ЯКБИ СВИНІ ПОРОЗУМНІШАЛИ

     Незвичайну розмову чує  зараз Панько Хамýленко. Аж не віриться, що саме він, грішний чоловік, звичайний собі дрібний фермер, удостоївся честі на це диво. Сам Господь до Святого Миколая промовляє:
    – Дорогий Миколаю, тебе любить весь православний люд, і ти наглядаєш за тими краями, того тебе й питаю: чого в тих українців досі нічого не виходить? Я ж дав їм найкращі чорноземи, дав гарну вроду, розум і таланти, нарешті дав їм безкровну незалежність, а вони все у сусідів, як жити, питають. Якогось старшого брата колись вигадали на свою голову, без нього і тепер у жодне порядне товариство кроку не ступлять… Чи можеш у тім розібратися і якось навчити їх самостійності та гідності? А то геть, як малі діти. Ніяк не можуть второпати, що тільки свій чоловік переживатиме за честь і добробут рідного дому.
    – Так, Святий Отче. Визнаю: в останні роки послабив до них вимоги, але обіцяю: негайно вживу потрібних заходів.
    – Добре, Миколаю. Можеш іти.
    І всю ту розмову, що в незбагненному етері звучала, Панько не тільки чув, а й сам захотів слово вставити – ідею підтримати, але ні руку підняти, ні язиком ворухнути: велика незрима сила пластом уклала його горілиць, міцно скувала щелепи…
    А це?.. Ой леле, то вже якась інша сцена… Не може бути! Його власні свині заговорили!..
    – Невже у такому лайні я маю лягати і вставати? – майже заверещала холеричка з породи «дюрок».– Я впевнена, в Америці, звідки я родом, уже б задіяли білль про права.
    – Фе! А яке жахливе повітря!.. Зараз учадію від аміаку, сірководню та вуглекислого газу,– обурено похитала рилом блондинка з породи «ландрас».– Таке враження, наче цивілізація сюди і не заглядала.
    – Не здивуюся, якщо завтра мене кинуть у газову камеру,– з апломбом додала теж біломастна уельська красуня.– А тобі, очевидно, все одно,– з погордою кинула вона у бік чорної корнуельської сусідки зі спокійним характером.
    – І зовсім не все одно,– образилась та.– Мені теж дискомфортно. У Великобританії нас поважають.
    Чотири різномастні українські красуні лише зітхнули.
    – Нам треба організуватися і налагодити зв’язки з іншими фермами,– статечно мовила особа з породи коричневих, що мала правильно вигнуту спину та пряму поставу.
    – Так, так! – вискнула невеличка на зріст в’єтнамка.
    – Та вже намагалися, проте без особливого успіху, подала голос полтавська флегматичка.– Наші мужики кажуть: у Західній Україні взагалі не свині, а якісь дегенерати: жодних ознак інтелекту, відсутня навіть членороздільна мова. Їхня стихія – калюжа, а найвища мета у житті – повне корито. З тупою покорою йдуть на смерть, щоб наповнити собою шлунки двоногих убивць. Тільки й надії що на Схід і Південь.
    – Тихіше розмовляймо, щоб наш Хамула не почув: недавно тут швендяв, – зауважила українська  ряба степова.
    – Е-е, не хвилюйся: він добряче відзначив святого Миколая і нині десь хропе, аж стіни дрижать. …Кум його приходив, на Майдан кликав, щоб за Європейський вибір постояти, але наш «патріот» на радикуліт послався; насправді, жінка не пустила. «Куди?! – каже.– Там пластикові кийки по головах гуляють». Я все те чула, коли мене зважували.
    – Ах ти стерво селекційне! Знай: не будеш ти у мене поросят водити. Негайно пущу на ковбаси! – хоче крикнути їй Панько, та звуку нема, рота роззявити несила. А свинячі голоси зазвучали знову, і визначати належність кожного не було вже сенсу:
    – Невже нема для нас порятунку?
    – Нема. Так і наші мужики кажуть.
    – Що саме кажуть?
    – Що ми своїх катюг не здолаємо; вихід один: тікати за першої нагоди.. І бажано в ліси.   
    – Більш нічого не знаєш:?
    – Нічого.
    – Кнур трапився неговіркий?
    – Ні. Зустріч була коротка. Тільки-но він зробив своє діло, як одразу й забрали від мене.
    – Жах! І вони ще теревенять про мораль, гуманізм. Їх, бач, коробить слово «людоїд», а «свиноїд» – ніколи.
    – Я чула, серед них є натуропати, які не поїдають плоті.
    – Ет, лише одиниці. То жалюгідні спроби людства погратися у совість.
    – Гм, кажеш, тікати… Цікава думка.
    – А чим зараз не нагода?! Гайда в ліс!.. Краще від кулі мисливця полягти, ніж понуро йти на забій.
    – Ну, тоді рушаймо!
    – А може, сусідку льоху покличемо?
    – Ти що, забула? …Її дванадцять поросят ссуть!
І   всі свинки дружно покинули ферму. До лісу було рукою подати.
    А Панько все ще не може звестися на ноги, лише в голові плутаються розпачливі думки: я ж сп’яну і двері забув їм зачинити. …Ото халепа!.. Як тепер жити без любого сала! Без нашої всенародної розкоші?! Ох, не інакше як Миколай-Чудотворець мене покарав. Це ж треба так начудити, щоб свині порозумнішали!..
    Наступного дня Панько рвучко схопився на ноги і, ще під впливом сну, побіг до свинарника. Свині були на місці, лише зацікавлено позирнули на нього, мовляв, ну, чого тобі, чоловіче, треба? Панько полегшено зітхнув, але тут же взявся за голову: «Мати Божа! Яке лихо впало б на Україну, якби свині і справді порозумнішали?!»

    Олекса Палійчук.

ЯК БУТИ? ЯК ПЕРЕМОГТИ?

«Сьогодні головні війни ведуться не набоями, а ідеологією та словами. Тому встановлення цього пам’ятника є інформаційним терористичним актом проти української державності. Відповідно, його потрібно так і розцінювати – як акт агресії». (Віталій Капранов. «Новий погляд»). http://www.pohlyad.com/news/n/27558

    Так прокоментував відомий письменник та видавець встановлення у Харкові пам’ятника російському імператорові Олексанлрові III. І це дуже цікавий збіг обставин: колишній одесит Лянгерман хоче знести пам’ятника нашому світочеві Івану Франкові у Відні, а Гурвіц встановлює памятника нашій душительці Катерині II в Одесі. Постає пам’ятник російському цареві Олександрові III у Харкові, де містом керує Кернес. Боюся, після того «збігу» число охочих будувати міжетнічні мости значно скоротиться. Відповідно це впливатиме і на політичні долі Яценюка та Кличка, яким начебто байдуже, хто і чиї будує чи руйнує пам’ятники. Бо здоровий глузд й елементарний інстинкт самозбереження неодмінно підкажуть українцеві, що керувати його державою має політик, який дієво боронить українські інтереси і передусім українську ідентичність, українську історичну та сучасну правду. Даруйте, але одної матеріальної вигоди в Європейському Союзі мені недосить. Я зовсім не хочу, хай і безвізово, блукати її просторами безликою істотою чи новітнім перевертнем. Не хочу, аби мною як пішаком грали чужі товстосуми і вказували, кого я маю шанувати, кому ставити пам’ятники у своїй країні. 
    Сьогодні різноманітні соціальні служби просто змагаються у визначенні рейтинговості наших провідних політиків. Більшість із них твердить, що перемогти Віктора Януковича у майбутніх президентських виборах не зможе тільки Олег Тягнибок. Мовляв, Схід і Південь України дадуть керівникові «Свободи» найнижчі показники. Може, воно й так. На жаль, рівень національної свідомості наших громадян прогресує дуже повільно, і переконливої вершини в найближчому майбутньому навряд чи досягне. То як же бути і на що, на кого сподіватися?
    Безперечно, в Арсенія Яценюка є знання й управлінський досвід, останнім часом він помітно виріс і змужнів як політик. Сьогодні його принципова позиція, чітке наснажливе слово відкривають в його особі вже справді народного трибуна, який уміє запалити аудиторію, якого хочеться слухати. У Віталія Кличка – воля і витривалість, а в Олега Тягнибока – вразливе українське серце, яке не може не зреагувати на парадоксальний пам’ятник Катерині II в сучасній Одесі чи на мізерний відсоток українців у нібито українському парламенті. А реагувати треба обов’язково: он уже наш колишній співгромадянин замахнувся на Івана Франка, далі під удар можуть потрапити Тарас Шевченко та інші борці за волю України.
    Як ми знаємо, Яценюк підтримував Гурвіца, а нині Кличко тримає його у своїй партії. Кожна партія – зібрання політичних однодумців, тож в українця виникає справедливе запитання: а що буде після вашої перемоги? На який український дух чи навіть сентимент можна розраховувати?.. Тим-то свідомий українець найбільші надії покладає на партію «Свобода», і саме їй треба вести інтенсивну просвітницьку роботу серед різних верств населення України, аби відновити у ньому природне, здорове почуття національної гідності.
    А дуже активній частині юдейського етносу, може, варто було б заснувати власну, етнічно окреслену, партію на зразок відомого нам Бунду чи інших? Бо в які політичні кошики вона не клала б свої яйця, вилуплюється одна добре пізнавАнна пташка. І в її голосі та рухах чітко проявляється «специфічний» інтерес та вже традиційний перманентний спротив українському національному відродженню. На жаль, ці достойники обрали принцип не сполучених посудин, а противаги. Їм вельми сподобалося розхитувати нашого спільного човна. Дуже шкодую, що вони досі не простудіювали статтю Леоніда Шульмана «Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства». http://lib.rus.ec/b/308756/read).
    Але на сучасному етапі гостро стоїть питання «Як бути? Як перемогти?» Тут, безперечно, має рацію  видатний наш провідник Левко Лук’яненко, який вважає, шо сьогодні найвищі шанси у Віталія Кличка. Тому, я думаю, українство обов’язково його підтримає у другому турі супроти Віктора Януковича, і в першому – якщо вибори відбуватимуться в один тур. Картина може змінитися лише за однієї умови (що малоймовірно): якщо нинішній Президент ліквідує злощасні антиукраїнські пам’ятники, усуне з державних посад нетолерантних до українства осіб, наприклад, одіозного Д.Табачника, і зобов’яже чиновників відповідати українською україномовним громадянам тощо. Це, без сумніву, додало б йому кілька мільйонів українських голосів.
    Отже, висновок один: хто б не переміг у майбутніх виборах, його влада не стане справді українською без участі таких захисників України, як Олег Тягнибок, як його ВО «Свобода». Це означає, що всі три опозиційні політики повинні до кінця йти разом і вистояти перед усіма можливими спокусами, які вигадливо пропонуватиме суперник чи недруг. Також гостро відчуваю, як цьому тріумвірату бракує ще одної важливої для України сильної постаті – Анатолія Гриценка. Не повторімо помилки, що дала право похвалитися Д.Медвєдєву перемогою у грі ФСБ супроти України, коли та захотіла вступити до НАТО. Відомо, для перемоги завжди застосовують широкий арсенал джерел, заходів та прийомів, і найперший з них – це спроба розколоти керівництво противника. На жаль, наш третій Президент дуже файно заковтнув цю наживку – заходився воювати з прем’єр-міністром і врешті-решт став нашим черговим українським нещастям.
    Чи може бути толерантним до України чужоземний бізнесмен, фінансист, банкір, інвестор? Чи може він поважати її найперші вартості, національне обличчя, гідність?.. Так, безперечно. Приклади цьому є. Коли ви зайдете до будь-якого відділення «Приватбанку», будете приємно вражені тим, що банк говорить з українцем його рідною мовою. Вся настінна ділова наочність, у т.ч. сучасна електронна, виконана доброю українською мовою. Працівники банку відповідають мені українською, телефонують теж українською. Знаю, наскільки сильно зросійщені кияни, і не сподіваюся від усіх належної свідомості, але бачиш: є певні вимоги до них як працівників банку, є розсудлива в цілому банківська політика стосовно України. Я далекий від захвалювання: відомо, є і буде ще над чим працювати, але факт очевидний: щось уже робиться практично, є позитивний почин, і, сподіваюся, керівництво Приватбанку й надалі працюватиме над поширенням української мови у своїх офісах.
    Цьогорічний Майдан показав усьому світові справжню силу і прагнення нашого народу, а також засвідчив єдність нашої опозиції, що вельми тішить і обнадіює. Не здати ці рубежі, закріпити й розвинути успіх – найперше завдання для всіх громадян України незалежно від їхньої національності та соціального статусу. Бо всі-усі вони хочуть і можуть жити по-європейськи.

    Олекса Палійчук.

ПРОВЛАДНІ ЖІНКИ

Як і слід було чекати, після перемоги ПР на передній план у телевізійному просторі вийшли жінки від влади. Їхні політичні портрети і розглянемо сьогодні, беручи до уваги численні усні та письмові коментарі наших громадян. Зауважу: я принципово ігнорую всілякі образи, висловлені у тій чи тій формі на їхню адресу.

Отже, перед нами народні депутати України від ПР вельмишановні пані Ганна Герман, Інна Богословська та Олена Бондаренко. Перше, що впадаає у вічі, це, безперечно, приємні на вигляд обличчя кожної з них. Про таких кажуть: «Бог їх на красу не скривдив». Але для них, як і для всіх нас, є чинники, які можуть значною мірою попсувати враження від баченого. Якщо для чоловіків таку небезпеку становить втрата чоловічих рис, то жінкам у першу чергу слід ревно пильнувати власну жіночність. Тут я не можу не пригадати свою колишню начальницю, яка полюбляла казати: «Спочатку я жінка, а вже потім директор». І справді: їй щастило поєднувати у своєму образі одне і друге.

З незапам’ятних часів, навіть в епоху матріархату, жіночність була головною силою жінки, секретом її магічної влади. Разом із материнством ця природна зброя забезпечувала жінці почесне місце як у сім’ї, так і в суспільстві, творила гармонію та порядок, необхідний для виживання всього людського роду. Правда, траплялося, що саме жінці доводилося більше ніж треба доповнювати слабкого чоловіка або й зовсім його заміняти, і тоді вона мусила набувати чоловічих рис, що перечило її природі, губило саму жіночність. Ця доля не обминала ні простих, ні коронованих осіб.

Сьогодні ж, у вирі складних для України громадсько-політичних процесів, найбільшою загрозою для наших жінок стала публічна політика. Тут, за моїми спостереженнями, глядачі і читачі висувають на передній план пані Ганну Герман, яку називають особистим адвокатом Віктора Януковича. Вийшовши на політичну сцену, ця кмітлива жінка з самого початку обрала собі спокійний та розважливий тон виступу, що мало засвідчити статечну розсудливість речника. Разом із закликом до примирення і спільної роботи це створювало б цілком позитивний образ мудрої благодійниці, яка щиро хоче добра для всіх сторін протистояння, але, зрозуміло, на позиціях її, Ганни Герман, тобто за програмою ПР та Президента Віктора Януковича.

Одначе, задавшись такою метою, наша акторка досі не відчуває, що сильно переграє свою роль, що її мова, позбавлена природних емоційних відтінків, (і за відчутної тенденційності) лише дратує слухача своєю штучною тональністю та явним розрахунком. До того ж, тепер наші громадяни у своїй більшості вже мають власні політичні переконання, тож їх мало цікавить, який ти розумний чи винахідливий промовець, бо своє ставлення до тебе вони визначають за тим, якою мірою ти захищаєш їхні інтереси і, певна річ, на кого працюєш, на які ідеали.

Зважаючи на географію свого походження, пані Ганна повинна ще представляти прихильників ПР із Західної України, а це дозволяє їй висловлювати певні національні сентименти. Проте навіть цей мінімум викликає лють у печерних українофобів. На її адресу сипляться грубі лайки в Інтернеті, вимоги негайно звільнити «западенку» тощо.

Не маючи морального права сумніватися в щирості патріотичних помислів пані Ганни, зауважу одне: поки що здобутків на цій ниві не видно. Більше того, в задекларованому протистоянні з Дмитром Табачником вона однозначно потерпіла поразку. Зізнаюся, особисто мені було дуже прикро і навіть образливо за таке невдячне поцінування відданого «адвоката» порівняно з відвертим нашим недругом, який реально шкодить не лише українству, а й самому Вікторові Януковичу.

Справді, чи багато щирих прихильників здобуде нинішній Президент України, тримаючи на міністерській посаді особу, яку гріють ось такі фантазії: «Индустриальный восток Украины сокрушит заробитчанский Запад в гражданской войне... После окончания гражданской войны ее инициаторы (которые после поражения удерут за океан) могут обнаружить, что то, о чем они лживо плачут сегодня, стало исторической реальностью и на пространстве от Дона до Карпат не осталось ни одного носителя мовы, а шароварно-трембитная культура перешла в разряд археологических". (Євген Іхельзон. УП) http://blogs.pravda.com.ua/authors/ihelzon/48ea2819ec338/  Читаємо ще таке повідомлення: «В 2010 г. (Д.Табачник – О.П.) заявил, что трактовка Голодомора как геноцида в школьных учебниках является бредятиной и будет удалена из учебников. Протестовал против выделения из бюджета 1 млрд. гривен на строительство мемориала жертвам Голодомора». Хоча він же 2004 року в Стокгольмі на Міжнародному форумі «Попередження геноциду: загрози і відповідальність» запевнив: «Ми будемо добиватися визнания міжнародним суспільством Голодомору як акту геноциду проти українського народу» (Info Online)

http://cenzoriv.net/index.php?name=articles&op=read&art=63&cat=60 

І те, що Віктор Янукович мусить терпіти названого шкідника, викликає в українця серйозну підозру, що не Президент є суперадміністратором в Україні, а хтось інший. І для того «іншого» Дмитро Табачник значно цінніший, ніж Віктор Янукович.

Інні Богословській теж нема чого нарікати на Бога: ставна і гарна молодиця. Але якраз вона найбільше втрачає жіночності через свій непогамовний азарт шалено атакувати опонента – наче перед нею стоїть не опозиціонер, а її смертний ворог. Тому хочеться сказати: «Пані Інно, та, уявляючи одну з таких жінок, незабутній Павло Тичина колись елегійно зітхав: «О панно Інно, панно Інно!» Знаючи вашу політичну історію, ще хочу додати: «Годі. Перестаньте вже боятися тої влади: ви давно заслужили на прощення. А то їй ваша роль так сподобається, що експлуатуватиме довіку».

Олена Бондаренко… Ну, хоч портрети для Лувру з неї пиши! Як на мене, просто магнетичне обличчя: хочеться бачити в ньому щось загадкове від Джоконди… і раптом це настирне втручання у мову опонента, цей безапеляційний тон, металевий командирський голос… Тож як тут не  заволати: «Чого, чого ви ходите на ці «півнячі бої»?! Навіщо там убиваєте свою незрівнянну жіночність?! Подумайте: який рівень тих «дискусій»! Там кожен вимагає, щоб його не перебивали, але сам перебиває, там жодна сторона ще ні разу не визнала своєї помилки, тільки одне: «А ви самі колись те і те вчинили, а ви самі той і той закон проголосували!»…

Жінка має бути ще слабкою. Як мовив колись мій земляк, кожна повинна мати свій «магніт». Неодмінно. Так нас розділила і водночас поєднала сама Природа. Чоловіки і жінки будуть гармонійно доповнювати одне одного незалежно від того, які модерні течії виникатимуть у суспільстві. І сьогодні я знаю лише одну жінку з високого політикуму, якій вдалося успішно поєднати ці дві риси – слабкість та силу, не втративши своєї жіночності. Не гнівайтесь, шановні пані, але це Юлія Тимошенко.

Якими різними не були б наші долі, всі ми не відаємо, що буде завтра, але я твердо знаю: кожний з нас наприкінці свого життя у потаємних думках себе запитає: «А чи справді на святий вівтар поклав я свої кращі роки? Чи справді високі сповідував ідеали?»… Ці роздуми та, можливо, каяття для молодших громадян прийдуть іще не скоро. Та найважливіші запитання можна і треба поставити собі вже сьогодні.

На закінчення я прошу вибачення у всіх згаданих тут і незгаданих жінок за свою думку, за свою правду. Знаю, виникали не зовсім приємні психологічні моменти, але я відчував непереборну потребу висловитися з користю для декого особисто і для загальної справи.

Олекса Палійчук.

РЕАЛЬНІ "ПРЕМУДРОСТІ" УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

    Київський Майдан-2013. Відомий усім як мирний вияв громадської думки, як протест проти відміни Євроінтеграції. І ось несподіваний віраж: без війни поранені та зниклі безвісти. Запитуємо себе: що то за формування, ще юридично не викінчене, виникло у МВС із необмеженим правом розганяти, бити і навіть забирати з виборчих дільниць бюлетені?.. Хто ці хлопці, здатні гуртом забивати палицями лежачого?.. Невже вони справді так різко відрізняються від звичайного громадянина, що не задумуються над тим, чи виживе їхня жертва після такої злочинної вакханалії?.. Може, це зумовлено наявністю у суб’єкта якоїсь особливої садистської риси, відсутністю властивої людям совісті?.. Більше чи менше її в чоловіка – хто наперед це здатен визначити? Ба й сучасна наука тут безсила.
    Але ми знаємо достеменно, що поведінка особового складу "Беркута" залежить іще від рівня виховної роботи з ним, від передумов і супровідних нюансів даного йому наказу. Якщо постійно втокмачувати підлеглим, якої шкоди суспільству завдає Майдан, що все те робиться за гроші американців, які хочуть захопити наші чорноземи, то малоосвічені виконавці наказу справді озлобляться і дадуть волю своїм дрімучим інстинктам, тим більше, є наказ: дозволено! А ще додайте до цього певний контекст і його тональність. Якщо «згори» він надійшов невдоволеним тоном, а то ще й прозвучала фраза на зразок «Ви що - неспроможні навести порядок?!» або «Доки будете з ними панькатися?», тоді командир нижчого чину, який потерпає за свої зірочки та посаду (для нього це найперший бич і пряник), віддасть наказ своїм підлеглим іще суворіше, на зразок «В атаку! Полонених не брати!». Ось чому за побоїще на Майдані відповідають і командири, і рядові виконавці. Перші повинні пам’ятати заборону віддавати злочинні накази, другі (з киями в руках) – заборону виконувати такі накази.
    Нардеп-регіонал Владислав Лук’’янов цілком резонно назвав силовий розгін Майдану "глупейшей ошибкой", але черговою "глупейшей ошибкой" були ще й арешт і суд над жахливо побитими людьми. Адже всім зрозуміло, що у такий спосіб майстри насильства хочуть переконати нас у тім, що побили саме злочинців. Напевне, думали, що до "глупейших" належить весь народ України. Тим часом цей арешт не що інше як чергове насильство над їхніми жертвами, тож відповідальність за нього ще вища, бо вчитися на «глупейших ошибках» їх автори не виявили бажання.
    Та це не єдиний маневр з боку силових структур, щоб уникнути всенародного осуду. Маємо ще історію з грейдером та «сербським спеціалістом». В Інтернеті ви знайдете чимало відгуків на ці події. Ось читаємо: «Неужели не поняли?.. Этот бульдозер очень интересные движения делал - только незначительные, символические. А дальше сам по себе останавливался и пятился назад. То-есть, прохода для "пехоты" не прокладывал. Чистая провокация и учебное боевое крещение для беркутовского молодняка». (Киевлянин). Або: «Похоже на то, что власть решила упредить возможное применение сербского опыта с бульдозером в Украине и сама задействовала тяжёлую технику таким образом». Звістку про застосування грейдера в Києві смачно обсмоктував російський телеканал, показуючи застосування такого ж агрегата в подібних акціях сербським спеціалістом Марком Івковичем. А той нібито вже у Києві та консультує Арсенія Яценюка.
    Як видно з публікаціїї в UNN, посилити позиції владних структур у цьому конфлікті має і повідомлення нардепа Олени Бондаренко про обстріл свого автомобіля: «Я это расцениваю как попытку меня запугать, как попытку политического давления. Расцениваю это как попытку заставить меня замолчать, ведь я один из эффективных спикеров Партии регионов» http://www.unn.com.ua/ru/exclusive/1279674-o-bondarenko-roztsinyuye-obstril-avto-yak-sprobu-yiyi-zalyakati
    Проте ефективність пані Олени як спікера ПР читач оцінює дещо скромніше; має власну думку і на предмет обстрілу її автомобіля: «Може, бідолашна жінка і не знає, що їй довелося зіграти лише певну роль у задуманій політичним режисером постановці». Читач запитує, чи вона чула, як свистять над її головою або пообіч неї кулі?
    Пані Олено, я визнаю вашу неабияку значущість, бо ви жінка, ви неповторна квітка у живому природному квітнику, але, даруйте, вельми сумніваюся в чиїсь доцільності такого обстрілу з двох причин. По-перше, той, хто стріляє, теж ризикує, тому, певна річ, обере собі за ціль політичного противника з високими владними повноваженнями, а не учасника телешоу. По-друге, в Україні наразі нема підпільної організації, що доручила б своєму снайперу терористичний акт. Парламентські ж партії, самі знаєте, ніколи не підуть на такий самовбивчий крок. Можна запідозрити ще професіонала-одинака, що малоймовірно, але він теж полюватиме не на вас і не ризикуватиме собою лише для того, щоб налякати. Отже, стріляти нікому, лишаються тільки провокатори-постановники. Саме до такого висновку приходить наш читач. У такому разі, пані Олено, можете не хвилюватися і спати спокійно.
    Раз уже торкнулася мова жінки, про яку йшлося в моїй попередній статті, то буде зовсім негречно поминути увагою ще двох згадуваних її колежанок. Отже, Інна Богословська. За моїми спостереженнями, така жінка у минулі часи могла б очолювати ціле плем’я амазонок. Своїй натурі вона не зрадила і сьогодні: виявила мужність в особливо складну, випробувальну для людської сутності, годину. І водночас, усім на диво, відновила свою основну природну рису, найбільше властиву жінці – совість. А це означає: пані Інна повернула собі втрачену жіночність. Вітаємо!
    А от пані Ганна Герман так і не вийшла з «накатаної» ролі. Вона негативно оцінила виступ Інни Богословської, яка покинула ПР. На думку читача, пані Ганна занадто «віддана своєму хазяїнові… не розуміє, чому відбуваються такі переміни з людиною, отже, їй невідоме таке почуття, як совість. Ми чули, що вона відповіла кореспондентові у ВР: "Я їх не била". Такою примітивною відмовкою вона заперечила свою причетність до влади, що криваво зачистила Майдан, причетність до самої ПР взагалі». http://real-economy.com.ua/blogers/58233/58236.html
    Можна підправити коментатора: «ніби заперечила». Бо насправді пані Ганна не заперечує свого членства у владній ПР, вона лише якось по-дитячому відхрещується од відповідальності рідної їй партії. Так сказати може вся Партія Регіонів, усі її міністри, навіть Міністр Внутрішніх Справ та керівник київської міліції: вони ж безпосередньо не били людей. Не бив їх Прем’єр, не бив Президент («Господь з вами,– скаже він,– я навіть не перебував тоді в Україні!»)… А рядові беркутівці лише сплюнуть: «Ми на державній службі – виконували наказ». Отож спробуй знайти винуватців.
    Жінка і співчуття невіддільні. Я навіть не уявляю цей образ інакше – ні в історичному, ні в художньому контексті. Мати, сестра, дружина, сусідка і просто незнайома жінка на вулиці, в дорозі – кожна таїть у собі невід’ємну визначальну рису: співчуття, а відтак жіночність.
    Трагічні події на київському Майдані показали кожному з нас незалежно від партійної належності та особистих переконань міру власної людяності і честі. Декому вони дали змогу рішуче відмежуватися од насильства, тобто порвати з його представниками і таким чином зберегти якщо не честь то обличчя; кілька десятків інших теж мали такий намір, але, бачте, передумали і вирішили «взяти паузу до закінчення кризи в країні». Правда, читач засумнівався в їхній щирості і розтлумачив собі це інакше: ага, злякалися! Вичікуєте, хто візьме гору!..
    Жорстокість не принесла владі жаданого успіху: залякати учасників Майдану не вдалося, у всьому світі піднялася хвиля обурення, тож, сподіваємося, несамовитий град кийків більше не впаде на людські голови. Але адміністративна машина досі пресує учасників Майдану своїми арештами та судами. Чи це надовго?.. Залежить від нас.
    Недавня історія Майдану показала ще одну серйозну ваду українського суспільного життя: наші молоді прогресивні політики недооцінили значення просвітницької роботи серед населення. Надалі, щоб розширити його кругозір, унеможливити подібні силові розгони, партійні осередки на місцях повинні активізуватися й інтенсивніше роз’яснювати програмні завдання партій, надавати всебічну моральну, юридичну та побутову допомогу людям, не залишати кожного з них наодинці в руках всевладної бюрократії чи здирника-роботодавця.
    Пані і панове! Такі вже обставини нашого життя, такі реальні «премудрості» української політики. Нікуди від них не втечемо, тож мусимо їх поліпшувати. Тому – вперед!.. І якщо маєте корисну думку, будь ласка: наш «круглий стіл» відкритий цілодобово.

    Олекса Палійчук.

НАШ ПОГЛЯД, А ВАШ?

Ставити сьогодні в Україні пам’ятники Катерині II – убивці свого чоловіка Петра III, особі, що ліквідувала автономію Уккраїни (гетьманат), знищила останню вольність України (Запорозьку Січ) і закріпостила український народ – злочинно й аморально.

Варіанти реагування:

1. Осуд.

2. Байдужість.

3. Схвалення.

4. Відбував покарання у тещиному погребі і нічого не бачив.

5. «Мы своих не осуждаем, посему не замечаем».

ЗУХВАЛИЙ ВИКЛИК УКРАЇНІ

Е.Гурвіц – В.Ющенку: «Чего вы прицепились к бабе? Она нанесла украинцам ущерб в тысячу раз меньше" (Сергій Лещенко, УП) http://www.pravda.com.ua/articles/2013/05/31/6991089/

     

У розмові з інтерв’юером колишній мер Одеси так порівняв шкоду від Катерини II зі шкодою, яку завдали українцям Ленін, Дзержинський, Сталін і Будьонний. Ми ж розглянемо докладніше ту царицину шкоду і з’ясуємо, чи було корисним для українців і неукраїнців установлення сьогодні їй пам’ятника. Спочатку нагадаємо загальновідому інформацію про Катерину II, що власноручно і неподільно правила в Російській імперії з 1762 по 1796 рік.
     За походженням вона німкеня Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, яка завдяки своєму шлюбу з російським імператором Петром III (Карл Пе́тер У́льріх Го́льштейн- Го́тторпський) стала коронованою особою в Росії, а вбивши свого чоловіка – російською імператрицею Катериною II. Її «заслуги» перед українським народом добре описані вітчизняними та зарубіжними істориками, письменниками. Коротко: вона закріпостила українців і роздала їх у власність своїм чиновникам та коханцям, ліквідувала залишки української автономії (гетьманат), зруйнувала останню фортецю української вольності Запорозьку Січ та показала себе настільки гіперсексуальною жінкою, що дивувала всіх істориків числом своїх фаворитів, а народи всієї імперії складали про це анекдоти.
      Тепер для тих, хто завдасть собі клопоту знати докладніше про високі «милості», якими обдарувала український народ згадана особа.

      1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
      1764 р. Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.
      1764 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
      1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які друкуються в московській друкарні і схвалені Синодом.
      1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати украї­нські букварі. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими.
      1775 р. Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
      13 березня 1777 р. Помирає від переслідувань та злигоднів гені­альний український композитор, академік Болонської музичної академії Максим Березовський (нар. 1745 р. у Глухові). Після цього царська влада за­бороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописів.
      1780—1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари ска­сували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину).
      1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що зби­ралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.
      1782 р. Катерина II створила комісію для заведення в Росії на­родних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії.
      1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби у всіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.
      1784 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено у всіх школах України.
      1785 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролю­вати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему на­вчання, узаконену для всієї імперії.
      1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів.
      У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняль­ний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.
      (Ніна Вірченко, доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України, засл. працівник освіти України).
      
      Катерина II закріпостила селян України, які вже 135 років не знали ярма. Тож українські кобзарі недарма заспівали:

                                                       Ой царице Катерино!

                                                       Що ж ти наробила?

                                                       Степ широкий, край веселий

                                                       Та й занапастила!»

А Тарас Шевченко у поемі «Великий льох» про неї сказав:

…Що тая цариця —

                                                         Лютий ворог України,

                                                         Голодна вовчиця!..

Також:

                                                                    Це той первий, що розпинав
                                                                    Нашу Україну,
                                                                    А вторая доконала
                                                                    Вдову сиротину.
                                                                    Кати! кати! людоїди!
                                                                    Наїлись обоє.

                                                                              («Сон»).  

      За Катерини II Російська імперія вела війни з метою розширення своїх кордонів, і це часто ставлять їй в заслугу жадібні до чужих земель московські шовіністи. Але яка була користь від цього Україні?.. Тільки шкóда, бо що сильнішою ставала імперія, то сильнішими були її гноблення та русифікація. Безперечно, цю нехитру пряму пропорцію знав  мер Одеси Е.Гурвіц, який 27 жовтня 2007 року встановив у довіреному йому місті помпезного пам’ятника Катерині II. Як він згадує, тодішній президент В.Ющенко по телефону закликав його, члена своєї фракції та політради, відмовитися від цієї затії, але Гурвіц відповів: «Ну чего вы прицепились к бабе!?», і, виявилося, цього вистачило, щоб Ющенко відчепився. А от колективного листа української інтелігенції та звернення козаків, щоб не допустити цього безпрецедентного глуму, для Президента України і водночас Гетьмана українського козацтва чомусь не вистачило.
      На своє виправдання Е.Гурвіц іще каже: «Да, при мне поставили, и правильно сделали… это памятник основателям Одессы» (там же). Що ж, наш читач може порівняти вагу і цього  аргументу з вищеописаними діяннями цариці щодо українців. Чи пан Гурвіц вважає, що в Одесі не було і нема таких, тож на їхню історичну пам’ять, на їхні почуття можна не зважати?.. Одначе це лукавство, насправді Гурвіц належить до тих юдеїв, які вважають, що Катерина II вельми прислужилася їхньому етносу. Так, прислужилася – явно і таємно, всупереч різнотлумаченням про ті зони осідлості, бо до її правління проникнути юдеям в імперію було взагалі неможливо. Катерина I та Єлизавета не дозволяли навіть єврейським купцям приїжджати на ярмарки, як ото письмово зазначила Єлизавета для свого Сенату: «От врагов Христовых не желаю интересной прибыли». (Миндлин А.Б. «Евреи в царствование Екатерины II»).http://amindlin.narod.ru/ekaterina.htm
     Мер Е.Гурвіц знав, що ставить не віртуального пам’ятника і не десь-інде, а в незалежній Україні саме тій імператриці, що «доконала вдову сиротину» (Україну), тож його демонстративний егоїзм став зухвалим викликом українському народу, якому він був зобов’язаний служити у своєму офіційному статусі. І цей вчинок прямо підриває зусилля інших людей, що зводять мости між нами, такими різними. Я певен, подібної шкоди нашим міжетнічним стосункам ніколи не завдали б Леонід Шульман, Мойсей Фішбейн, Семен Глузман. А те, що це явна шкода, свідчить продовження конфлікту Гурвіца з українством. Не так давно, 16 вересня, ми його побачили на телепередачі в студії С.Шустера, де яблуком розбрату знову постала ота злощасна «баба». І хоч  статуя Катерини II досі ще стоїть в Одесі, а козаки не виконали своєї погрози висікти пана Гурвіца, наївно сподіватися, що вони забули завдану їм ганьбу.
     Так, ти виявився сильнішим за нашого Третього президента, але тільки тому, що він був дуже слабкий. Українці не всі такі, точніше, таких небагато. Тож хіба розумно показувати свою вдячність Катерині II на злість українцям, які сьогодні – від малого до великого – легко   можуть добути будь-яку інформацію?.. Ось та «баба» нині стоїть і постійно муляє їм очі – матеріальний подразник, уособлення їхніх вікових нещасть, їхнього рабства, і ти особисто постарався, аби про це вони не забули і водночас не забули тебе, якого ти роду-племені. То навіщо, навіщо ти даєш привід комусь повторювати: «Когда еврей оказывается хозяином положения, он быстро наглеет и начинает мстить окружающим за все злоключения своего народа»?!
     Може, сьогодні Гурвіц десь у вузькому колі і почувається переможцем, але я знаю: у пам’яті свого народу він героєм не залишиться. Про лаври Есфір може навіть не мріяти. Причина доволі проста і вже перевірена історією: «в сухому залишку» всім буде тільки гірше. Бо замість шляху до порозуміння – вже традиційна тактика гри, за можливості – агресивна вилазка з метою завдати шкоди, послабити противника. І в тому якраз полягає прикра помилка, бо нас не можна розглядати як вічних противників. Ми не антиподи і не живемо на різнойменних полюсах. Ми не сидимо на якихось міфічних терезах, де видаливши гирку з лівої шальки, автоматично збільшується вага правої. Швидше напаки: живучи в одному суспільстві, ми схожі на сполучені посудини: вихлюпнувши рідину з одної, автоматично зменшуємо її рівень у другій. Або, вже як звикли ми казати і, на жаль, забувати: всі пливемо в одному човні.
     Було б цілком природно і закономірно, якби, скориставшись своєю посадою, Е.Гурвіц відкрив газету, радіо-чи телеканал, організував Культурологічне товариство чи новий ансамбль, курси, де звучав би іврит або ідиш, де відновлювалися б традиції його народу. І це було б корисно не лише юдеям. Адже тільки різними у першу чергу ми цікаві один одному. Отож обміркуйте свою тактику ліпше, пане Гурвіц, бо повторіть ви хоч тисячу разів «и правильно сделали», кого переконаєте? Українців?.. Не переконаєте навіть себе!

            

     Олекса Палійчук.

http://paliychuk.in.ua

ТВОЯ САКРАМЕНТАЛЬНА "ПЛАНКА"

       Останнім часом декотрі наші майстри високого «штилю» почали вдаватись до натяків на історичні та сучасні біди українського народу в незвичному для себе і загадковому для публіки ракурсі. Ба у їхніх віршах навіть проскакує нетрадиційний для них, але безіменний і безадресний, «окупант». Під ним можеш розуміти турка, татарина, німця, поляка, литовця, мадьяра, румуна, чеха, росіянина, і от сам собі  здогадуйся, хто для українця був найнебезпечніший, хто встиг завдати йому або досі завдає найбільшої шкоди. Одне слово, сам визначай, на кого автор спрямовує свою відточену зброю і славу вітчизняного метра поезії.

       З етичних міркувань не називаю імен, та й навряд чи доцільні тепер якісь персональні критичні зауваження, але не можу не висловити певного розчарування. Чому, чому замовкаєш на півслові?! Чому кат і убивця твого народу не отримав із твоїх уст належного осуду?! Як може з цією віковою несправедливістю, з цим жорстоким насильством досі миритися твоє нібито чутливе і полум’яне серце поета?! По-перше, ми, як той казав, уже на відході, по-друге, сьогодні тебе ніхто вже не спровадить до буцегарні чи туди, де Макар телят не пас, по-третє, ти вже отримав усе для комфортного життя, тож маєш усі підстави називати речі своїми іменами – голосно і чітко, а як поет – ще й образно.

       А міг би… Міг би взяти цю вищу планку громадянської та національної честі. І мужнє правдиве слово стало б твоєю сповіддю якщо не перед Богом, то перед твоїм рідним народом. Саме воно залишиться у пам’яті нащадків, а не твої титули і нагороди. Так-так, ти маєш це розуміти, бо сьогодні вже не тільки чутливий, а й помудрішав, маєш розуміти, що прийшов на цю землю як щедро обдарований поет для того, аби повернути цей дар своєму народу, а не грати з ним у піжмурки чи в дипломатичні ігри. Все одно в результаті програєш, і не зарадить жодна словесна еквілібристика під жодною «вуаллю». Але STOP!.. Насправді це ще не глухий кут, безвиході нема. Бо хоч людина грішна, для неї завжди лишається можливість покаятися. Релігія, що плекала людську мораль, недарма передбачила цей вихід навіть для великих грішників. І той, хто покаявся, уже звільнив свою душу.

       Ми живемо у недосконалому світі, нас оточують різні особистості, і кожний може чогось від тебе хотіти, може заздрити тобі, навіть «ставити палки в колеса». Та й сам ти, як і кожен смертний, не ідеал, але ти поет. Усі твої вчинки на рівні особистих інтересів та самозбереження має перекривати рушійна сила твоєї жертовної душі, твоїх переконань. І коли ти сам увірував, що став поетом, то мусиш ним лишатися довіку. Бо для оточення ти вже класик, прапороносець. Отож бери цю сакраментальну «планку»! – і наша Велика Мати Україна простить тобі всі гріхи «явні та потаємні». Адже вона знає, як люта машина деспотичних чужих режимів безжально ламала її дітям хребти, ставила на коліна…. Не зважай на того, хто кольне тебе згадкою про минуле: покаятись і сказати правду ніколи не пізно. Довірся своєму таланту і серцю – відпусти їх: нехай живуть за совістю.

       Олекса Палійчук.

http://paliychuk.in.ua

СОН ОЛІГАРХА

(Майже реінкарнація)

Велика сила паперу, особливо з державними гербовими печатками. Ось і він тепер уже Босаченко, хоч сам досі не забуває, що насправді з діда-прадіда був Босяченком. Авжеж, змінити прізвище сьогодні не проблема, тим більше, коли перед тобою відчиняються всі двері, коли тебе позаочі хто шанобливо, а хто заздрісно називає магічним словом «олігарх». І в тому є щось доленосне, знаменне: саме його прізвище нагадує всім, що він хазяїн, бос. Усі оточенці так позаочі й називають: Бос. Воно вже стало його другим ім’ям. Аякже, помітили: хазяїнові це подобається.

Його Maybach уже виїхав із центру столиці, коли позаду, майже на задніх колесах, пролунав оглушливий вибух. Автомобіль якось дивно підскочив, але не перекинувся. За мить Бос оглянувся і з острахом помітив, що машина з охороною перебуває на неприпустимо далекій відстані. …Чортів Салопов – чого він так небезпечно для хазяїна відстав?.. І раптом у мозку сяйнула думка: а чи не продався цей колишній кагебіст конкурентові? За той час, коли він, Бос, так безжурно відпочивав у Таїланді?.. Ще за хвилину це припущення вже обернулося на серйозну підозру і викликало цілу низку спогадів та здогадок. А міг, таки міг продатися за добрі гроші, хоч він і досі отримував немало. Та, відомо, кожному завжди хочеться більше… Підозріливо глянув на водія Андрюшу: а ти, брацю, що?.. Ні, він теж ризикував – міг підірватися.

Так, Андрюша не винен. Он як хутко він додав швидкості і, петляючи вулицями та завулками, помчав геть із міста. Тепер охорона їм була непотрібна. Головне – «ушитися» подалі і залягти в якомусь забутому богом місці. От тільки де?.. Але відповідь на це запитання уже мав дати сам Бос.

Хто хотів його смерті чи так сильно налякати? Хто накинув оком на його заводи чи кому він перейшов дорогу?.. Це буде видно з подальших дій ворога, хоча після невдачі той може так само зачаїтися.

Ні, лякати ніхто не збирався, то був замах на його життя. Бо, дякувати богу, лише на якусь долю секунди пізніше ввімкнув кілер керовану на відстані міну. Так-так… Бос уже на дев’яносто відсотків упевнився, що його смерті жадав не менш впливовий бізнесмен Лівановський. О-о, то саме він, приблуда, два роки тому намагався через підставних осіб відібрати у нього банк, підбирався до тютюнової фабрики. А сьогодні… не дав пообідати.

Нарешті, Андрюша спитав те, що мусив спитати:

– Куди їдемо?

– До моєї колишньої… – і назвав адресу в Биківні. Аделька зовсім недавно виканючила у нього кілька «штук» зелених «на пропітаніє» та повідомила, що наразі самотня… І додав: – Зателефонуй своїй жінці, а вона хай передасть моїй, що ми на кілька днів зникаємо у невідкладних справах.– Але невдовзі підкоригував свій план: – Їдь у глиб лісу. Там перечекаємо до ночі, бо наша машина впаде у вічі Адельчиним сусідам.

Зупинилися вже далеко в лісі, на зовсім безлюдному місці. Бос видав Андрюші автомата і доручив наглядати за машиною. Сам поклав на коліна «люгара» і розслаблено відкинувся на сидінні. «Треба заспокоїтись і все тверезо обміркувати,– подумав. Ще раз глянув на водія, що слухняно завмер на пеньку: – Хороший хлопець, слухняний – обов‘язково збільшу йому зарплатню»…

А як усе було добре! Він так прекрасно відпочив у Таїланді… І поринув, поринув у приємні спогади. Тоді сам зачудувався, як легко йому пощастило відсторонитись від буденної суєти, коли розглядав чудернацькі барельєфи місцевих пагод, коли шукав філософський зміст у незворушному обличчі Будди… Він тоді справді пошкодував, що не вміє медитувати, і був готовий повірити в реінкарнацію. Тоді ж – Бос меланхолійно усміхнувся – як обережно він здмухнув зі свого плеча якогось маленького павучка! А спостережливий ченець одразу витлумачив це як особливий знак.

І всю ту душевну рівновагу, весь той відпочинок миттєво зруйнував сьогоднішній стрес, той приблуда Лівановський… О-о, він так уже втомився!.. Бос зітхнув і заплющив очі…

Він поволі трюхикав мимо баків зі сміттям і старанно принюхувався до їхнього вмісту. Але звідти не пахло їжею. Не інакше, як до нього тут уже побував той ненаситний п’яниця Гарик. (Ох, я на тебе колись таки гарикну! Добре гарикну!). Зовсім інший дід Максим: той і собі візьме, і йому щось кине. Іноді й вухо ласкаво потермосить: «Знаю, Босяче, чого так прохально дивишся… Ех, однакова сьогодні у нас обох доля – собача»…

Люди бувають різні – добрі та злі. Але чомусь злих більше, і в тім уже на власній шкурі переконався він, звичайний дворовий пес на ім’я Босяк.

З тими думками вже поминув баки зі сміттям, як несподівано з-за рогу долинув уже знайомий неприємний запах. Тьху, про Вовка помовка, а він і тут!.. Авжеж, то засмердів місяцями немитий алкаш Гарик, його «боржник». Босяк одразу згадав, як той одного разу кинув на нього цеглиною, а якось і копнув ногою, проганяючи від повної ласощів урни. Босяк тоді лише вискнув, але… «борг» його запам’ятав назавжди.

Тим часом шлунок знову нагадав про свою порожнечу. І Босяк побіг на звалище, сховане від людського ока за кам’яним парканом якоїсь фабрики. Тильна сторона паркана виходила в ліс, тому фабричні нехлюї безборонно викидали туди не лише виробничі відходи, а й недоїдки своїх робітників.

Ага, дзуськи!.. Тут уже хазяйнує Приблуда, конкурент з його таки собачого племені. Який нахаба! Тільки вчора добряче з ним побився за це місце, а йому хоч би що. Напевне, через те і їсти зараз так сильно хочеться, що витратив багато сил на ту бійку. Бачать усі собачі боги, йому дуже не хочеться знову починати гризню, але хто ж витерпить таке зухвальство?! Босяк підступився ближче і грізно загарчав. Диво: Приблуда цього разу не відповів на виклик – мовчки, майже слухняно подався геть. Але…от невезуха: тут уже не було за що битися! Босяк вилаявся.

А їсти хотілось дедалі більше. Він ледве стримувався, щоб не завити, як його далекі предки, вовки. Нарешті вирішив: побіжу до колишньої пасії – тої, що найближче.

Невелика рудувата сучка якраз хрумала на той час якісь тоненькі, певне, курячі кісточки і мало не давилася від щастя. Босяк сів навпроти неї і з подивом помітив, що та вже має добре округленого, повного щенят животика.

– Тут одна жаліслива бабуся час від часу мене підгодовує,– вибачливо сказала Аделька.– Та я боюся, що буде далі: старенька вже готується відійти на вічну призьбу. Хто ж тоді так ласкаво мене називатиме – Аделі? Хто допоможе ростити діток?.. Хіба тепер знайдуться такі шляхетні партнери? – Аделька запитально подивилася на Босяка. Але той відбив її натяк своїм запитанням:

– Хто ж їхній батько?

Аделька на мить зам’ялася, а тоді, мало не плачучи, випалила:

– Та швендяв тут один… фраєр невдячний, Приблудою називали.

Босяк мало не підскочив: овва!.. І тут же попрощався:

– Зрозуміло. Ну, бувай! Смачного тобі! – а про себе знову вилаявся. Коли не щастить, то хоч лапи гризи.

Босяк поволі рушив вулицею і незабаром опинився перед високим узорчастим парканом. Крізь його фігурні отвори не могла пролізти жодна людина, зате для собаки чи кота зробити це було нескладно. Тут біля розкішної буди щось смакував із мідниці великий бульдог Марс. Завидівши непроханого гостя, він презирливо й водночас невдоволено загарчав, а по тому ще й загрозливо вишкірився. «Не дасть ані крихти»,– зрозумів непроханий гість.– У-у, скупердяй!».– І почвалав далі.

За кілька хвилин Босяк опинився біля пишного котеджу під червоною металочерепицею. «Може, на щось розживуся у цього зразкового добряка?» – подумав він і ловко прошмигнув мимо охоронця.

Тут, на подвір’ї, граційно походжав кучерявий Місьо – песик білої масті, з породи малих пуделів. Раз по раз він манірно піднімав під тим чи тим деревцем свою ніжку.

– Навіщо тобі ці позначки, якщо нема конкурентів? – здивувався Босяк.

– Така вже традиція, такі наші інстинкти. А тобі чого треба?

– Просто зайшов у гості: наслухався про твою добру вдачу і гостинність.

– Е-е, голубе, мій новий хазяїн годує лише мене. Та й попередній не любив чужих.

– І ти тепер служиш новому?

– Яка різниця де гавкати?! Важливо не втрачати кваліфікації. Для чого ж іншого нам дано ці славетні голоси?! Служба потрібна скрізь. Це називається «робота». Перший хазяїн помер, його нащадки продали садибу… От і все. Вибач, пригостити не можу. Та, мабуть, тобі приємно буде дізнатися, що днями моя господиня зняла кінофільм, де на передній план часто виходжу я –герой нашого з тобою племені.

– Так-так,– протяг Босяк і відчув, як сильно йому хочеться вкусити цього безпринципного служаку. Але «був би ти справжнім сторожовим псом… а так і мазатись не хочу об дамську забавку».

Вже наприкінці вулиці він завернув до непоганого на вигляд будиночка. Тут, на подвір’ї, як підказав йому слух і нюх, відбувалась неабияка імпреза чи-то акція.

Справді, тут стояла купка різномастих, але добре доглянутих представників колишньої селекції і вигукувала принадні для вуха гасла: «Голодні та холодні, єднайтеся!», «Всім добру службу і ситний корм!», «Кожному власну буду!»… Босякові це сподобалося, і він собі примкнув до хору.

Та коли всі добре накричалися і вирішили розходитись, Босяк несміливо запитав про фуршет.

– Ми не годуємо, а тільки вимагаємо, щоб годували,– відповів йому вельми поважний пес із малозрозумілим родоводом.– У нас хто не працює, той не їсть.

– То дайте мені роботу.

– Ми не даємо роботи, а лише її вимагаємо. …Таким чином захищаємо інтереси всіх трудящих псів, а не лише когось одного.– По тих словах він величаво кивнув головою, від чого на його розшитому бісером ошийнику щось мелодійно дзеленькнуло.

«Мій шлунок теж вимагає! Вже зараз!» – хотів крикнути Босяк, та на слова уже не спромігся: здійняв догори носа і дав волю своїм прадавнім інстинктам:

– У-у-у-у-у!..

Голодний і втомлений, він поплентався до найближчого гастронома, під яким стояли пишногруді молодиці із запаморочливо пахучими кошиками. І, щоб бути готовим до розчарування, тужно подумав: «Даремно, нічого тут не скураєш»… Раптом побачив худорлявого знайомого чоловіка, що зупинився коло жінки з біляшами та почав гарячково нишпорити по кишенях. «Ну-ну, знайди ті кілька гривень та нарешті перекуси»,– поспівчував йому Босяк і раптом згадав: казали, то якийсь письменник, принаймні таким він себе вважає... Та ось нарешті чоловік купив собі того жаданого пляцка, і… тут їхні очі мимоволі зустрілися. Босяк перший відвів погляд: що з тебе візьмеш – їж уже сам. Але письменник думав інакше: розламав біляша і простягнув половину йому, собаці. Босяк жадібно схопив зубами несподіваного дарунка…

На тому Бос прокинувся. В його пам’яті ще стрибали і блякли щойно бачені образи, звучали почуті слова, проте він поволі вийшов з машини і роззирнувся. Здивований Андрюша відразу зауважив, як дивно запромінились хазяїнові очі, сповнені небаченим досі загадковим змістом.

– Вирушаймо назад. Треба навідати одного письменника і повернути йому борг.

Так, він усе пригадав: той письменник торік звертався до нього як до мецената – просив грошей на свою книжку. А він, скупердяй, відмовив. Подумав: дай одному – прибіжать десятки інших… Яке жлобство! Який сором!

Олекса Палійчук.

http://paliychuk.in.ua