ХТО І ЧОГО ХОЧЕ? ПОДУМАЙМО

Дві державні мови в Україні. Що це означає для носіїв тої і тої? Не таємниця: для перших – це юридичне узаконення вередливих забаганок, традиційних лінощів і тепер уже смішної пихи, для других – юридичне узаконення свого каліцтва, відчутної поразки у змаганнях за повноцінну державу і власну гідність. Для перших – право цілком обходитися без української мови, для других – вимога змиритися зі своєю долею. Правда, мені заперечать (і справедливо), мовляв, перші багато втратять, послуговуючись лише однією мовою, бо їхній загал фактично не знатиме жодної іншої мови, а українці, навпаки, додадуть до свого розвитку. Ми є і будемо розумніші, культурніші – скажуть вони. Може, й так, але я вже чую заперечення тих українців, які поціновують свою гідність не нижче світового рівня: то що – будемо потурати чиїмсь забаганкам чи стверджувати повнокровну незалежність українця та його країни? Ми на своїй землі, і ми не гірші від поляка, німця та англійця! Україна не Швейцарія. Дві державні мови в одній країні лише розділятимуть навпіл її суспільство і обіцяють  йому ще більші негаразди.
    Царська, а пізніше радянська Росія навмисне розселяла своїх громадян серед окупованих народів та нав’язувала російську мову як державну, щоб асимілювати їх та закріпити у своїй імперії. Таким чином поширювалася практика, за якої підкорене населення у стосунках із завезеними росіянами мусило завше поступатися рідною мовою. З часом це ставало для нього звичкою, повсякденним правилом. Росіяни сприймали це як належну данину завойовникові, як закономірну перевагу господаря становища і від того сповнювалися почуттям зверхності та пихи. Вивчати українську вони не мали практичної потреби. Аналітики називають це «гордістю раба за свого пана». Подібне бачимо у повісті О.Пушкіна «Дубровский», де кріпосний псар багатого поміщика Троєкурова кидає образливу репліку збіднілому дворянинові Дубровському.
   Двомовність радянська влада офіційно запровадила в УРСР, хоч насправді ще більше посилила асиміляційні процеси, різко обмежила вживання української мови, таким чином позбавивши її перспективи розвитку. Але, на щастя, відбулися епохальні зміни, завдяки яким Україна стала незалежною. Для її громадян велику роль стали відігравати нова періодика й Інтернет. Ніким не обмежений доступ до широкого інформативного простору швидко наближав українця до європейського рівня мислення і світогляду, виховував у ньому почуття національної та особистої гідності. Проте в його країні лишалися співгромадяни, що й надалі хотіли обходитися без української мови, лишалися асимільовані українці, які вже звикли до російської мови, наче до рідної. Назрівала нова стадія відносин в українському суспільстві, яке на більш ніж 70 відсотків складав корінний народ – етнічні українці. Після історичної перемоги на Майдані-2 ті українці вже не хочуть, аби їхня країна писалася на світовому табло історичною невдахою, незугарною калікою.
    Під відвертим натиском недоброго сусіда над українцем нависла нова загроза – привид федералізму. Правда, більшість прихильників цього модного для них гасла не розуміють, що воно означає, але охоче вірять своїм агітаторам, ніби від того заживуть краще. Хоча, якщо розібратися, причин для федералізації нашої країни не було й нема.  Тобто нема причин ділити Україну на державні утворення, кожне з яких матиме власні законодавчі, виконавчі та судові органи. Ось запитаймо себе: за якою ж ознакою будемо федералізувати Україну? За етнічною – ні, бо в Україні всі етноси перемішані та за Конституцією і де-факто рівні; за релігійною – теж ні, бо маємо той самий аргумент. За географією – абсурдно. За історією – не актуально, не перспективно, а відтак нелогічно. Крим уже має автономну республіку. То навіщо пропонувати зайве?.. Хтось не хоче миру в Україні? Комусь вельми нетерпиться нагріти на нашій біді руки?.. Подумаймо.

    Олекса Палійчук.