ЯК БУТИ? ЯК ПЕРЕМОГТИ?

«Сьогодні головні війни ведуться не набоями, а ідеологією та словами. Тому встановлення цього пам’ятника є інформаційним терористичним актом проти української державності. Відповідно, його потрібно так і розцінювати – як акт агресії». (Віталій Капранов. «Новий погляд»). http://www.pohlyad.com/news/n/27558

    Так прокоментував відомий письменник та видавець встановлення у Харкові пам’ятника російському імператорові Олексанлрові III. І це дуже цікавий збіг обставин: колишній одесит Лянгерман хоче знести пам’ятника нашому світочеві Івану Франкові у Відні, а Гурвіц встановлює памятника нашій душительці Катерині II в Одесі. Постає пам’ятник російському цареві Олександрові III у Харкові, де містом керує Кернес. Боюся, після того «збігу» число охочих будувати міжетнічні мости значно скоротиться. Відповідно це впливатиме і на політичні долі Яценюка та Кличка, яким начебто байдуже, хто і чиї будує чи руйнує пам’ятники. Бо здоровий глузд й елементарний інстинкт самозбереження неодмінно підкажуть українцеві, що керувати його державою має політик, який дієво боронить українські інтереси і передусім українську ідентичність, українську історичну та сучасну правду. Даруйте, але одної матеріальної вигоди в Європейському Союзі мені недосить. Я зовсім не хочу, хай і безвізово, блукати її просторами безликою істотою чи новітнім перевертнем. Не хочу, аби мною як пішаком грали чужі товстосуми і вказували, кого я маю шанувати, кому ставити пам’ятники у своїй країні. 
    Сьогодні різноманітні соціальні служби просто змагаються у визначенні рейтинговості наших провідних політиків. Більшість із них твердить, що перемогти Віктора Януковича у майбутніх президентських виборах не зможе тільки Олег Тягнибок. Мовляв, Схід і Південь України дадуть керівникові «Свободи» найнижчі показники. Може, воно й так. На жаль, рівень національної свідомості наших громадян прогресує дуже повільно, і переконливої вершини в найближчому майбутньому навряд чи досягне. То як же бути і на що, на кого сподіватися?
    Безперечно, в Арсенія Яценюка є знання й управлінський досвід, останнім часом він помітно виріс і змужнів як політик. Сьогодні його принципова позиція, чітке наснажливе слово відкривають в його особі вже справді народного трибуна, який уміє запалити аудиторію, якого хочеться слухати. У Віталія Кличка – воля і витривалість, а в Олега Тягнибока – вразливе українське серце, яке не може не зреагувати на парадоксальний пам’ятник Катерині II в сучасній Одесі чи на мізерний відсоток українців у нібито українському парламенті. А реагувати треба обов’язково: он уже наш колишній співгромадянин замахнувся на Івана Франка, далі під удар можуть потрапити Тарас Шевченко та інші борці за волю України.
    Як ми знаємо, Яценюк підтримував Гурвіца, а нині Кличко тримає його у своїй партії. Кожна партія – зібрання політичних однодумців, тож в українця виникає справедливе запитання: а що буде після вашої перемоги? На який український дух чи навіть сентимент можна розраховувати?.. Тим-то свідомий українець найбільші надії покладає на партію «Свобода», і саме їй треба вести інтенсивну просвітницьку роботу серед різних верств населення України, аби відновити у ньому природне, здорове почуття національної гідності.
    А дуже активній частині юдейського етносу, може, варто було б заснувати власну, етнічно окреслену, партію на зразок відомого нам Бунду чи інших? Бо в які політичні кошики вона не клала б свої яйця, вилуплюється одна добре пізнавАнна пташка. І в її голосі та рухах чітко проявляється «специфічний» інтерес та вже традиційний перманентний спротив українському національному відродженню. На жаль, ці достойники обрали принцип не сполучених посудин, а противаги. Їм вельми сподобалося розхитувати нашого спільного човна. Дуже шкодую, що вони досі не простудіювали статтю Леоніда Шульмана «Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства». http://lib.rus.ec/b/308756/read).
    Але на сучасному етапі гостро стоїть питання «Як бути? Як перемогти?» Тут, безперечно, має рацію  видатний наш провідник Левко Лук’яненко, який вважає, шо сьогодні найвищі шанси у Віталія Кличка. Тому, я думаю, українство обов’язково його підтримає у другому турі супроти Віктора Януковича, і в першому – якщо вибори відбуватимуться в один тур. Картина може змінитися лише за однієї умови (що малоймовірно): якщо нинішній Президент ліквідує злощасні антиукраїнські пам’ятники, усуне з державних посад нетолерантних до українства осіб, наприклад, одіозного Д.Табачника, і зобов’яже чиновників відповідати українською україномовним громадянам тощо. Це, без сумніву, додало б йому кілька мільйонів українських голосів.
    Отже, висновок один: хто б не переміг у майбутніх виборах, його влада не стане справді українською без участі таких захисників України, як Олег Тягнибок, як його ВО «Свобода». Це означає, що всі три опозиційні політики повинні до кінця йти разом і вистояти перед усіма можливими спокусами, які вигадливо пропонуватиме суперник чи недруг. Також гостро відчуваю, як цьому тріумвірату бракує ще одної важливої для України сильної постаті – Анатолія Гриценка. Не повторімо помилки, що дала право похвалитися Д.Медвєдєву перемогою у грі ФСБ супроти України, коли та захотіла вступити до НАТО. Відомо, для перемоги завжди застосовують широкий арсенал джерел, заходів та прийомів, і найперший з них – це спроба розколоти керівництво противника. На жаль, наш третій Президент дуже файно заковтнув цю наживку – заходився воювати з прем’єр-міністром і врешті-решт став нашим черговим українським нещастям.
    Чи може бути толерантним до України чужоземний бізнесмен, фінансист, банкір, інвестор? Чи може він поважати її найперші вартості, національне обличчя, гідність?.. Так, безперечно. Приклади цьому є. Коли ви зайдете до будь-якого відділення «Приватбанку», будете приємно вражені тим, що банк говорить з українцем його рідною мовою. Вся настінна ділова наочність, у т.ч. сучасна електронна, виконана доброю українською мовою. Працівники банку відповідають мені українською, телефонують теж українською. Знаю, наскільки сильно зросійщені кияни, і не сподіваюся від усіх належної свідомості, але бачиш: є певні вимоги до них як працівників банку, є розсудлива в цілому банківська політика стосовно України. Я далекий від захвалювання: відомо, є і буде ще над чим працювати, але факт очевидний: щось уже робиться практично, є позитивний почин, і, сподіваюся, керівництво Приватбанку й надалі працюватиме над поширенням української мови у своїх офісах.
    Цьогорічний Майдан показав усьому світові справжню силу і прагнення нашого народу, а також засвідчив єдність нашої опозиції, що вельми тішить і обнадіює. Не здати ці рубежі, закріпити й розвинути успіх – найперше завдання для всіх громадян України незалежно від їхньої національності та соціального статусу. Бо всі-усі вони хочуть і можуть жити по-європейськи.

    Олекса Палійчук.

ДЕЩО ПРО АМБІЦІЙНИЙ СВЕРБІЖ ТА ДУЕЛЯНТІВ

Наближаються місцеві, а згодом чергові вибори до Верховної Ради України, і наші комуністи занервували: опитування показують, що 3-відсотковий бар’єр вони можуть не подолати. Це зрозуміли і «регіонали» – теж занепокоїлися: хтозна куди відійде частина червонопрапорних симпатиків, може, навіть до О.Тягнибока? І донецькі, не ликом шиті, хлопці дозволили комуністам піти погуляти по електоральних угіддях, набрати рейтингового жирку. Навіть дозволили сучасним ленінцям посварити себе пальчиком. Ще й підіграли їм – свого пальчика вийняли з кишені: но-но! Можемо тепер без вас обійтися. У нас    є «тушки».

Та на магістральному напрямку ті й ті міцно обнялись, як побратими: за всяку ціну треба «завалити Юльку». Для цього навіть вигребли газову справу, і тут… аж присвиснув пролетаріат із близьким до себе людом: як так – забрати у держави й віддати олігархові?! Та що там якісь дрібні юридичні закарлючки, якщо за той газ Москві уже заплачено, і платив не Фірташ! Чому комуністи не захищають  інтереси держави? Тож якраз прем’єр Ю.Тимошенко повертала їй громадське майно, а якщо продавала, то дуже дорого. Що сталося з комуністами?! Чи не дарма вони себе так називають?.. Бо ж тільки облудно піаряться: то націоналістів проклинають, то проекти законів подають, наперед знаючи, що їх ВР не схвалить, скажімо, про повернення смертної кари, націоналізацію цілих галузей господарства… Тим-то, як у казці зі щасливим кінцем, перестає впливати на людей войовничий пафос вождя КПУ П.Симоненка.

Ось так помилилися коаліційні стратеги, невдало для себе протиставившись тій самій Юльці в дуже важливій і вразливій для всієї України справі з мільярдними коштами. Ця операція ПР була наперед для неї програшна. Бо попри рішення будь-яких судів чи прокуратур народ лишився цілком на боці лідера БЮТу. І за таких атак вона може не хвилюватися за свій рейтинг, що б там не показували замовні опитування та скільки б її депутатів не обернулися на «тушок» (справді, «народ скаже – як зав’яже»).

Всебічний пресинг на лідера БЮТу в ЗМІ, покликаний затюкати і знищити найбільшого критика й політичного конкурента ПР, досі не дає бажаних результатів. І не дасть: надто хибна практика застосування примітивних, властивих лише для тоталітарних режимів, методів та прийомів. Адже сьогодні неможливо втримати інформацію лише в однополярному варіанті. До того ж, ПР випускає в ефір надто багато власних творців «ведмежих послуг», що викликають у слухача зовсім протилежний ефект. Публіку вже дратують обличчя постійних, визначених владою тлумачів, їхні агресивні наскоки і бойові пози, передбачені виверти-відповіді. Сьогодні людям подавай не словесну еквілібристику, а реальну доказовість, що вимірюється у матеріальному еквіваленті поліпшення їхнього життя.

Так, Юля Тимошенко може не хвилюватися за свій рейтинг і тоді, якщо донеччанин М.Левченко казатиме, що українська мова годиться лише для фольклору. Якщо недалекоглядний депутат В.Колісниченко з трибуни ВР вказуватиме Олегові Ляшку на його минуле ув’язнення і, закономірно, там же почує у відповідь про минулі ув’язнення В.Януковича. Якщо той самий В.Колісниченко стає рупором партії і на шкоду їй бореться з Інститутом національної пам’яті. Якщо знову ж таки В.Колісниченко на КДБешний лад влаштовує виставки проти ОУН-УПА, провокуючи тим самим український люд на зустрічні звинувачення. А таких є чимало, і сьогодні вже їх не сховати. То невже нова влада не розуміє, що реанімація минулого розбрату аж ніяк не консолідовує українське суспільство, до чого вона сама так голосисто закликає?

Юлію Тимошенко не вдасться відтіснити на маргінеси, якщо нову владу представляє Міністр освіти і науки Д.Табачник, який безсоромно фальсифікує історію України, запевняючи, що для українців «обмеження в Австро-Угорщині були жорсткіші, ніж у Росії». Який твердить, що «…галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане». Який у своїй книжці "Утиный суп" по-украински" натхненно фантазує на тему війни Західної України зі Східною, де, бачте, «индустриальный восток Украины сокрушит заробитчанский Запад в гражданской войне». І видає наслідок: «… на пространстве от Дона до Карпат не осталось ни одного носителя мовы, а шароварно-трембитная культура перешла в разряд археологических». Безглузда й аморальна, ця особиста «вендета» Д.Табачника українському народові триває.

Авжеж, слово не горобець, вилетіло – не піймаєш. Д.Табачнику вже не відхреститися від негідних вчинків. Але наступним своїм висуванцям на високі посади ПР має упорядкувати мізки і дисциплінувати язики – на користь собі та її лідеру. Відомо, почет робить короля. Тут Президентові і власних помилок вистачає: нелегко опанувати всі ті ритуали й приписи потрібного для його нового статусу етикету.

Юлії Тимошенко не загрожує забуття, якщо сотні зовнішніх і внутрішніх полюцерів день у день вульгарно ображатимуть її в Інтернеті. Якщо для цькування зумисне дібрано ці, розраховані на невибагливі вуха, випади типу «Капітальман» та «Григян», галахічна єврейка… А  хоч би єврейка, то що – це великий гріх? Он в Австрії 13 років поспіль федеральним канцлером був єврей Бруно Крайський; французи не шукають єврейського коріння у свого президента Ніколя Саркозі… Таке на офіційному рівні було б можливе і в повноцінній європейській державі Україні, але не в тій, що потворною калікою дибає за посестрами з роздвоєним, як у гадюки, язиком. Не в тій, де повсякчас визріватиме і наростатиме боротьба з таким каліцтвом, де не вщухатиме ненависть українця до новітніх компрачикосів. …Напевне, щоб до такої демократії прийти, нам судилося спочатку отримати «щирих українців» Януковича та Азарова.

Певного дискомфорту і шкоди Юлії Тимошенко ПР завдає лише своїми діями на розкол опозиції за вивіреним принципом «розділяй і пануй». Справді, тут розрахунок безпомилковий. Амбіційний свербіж у нашому класичному виконанні прокидається вже автоматично і спрацьовує напрочуд ефективно. «Де три українці, там два гетьмани»,– всі ми про цей прикрий, мало не родовий ґандж знаємо, а от позбутися його не можемо, як наркотику. На кожному відтинку свого історичного шляху знаходимо собі для цього виправдання. Як завжди, забуваємо про різницю у ваговій категорії потенційних союзників, про реальний внесок у спільну справу кожного.

І вже той чи той національно-свідомий пан хоче, аби Слон зменшився до розмірів цапа та, як цап, поводився; щоб, наперекір силам тяжіння, Земля оберталась довкола Місяця. Бо тільки він, Богом обраний стратег, найкраще бачить українську біду і знає, як із неї славетно вийти. І не полишить своєї гонорової позиції навіть на короткий вирішальний час – уперто, затято, принципово. Та зовсім не хоче подумати, ким і в якій дірці він опиниться, якщо справді «завалять Юльку».

Така от сьогодні вималювалась картина, де владний та опозиційний політики запеклими дуелянтами танцюють у своєму нескінченному поєдинку. Бо перший ігнорує права другого, а другий цього не прощає. Час від часу вони ще тлумачать один одному про те, що в цивілізованих країнах влада і опозиція працюють разом.

Олекса Палійчук.