати на вогонь із території РФ. Далі - замість того, щоб очистити від ворога підступи до аеропорту в Донецьку, ви ганебно дозволяли йому обшукувати наших бійців, які йшли на допомогу «кіборгам». З мінімальною стрілецькою зброєю ця «допомога» легко оберталася на жертви під постійними ворожими артобстрілами. 

     Своєю пасивною обороною ви поступилися ворогу ініціативою та оперативним простором і, як наслідок, втратили частину вже відвойованої кров’ю території. Як швидкр ви забули, що наш народ захищав на Майдані свою гідність!.. І доки вам люди будуть тлумачити: чи піде далі Путін – залежатиме від сили нашого опору, не лише від позиції ЄС і США  Ви це не розумієте чи удаєте, що не розумієте?.. Схаменіться!!

      Олекса Палійчук.

ЧОМУ ТАК СТАЛОСЯ?

    От і скінчилися наші вибори до парламенту. На жаль, до нього фракційно не увійшли ВО «Свобода» і «Громадянська позиція» разом із «Демальянсом» - найбільш виразні та стійкі проукраїнські партії. Як же могло таке трапитися?.. Так, у них були помилки, з’явилися конкуренти на їхньому електоральному полі, але, певна річ, не те стало головною  перешкодою. А те, що Майдан відшумів, і названі партії вже ніяким чином не вписувалися у стратегічні плани великого внутрішнього і зовнішнього капіталу. В нових, сприятливих для нього умовах, ревні патріоти або «небезпечні націоналісти» стали непотрібні, і їм, як то кажуть, організовано перекрили кисень.

Правда, не всі виборці так легко піддавалися на замовні побрехеньки, не скрізь окружні виборчі комісії слухняно виконували накази. Були й такі виборці, що просто дозволили собі розкіш бюлетенями фехтувати в чисто «хатніх» поєдинках. Чому я розцінюю таку поведінку як розкіш?.. Бо жити і працювати в умовах, коли тобі не доводиться щоденно боротися за рідну мову в офіційно україномовних дитсадках, установах, то воістину велике щастя, і, мабуть, через той природний привілей, не задумуючись, тицяєш в обличчя братові, стрийкові, сусідові… зачекай: навіщо бюлетенем?.. Є ж якісь базові пріоритети! Є ще Схід і Південь, навіть столиця країни, де природні права українця, його рідну мову треба он як, не шкодуючи сил, захищати! І для цього конче потрібна, просто необхідна трибуна Верховної Ради України, де наші національні інтереси захищатимуть уже перевірені майданами і ворожими кулями патріоти.

Тому вкрай дивним для мене і моїх друзів став негативний вислід голосування на Львівщині за Ірину Фаріон – ту полум’яну «свободівку», яка цілком заслужено колись викликала у мене рефлексію:

Шкварчить од люті в недруга печінка,

здригається його потворний Вавилон,

бо йде хоробра і красива жінка –

гроза перевертнів Ірина Фаріон.

Мені, волинянинові, що мусив змінювати місце проживання, але скрізь і завше боровся за рідну мову, добре відома ота лють знахабнілого ворога, що віками тримав свого чобота на українському горлі. Так, я буду в окремих аспектах підтримувати Арсенія Яценюка, бо знаю: наш президент не став українським Пілсудським, і йому не можна віддавати всі гілки влади. Але я знаю, що Яценюк підтримував Гурвіца, який встановив пам’ятника душительці України Катерині II. Яценюка той пам’ятник не зачепив, але він зачепив «Свободу», тому я не вагатимусь у своєму виборі, хоч і не належу до цієї партії.

Авжеж не могла забути фундаментальні пріоритети і львівська інтелігенція. Ось чому я маю спитати її: чому так у  краї сталося? За ті 0,3 відсотка голосів, що їх недобрала «Свобода», не гризуть докори сумління?.. Чи, може, ви, панове, воліли бачити у «Свободі» якийсь піднебесний ідеал, а не живих людей?.. Тоді згадайте афоризм: «Я людина, і ніщо людське мені не чуже».  І ви впевнені, що обрали ліпших?

Ми добре знаємо: якби не масові десанти з Галичини в 90-х, Україна навряд чи здобула б тоді державну незалежність. А Майдан 1-й і 2-й? Бо така вже місія історично визріла для цього краю: запалити власним прикладом і повести до волі інших. Тим-то великий гріх не пам’ятати дев’ятнадцяти “свободівців», що поклали свої голови на Майдані, і тих, що нині воюють в АТО.

Олекса Палійчук.

Див. статтю «Зухвалий виклик Україні»:

http://paliychuk.in.ua/index.php/statti/141-2013-10-05-05-33-41

Вірші «Галичині», «Ода Львову»

http://paliychuk.in.ua/index.php/poetdor/baikigumor/45-2009-06-11-04-58-28

  Сайт: http://paliychuk.in.ua

НАШ СПІЛЬНИЙ УРОК

"Ті, хто голосував, наприклад, за "Опозиційний блок" були менш схильні спілкуватися з інтерв’юерами. А виборці "Свободи", ймовірно, були більш відверті, і серед них відсоток тих, хто відповів, був більший" (УП http://www.pravda.com.ua/news/2014/10/28/7042507/).

 Ось так намагалася керівник фонду "Демократичні ініціативи" Ірина Бекешкіна виправдати різницю у ВО «Свобода» між екзит-полами і повідомленнями ЦВК. Подивіться, якими винятковими стали для неї всі виборці "Свободи"! Наче виборці інших партій теж не були відверті: чогось соромилися чи боялися. Таке нелогічне твердження навряд чи пасує статечному соціологу.

Певна річ, які б не були помилки партії "Свобода", вона не могла втратити більшість своїх виборців. І правильно сказав Ігор Мірошниченко, що "Свобода" не подобається ні Москві, ні Вашингтону, тож, зрозуміло, нейтралізувати її як політичну силу взялися тутешні приятелі обох тих центрів. І вже зовсім відкрито й підло били по "Громадянській позиції", зокрема по її керівнику Анатолієві Гриценку.

«Свободу» просто використали. Отримали її надійні 35 голосів, і цією частковою присутністю партії у владі дали їй «замазатися» об здачу Криму, об катастрофічне недбальство на Сході. Тепер «Свобода» владі вже була не потрібна: одні навмисне вичавлювали її з політичного життя, інші дозволяли це робити. І хоч нашим великим інтеграторам було б вигідніше мати дисципліновану "Свободу" у своєму таборі, органічна неприязнь до неї брала своє. Так складаються передумови для 3-го Майдану. А для «Свободи» нехай це буде уроком на все життя, доброю наукою з ким треба дружити, кому довіряти.

Впевнений, недалеко той час, коли й наш легковірний виборець навчиться обирати собі надійних захисників та друзів. Бо як можна забути, скільки «свободівців» полягло на Майдані, скільки досі воює за нього в АТО?!

    Олекса Палійчук.

КУЛЬТ ЖОРСТОКОСТІ

Українські події останніх років глибоко сколихнули світ, але найболячіше вразили саму Україну і кардинально вплинули на її менталітет. Просто по-дитячому безпорадний, наш третій президент дозволив прийти до влади відверто мафіозній структурі в особі Партії регіонів, що яскраво показала свою злочинну сутність як під час усіх виборів, так і в період її владарювання. Державне кермо опинилося в руках чужих для українського народу елементів, байдужих і часто ворожих до його національних інтересів, до гідності кожного зокрема незалежно від соціального та мовного статусу. І це доволі промовисто засвідчив Майдан, що охопив усі без винятку регіони країни і верстви суспільства.

Характерною ознакою цієї влади стала не лише боротьба з національним відродженням України, а й практика морального розтління чиновників і силових структур на всіх рівнях. Щоб утримати свою владу, керівні особи цинічно застосовували до них підкуп та залякуваня, всіляко заохочували їх до жорстокого придушення будь-яких виявів опору з боку народу. Для найвищої владної особи Віктора Януковича власні злі «пси» були дорожчі за людське життя, тому він категорично відмовився виконати елементарну для державного порядку дію – покарати насильників. Така антигуманна позиція повністю показала його цивілізаційно-моральний рівень та уподобання, його фальшиву набожність, облудність складених для нього промов та звернень. Жорстокість культивували адміністрація президента, Кабінет Міністрів Азарова, регіональні державні адміністрації.

І хоч креатура Януковича запобігливо співала йому дифірамби, за кожної нагоди цитувала його банальні фрази, образ найвищого представника «донецької» влади ніяк не піддавався лакуванню. Тож не дивно, що таке становище в країні довго існувати не могло. Шкода тільки: усунення В.Януковича від влади затребувало від суспільства великої за людськими мірками жертви. Та було б наївно вважати в усіх тих бідах винним лише його одного. Відомо, «почет робить короля». Саме такий Янукович був потрібен для тих, хто мав невтоленні апетити на добро нашого народу, хто був готовий без найменшого жалю здавати нашу країну північному сусідові.

Героїчна боротьба українців на Євромайдані нарешті добре налякала і зупинила В.Януковича. Тваринний інстинкт самозбереження стрімко погнав його у біга, і, виявляється, саме те найбільше не сподобалося його поплічникам. Бачите, це було «бегство, малодушие и предательство», виходить, Янукович мусив далі воювати з народом. І не каяття прозвучало у тій заяві Єфремова, а бажання сподобатися недругам України і, якщо вдасться, зберегти від остаточного розвалу Партію регіонів. Та марні сподівання: крах будь-якої політичної сили під цим брендом уже довіку приречений скніти на маргінесах, тож найкращий вихід для цієї партії – самоліквідація.

Олекса Палійчук.

ЯК БУТИ? ЯК ПЕРЕМОГТИ?

«Сьогодні головні війни ведуться не набоями, а ідеологією та словами. Тому встановлення цього пам’ятника є інформаційним терористичним актом проти української державності. Відповідно, його потрібно так і розцінювати – як акт агресії». (Віталій Капранов. «Новий погляд»). http://www.pohlyad.com/news/n/27558

    Так прокоментував відомий письменник та видавець встановлення у Харкові пам’ятника російському імператорові Олексанлрові III. І це дуже цікавий збіг обставин: колишній одесит Лянгерман хоче знести пам’ятника нашому світочеві Івану Франкові у Відні, а Гурвіц встановлює памятника нашій душительці Катерині II в Одесі. Постає пам’ятник російському цареві Олександрові III у Харкові, де містом керує Кернес. Боюся, після того «збігу» число охочих будувати міжетнічні мости значно скоротиться. Відповідно це впливатиме і на політичні долі Яценюка та Кличка, яким начебто байдуже, хто і чиї будує чи руйнує пам’ятники. Бо здоровий глузд й елементарний інстинкт самозбереження неодмінно підкажуть українцеві, що керувати його державою має політик, який дієво боронить українські інтереси і передусім українську ідентичність, українську історичну та сучасну правду. Даруйте, але одної матеріальної вигоди в Європейському Союзі мені недосить. Я зовсім не хочу, хай і безвізово, блукати її просторами безликою істотою чи новітнім перевертнем. Не хочу, аби мною як пішаком грали чужі товстосуми і вказували, кого я маю шанувати, кому ставити пам’ятники у своїй країні. 
    Сьогодні різноманітні соціальні служби просто змагаються у визначенні рейтинговості наших провідних політиків. Більшість із них твердить, що перемогти Віктора Януковича у майбутніх президентських виборах не зможе тільки Олег Тягнибок. Мовляв, Схід і Південь України дадуть керівникові «Свободи» найнижчі показники. Може, воно й так. На жаль, рівень національної свідомості наших громадян прогресує дуже повільно, і переконливої вершини в найближчому майбутньому навряд чи досягне. То як же бути і на що, на кого сподіватися?
    Безперечно, в Арсенія Яценюка є знання й управлінський досвід, останнім часом він помітно виріс і змужнів як політик. Сьогодні його принципова позиція, чітке наснажливе слово відкривають в його особі вже справді народного трибуна, який уміє запалити аудиторію, якого хочеться слухати. У Віталія Кличка – воля і витривалість, а в Олега Тягнибока – вразливе українське серце, яке не може не зреагувати на парадоксальний пам’ятник Катерині II в сучасній Одесі чи на мізерний відсоток українців у нібито українському парламенті. А реагувати треба обов’язково: он уже наш колишній співгромадянин замахнувся на Івана Франка, далі під удар можуть потрапити Тарас Шевченко та інші борці за волю України.
    Як ми знаємо, Яценюк підтримував Гурвіца, а нині Кличко тримає його у своїй партії. Кожна партія – зібрання політичних однодумців, тож в українця виникає справедливе запитання: а що буде після вашої перемоги? На який український дух чи навіть сентимент можна розраховувати?.. Тим-то свідомий українець найбільші надії покладає на партію «Свобода», і саме їй треба вести інтенсивну просвітницьку роботу серед різних верств населення України, аби відновити у ньому природне, здорове почуття національної гідності.
    А дуже активній частині юдейського етносу, може, варто було б заснувати власну, етнічно окреслену, партію на зразок відомого нам Бунду чи інших? Бо в які політичні кошики вона не клала б свої яйця, вилуплюється одна добре пізнавАнна пташка. І в її голосі та рухах чітко проявляється «специфічний» інтерес та вже традиційний перманентний спротив українському національному відродженню. На жаль, ці достойники обрали принцип не сполучених посудин, а противаги. Їм вельми сподобалося розхитувати нашого спільного човна. Дуже шкодую, що вони досі не простудіювали статтю Леоніда Шульмана «Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства». http://lib.rus.ec/b/308756/read).
    Але на сучасному етапі гостро стоїть питання «Як бути? Як перемогти?» Тут, безперечно, має рацію  видатний наш провідник Левко Лук’яненко, який вважає, шо сьогодні найвищі шанси у Віталія Кличка. Тому, я думаю, українство обов’язково його підтримає у другому турі супроти Віктора Януковича, і в першому – якщо вибори відбуватимуться в один тур. Картина може змінитися лише за однієї умови (що малоймовірно): якщо нинішній Президент ліквідує злощасні антиукраїнські пам’ятники, усуне з державних посад нетолерантних до українства осіб, наприклад, одіозного Д.Табачника, і зобов’яже чиновників відповідати українською україномовним громадянам тощо. Це, без сумніву, додало б йому кілька мільйонів українських голосів.
    Отже, висновок один: хто б не переміг у майбутніх виборах, його влада не стане справді українською без участі таких захисників України, як Олег Тягнибок, як його ВО «Свобода». Це означає, що всі три опозиційні політики повинні до кінця йти разом і вистояти перед усіма можливими спокусами, які вигадливо пропонуватиме суперник чи недруг. Також гостро відчуваю, як цьому тріумвірату бракує ще одної важливої для України сильної постаті – Анатолія Гриценка. Не повторімо помилки, що дала право похвалитися Д.Медвєдєву перемогою у грі ФСБ супроти України, коли та захотіла вступити до НАТО. Відомо, для перемоги завжди застосовують широкий арсенал джерел, заходів та прийомів, і найперший з них – це спроба розколоти керівництво противника. На жаль, наш третій Президент дуже файно заковтнув цю наживку – заходився воювати з прем’єр-міністром і врешті-решт став нашим черговим українським нещастям.
    Чи може бути толерантним до України чужоземний бізнесмен, фінансист, банкір, інвестор? Чи може він поважати її найперші вартості, національне обличчя, гідність?.. Так, безперечно. Приклади цьому є. Коли ви зайдете до будь-якого відділення «Приватбанку», будете приємно вражені тим, що банк говорить з українцем його рідною мовою. Вся настінна ділова наочність, у т.ч. сучасна електронна, виконана доброю українською мовою. Працівники банку відповідають мені українською, телефонують теж українською. Знаю, наскільки сильно зросійщені кияни, і не сподіваюся від усіх належної свідомості, але бачиш: є певні вимоги до них як працівників банку, є розсудлива в цілому банківська політика стосовно України. Я далекий від захвалювання: відомо, є і буде ще над чим працювати, але факт очевидний: щось уже робиться практично, є позитивний почин, і, сподіваюся, керівництво Приватбанку й надалі працюватиме над поширенням української мови у своїх офісах.
    Цьогорічний Майдан показав усьому світові справжню силу і прагнення нашого народу, а також засвідчив єдність нашої опозиції, що вельми тішить і обнадіює. Не здати ці рубежі, закріпити й розвинути успіх – найперше завдання для всіх громадян України незалежно від їхньої національності та соціального статусу. Бо всі-усі вони хочуть і можуть жити по-європейськи.

    Олекса Палійчук.

РЕАЛЬНІ "ПРЕМУДРОСТІ" УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

    Київський Майдан-2013. Відомий усім як мирний вияв громадської думки, як протест проти відміни Євроінтеграції. І ось несподіваний віраж: без війни поранені та зниклі безвісти. Запитуємо себе: що то за формування, ще юридично не викінчене, виникло у МВС із необмеженим правом розганяти, бити і навіть забирати з виборчих дільниць бюлетені?.. Хто ці хлопці, здатні гуртом забивати палицями лежачого?.. Невже вони справді так різко відрізняються від звичайного громадянина, що не задумуються над тим, чи виживе їхня жертва після такої злочинної вакханалії?.. Може, це зумовлено наявністю у суб’єкта якоїсь особливої садистської риси, відсутністю властивої людям совісті?.. Більше чи менше її в чоловіка – хто наперед це здатен визначити? Ба й сучасна наука тут безсила.
    Але ми знаємо достеменно, що поведінка особового складу "Беркута" залежить іще від рівня виховної роботи з ним, від передумов і супровідних нюансів даного йому наказу. Якщо постійно втокмачувати підлеглим, якої шкоди суспільству завдає Майдан, що все те робиться за гроші американців, які хочуть захопити наші чорноземи, то малоосвічені виконавці наказу справді озлобляться і дадуть волю своїм дрімучим інстинктам, тим більше, є наказ: дозволено! А ще додайте до цього певний контекст і його тональність. Якщо «згори» він надійшов невдоволеним тоном, а то ще й прозвучала фраза на зразок «Ви що - неспроможні навести порядок?!» або «Доки будете з ними панькатися?», тоді командир нижчого чину, який потерпає за свої зірочки та посаду (для нього це найперший бич і пряник), віддасть наказ своїм підлеглим іще суворіше, на зразок «В атаку! Полонених не брати!». Ось чому за побоїще на Майдані відповідають і командири, і рядові виконавці. Перші повинні пам’ятати заборону віддавати злочинні накази, другі (з киями в руках) – заборону виконувати такі накази.
    Нардеп-регіонал Владислав Лук’’янов цілком резонно назвав силовий розгін Майдану "глупейшей ошибкой", але черговою "глупейшей ошибкой" були ще й арешт і суд над жахливо побитими людьми. Адже всім зрозуміло, що у такий спосіб майстри насильства хочуть переконати нас у тім, що побили саме злочинців. Напевне, думали, що до "глупейших" належить весь народ України. Тим часом цей арешт не що інше як чергове насильство над їхніми жертвами, тож відповідальність за нього ще вища, бо вчитися на «глупейших ошибках» їх автори не виявили бажання.
    Та це не єдиний маневр з боку силових структур, щоб уникнути всенародного осуду. Маємо ще історію з грейдером та «сербським спеціалістом». В Інтернеті ви знайдете чимало відгуків на ці події. Ось читаємо: «Неужели не поняли?.. Этот бульдозер очень интересные движения делал - только незначительные, символические. А дальше сам по себе останавливался и пятился назад. То-есть, прохода для "пехоты" не прокладывал. Чистая провокация и учебное боевое крещение для беркутовского молодняка». (Киевлянин). Або: «Похоже на то, что власть решила упредить возможное применение сербского опыта с бульдозером в Украине и сама задействовала тяжёлую технику таким образом». Звістку про застосування грейдера в Києві смачно обсмоктував російський телеканал, показуючи застосування такого ж агрегата в подібних акціях сербським спеціалістом Марком Івковичем. А той нібито вже у Києві та консультує Арсенія Яценюка.
    Як видно з публікаціїї в UNN, посилити позиції владних структур у цьому конфлікті має і повідомлення нардепа Олени Бондаренко про обстріл свого автомобіля: «Я это расцениваю как попытку меня запугать, как попытку политического давления. Расцениваю это как попытку заставить меня замолчать, ведь я один из эффективных спикеров Партии регионов» http://www.unn.com.ua/ru/exclusive/1279674-o-bondarenko-roztsinyuye-obstril-avto-yak-sprobu-yiyi-zalyakati
    Проте ефективність пані Олени як спікера ПР читач оцінює дещо скромніше; має власну думку і на предмет обстрілу її автомобіля: «Може, бідолашна жінка і не знає, що їй довелося зіграти лише певну роль у задуманій політичним режисером постановці». Читач запитує, чи вона чула, як свистять над її головою або пообіч неї кулі?
    Пані Олено, я визнаю вашу неабияку значущість, бо ви жінка, ви неповторна квітка у живому природному квітнику, але, даруйте, вельми сумніваюся в чиїсь доцільності такого обстрілу з двох причин. По-перше, той, хто стріляє, теж ризикує, тому, певна річ, обере собі за ціль політичного противника з високими владними повноваженнями, а не учасника телешоу. По-друге, в Україні наразі нема підпільної організації, що доручила б своєму снайперу терористичний акт. Парламентські ж партії, самі знаєте, ніколи не підуть на такий самовбивчий крок. Можна запідозрити ще професіонала-одинака, що малоймовірно, але він теж полюватиме не на вас і не ризикуватиме собою лише для того, щоб налякати. Отже, стріляти нікому, лишаються тільки провокатори-постановники. Саме до такого висновку приходить наш читач. У такому разі, пані Олено, можете не хвилюватися і спати спокійно.
    Раз уже торкнулася мова жінки, про яку йшлося в моїй попередній статті, то буде зовсім негречно поминути увагою ще двох згадуваних її колежанок. Отже, Інна Богословська. За моїми спостереженнями, така жінка у минулі часи могла б очолювати ціле плем’я амазонок. Своїй натурі вона не зрадила і сьогодні: виявила мужність в особливо складну, випробувальну для людської сутності, годину. І водночас, усім на диво, відновила свою основну природну рису, найбільше властиву жінці – совість. А це означає: пані Інна повернула собі втрачену жіночність. Вітаємо!
    А от пані Ганна Герман так і не вийшла з «накатаної» ролі. Вона негативно оцінила виступ Інни Богословської, яка покинула ПР. На думку читача, пані Ганна занадто «віддана своєму хазяїнові… не розуміє, чому відбуваються такі переміни з людиною, отже, їй невідоме таке почуття, як совість. Ми чули, що вона відповіла кореспондентові у ВР: "Я їх не била". Такою примітивною відмовкою вона заперечила свою причетність до влади, що криваво зачистила Майдан, причетність до самої ПР взагалі». http://real-economy.com.ua/blogers/58233/58236.html
    Можна підправити коментатора: «ніби заперечила». Бо насправді пані Ганна не заперечує свого членства у владній ПР, вона лише якось по-дитячому відхрещується од відповідальності рідної їй партії. Так сказати може вся Партія Регіонів, усі її міністри, навіть Міністр Внутрішніх Справ та керівник київської міліції: вони ж безпосередньо не били людей. Не бив їх Прем’єр, не бив Президент («Господь з вами,– скаже він,– я навіть не перебував тоді в Україні!»)… А рядові беркутівці лише сплюнуть: «Ми на державній службі – виконували наказ». Отож спробуй знайти винуватців.
    Жінка і співчуття невіддільні. Я навіть не уявляю цей образ інакше – ні в історичному, ні в художньому контексті. Мати, сестра, дружина, сусідка і просто незнайома жінка на вулиці, в дорозі – кожна таїть у собі невід’ємну визначальну рису: співчуття, а відтак жіночність.
    Трагічні події на київському Майдані показали кожному з нас незалежно від партійної належності та особистих переконань міру власної людяності і честі. Декому вони дали змогу рішуче відмежуватися од насильства, тобто порвати з його представниками і таким чином зберегти якщо не честь то обличчя; кілька десятків інших теж мали такий намір, але, бачте, передумали і вирішили «взяти паузу до закінчення кризи в країні». Правда, читач засумнівався в їхній щирості і розтлумачив собі це інакше: ага, злякалися! Вичікуєте, хто візьме гору!..
    Жорстокість не принесла владі жаданого успіху: залякати учасників Майдану не вдалося, у всьому світі піднялася хвиля обурення, тож, сподіваємося, несамовитий град кийків більше не впаде на людські голови. Але адміністративна машина досі пресує учасників Майдану своїми арештами та судами. Чи це надовго?.. Залежить від нас.
    Недавня історія Майдану показала ще одну серйозну ваду українського суспільного життя: наші молоді прогресивні політики недооцінили значення просвітницької роботи серед населення. Надалі, щоб розширити його кругозір, унеможливити подібні силові розгони, партійні осередки на місцях повинні активізуватися й інтенсивніше роз’яснювати програмні завдання партій, надавати всебічну моральну, юридичну та побутову допомогу людям, не залишати кожного з них наодинці в руках всевладної бюрократії чи здирника-роботодавця.
    Пані і панове! Такі вже обставини нашого життя, такі реальні «премудрості» української політики. Нікуди від них не втечемо, тож мусимо їх поліпшувати. Тому – вперед!.. І якщо маєте корисну думку, будь ласка: наш «круглий стіл» відкритий цілодобово.

    Олекса Палійчук.