СКЛАДЕМ ХОЧ ПІЗНІЇ ВІНЦІ

                                                                    Складем хоч пізнії вінці  

               

   Вперше історію про Галю Січкарук, повстанку з Нового Двора, яка віддала своє молоде життя за волю, за Україну, я почула від свого дідуся. Галя була його двоюрідною сестрою. Тому я вирішила дізнатися про незабутню землячку більше. Вважаю це своїм обов'язком ще й тому, що у нас з нею спільне родовід­не коріння, ми з міцного новодвірського роду Шумських.

   Народилась дівчина 19 січня, якраз на Во­дохреще, у 1924 році в родині Січкаруків, Йо­сипа Гнатовича та Агафії Василівни (Шумської), що жили тоді на околиці Нового Двора - хуторі Щаївщина. Дівчинка росла в бага­тодітній сім'ї, була розумною, кмітливою, гар­но навчалася в школі. її подруга Надія Кушнір, брат Василь Січкарук розповідали, що була Галя справжня поліська красуня.

   В 1940 році Галя разом з Надією Кушнір, Олександрою Кухарук, Калішуком Олександром, Кухаруком Никифором з Нового Двора були направлені на курси по підготовці вчителів молодших класів. Вони вчителювали до початку війни, вчились заочно в педучилищі. Галя вчителювала в селі Мировичі, Надя Кушнір - в Осекрові.

   Коли вільнолюбивий український народ піднявся на боротьбу проти німецьких загар­бників, організовується УПА. Не обминуло все це і Новий Двір. Галя Січкарук з подругами спочатку не включались у боротьбу, вичіку­вали, придивлялись, чекали приходу радянсь­кої влади і надіялись, що вона допоможе відно­вити Україну і можна буде зажити щасливо й вільно. Вони мріяли про вільну Україну, про щасливе життя. Але не так сталося, як гада­лося.

    Вісьмох дівчат, серед них і Галю з подру­гами, було заарештовано наприкінці 1944 року в Турійському районі. Всіх їх звинуватили в зв'язках із загонами УПА, що діяли на цьому терені. Тоді центром Турійського району було село Купичів. І їх всіх вісьмох спочатку по­містили в Купичеві, а потім під конвоєм пере­вели до луцької тюрми.

    Безконечні допити вдень і вночі, під час яких слідчі не гребували ніякими методами, ні до чого не привели. Бо дівчата не належали ні до якої організації, не були зв'язані з УПА. Але для остраху, для того, щоб надалі запам'ята­ли, що таке радянська влада, трьом дівчатам з Нового Двора присудили по 10 років ув'яз­нення (Господарук Ользі, Сервачинській Люсі, Бадирі Катерині), а п'ятьох відпустили додо­му, зобіджених, скривджених, понівечених ду­ховно й фізично. Жорстоко, брутально пово­дився в Купичеві з новодвірськими дівчата­ми начальник районного НКВС Гаркуша, який особливо прискіпувався до красуні Галі, яка йому сподобалась, але була недоступною.

    Після повернення подруги Галі часто зби­ралися у неї на Щаївщині, обмінювались дум­ками, радились, як їм жити далі. Арешт і допи­ти в тюрмі розкрили очі дівчатам. Замість зми­ритись вони дали клятву боротись до кінця свого життя за волю України.

   — Не можу дивитись, чути, як гинуть наші хлопці, борючись з загарбниками, не можу бачити, як вивозять на смерть в холодний Сибір наших людей. Я піду до повстанців і зі зброєю в руках битимусь з ворогом. Хай навіть я загину, але слава про мене не загине. Україна згадає і мене, і таких, як я, про нас згадає ще історія України, люди не забудуть! Ще прийде такий час, що нами, хай і полегли­ми, гордитиметься Україна, - говорила Галя подругам.

   Дівчина знайшла повстанців. Можливо, допоміг чоловік її рідної сестри Катерини Карп Ліщинський, який на той час вже декілька років був в УПА. Після перевірки й навчання вона була зарахована в підрозділ „Ворона", що діяв на терені Турійського району. І перше завдан­ня одержала нелегке - вбити начальника Ту­рійського НКВС старшого лейтенанта Гарку­шу Антона Демидовича, 1907 року народжен­ня, який вміло і жорстоко проводив політику залякування і підкорення вільнодумаючого українського люду на Турійщині.

   Зі слів ветерана УПА, станичного Петра Сохацького відомо, що Гаркуша А.Д. всіма способами намагався завербувати Галю Січкарук, хотів, щоб вона стала його „стукач­кою". Він розповідав, що пістолет Галі дав сам Гаркуша, який доручив повстанці вбити од­ного з провідників УПА. Дівчина нібито пого­дилася, пістолет взяла, потім розповіла про все повстанцям. Ті ж, щоб перевірити її на чесність, вірність та відданість Україні, да­ють їй зустрічне завдання: вбити начальника Турійського НКВС, жорстокого та підступно­го, на рахунку у якого було не одне безвинно згублене молоде повстанське життя.

    Свідки та очевидці тих подій підтверджують, що виходу у молодої дівчини не було. Вона стояла перед вибором. І Галя свій вибір зробила: вона вирішила краще померти за Україну, вбивши одного з її ворогів, ніж стати зрадницею свого народу, ніж потім все життя жити з заплямованою совістю.

    Трапилося це 8 лютого 1945 року. Зима стояла зі снігом та морозами. Було ясно, і під вечір мороз став ще дошкульнішим. Галя зда­леку прослідкувала, коли старший лейтенант Гаркуша пройшов уже вечірньою порою до себе на квартиру і спокійно пішла за ним у двір, до вартового, що стояв, тупцюючи, на­проти двору, промовивши умовний пароль. Дівчина зайшла в сіни. Тут з хати вийшов офіцер. В руках повстанки холодно блисну­ла від світла лампи з кухні зброя:

    — За наших вбитих хлопців, за Україну!

Пролунали постріли. Галя забрала пістолет офіцера та його документи, сховала все це під пальто і спокійно вийшла з будинку. Вона повідомила соратників-повстанців про вико­нання завдання, віддала зброю та документи Гаркуші як доказ відданості УПА та Україні. Так розповідала про це подруга Галі Надія Пав­лівна Кушнір.

    На пошук повстанки тоді була піднята вся область. Через два тижні Галю спіймали в селі Вербичне, привезли в Купичів, оголосивши, що тут її будуть вішати. Незабаром привезли туди її батька Йосипа Гнатовича, матір Агафію Василівну, брата Степана, інваліда без руки, яку загубив на фронті, тільки-но перей­шов Буг. Всі господарські споруди - хату, хлів, стодолу - і все, що в них було, окрім худоби, спалили.

   Галю відразу не повісили. Допитав-ши і познущавшись в Купичеві, її відправили в Луцьку тюрму. Рідних вивезли в Сибір, де бать­ки у вересні 1947 року померли, брат Степан був звільнений 18 листопада 1956 року. 17 квітня 1991 року вони були реабілітовані. Окрім Галі.

Її завезли в тюрму міста Луцька. В квітні 1945 року військовим трибуналом патріотка була засуджена на кару смерті. Але її не роз­стріляли. Зі злості, з люті її просто били, били... А після цього зганьбили, замордували. Тіло десь викинули. Так стверджують старожили-новодвірці, які нібито взнали про це від одного з енкаведистів на прізвище Калина.

    Де ж поховані останки Галі Січкарук, яка віддала своє молоде життя за волю нашу, за Україну? Цього й до сьогодні ніхто не знає...

   Моя мама Гінгіна Олена Дмитрівна в липні 2008 року звернулася з заявою до начальни­ка СБУ у Волинській області генерал-майора Василини М.М. з проханням надати справу Галини Січкарук, її двоюрідної тітки, для оз­найомлення, щоб потім просити про її реабі­літацію. У відповідь почула, що така справа під № 12813 дійсно є, але вона до цих пір не розсекречена, ознайомитись з нею неможли­во. І реабілітації Галя не підлягає.

    Прикро, що і на 17-му році незалежності ми не можемо взнати всю правду про одну з тих, хто ціною свого життя наближав нас до волі. Але ми пам'ятаємо Галю і гордимося нею. Про це йшлося і на вечорі пам'яті Галини Січка­рук, який підготували і провели вчителі та учні новодвірської школи 19 січня, в день її народ­ження. Могло б їй виповнитися 85...

Наталія ГІНГІНА,

учениця Новодвірської ЗОНІ І-ІІІ ст.

7 лютого 2009 р. № 6 (7194)

 НАРОДНЕ СЛОВО