СКЛАДЕМ ХОЧ ПІЗНІЇ ВІНЦІ

                                                                    Складем хоч пізнії вінці  

               

   Вперше історію про Галю Січкарук, повстанку з Нового Двора, яка віддала своє молоде життя за волю, за Україну, я почула від свого дідуся. Галя була його двоюрідною сестрою. Тому я вирішила дізнатися про незабутню землячку більше. Вважаю це своїм обов'язком ще й тому, що у нас з нею спільне родовід­не коріння, ми з міцного новодвірського роду Шумських.

   Народилась дівчина 19 січня, якраз на Во­дохреще, у 1924 році в родині Січкаруків, Йо­сипа Гнатовича та Агафії Василівни (Шумської), що жили тоді на околиці Нового Двора - хуторі Щаївщина. Дівчинка росла в бага­тодітній сім'ї, була розумною, кмітливою, гар­но навчалася в школі. її подруга Надія Кушнір, брат Василь Січкарук розповідали, що була Галя справжня поліська красуня.

   В 1940 році Галя разом з Надією Кушнір, Олександрою Кухарук, Калішуком Олександром, Кухаруком Никифором з Нового Двора були направлені на курси по підготовці вчителів молодших класів. Вони вчителювали до початку війни, вчились заочно в педучилищі. Галя вчителювала в селі Мировичі, Надя Кушнір - в Осекрові.

   Коли вільнолюбивий український народ піднявся на боротьбу проти німецьких загар­бників, організовується УПА. Не обминуло все це і Новий Двір. Галя Січкарук з подругами спочатку не включались у боротьбу, вичіку­вали, придивлялись, чекали приходу радянсь­кої влади і надіялись, що вона допоможе відно­вити Україну і можна буде зажити щасливо й вільно. Вони мріяли про вільну Україну, про щасливе життя. Але не так сталося, як гада­лося.

    Вісьмох дівчат, серед них і Галю з подру­гами, було заарештовано наприкінці 1944 року в Турійському районі. Всіх їх звинуватили в зв'язках із загонами УПА, що діяли на цьому терені. Тоді центром Турійського району було село Купичів. І їх всіх вісьмох спочатку по­містили в Купичеві, а потім під конвоєм пере­вели до луцької тюрми.

    Безконечні допити вдень і вночі, під час яких слідчі не гребували ніякими методами, ні до чого не привели. Бо дівчата не належали ні до якої організації, не були зв'язані з УПА. Але для остраху, для того, щоб надалі запам'ята­ли, що таке радянська влада, трьом дівчатам з Нового Двора присудили по 10 років ув'яз­нення (Господарук Ользі, Сервачинській Люсі, Бадирі Катерині), а п'ятьох відпустили додо­му, зобіджених, скривджених, понівечених ду­ховно й фізично. Жорстоко, брутально пово­дився в Купичеві з новодвірськими дівчата­ми начальник районного НКВС Гаркуша, який особливо прискіпувався до красуні Галі, яка йому сподобалась, але була недоступною.

    Після повернення подруги Галі часто зби­ралися у неї на Щаївщині, обмінювались дум­ками, радились, як їм жити далі. Арешт і допи­ти в тюрмі розкрили очі дівчатам. Замість зми­ритись вони дали клятву боротись до кінця свого життя за волю України.

   — Не можу дивитись, чути, як гинуть наші хлопці, борючись з загарбниками, не можу бачити, як вивозять на смерть в холодний Сибір наших людей. Я піду до повстанців і зі зброєю в руках битимусь з ворогом. Хай навіть я загину, але слава про мене не загине. Україна згадає і мене, і таких, як я, про нас згадає ще історія України, люди не забудуть! Ще прийде такий час, що нами, хай і полегли­ми, гордитиметься Україна, - говорила Галя подругам.

   Дівчина знайшла повстанців. Можливо, допоміг чоловік її рідної сестри Катерини Карп Ліщинський, який на той час вже декілька років був в УПА. Після перевірки й навчання вона була зарахована в підрозділ „Ворона", що діяв на терені Турійського району. І перше завдан­ня одержала нелегке - вбити начальника Ту­рійського НКВС старшого лейтенанта Гарку­шу Антона Демидовича, 1907 року народжен­ня, який вміло і жорстоко проводив політику залякування і підкорення вільнодумаючого українського люду на Турійщині.

   Зі слів ветерана УПА, станичного Петра Сохацького відомо, що Гаркуша А.Д. всіма способами намагався завербувати Галю Січкарук, хотів, щоб вона стала його „стукач­кою". Він розповідав, що пістолет Галі дав сам Гаркуша, який доручив повстанці вбити од­ного з провідників УПА. Дівчина нібито пого­дилася, пістолет взяла, потім розповіла про все повстанцям. Ті ж, щоб перевірити її на чесність, вірність та відданість Україні, да­ють їй зустрічне завдання: вбити начальника Турійського НКВС, жорстокого та підступно­го, на рахунку у якого було не одне безвинно згублене молоде повстанське життя.

    Свідки та очевидці тих подій підтверджують, що виходу у молодої дівчини не було. Вона стояла перед вибором. І Галя свій вибір зробила: вона вирішила краще померти за Україну, вбивши одного з її ворогів, ніж стати зрадницею свого народу, ніж потім все життя жити з заплямованою совістю.

    Трапилося це 8 лютого 1945 року. Зима стояла зі снігом та морозами. Було ясно, і під вечір мороз став ще дошкульнішим. Галя зда­леку прослідкувала, коли старший лейтенант Гаркуша пройшов уже вечірньою порою до себе на квартиру і спокійно пішла за ним у двір, до вартового, що стояв, тупцюючи, на­проти двору, промовивши умовний пароль. Дівчина зайшла в сіни. Тут з хати вийшов офіцер. В руках повстанки холодно блисну­ла від світла лампи з кухні зброя:

    — За наших вбитих хлопців, за Україну!

Пролунали постріли. Галя забрала пістолет офіцера та його документи, сховала все це під пальто і спокійно вийшла з будинку. Вона повідомила соратників-повстанців про вико­нання завдання, віддала зброю та документи Гаркуші як доказ відданості УПА та Україні. Так розповідала про це подруга Галі Надія Пав­лівна Кушнір.

    На пошук повстанки тоді була піднята вся область. Через два тижні Галю спіймали в селі Вербичне, привезли в Купичів, оголосивши, що тут її будуть вішати. Незабаром привезли туди її батька Йосипа Гнатовича, матір Агафію Василівну, брата Степана, інваліда без руки, яку загубив на фронті, тільки-но перей­шов Буг. Всі господарські споруди - хату, хлів, стодолу - і все, що в них було, окрім худоби, спалили.

   Галю відразу не повісили. Допитав-ши і познущавшись в Купичеві, її відправили в Луцьку тюрму. Рідних вивезли в Сибір, де бать­ки у вересні 1947 року померли, брат Степан був звільнений 18 листопада 1956 року. 17 квітня 1991 року вони були реабілітовані. Окрім Галі.

Її завезли в тюрму міста Луцька. В квітні 1945 року військовим трибуналом патріотка була засуджена на кару смерті. Але її не роз­стріляли. Зі злості, з люті її просто били, били... А після цього зганьбили, замордували. Тіло десь викинули. Так стверджують старожили-новодвірці, які нібито взнали про це від одного з енкаведистів на прізвище Калина.

    Де ж поховані останки Галі Січкарук, яка віддала своє молоде життя за волю нашу, за Україну? Цього й до сьогодні ніхто не знає...

   Моя мама Гінгіна Олена Дмитрівна в липні 2008 року звернулася з заявою до начальни­ка СБУ у Волинській області генерал-майора Василини М.М. з проханням надати справу Галини Січкарук, її двоюрідної тітки, для оз­найомлення, щоб потім просити про її реабі­літацію. У відповідь почула, що така справа під № 12813 дійсно є, але вона до цих пір не розсекречена, ознайомитись з нею неможли­во. І реабілітації Галя не підлягає.

    Прикро, що і на 17-му році незалежності ми не можемо взнати всю правду про одну з тих, хто ціною свого життя наближав нас до волі. Але ми пам'ятаємо Галю і гордимося нею. Про це йшлося і на вечорі пам'яті Галини Січка­рук, який підготували і провели вчителі та учні новодвірської школи 19 січня, в день її народ­ження. Могло б їй виповнитися 85...

Наталія ГІНГІНА,

учениця Новодвірської ЗОНІ І-ІІІ ст.

7 лютого 2009 р. № 6 (7194)

 НАРОДНЕ СЛОВО   

КОЛГОСПНИКИ І МІСТЯНИ

    Мої ровесники добре пам’ятають оте слово «колгоспники». Саме воно не сходило зі сторінок усіх газет – від районних до центральних. Природним визначенням «селяни» послуговувалися дуже рідко: його традиційно недолюблювала партноменклатура, як  недолюблювала самих селян, оскільки її ідеологи вважали селянство несвідомим, а то й ворожим для себе класом і навіть карали його жорстокими голодоморами та Сибіром. Але жодне насильство не триватиме вічно, тож разом із тоталітарним режимом та його колгоспами пішло у давність і слово «колгоспники».

    На тому  пригоди у царині нашої мови не скінчилися. Ото зараз шукаю у світі і не можу знайти народу, що за нашим прикладом зрікався б історичної та природної назви свого міського населення. Маю на увазі слово «міщани», носіїв якого було в нас чимало, тепер нібито аж 70 відсотків нарахували. Одначе комусь дуже захотілося накинути українцям отой недолугий витвір «містяни». Чому?.. Хтозна, мо’, через хворобливе бажання чи якась вража сила притупила його авторові чутливість вух.

     Щоденно чуєш той «винахід» з уст наших ведучих і телекоментаторів, наче мусиш ковтати вкрай гидку приправу до пропонованих страв. Ще й  доволі часто вкупі з такими «перлами», як «до Петербургу», «до Києву», «виробили хлібу» тощо. Багато журналістів чомусь вважають, що саме закінченням родового відмінка українська мова найбільше відрізняється від російської, тому без докорів сумління крадуть закінчення у давального відмінка. А нещодавно мені довелося почути рекламу якогось фармацевтичного здобутку, де йшлося про «кров з носу». Що це означає? Передусім те, що власникам і керівникам телеканалів «до лампади» українська мова та її доля.

    Не відстають у цьому «марафоні» і наші високі посадовці, депутати: вони вам скажуть про «поступлення», «по помічникам», «нами написано», «депутатами проголосовано»… Дивно, що починаємо звикати до цих неоковирних слів та фраз, як звикали колись до «міроприємства», тепер – до слова-паразита «тим не менше». Також дивує пасивність наших філологів, науковців, громадських організацій, адже їх у нас чималенько. І то ще не всі наші дива та фанаберії: в телеефірі періодично виступає науковець, який рекомендує вживати оте «містяни», бо слово «міщани», мовляв, відображає критичне ставлення до міського населення. 

    То як – ми всі маємо залежати від того, що хтось там  у своєму творі критично змалював окремих персонажів із міщан? А в яких класах, верствах і прошарках населення таких не було?.. Пошукайте в бібліотеці чи в Інтернеті інформацію про міщан, і ви дізнаєтеся, що у них був свій кодекс честі, що в першій половині 19 століття міщани становили понад 17 відсотків з усіх студентів, які навчалися у вищих освітніх закладах. Чи, може, будемо керуватися суперечками між польськими та українськими словесниками про походження цього слова? Так, вікова неволя України спричинилася до того, що декотрі поляки почали твердити, ніби українська мова на 30 відсотків складається з полонізмів, до них зарахували навіть слово «барвінок».

    Панове українці, схаменімося! Ми на очах всього світу захистили свою гідність і нині творимо повноцінну націю. Отож маємо поважати себе і власну історію, мову. Годі цуратися своїх природних слів! 

      Олекса Палійчук.

НОМЕНКЛАТУРА

Не вір ні чоловікові, ні жінці,

що десь у пеклі наші українці

с в о ї х не випускають з казана,

мовляв, за ноги стягують до дна.

Той, хто малює ці карикатури,

не знає нашої номенклатури.

Ця каста завше дружною була

і завше руку за своїх тягла –

як до московського тулилась тіла,

як рідна партія плекала й гріла.

Її не знищила Велика переміна,

не розігнала вільна Україна.

Все та ж колода карт поміж гравцями,

все ті ж валети, королі і дами.

Вони й потойбіч – я підозру маю –

своїх людей проштовхують до раю.

Олекса Палійчук.

ДО ПИТАННЯ ПРО 3-ІЙ МАЙДАН

 Під тиском надзвичайних подій і нереалізованих сподівань в Україні дедалі частіше виникають погрози 3-ім Майданом. Невдоволений люд таким робом намагається спонукати нову владу до рішучіших дій і справді має для цього серйозні причини. Сумнівний мир на Сході щодня забирає кращих людей України і руйнує її суспільні засоби виробництва, культурно-освітню базу, а тим часом Президент країни уникає відповідальності за становище на фронті: йому, бачте, вигідніше, аби під удари критики потрапляв Міністр оборони та начальник Генерального штабу. Хоч насправді це лише амортизує удари по президенту, бо ж усі знають: обох посадовців призначає саме він і принизливі накази не стріляти у відповідь на вогонь з території РФ віддає також він.

   Одначе наголошувати на потребі 3-го Майдану чи наближати його в часі наразі нема підстав. Найперша і головна обставина: ще не скінчилась дія потужного 2-го Майдану. Надто великі жертви поніс український народ, аби призабути його так, як призабувся 1-ий Майдан.  Отож ні на мить не повинні вщухати наші постійні та послідовні вимоги до всіх українських влад, зумовлені ідеалами 2-го Майдану. Лише тоді, як цих вимог не задовольнятимуть у мирний спосіб, настане отой грізний 3-ій Майдан. І перша хвиля найгострішого спротиву пересічних українців здійметься через ігнорування владою українського національного відродження, друга – через глибокий соціальний дисбаланс у суспільстві. 

   Дехто дуже помиляється, коли вважає, що за широкого доступу до інформації можна довго утримувати чисельний народ у принизливому стані, так само помиляється, коли думає, що олігархат середньовічного зразка може довго існувати в інформаційно-розвиненому суспільстві. Жадібність, яка не знає меж і моралі, приречена еволюційно. І то вже питання часу та специфіки умов, на якому поколінні своїх носіїв, у який спосіб вона зазнає краху. Колись вершиною свавілля феодала було «право першої ночі», сьогодні – голодна дитина під розкішним приватним палацом. О, нинішня інформація настільки всесильна, що в слушну годину видасть усі таємниці будь-якого олігарха! 

    

  Олекса Палійчук.

ХІБА НЕ ДОСИТЬ ПОМИЛОК І ВТРАТ?!

   Коли заступник голови Адміністрації Президента України Валерій Чалий підказує в телеефірі ворогу, чим і як можна тримати Україну в страху, то ворог за це йому тільки подякує і, хтозна, ще загориться бажанням скористатись його підказкою. Не перешкоджати ворожій бронетехніці заходити на нашу територію у пана Чалого означає запобігати повномасштабній війні, ударам російської авіації. Звідси виходить: якщо почнемо вогнем зупиняти ті колони, то повномасштабна війна з боку Росії вже виглядатиме як закономірна, виправдана її реакція: аякже, он сам Президент України так думає. За логікою Чалого, а відтак і президента, нам лишається тільки сподіватися на співчуття Заходу і на милість Путіна, якого жодним чином не смій прогнівити. Як це в’яжеться з ідеалами Майдану, зокрема з його найпершим принципом гідності? – для нашої влади немає значення.

    Якщо до цього додати ще запобігливу мовчанку на артилерійські та ракетні обстріли з території Росії, то… справді надто вже дивна, якщо не згубна, логіка для країни, що має оборонятися від агресії, що мусить захищати свою територіальну цілісність. Усе те відбувається під час так само дивного перемир’я, коли щодня гинуть наші військові та цивільні люди, нищаться ресурси, коли бойовики навмисне обмінюють полонених невеличкими групами, щоб таким чином давати нашому президентові жалюгідну змогу сказати собі щось на виправдання.  То що це як не глухий кут для нашої влади?.. А коли так, ми всі мусимо їй допомогти. Хіба не досить помилок і втрат, щоб ми прокинулися та перестали сподіватись на гру Долі!?

      Олекса Палійчук.

ВИБОРИ: ВИСНОВКИ І ЗАУВАГИ

   Висновки декотрих аналітиків щодо неуспіху «Свободи» в цьогорічних парламентських виборах змушують мене зробити певні зауваги. Так, можна погодитися з аргументом, що на  електоральному полі партії з’явилися політичні конкуренти, і їй слід було активізуватися, але ні голова Львівської обласної «Свободи» Ірина Сех, ні генпрокурор Олег Махніцький не створив настільки дражливої причини для виборців (його наступник теж не вельми прославився на цій посаді). Звісно, партія мала підстьобувати свого протеже, мусила йому дієво допомагати.  

  Головна причина нижчого результату "Свободи", я вважаю, полягає в тім, що вона, перебуваючи у владі, не використала свого важеля впливу (35 дисциплінованих голосів), аби перешкодити Турчинову безславно здавати Крим, аби перешкодити ворогу розвинути успіх на Сході. Саме це певною мірою розчарувало прихильників "Свободи" по всій країні. Бо наша держава мала на півострові достатньо сил, щоб вибити з будинків ВР і Кабміну АРК тих 120 озброєних невідомих, що незаконно туди увійшли. Мала ще не розкладені підрозділи МВС і СБУ, військові частини. Треба було тільки віддати наказ, чого не зробив Турчинов. Тоді депутати не голосували б із примусу, тоді руйнування української влади не отримало б розвитку. Це та інше докладно описав Анатолій Гриценко. Наслідок: Крим ганебно здали без бою; як хвалився Путін, Росія взяла півострів "без жодного пострілу".

   Але, попри все, у цих виборах мала вистояти галицька інтелігенція, тобто, критикуючи "Свободу", вона мусила зберегти базові українські пріоритети (див. замітку «Чому так сталося?» http://paliychuk.in.ua/index.php/statti/180-2014-11-04-15-56-32). Також додам: самій «Свободі» не варто брати до уваги «пояснення причин поразки» з боку тих політологів, що критикують її за націоналістичні (читай патріотичні) позиції. Партія в жодному разі не може полишати своїх стратегічних цілей: попереду ще надто багато жертовної роботи для того, щоб українці як нація зрівнялися з іншими  великими народами світу. І ще знаймо: навіть за названих помилок «Свобода» подолала б належні 5 відсотків, якби їй у цьому одні сили не перешкоджали, а інші не дозволяли перешкоджати.

     Олекса Палійчук.

На жаль, ми помилилися з Президентом, так само як і в 2004 році - Сергій...

НАЙПЕКУЧІША РЕАЛЬНІСТЬ

    Найпекучіша для нас реальність: Порошенко виявився безпорадним як головнокомандувач. Це і неадекватна кадрова політика, і Мінські домовленості, які практично створили згубну для України, але корисну для Росії та сепаратистів патову ситуацію, коли відбувається неконтрольоване переміщення з Росії живої сили і військової техніки, коли даремне гинуть наші хлопці. 

    А Порошенку лишається тільки втішати народ повідомленнями про звільнення з полону наших бійців, що протилежна сторона навмисне дозволяє робити невеличкими групами. Налаштувати ж воєнну кампанію так, щоб цих полонених не було так багато (!), наш головнокомандувач і призначені ним генерали не можуть. Отож суспільство мусить дієво допомогти президенту в цьому питанні або відібрати в нього обов'язки головнокомандувача. У народі вже визріла підозра, що президент навмисне забороняє наносити нищівні удари по колонах супротивника та відповідати на обстріли з території РФ, щоб не дратувати Путіна. 

    Олекса Палійчук.

ЧОМУ ТАК СТАЛОСЯ?

    От і скінчилися наші вибори до парламенту. На жаль, до нього фракційно не увійшли ВО «Свобода» і «Громадянська позиція» разом із «Демальянсом» - найбільш виразні та стійкі проукраїнські партії. Як же могло таке трапитися?.. Так, у них були помилки, з’явилися конкуренти на їхньому електоральному полі, але, певна річ, не те стало головною  перешкодою. А те, що Майдан відшумів, і названі партії вже ніяким чином не вписувалися у стратегічні плани великого внутрішнього і зовнішнього капіталу. В нових, сприятливих для нього умовах, ревні патріоти або «небезпечні націоналісти» стали непотрібні, і їм, як то кажуть, організовано перекрили кисень.

Правда, не всі виборці так легко піддавалися на замовні побрехеньки, не скрізь окружні виборчі комісії слухняно виконували накази. Були й такі виборці, що просто дозволили собі розкіш бюлетенями фехтувати в чисто «хатніх» поєдинках. Чому я розцінюю таку поведінку як розкіш?.. Бо жити і працювати в умовах, коли тобі не доводиться щоденно боротися за рідну мову в офіційно україномовних дитсадках, установах, то воістину велике щастя, і, мабуть, через той природний привілей, не задумуючись, тицяєш в обличчя братові, стрийкові, сусідові… зачекай: навіщо бюлетенем?.. Є ж якісь базові пріоритети! Є ще Схід і Південь, навіть столиця країни, де природні права українця, його рідну мову треба он як, не шкодуючи сил, захищати! І для цього конче потрібна, просто необхідна трибуна Верховної Ради України, де наші національні інтереси захищатимуть уже перевірені майданами і ворожими кулями патріоти.

Тому вкрай дивним для мене і моїх друзів став негативний вислід голосування на Львівщині за Ірину Фаріон – ту полум’яну «свободівку», яка цілком заслужено колись викликала у мене рефлексію:

Шкварчить од люті в недруга печінка,

здригається його потворний Вавилон,

бо йде хоробра і красива жінка –

гроза перевертнів Ірина Фаріон.

Мені, волинянинові, що мусив змінювати місце проживання, але скрізь і завше боровся за рідну мову, добре відома ота лють знахабнілого ворога, що віками тримав свого чобота на українському горлі. Так, я буду в окремих аспектах підтримувати Арсенія Яценюка, бо знаю: наш президент не став українським Пілсудським, і йому не можна віддавати всі гілки влади. Але я знаю, що Яценюк підтримував Гурвіца, який встановив пам’ятника душительці України Катерині II. Яценюка той пам’ятник не зачепив, але він зачепив «Свободу», тому я не вагатимусь у своєму виборі, хоч і не належу до цієї партії.

Авжеж не могла забути фундаментальні пріоритети і львівська інтелігенція. Ось чому я маю спитати її: чому так у  краї сталося? За ті 0,3 відсотка голосів, що їх недобрала «Свобода», не гризуть докори сумління?.. Чи, може, ви, панове, воліли бачити у «Свободі» якийсь піднебесний ідеал, а не живих людей?.. Тоді згадайте афоризм: «Я людина, і ніщо людське мені не чуже».  І ви впевнені, що обрали ліпших?

Ми добре знаємо: якби не масові десанти з Галичини в 90-х, Україна навряд чи здобула б тоді державну незалежність. А Майдан 1-й і 2-й? Бо така вже місія історично визріла для цього краю: запалити власним прикладом і повести до волі інших. Тим-то великий гріх не пам’ятати дев’ятнадцяти “свободівців», що поклали свої голови на Майдані, і тих, що нині воюють в АТО.

Олекса Палійчук.

Див. статтю «Зухвалий виклик Україні»:

http://paliychuk.in.ua/index.php/statti/141-2013-10-05-05-33-41

Вірші «Галичині», «Ода Львову»

http://paliychuk.in.ua/index.php/poetdor/baikigumor/45-2009-06-11-04-58-28

  Сайт: http://paliychuk.in.ua

НАШ СПІЛЬНИЙ УРОК

"Ті, хто голосував, наприклад, за "Опозиційний блок" були менш схильні спілкуватися з інтерв’юерами. А виборці "Свободи", ймовірно, були більш відверті, і серед них відсоток тих, хто відповів, був більший" (УП http://www.pravda.com.ua/news/2014/10/28/7042507/).

 Ось так намагалася керівник фонду "Демократичні ініціативи" Ірина Бекешкіна виправдати різницю у ВО «Свобода» між екзит-полами і повідомленнями ЦВК. Подивіться, якими винятковими стали для неї всі виборці "Свободи"! Наче виборці інших партій теж не були відверті: чогось соромилися чи боялися. Таке нелогічне твердження навряд чи пасує статечному соціологу.

Певна річ, які б не були помилки партії "Свобода", вона не могла втратити більшість своїх виборців. І правильно сказав Ігор Мірошниченко, що "Свобода" не подобається ні Москві, ні Вашингтону, тож, зрозуміло, нейтралізувати її як політичну силу взялися тутешні приятелі обох тих центрів. І вже зовсім відкрито й підло били по "Громадянській позиції", зокрема по її керівнику Анатолієві Гриценку.

«Свободу» просто використали. Отримали її надійні 35 голосів, і цією частковою присутністю партії у владі дали їй «замазатися» об здачу Криму, об катастрофічне недбальство на Сході. Тепер «Свобода» владі вже була не потрібна: одні навмисне вичавлювали її з політичного життя, інші дозволяли це робити. І хоч нашим великим інтеграторам було б вигідніше мати дисципліновану "Свободу" у своєму таборі, органічна неприязнь до неї брала своє. Так складаються передумови для 3-го Майдану. А для «Свободи» нехай це буде уроком на все життя, доброю наукою з ким треба дружити, кому довіряти.

Впевнений, недалеко той час, коли й наш легковірний виборець навчиться обирати собі надійних захисників та друзів. Бо як можна забути, скільки «свободівців» полягло на Майдані, скільки досі воює за нього в АТО?!

    Олекса Палійчук.

ДЕЩО ПРО "САМОПОМІЧ"

«Самопоміч» рекламує себе тим, що в її списку нема жодного екс-депутата. Але хіба це добре? Хіба на виробництві не треба досвідчених фахівців, які вчитимуть молодих випускників навчальних закладів? Хіба на фронті мають воювати лише молоді необстріляні хлопці?.. Завжди і всюди, у будь-якій галузі, а відтак й у Верховній Раді потрібні люди, що мають знання і практичний досвід боротьби за українські національні інтереси.

 «Самопоміч» виставляє гасло «Візьми і зроби!», але не переконує мене в тім, що має спільний для своїх членів ідеологічно-концептуальний стрижень. Вона може продукувати навіть брудні пасквілі на шанованого в Україні військового діяча Анатолія Гриценка, який усе своє життя присвятив безкорисливому служінню рідному народу.

Свою відданість Україні практично довели народні депутати «Свободи», переконливо засвідчує «Громадянська позиція», і наш святий обов’язок проголосувати за ці партії, дати їм змогу працювати у парламенті задля щастя українського народу. Така моя тверда, підкріплена власним життєвим досвідом, думка.

Олекса Палійчук.

БЕРЕЖІТЬСЯ МОСКОВСЬКИХ МАГІВ!

«Новий голова Донецької ОДА Олександр Кіхтенко переконаний, що українська сторона повинна проводити всі соціальні виплати на тимчасово окупованих територіях регіону. Про це він повідомив під час прес-конференції у Святогірську» (газ. «День», 11 жовтня 2014).

Всі?.. А чи обов’язково треба всі? І що практично можуть означати підписані з бойовиками угоди для агресора на відміну від сподівань оптимістично настроєної та довірливої української влади?.. Не завадить розібратися, бо щось вельми дивне затуманення від самого початку опановує голови наших нових високих посадовців. Просто якесь наслання від московських чорних магів. Слухняно віддали противникові головні адміністративні установи, весь оперативний простір й ініціативу в Криму, покірно замкнувшись у стінах домашньої дислокації. Далі – без жодного пострілу здали й рідні стіни та все військове майно, що там знаходилося. По тому байдуже спостерігали, як противник розвиває свій успіх у Донбасі, коли можна було тоді ще не розкладеними силами МВС, прокуратури та СБУ переловити по дорозі на нічліг усіх більших і менших, сп’янілих од безкарності ватажків, що нахабно демонстрували, як можна зривати наші державні прапори. Цими закликами повнився тодішній Інтернет, але їх на Київській «горі» не чули, бо ж, звісно, що значив голос простих смертних порівняно з арсеналом кремлівських магів!

То які ще наслідки можуть нам загрожувати завтра і післязавтра? Варто задуматися, бо, схоже, назріває абсурдна і ганебна для нас, українців, ситуація. Третина Донбасу де-факто стає другим «Придністров’ям», що б там не заперечували наші заколисувачі. На початку вона ще нібито формально залишатиметься в Україні, але насправді доти, доки противник не укорениться, не укріпиться, тобто доки остаточно не знищить усі ще наявні де-не-де ознаки українськості. А це вже почалося: сепаратисти, не криючись, повсюдно забороняють українську мову, символіку, історію, нищать саму українську пам’ять і душу.

Означені угодою умови цілком влаштовують агресора, тим більше, як лунають доброзичливі голоси наших посадовців, Україна має забезпечувати всі соціальні виплати на території цієї нелояльної до неї квазі-республіки. Мабуть, вони ще не зовсім уявляють, що означає слово «всі», то нехай поцікавляться… Бо це вже готовий карикатурний образ України, яку Путін тепер без усяких заперечень збоку покаже світові як неповноцінну державу.

Та ще цікавішим наслідком для української влади стане кінець надіям на те, що їй пощастить завоювати симпатії окупованого населення, бо своєю фінансовою причетністю до його соціальної долі вона у найближчому майбутньому навряд чи виправить попереднє до неї ставлення. В голові типового «колорада» (і не лише його) добре визріватимуть та роїтимуться лише вимоги, а не вдячність Києву. Доведеться неодмінно піднімати пенсії до російського рівня по всій Україні. Доведеться створювати захопливі українські фільми,  вистави, культосвітні та розважальні програми.

Тому я хочу нагадати панові Кіхтенку, що фінансове забезпечення окупованої території має свої розумні межі та що назване політичне утворення мусить бути по-господарськи самодостатнім, скажімо, нехай своє вугілля вивозить не до Росії, а продає українським підприємствам. Доречно й нагадати про нещодавно виголошене кредо президента України, за яким  «Україна фінансуватиме лише території під українським прапором». Тільки так, інакше наш громадянин переконається, що його влада цією угодою нічого корисного для своєї країни не вигадала, а лише перехитрила свого виборця.

Та все ж найперше моє застереження: «Бережіться московських магів!»

Олекса Палійчук.

Гриценко про продаж військового госпіталю у Дніпропетровську

НЕБЕЗПЕЧНА ІДЕЯ

Для українського суспільства сьогодні це обіцянка переманити окупованих наших громадян своїм кращим життям. Такого свята злуки доведеться чекати хтозна скільки, але ми вже звичні: он як терпляче дожидалися комунізму! Цю ідею охоче поширюють вороги і безпосередні винуватці наших територіальних втрат. Завдання мають втихомирити наші емоції, заспокоїти нас. Хочуть, аби ми понадіялися на майбутні покоління, а самі перейшли у сплячий режим. Так і пригадується колишнє повідомлення в періодиці про італійський Клуб ледачих, заснований на принципі: «Не роби того сьогодні, що можна зробити завтра. Не роби того сам, що може зробити хтось». Одне слово, агресорові дуже хочеться призвичаїти нас до нового статусу загарбаних ним земель.

Не знаю, скільки набереться людей в Україні з дитячим рівнем наївності, що повірять у нав’язувану ідею, бо практика не дає прикладів для таких надій. Он Японія досі не може отримати назад своїх островів, а Німеччині не повернено Кенігсберга, дарма що організація і рівень життя у цих країнах набагато вищий, ніж у Росії. Тим часом декотрі наші керівники твердять, що ми вже здатні себе захистити, мовляв, з цією метою і вигравали час, покірно здаючи Крим. То чого б і справді не захищатися? От лише мусимо навчитися це робити, як слід. Учитися мусимо всі: від головнокомандувача до рядового, а то ж куди годиться: стільки убитих, поранених та полонених! І з потужною високоточною зброєю теж не безвихідь. Наразі її можна купувати на світових ринках, а далі самі виготовляймо; для цього маємо достатній науковий і ресурсний потенціал. Більше того, я впевнений, наші «яйцеголові» здатні винайти зброю, якої не знає світ, їм треба лише створити належні умови.

Одним краснобайством та вояжами «по закордонах» перемоги не здобудемо. Світ поважає того, хто сам себе поважає. І приклад такої самоповаги має показувати у першу чергу наша національна еліта, свідома свого патріотичного обов’язку. Коли я чую, що Україні треба висунути свого Пілсудського, то готовий відповісти: першою має його шукати українська еліта. На жаль, в Україні це головним чином гола, безвладна інтелігенція, чия силова дія практично мінімальна. Повноцінна еліта не вставляє палки в колеса потенційному всеукраїнському лідерові і головнокомандувачеві. Якщо мені скажуть, що такого нема, я твердо заперечу: є, хоч навмисне його не називатиму. Хай кожен подумає і сам зробить висновок, зважаючи на те, що ми у стані війни з небезпечним противником.

Цей стан зобов’язує державну владу застосовувати всі свої установи, відомства та служби для боротьби з ворогом. Агресорові не можна лишати жодного каналу впливу на свідомість наших громадян. Тому видається більш ніж дивною діяльність в Україні Церкви, що підпорядкована ворожій країні та живе за її інструкціями. Маємо приклади відвертої агресії з боку її священиків. То вони агітують паству супроти незалежної України, то відмовляються  відспівати полеглого бійця АТО чи навіть заводять сайт, де славлять Гіркіна, ДНР і ЛНР. Але так відкрито діють не всі, і я дуже сумніваюся, що професіонали СБУ не знають,  що багато наших ворогів працюють в УПЦ МП конспіративно. Я впевнений: там їх набагато більше, ніж у російському посольстві та консульствах.

Ще 2004 року УПЦ МП зухвало втрутилася в політичне життя країни, підтримавши кандидата у президенти Віктора Януковича. Відтоді московська креатура в її складі лише міцніла і множилася. Сучасна українська влада досі не вжила ефективних заходів, щоб конструктивно змінити становище. Нас переслідує вже закорінена у свідомості звичка промовчувати, поступатися тощо, а це стимулює нападника розвивати свій наступ. Століття неволі обернули нас у доволі специфічне суспільство, і лише двадцяте, особливо двадцять перше століття внесло у нашу долю суттєві корективи. На жаль, теперішня влада помітно відстає від зрослих, підвищених Майданом, духовних і соціальних запитів  нашого народу, що загрожує подальшими конфліктами всередині країни й особливо небезпечне під час війни з агресором.

На предмет церковних стосунків для порівняння наведу приклад, як чинили з українською Церквою по-сусідськи: «В Росії Богородська єпархія УПЦ Київського Патріархату мала Богоявленський собор з великим комплексом споруд, в яких розташувалися Православна гімназія (середня загальноосвітня школа), Ліцей мистецтв, Духовна семінарія, велика бібліотека з читальною залою, безкоштовний медичний пункт, дві безкоштовні благодійницькі їдальні та велике підсобне господарство. Але восени 1997 року все це було захоплено священиками РПЦ МП за допомогою 100 московських ОМОНовців, які вночі вигнали з території собору не тільки українців, але й росіян, серед яких були гімназисти, семінаристи, духовенство і парафіяни УПЦ Київського Патріархату». (Короткий нарис історії Української Православної Церкви. Вашої Всесвятості – недостойний Адріан, митрополит Дніпропетровсько-Криворізький (Україна) та Московсько-Богородський (Росія). 30 грудня 2008 року). http://mamajeva-sloboda.ua/publ.php?id=65

Олекса Палійчук.

ІЛЮЗОРНІ СПОДІВАННЯ

    Для України настає справжній момент істини, хоч усе почалося досить банально. Вірні традиції, члени команди боса безвідмовно, на всі заставки пропагують його рішення як єдино правильне. А що ближче до істини? Схоже, великому завойовникові з сусідньої держави довелося трохи побувати в ролі миротворця. І лише для того, аби зупинити санкції Заходу, що той готовий радо зробити за першої-ліпшої нагоди.

   Втішаєтеся, панове, тим, ніби в якомусь майбутньому спокусите проблемний регіон-відламок ліпшим життям, так само ще збираєтеся повертати Крим?.. Як би не так! На Сході національно-визвольною боротьбою навіть пахне, хоч і вона не завжди забезпечить перемогу, останній приклад – відчайдушна Ічкерія.

      Кажете, проведемо надійний кордон з Росією?.. Та будь-який «шедевр Манергейма» легко долається зустрічними ударами з обох боків. Будете заперечувати?.. Що нам доручать, так це багатозатратну відбудову господарства на зруйнованій території. Це у мене викликає асоціації з правлінням Леоніда Кравчука, який виділив чималі кошти на утримання Чорноморського флоту, але нічого не пообіцяв особисто Касатонову, тож самі знаєте, чим скінчилося.

   Насправді, якщо керівників поліції, служби безпеки, прокурорів, ще, може, й армії призначатиме не Київ, то про цілісність нашої території можна буде розповідати лише анекдоти, що десь у вузькому колі, мабуть, і робитиме Путін. Побудована на татаро-монгольських державотворчих традиціях, Росія не випускає свої кігті з тіла жертви. Виняток – дуже великі потрясіння її власного тіла. Такий її менталітет, культура.

     І як можна було так беззастережно довіряти противникові, якщо він не тільки не склав зброї, а й не видав для правосуддя убивць та катів?.. От як ви, пане президенте, подивитеся у вічі тій українці, яку били під стовпом ганьби, або як змиритеся зі спогадами про закатованих ваших співвітчизників – палених живцем, з розпоротими животами, утоплених?.. Поразки партій та лідерів часто починалися з моральної поразки.

     Сподіваєтеся, що переграєте аналітиків із ФСБ?.. Ілюзорні сподівання. Цього ми ще не скоро навчимося! Наразі не вміємо добирати відповідальні кадри для держави. Тільки й того, що дасте «регіоналам» чудовий привід хвалитися: а ми ж казали, що треба домовлятися! Може, це їм ще й підніме рейтинг. 

       Олекса Палійчук.

ДОРОГИЙ УРОК

    Ніхто не вирушає у плавання на дірявому човні. Ніхто не ллє воду (сьогодні це кров наших бійців) у діряву бочку. Росія здатна перекинути ще багато зброї та живої сили, і за все те нашим хлопцям ще більше доведеться платити життям, якщо ми не оволодіємо власними кордонами. Отож утричі більше сил на повернення кордонів! Таких сил, щоб не довелося залишати їх знову. А для цього не треба боятися відповідати Росії вогнем на зухвалий вогонь з її боку. Геть «кримський» синдром!.. 

   Наша влада клято не може зрозуміти: якщо Путін захоче, то кине в Україну свої війська, незважаючи на наше терпіння, з яким ми переносимо його стусани. Навпаки, його зупинятимуть лише власні втрати. Пригадайте, щодо Криму навмисне писали: «ПрогрАє той, хто перший вистрілить». І Путін привселюдно похвалився, що Росія повернула собі Крим «без жодного пострілу». Невже наша влада забула такий дорогий урок?.. Геть шкідливих боягузів! Україна чекає на воїна!

     Олекса Палійчук.

УКРАЇНА ЧЕКАЄ НА ВОЇНА

Наш Президент виправдовує мовчанку України на обстріли з території Росії. І це велика його помилка як головнокомандувача: по-перше, така неадекватна поведінка марно збільшує втрати наших військ; по-друге, безкарність спонукає ворога до розширення своїх дій; по-третє, негативно впливає на наших бійців і на всіх українців з морального боку, бо змушує всіх нас миритися з долею жертви, пригнічує волю до повноцінного спротиву. Хто-хто, а ВО "Свобода" мусить негайно повстати супроти такої згубної для України практики. Чи вона знову промовчить, як у випадку з Кримом?

Ми вже наочно переконалися, що стратегічною, а відтак і тактичною помилкою було  орієнтуватися переважно на Захід, лише показувати йому, як нас Росія кривдить, замість того, щоб з деякими втратами самим звільнити приміщення Кабміну і ВР АРК. Взяття «без жодного пострілу» Криму настільки окрилило Путіна, що він захотів більшого успіху. Цієї безславної капітуляції ми сьогодні ще сповна не усвідомили, тільки розплачуємся значно більшими втратами на Сході. Надто добре це усвідомлять наші нащадки, бо то якраз такі події та вчинки, про які Іван Франко у поемі «Мойсей» писав: «Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу».

Для світу вже доволі знайома ситуація, коли ворогуючі сторони обмінюються на кордоні пострілами, але щоб стріляла тільки одна сторона, а друга покірно облизувалася – такого нема ніде, Україна – сумний виняток. Якраз така поведінка і дає підставу говорити про неповноцінність нашої держави. Он уже цілі підрозділи відводимо з власної прикордонної території, щоб уникнути вогню з боку РФ.

 Певна річ, громадяни України дивуються: як так, що бойовики вже збили понад два десятки наших пілотованих літаків і гелікоптерів, а ми не здатні приземлити жодного пілотованого. Ось чому країна не приймає таких нелогічних пояснень. І  в наріканнях людей ідеться не лише про літальні апарати, а й про зухвалий артилерійський вогонь з території РФ. Тут уже відповісти негайно й адекватно що заважає? На ворожу гармату є наша гармата, на ворожий «Град» є наш «Град». 
   Пояснення такої бездіяльності непереконливі. Льотчики кажуть: це означає розписатися у власній безпорадності. Наші керівники знову бояться спровокувати Росію на щось більше. Як у Криму, де боялися вистрілити у нападника. А "більше" завжди виростає з того "меншого", яке ми дозволяємо. Показовий приклад: уже газової атаки діждалися наші прикордонники в Червонопартизанську. Тим часом наша влада мала зробити цілком зрозумілий та елементарно необхідний крок: після перших же пострілів з боку території РФ офіційно звернутися до її керівництва з нотою, в якій попередити, що у разі повторення провокації буде адекватна відповідь.
    Можна тільки уявити собі, які підстави ми даємо для розваг впевненим у своїй безкарності російським військовим, як вони насміхаються над нашим страхом. Навіть розігрують імітації масштабного вторгнення. З приводу цього я відсилаю нашого головнокомандувача в науку до Ізраїлю. Там із самого початку, незважаючи на дуже нерівні умови, у воєнну практику було закладено суворий принцип: не залишати без відповіді жодного удару з боку противника. Це запорука і нашої гідності, за неї пролили кров на Майдані кращі сини України. І ніхто не має права виставляти українця в принизливому для нього становищі та вигляді. Україна чекає на воїна!

Олекса Палійчук.

ЛІВА ІДЕЯ: МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ

Хто така сьогодні КПУ? Яка її практична користь для нашого народу?.. З одного боку, українські комуністи - це особливий продукт селекції, наче навмисне виведена порода псів, запрограмована служити не рідній Вітчизні, а Москві. З другого боку, це компашка, яка добре влаштувалася в сучасному політичному житті, паразитуючи на популістських гаслах, які ще подобаються нашому совку. Ця камарилья зовсім забула про своє соціальне призначення боротися з експропріаторами і пішла на матеріально вигідну для себе співпрацю з мафіозно-олігархічною ПР, тобто сьогодні це лжекомуністи. Назвіть мені хоч одного комуніста з Верховної Ради, який в часи панування Януковича потерпів за свою принципову позицію?.. Навпаки, своєю участю в коаліції з ПР так звані комуністи давали змогу олігархам ухвалювати потрібні їм закони, за що отримували «хлібні» посади, привілеї, інші вигоди.
     Думка про те, що забороняти КПУ не варто, бо, мовляв, заборона може викликати зворотну реакцію за принципом «заборонений плід солодший», не продуктивна. Комуністична ідея у своєму попередньому вигляді та змісті вже не перспективна, оскільки широкий доступ до інформації дозволяє молодому поколінню повною мірою дізнатися про жахливі злочини комуністичного режиму: про тюрми, Голодомор, ГУЛАГ. У СРСР тоді загинули 20 мільйонів чоловік, в інших країнах світу – 74, 35 мільйона (Резолюція ПАРЄ про злочини комунізму та необхідність їхнього засудження). Завдання нинішньої влади: допомогти в поширенні цієї та іншої викривальної інформації серед населення.

Одначе ліва ідея в суспільстві потрібна, ліва ідея просто необхідна. Передусім для загального балансу, для гармонійного розвитку, як противага егоїстично-приватному капіталу. Це має бути зовсім інша, досі не скомпрометована сила, що виникне і діятиме на гуманістичних засадах та захищатиме інтереси всього народу. І що скоріше країна очиститься від його фальшивих захисників, то швидше зародяться справжні захисники, готові самовіддано боротися за соціальну справедливість.

Як зароджується таке політичне життя у світі і не десь далеко в часі, а вже сьогодні, я спробував описати у повісті «Зенон Гребенюк II», написаній та опублікованій ще за режиму Януковича на сайті «Аргонавти Всесвіту».

              

      Олекса Палійчук.

УКРАЇНСЬКИЙ МОМЕНТ ІСТИНИ

 Сьогодні декотрі наші політики активно пропагують федералізм: одні непрямим чином підіграють Росії, другі – цілком свідомо працюють на її егоїстичні інтереси. Так чи інакше всі вони намагаються спокушати людей, більшість яких навіть не розуміє значення цього модного для них слова. Логіки ж для запровадження названого ладу в сучасній Україні  нема ніякої. Справді, скажіть, будь-ласка, за якою ознакою необхідно федералізувати Україну? За етнічною – ні, бо в Україні всі етноси перемішані та за Конституцією і на практиці рівні; за релігійною – теж ні: маємо той самий аргумент. Географічний поділ – штучний, безпідставний. Історичний – несуттєвий, неактуальний і неперспективний. Крим уже має автономну республіку. То навіщо проштовхувати зайве? Лише для того, щоб сіяти розбрат?
    Проповідники цієї ідеї часто посилаються на приклад успішних країн Швейцарії та Німеччини. Але навмисне мовчать про те, що у конфедеративній Швейцарії кожний кантон – окремий етнос. Навмисне мовчать або не знають історії Німеччини, де колись існувало багато самостійних князівств-держав. До утворення цієї «корпоративної федерації»  чимало зусиль доклали і країни-переможниці в Другій світовій війні, коли конче треба було зруйнувати попередній державотворчий принцип: «Німеччина – це один рейх, один народ, один фюрер». Тим часом руйнувати нашу демократичну державу, в якій усі громадяни мають рівні права, нема жодної потреби. До того ж, центральна влада готова значно розширити повноваження регіонів, їхнє право розпоряджатися цілими галузями місцевого господарства, широкою культосвітньою сферою, власними коштами тощо.
     У своїх маніпулятивних прийомах проросійські агенти і їхні підбрехачі лицемірно апелюють до людських, особливо жіночих почуттів, мовляв, треба домовлятися навіть із чортом, аби за всяку ціну припинити вогонь, аби зберегти життя молодих людей по обидві сторони. Послідувати їхнім закликам – означає залишити в регіоні незмінним статус-кво, тобто владу терористів, російських емісарів та їхніх кримінальних попутників. За таким принципом нам не треба було виганяти  гітлерівців з країни, бо ж – мамо рідна! – будуть жертви. Так, втрати були і будуть, якщо ми хочемо мати власну державу і повагу у світі. Але мусимо скрізь і на всіх рівнях докласти зусиль, щоб ці втрати звести до мінімуму.
     Спецслужби Росії та її агенти впливу мають за ціль якщо не відірвати Донбас, мов Крим,  то створити обставини, за яких він лише формально числився б в Україні, а насправді, з ворожою для неї владою, реально залежав од Росії та перебував у кишені Путіна ще глибше, ніж там сидів і досі сидить Янукович. З огляду на слабкість нашої держави, юридично-правовою підстилкою для такої затії цілком стала б ота федералістична верета. Як тут вчинить наш четвертий Президент – ще гірше, ніж третій, чи значно ліпше – ми хутко дізнаємося.

Олекса Палійчук.

ГАЧКИ І КАЙДАНИ СТРАХУ

Навмисне залишаючи можливість повторного рішення про вторгнення, Росія хоче взяти Україну на гачок постійного страху і тим самим стримувати її від рішучих вольових дій супроти ворога на Сході. Авжеж маріонеткова Рада Федерації в черговий раз не посоромиться своєї сміхотворно-принизливої ролі і слухняно виконає вказівку Путіна. Тут наша колишня Гапочка та її «братчики» в альтернативи не гратимуться. Але на ділі все залежатиме від української влади. Чи заковтне вона цього гачка, визначить рівень міцності її «хребта», рівень її патріотизму. Як бачимо, для декотрих осіб настав час показати українському народові, наскільки заслужено вони посіли найвищі державні щаблі.

Путін же намагається продовжити «перемир’я» недарма. Хоче, аби залежні від нього сепаратисти остаточно утвердилися, закріпили в статусі державних свої владні структури, ще більше озброїлися і нарешті сформували цілком боєздатну власну армію. Так східний регіон України і стане новим, дуже потрібним йому «Придністров’ям”. І хай там собі далі скаржиться на долю Україна: вона ж «недогосударство». А світ?.. Як завжди, «погавкає і перестане».

Настали доленосні випробування і для політичних партій та громадських організацій. Комусь треба витерпіти страх перед Кремлем, комусь – страх втратити кабінети, капітали, впливових друзів. Як далеко вони підуть у своїх діях, щоб засвідчити реальний, а не показушний патріотизм?.. А будуть же нещадні інформаційні атаки: всілякі лякалки, лжерейтинги, провокації, - все те, з чим наразі недостатньо борються СБУ та ГПУ.

Але, крім нав‘язуваного Путіним страху, ми ще маємо свій традиційний страх, який виснажує нашу національну і державну силу. То врощений, мабуть, у підсвідомість страх перед «старшим братом». Авжеж ми досі боїмося проникати на територію, куди проникає він. Ми інстинктивно сторонимося його, тікаємо. Як і в Криму, віддали оперативний простір на Сході, наче перед нами чужа земля, а не своя кровна. Подивіться, як тут вільно, просто мисливцями почуваються бойовики: організовують засідки на наші колони, за командою об’єднуються і нападають не лише на адміністративні будівлі, а й на військові частини, аеропорти. Вони мобільні, активні й ініціативні, постійно тримають наших бійців у напрузі, що свідчить про неабиякий професіоналізм їхнього командування.

Тим часом такою тактикою не повинні гребувати і ми. Попереду і пообіч наших батальйонів мають оперувати мобільні розвід-і винищувальні групи, здатні проникати у середину міст, а ще краще - навіть дислокуватися в окремих кварталах, будівлях. Тоді нікому буде збивати при посадці  наші літаки і гвинтокрили, менше захоплюватимуть наші адміністративні будинки, приміщення прокуратури, МВС, СБУ. Невелика група зможе легко зайти у будинок і нейтралізувати ворожого снайпера. Людські очі краще, ніж артилерійський снаряд, розрізнять, де цивільна людина, а де озброєний ворог. У разі ширшого наступу мобільні групи покидають територію попереду батальйонів. Скажете, будуть часті зіткнення з групами бойовиків? Що ж, зате жертви не будуть односторонні, як від ворожих засідок, як від збиття гвинтокрилів. Не сумніваюся: таких точкових ударів якраз і боятимуться сепаратисти.

Путіну вигідно тримати нас у кайданах перманентного страху. Авжеж тоді  Україна і світ менше думатимуть і говоритимуть про загарбаний Крим. Ця стратегія і тактика будуються на принципі: «Щоб людина менше переживала за відрізану ногу, її треба налякати загрозою раку».

Олекса Палійчук.

НІХТО НЕ МЕТНЕТЬСЯ КАБАНЧИКОМ...

Щойно звернув увагу на Міжнародний клуб православних літераторів "Омілія", що фігурує у списку «Товсті журнали, літературні альманахи». Для цікавості натис на курсор і – спантеличився: не може бути!.. По-перше, виявляється, цей клуб «действует по благословению Предстоятеля УПЦ Блаженнейшего Владимира, Митрополита Киевского и всея Украины». Миттю згадалося: отого, що колись із телеекрана уточнював: «Я давав благословення тільки Януковичу Віктору Федоровичу» – йшлося про президентські вибори. По-друге, на згаданому сайті ви довідаєтеся про зовсім інші погляди на патріотизм,  на події в Криму та Східній Україні, виявите інші тенденції та симпатії у православних країни і світу. Наприклад, вас кине у жах заголовок: «Горе побежденным!»: в случае победы Киева все жители Донбасса будут помещены в фильтрационные лагеря — министр обороны». Всі! – чуєте?.. Тут же у вас спробує викликати симпатію до себе Ігор Стрєлков: «Украинская власть гонит вперед срочников, нацгвардию берегут для зачисток».  І, о Господи (!), «это, может быть, самый ярчайший пример расчеловечивания, к которому можно прийти, если последовательно поддерживать то, что называется сегодня «Украиной». Є там і поети, які надихають на подвиги. Та ось які і до кого саме звертаються:

Держитесь, братья из Донбасса

Александр Конопля, 11/06/2014 — 10:49
Поэзия

Держитесь, братья из Донбасса.
Не верьте лживым вы словам.
Герои гибли не напрасно,
Вверяя судьбы небесам.
Ползёт к нам нечисть из Европы,
Ликует в Штатах сатана,
Но громче всё народный ропот,
И ярче светит нам Луна.
И мы идём, любя и веря,
И с нами рядом наш Господь,
И что-то шепчут тихо вербы,
Людской не понимая спор.

     

     Смішно, правда? Натхненники орієнтуються не на Сонце, а на нічне світило, і мають цілком зрозуміле визначення: графомани. Але є організатори об’єднання «Омілія», що переслідують цілком прагматичну, ворожу для нас мету, і для цього не соромляться використовувати церкву. Як бачимо, оборона України має «діри» не лише на кордоні, і їх не помічають чини, відповідальні за нашу безпеку. Характерно й показово, чи не так?.. Переходити на подальші сторінки цього вкрай ворожого сайту вже не було потреби.
  Знаю, знаю, ніхто не метнеться «кабанчиком» затуляти ці діри, тому дедалі більше переконуюся: саморозпускатися Всеукраїнському Майдану ще ой як рано!

      
    Олекса Палійчук.

ХТО І ЧОГО ХОЧЕ? ПОДУМАЙМО

Дві державні мови в Україні. Що це означає для носіїв тої і тої? Не таємниця: для перших – це юридичне узаконення вередливих забаганок, традиційних лінощів і тепер уже смішної пихи, для других – юридичне узаконення свого каліцтва, відчутної поразки у змаганнях за повноцінну державу і власну гідність. Для перших – право цілком обходитися без української мови, для других – вимога змиритися зі своєю долею. Правда, мені заперечать (і справедливо), мовляв, перші багато втратять, послуговуючись лише однією мовою, бо їхній загал фактично не знатиме жодної іншої мови, а українці, навпаки, додадуть до свого розвитку. Ми є і будемо розумніші, культурніші – скажуть вони. Може, й так, але я вже чую заперечення тих українців, які поціновують свою гідність не нижче світового рівня: то що – будемо потурати чиїмсь забаганкам чи стверджувати повнокровну незалежність українця та його країни? Ми на своїй землі, і ми не гірші від поляка, німця та англійця! Україна не Швейцарія. Дві державні мови в одній країні лише розділятимуть навпіл її суспільство і обіцяють  йому ще більші негаразди.
    Царська, а пізніше радянська Росія навмисне розселяла своїх громадян серед окупованих народів та нав’язувала російську мову як державну, щоб асимілювати їх та закріпити у своїй імперії. Таким чином поширювалася практика, за якої підкорене населення у стосунках із завезеними росіянами мусило завше поступатися рідною мовою. З часом це ставало для нього звичкою, повсякденним правилом. Росіяни сприймали це як належну данину завойовникові, як закономірну перевагу господаря становища і від того сповнювалися почуттям зверхності та пихи. Вивчати українську вони не мали практичної потреби. Аналітики називають це «гордістю раба за свого пана». Подібне бачимо у повісті О.Пушкіна «Дубровский», де кріпосний псар багатого поміщика Троєкурова кидає образливу репліку збіднілому дворянинові Дубровському.
   Двомовність радянська влада офіційно запровадила в УРСР, хоч насправді ще більше посилила асиміляційні процеси, різко обмежила вживання української мови, таким чином позбавивши її перспективи розвитку. Але, на щастя, відбулися епохальні зміни, завдяки яким Україна стала незалежною. Для її громадян велику роль стали відігравати нова періодика й Інтернет. Ніким не обмежений доступ до широкого інформативного простору швидко наближав українця до європейського рівня мислення і світогляду, виховував у ньому почуття національної та особистої гідності. Проте в його країні лишалися співгромадяни, що й надалі хотіли обходитися без української мови, лишалися асимільовані українці, які вже звикли до російської мови, наче до рідної. Назрівала нова стадія відносин в українському суспільстві, яке на більш ніж 70 відсотків складав корінний народ – етнічні українці. Після історичної перемоги на Майдані-2 ті українці вже не хочуть, аби їхня країна писалася на світовому табло історичною невдахою, незугарною калікою.
    Під відвертим натиском недоброго сусіда над українцем нависла нова загроза – привид федералізму. Правда, більшість прихильників цього модного для них гасла не розуміють, що воно означає, але охоче вірять своїм агітаторам, ніби від того заживуть краще. Хоча, якщо розібратися, причин для федералізації нашої країни не було й нема.  Тобто нема причин ділити Україну на державні утворення, кожне з яких матиме власні законодавчі, виконавчі та судові органи. Ось запитаймо себе: за якою ж ознакою будемо федералізувати Україну? За етнічною – ні, бо в Україні всі етноси перемішані та за Конституцією і де-факто рівні; за релігійною – теж ні, бо маємо той самий аргумент. За географією – абсурдно. За історією – не актуально, не перспективно, а відтак нелогічно. Крим уже має автономну республіку. То навіщо пропонувати зайве?.. Хтось не хоче миру в Україні? Комусь вельми нетерпиться нагріти на нашій біді руки?.. Подумаймо.

    Олекса Палійчук.