Незвичайну розмову чує зараз Панько Хамýленко. Аж не віриться, що саме він, грішний чоловік, звичайний собі дрібний фермер, удостоївся честі на це диво. Сам Господь до Святого Миколая промовляє:
– Дорогий Миколаю, тебе любить весь православний люд, і ти наглядаєш за тими краями, того тебе й питаю: чого в тих українців досі нічого не виходить? Я ж дав їм найкращі чорноземи, дав гарну вроду, розум і таланти, нарешті дав їм безкровну незалежність, а вони все у сусідів, як жити, питають. Якогось старшого брата колись вигадали на свою голову, без нього і тепер у жодне порядне товариство кроку не ступлять… Чи можеш у тім розібратися і якось навчити їх самостійності та гідності? А то геть, як малі діти. Ніяк не можуть второпати, що тільки свій чоловік переживатиме за честь і добробут рідного дому.
– Так, Святий Отче. Визнаю: в останні роки послабив до них вимоги, але обіцяю: негайно вживу потрібних заходів.
– Добре, Миколаю. Можеш іти.
І всю ту розмову, що в незбагненному етері звучала, Панько не тільки чув, а й сам захотів слово вставити – ідею підтримати, але ні руку підняти, ні язиком ворухнути: велика незрима сила пластом уклала його горілиць, міцно скувала щелепи…
А це?.. Ой леле, то вже якась інша сцена… Не може бути! Його власні свині заговорили!..
– Невже у такому лайні я маю лягати і вставати? – майже заверещала холеричка з породи «дюрок».– Я впевнена, в Америці, звідки я родом, уже б задіяли білль про права.
– Фе! А яке жахливе повітря!.. Зараз учадію від аміаку, сірководню та вуглекислого газу,– обурено похитала рилом блондинка з породи «ландрас».– Таке враження, наче цивілізація сюди і не заглядала.
– Не здивуюся, якщо завтра мене кинуть у газову камеру,– з апломбом додала теж біломастна уельська красуня.– А тобі, очевидно, все одно,– з погордою кинула вона у бік чорної корнуельської сусідки зі спокійним характером.
– І зовсім не все одно,– образилась та.– Мені теж дискомфортно. У Великобританії нас поважають.
Чотири різномастні українські красуні лише зітхнули.
– Нам треба організуватися і налагодити зв’язки з іншими фермами,– статечно мовила особа з породи коричневих, що мала правильно вигнуту спину та пряму поставу.
– Так, так! – вискнула невеличка на зріст в’єтнамка.
– Та вже намагалися, проте без особливого успіху, подала голос полтавська флегматичка.– Наші мужики кажуть: у Західній Україні взагалі не свині, а якісь дегенерати: жодних ознак інтелекту, відсутня навіть членороздільна мова. Їхня стихія – калюжа, а найвища мета у житті – повне корито. З тупою покорою йдуть на смерть, щоб наповнити собою шлунки двоногих убивць. Тільки й надії що на Схід і Південь.
– Тихіше розмовляймо, щоб наш Хамула не почув: недавно тут швендяв, – зауважила українська ряба степова.
– Е-е, не хвилюйся: він добряче відзначив святого Миколая і нині десь хропе, аж стіни дрижать. …Кум його приходив, на Майдан кликав, щоб за Європейський вибір постояти, але наш «патріот» на радикуліт послався; насправді, жінка не пустила. «Куди?! – каже.– Там пластикові кийки по головах гуляють». Я все те чула, коли мене зважували.
– Ах ти стерво селекційне! Знай: не будеш ти у мене поросят водити. Негайно пущу на ковбаси! – хоче крикнути їй Панько, та звуку нема, рота роззявити несила. А свинячі голоси зазвучали знову, і визначати належність кожного не було вже сенсу:
– Невже нема для нас порятунку?
– Нема. Так і наші мужики кажуть.
– Що саме кажуть?
– Що ми своїх катюг не здолаємо; вихід один: тікати за першої нагоди.. І бажано в ліси.
– Більш нічого не знаєш:?
– Нічого.
– Кнур трапився неговіркий?
– Ні. Зустріч була коротка. Тільки-но він зробив своє діло, як одразу й забрали від мене.
– Жах! І вони ще теревенять про мораль, гуманізм. Їх, бач, коробить слово «людоїд», а «свиноїд» – ніколи.
– Я чула, серед них є натуропати, які не поїдають плоті.
– Ет, лише одиниці. То жалюгідні спроби людства погратися у совість.
– Гм, кажеш, тікати… Цікава думка.
– А чим зараз не нагода?! Гайда в ліс!.. Краще від кулі мисливця полягти, ніж понуро йти на забій.
– Ну, тоді рушаймо!
– А може, сусідку льоху покличемо?
– Ти що, забула? …Її дванадцять поросят ссуть!
І всі свинки дружно покинули ферму. До лісу було рукою подати.
А Панько все ще не може звестися на ноги, лише в голові плутаються розпачливі думки: я ж сп’яну і двері забув їм зачинити. …Ото халепа!.. Як тепер жити без любого сала! Без нашої всенародної розкоші?! Ох, не інакше як Миколай-Чудотворець мене покарав. Це ж треба так начудити, щоб свині порозумнішали!..
Наступного дня Панько рвучко схопився на ноги і, ще під впливом сну, побіг до свинарника. Свині були на місці, лише зацікавлено позирнули на нього, мовляв, ну, чого тобі, чоловіче, треба? Панько полегшено зітхнув, але тут же взявся за голову: «Мати Божа! Яке лихо впало б на Україну, якби свині і справді порозумнішали?!»
Олекса Палійчук.
– Дорогий Миколаю, тебе любить весь православний люд, і ти наглядаєш за тими краями, того тебе й питаю: чого в тих українців досі нічого не виходить? Я ж дав їм найкращі чорноземи, дав гарну вроду, розум і таланти, нарешті дав їм безкровну незалежність, а вони все у сусідів, як жити, питають. Якогось старшого брата колись вигадали на свою голову, без нього і тепер у жодне порядне товариство кроку не ступлять… Чи можеш у тім розібратися і якось навчити їх самостійності та гідності? А то геть, як малі діти. Ніяк не можуть второпати, що тільки свій чоловік переживатиме за честь і добробут рідного дому.
– Так, Святий Отче. Визнаю: в останні роки послабив до них вимоги, але обіцяю: негайно вживу потрібних заходів.
– Добре, Миколаю. Можеш іти.
І всю ту розмову, що в незбагненному етері звучала, Панько не тільки чув, а й сам захотів слово вставити – ідею підтримати, але ні руку підняти, ні язиком ворухнути: велика незрима сила пластом уклала його горілиць, міцно скувала щелепи…
А це?.. Ой леле, то вже якась інша сцена… Не може бути! Його власні свині заговорили!..
– Невже у такому лайні я маю лягати і вставати? – майже заверещала холеричка з породи «дюрок».– Я впевнена, в Америці, звідки я родом, уже б задіяли білль про права.
– Фе! А яке жахливе повітря!.. Зараз учадію від аміаку, сірководню та вуглекислого газу,– обурено похитала рилом блондинка з породи «ландрас».– Таке враження, наче цивілізація сюди і не заглядала.
– Не здивуюся, якщо завтра мене кинуть у газову камеру,– з апломбом додала теж біломастна уельська красуня.– А тобі, очевидно, все одно,– з погордою кинула вона у бік чорної корнуельської сусідки зі спокійним характером.
– І зовсім не все одно,– образилась та.– Мені теж дискомфортно. У Великобританії нас поважають.
Чотири різномастні українські красуні лише зітхнули.
– Нам треба організуватися і налагодити зв’язки з іншими фермами,– статечно мовила особа з породи коричневих, що мала правильно вигнуту спину та пряму поставу.
– Так, так! – вискнула невеличка на зріст в’єтнамка.
– Та вже намагалися, проте без особливого успіху, подала голос полтавська флегматичка.– Наші мужики кажуть: у Західній Україні взагалі не свині, а якісь дегенерати: жодних ознак інтелекту, відсутня навіть членороздільна мова. Їхня стихія – калюжа, а найвища мета у житті – повне корито. З тупою покорою йдуть на смерть, щоб наповнити собою шлунки двоногих убивць. Тільки й надії що на Схід і Південь.
– Тихіше розмовляймо, щоб наш Хамула не почув: недавно тут швендяв, – зауважила українська ряба степова.
– Е-е, не хвилюйся: він добряче відзначив святого Миколая і нині десь хропе, аж стіни дрижать. …Кум його приходив, на Майдан кликав, щоб за Європейський вибір постояти, але наш «патріот» на радикуліт послався; насправді, жінка не пустила. «Куди?! – каже.– Там пластикові кийки по головах гуляють». Я все те чула, коли мене зважували.
– Ах ти стерво селекційне! Знай: не будеш ти у мене поросят водити. Негайно пущу на ковбаси! – хоче крикнути їй Панько, та звуку нема, рота роззявити несила. А свинячі голоси зазвучали знову, і визначати належність кожного не було вже сенсу:
– Невже нема для нас порятунку?
– Нема. Так і наші мужики кажуть.
– Що саме кажуть?
– Що ми своїх катюг не здолаємо; вихід один: тікати за першої нагоди.. І бажано в ліси.
– Більш нічого не знаєш:?
– Нічого.
– Кнур трапився неговіркий?
– Ні. Зустріч була коротка. Тільки-но він зробив своє діло, як одразу й забрали від мене.
– Жах! І вони ще теревенять про мораль, гуманізм. Їх, бач, коробить слово «людоїд», а «свиноїд» – ніколи.
– Я чула, серед них є натуропати, які не поїдають плоті.
– Ет, лише одиниці. То жалюгідні спроби людства погратися у совість.
– Гм, кажеш, тікати… Цікава думка.
– А чим зараз не нагода?! Гайда в ліс!.. Краще від кулі мисливця полягти, ніж понуро йти на забій.
– Ну, тоді рушаймо!
– А може, сусідку льоху покличемо?
– Ти що, забула? …Її дванадцять поросят ссуть!
І всі свинки дружно покинули ферму. До лісу було рукою подати.
А Панько все ще не може звестися на ноги, лише в голові плутаються розпачливі думки: я ж сп’яну і двері забув їм зачинити. …Ото халепа!.. Як тепер жити без любого сала! Без нашої всенародної розкоші?! Ох, не інакше як Миколай-Чудотворець мене покарав. Це ж треба так начудити, щоб свині порозумнішали!..
Наступного дня Панько рвучко схопився на ноги і, ще під впливом сну, побіг до свинарника. Свині були на місці, лише зацікавлено позирнули на нього, мовляв, ну, чого тобі, чоловіче, треба? Панько полегшено зітхнув, але тут же взявся за голову: «Мати Божа! Яке лихо впало б на Україну, якби свині і справді порозумнішали?!»
Олекса Палійчук.
Немає коментарів:
Дописати коментар