СОН ОЛІГАРХА

(Майже реінкарнація)

Велика сила паперу, особливо з державними гербовими печатками. Ось і він тепер уже Босаченко, хоч сам досі не забуває, що насправді з діда-прадіда був Босяченком. Авжеж, змінити прізвище сьогодні не проблема, тим більше, коли перед тобою відчиняються всі двері, коли тебе позаочі хто шанобливо, а хто заздрісно називає магічним словом «олігарх». І в тому є щось доленосне, знаменне: саме його прізвище нагадує всім, що він хазяїн, бос. Усі оточенці так позаочі й називають: Бос. Воно вже стало його другим ім’ям. Аякже, помітили: хазяїнові це подобається.

Його Maybach уже виїхав із центру столиці, коли позаду, майже на задніх колесах, пролунав оглушливий вибух. Автомобіль якось дивно підскочив, але не перекинувся. За мить Бос оглянувся і з острахом помітив, що машина з охороною перебуває на неприпустимо далекій відстані. …Чортів Салопов – чого він так небезпечно для хазяїна відстав?.. І раптом у мозку сяйнула думка: а чи не продався цей колишній кагебіст конкурентові? За той час, коли він, Бос, так безжурно відпочивав у Таїланді?.. Ще за хвилину це припущення вже обернулося на серйозну підозру і викликало цілу низку спогадів та здогадок. А міг, таки міг продатися за добрі гроші, хоч він і досі отримував немало. Та, відомо, кожному завжди хочеться більше… Підозріливо глянув на водія Андрюшу: а ти, брацю, що?.. Ні, він теж ризикував – міг підірватися.

Так, Андрюша не винен. Он як хутко він додав швидкості і, петляючи вулицями та завулками, помчав геть із міста. Тепер охорона їм була непотрібна. Головне – «ушитися» подалі і залягти в якомусь забутому богом місці. От тільки де?.. Але відповідь на це запитання уже мав дати сам Бос.

Хто хотів його смерті чи так сильно налякати? Хто накинув оком на його заводи чи кому він перейшов дорогу?.. Це буде видно з подальших дій ворога, хоча після невдачі той може так само зачаїтися.

Ні, лякати ніхто не збирався, то був замах на його життя. Бо, дякувати богу, лише на якусь долю секунди пізніше ввімкнув кілер керовану на відстані міну. Так-так… Бос уже на дев’яносто відсотків упевнився, що його смерті жадав не менш впливовий бізнесмен Лівановський. О-о, то саме він, приблуда, два роки тому намагався через підставних осіб відібрати у нього банк, підбирався до тютюнової фабрики. А сьогодні… не дав пообідати.

Нарешті, Андрюша спитав те, що мусив спитати:

– Куди їдемо?

– До моєї колишньої… – і назвав адресу в Биківні. Аделька зовсім недавно виканючила у нього кілька «штук» зелених «на пропітаніє» та повідомила, що наразі самотня… І додав: – Зателефонуй своїй жінці, а вона хай передасть моїй, що ми на кілька днів зникаємо у невідкладних справах.– Але невдовзі підкоригував свій план: – Їдь у глиб лісу. Там перечекаємо до ночі, бо наша машина впаде у вічі Адельчиним сусідам.

Зупинилися вже далеко в лісі, на зовсім безлюдному місці. Бос видав Андрюші автомата і доручив наглядати за машиною. Сам поклав на коліна «люгара» і розслаблено відкинувся на сидінні. «Треба заспокоїтись і все тверезо обміркувати,– подумав. Ще раз глянув на водія, що слухняно завмер на пеньку: – Хороший хлопець, слухняний – обов‘язково збільшу йому зарплатню»…

А як усе було добре! Він так прекрасно відпочив у Таїланді… І поринув, поринув у приємні спогади. Тоді сам зачудувався, як легко йому пощастило відсторонитись від буденної суєти, коли розглядав чудернацькі барельєфи місцевих пагод, коли шукав філософський зміст у незворушному обличчі Будди… Він тоді справді пошкодував, що не вміє медитувати, і був готовий повірити в реінкарнацію. Тоді ж – Бос меланхолійно усміхнувся – як обережно він здмухнув зі свого плеча якогось маленького павучка! А спостережливий ченець одразу витлумачив це як особливий знак.

І всю ту душевну рівновагу, весь той відпочинок миттєво зруйнував сьогоднішній стрес, той приблуда Лівановський… О-о, він так уже втомився!.. Бос зітхнув і заплющив очі…

Він поволі трюхикав мимо баків зі сміттям і старанно принюхувався до їхнього вмісту. Але звідти не пахло їжею. Не інакше, як до нього тут уже побував той ненаситний п’яниця Гарик. (Ох, я на тебе колись таки гарикну! Добре гарикну!). Зовсім інший дід Максим: той і собі візьме, і йому щось кине. Іноді й вухо ласкаво потермосить: «Знаю, Босяче, чого так прохально дивишся… Ех, однакова сьогодні у нас обох доля – собача»…

Люди бувають різні – добрі та злі. Але чомусь злих більше, і в тім уже на власній шкурі переконався він, звичайний дворовий пес на ім’я Босяк.

З тими думками вже поминув баки зі сміттям, як несподівано з-за рогу долинув уже знайомий неприємний запах. Тьху, про Вовка помовка, а він і тут!.. Авжеж, то засмердів місяцями немитий алкаш Гарик, його «боржник». Босяк одразу згадав, як той одного разу кинув на нього цеглиною, а якось і копнув ногою, проганяючи від повної ласощів урни. Босяк тоді лише вискнув, але… «борг» його запам’ятав назавжди.

Тим часом шлунок знову нагадав про свою порожнечу. І Босяк побіг на звалище, сховане від людського ока за кам’яним парканом якоїсь фабрики. Тильна сторона паркана виходила в ліс, тому фабричні нехлюї безборонно викидали туди не лише виробничі відходи, а й недоїдки своїх робітників.

Ага, дзуськи!.. Тут уже хазяйнує Приблуда, конкурент з його таки собачого племені. Який нахаба! Тільки вчора добряче з ним побився за це місце, а йому хоч би що. Напевне, через те і їсти зараз так сильно хочеться, що витратив багато сил на ту бійку. Бачать усі собачі боги, йому дуже не хочеться знову починати гризню, але хто ж витерпить таке зухвальство?! Босяк підступився ближче і грізно загарчав. Диво: Приблуда цього разу не відповів на виклик – мовчки, майже слухняно подався геть. Але…от невезуха: тут уже не було за що битися! Босяк вилаявся.

А їсти хотілось дедалі більше. Він ледве стримувався, щоб не завити, як його далекі предки, вовки. Нарешті вирішив: побіжу до колишньої пасії – тої, що найближче.

Невелика рудувата сучка якраз хрумала на той час якісь тоненькі, певне, курячі кісточки і мало не давилася від щастя. Босяк сів навпроти неї і з подивом помітив, що та вже має добре округленого, повного щенят животика.

– Тут одна жаліслива бабуся час від часу мене підгодовує,– вибачливо сказала Аделька.– Та я боюся, що буде далі: старенька вже готується відійти на вічну призьбу. Хто ж тоді так ласкаво мене називатиме – Аделі? Хто допоможе ростити діток?.. Хіба тепер знайдуться такі шляхетні партнери? – Аделька запитально подивилася на Босяка. Але той відбив її натяк своїм запитанням:

– Хто ж їхній батько?

Аделька на мить зам’ялася, а тоді, мало не плачучи, випалила:

– Та швендяв тут один… фраєр невдячний, Приблудою називали.

Босяк мало не підскочив: овва!.. І тут же попрощався:

– Зрозуміло. Ну, бувай! Смачного тобі! – а про себе знову вилаявся. Коли не щастить, то хоч лапи гризи.

Босяк поволі рушив вулицею і незабаром опинився перед високим узорчастим парканом. Крізь його фігурні отвори не могла пролізти жодна людина, зате для собаки чи кота зробити це було нескладно. Тут біля розкішної буди щось смакував із мідниці великий бульдог Марс. Завидівши непроханого гостя, він презирливо й водночас невдоволено загарчав, а по тому ще й загрозливо вишкірився. «Не дасть ані крихти»,– зрозумів непроханий гість.– У-у, скупердяй!».– І почвалав далі.

За кілька хвилин Босяк опинився біля пишного котеджу під червоною металочерепицею. «Може, на щось розживуся у цього зразкового добряка?» – подумав він і ловко прошмигнув мимо охоронця.

Тут, на подвір’ї, граційно походжав кучерявий Місьо – песик білої масті, з породи малих пуделів. Раз по раз він манірно піднімав під тим чи тим деревцем свою ніжку.

– Навіщо тобі ці позначки, якщо нема конкурентів? – здивувався Босяк.

– Така вже традиція, такі наші інстинкти. А тобі чого треба?

– Просто зайшов у гості: наслухався про твою добру вдачу і гостинність.

– Е-е, голубе, мій новий хазяїн годує лише мене. Та й попередній не любив чужих.

– І ти тепер служиш новому?

– Яка різниця де гавкати?! Важливо не втрачати кваліфікації. Для чого ж іншого нам дано ці славетні голоси?! Служба потрібна скрізь. Це називається «робота». Перший хазяїн помер, його нащадки продали садибу… От і все. Вибач, пригостити не можу. Та, мабуть, тобі приємно буде дізнатися, що днями моя господиня зняла кінофільм, де на передній план часто виходжу я –герой нашого з тобою племені.

– Так-так,– протяг Босяк і відчув, як сильно йому хочеться вкусити цього безпринципного служаку. Але «був би ти справжнім сторожовим псом… а так і мазатись не хочу об дамську забавку».

Вже наприкінці вулиці він завернув до непоганого на вигляд будиночка. Тут, на подвір’ї, як підказав йому слух і нюх, відбувалась неабияка імпреза чи-то акція.

Справді, тут стояла купка різномастих, але добре доглянутих представників колишньої селекції і вигукувала принадні для вуха гасла: «Голодні та холодні, єднайтеся!», «Всім добру службу і ситний корм!», «Кожному власну буду!»… Босякові це сподобалося, і він собі примкнув до хору.

Та коли всі добре накричалися і вирішили розходитись, Босяк несміливо запитав про фуршет.

– Ми не годуємо, а тільки вимагаємо, щоб годували,– відповів йому вельми поважний пес із малозрозумілим родоводом.– У нас хто не працює, той не їсть.

– То дайте мені роботу.

– Ми не даємо роботи, а лише її вимагаємо. …Таким чином захищаємо інтереси всіх трудящих псів, а не лише когось одного.– По тих словах він величаво кивнув головою, від чого на його розшитому бісером ошийнику щось мелодійно дзеленькнуло.

«Мій шлунок теж вимагає! Вже зараз!» – хотів крикнути Босяк, та на слова уже не спромігся: здійняв догори носа і дав волю своїм прадавнім інстинктам:

– У-у-у-у-у!..

Голодний і втомлений, він поплентався до найближчого гастронома, під яким стояли пишногруді молодиці із запаморочливо пахучими кошиками. І, щоб бути готовим до розчарування, тужно подумав: «Даремно, нічого тут не скураєш»… Раптом побачив худорлявого знайомого чоловіка, що зупинився коло жінки з біляшами та почав гарячково нишпорити по кишенях. «Ну-ну, знайди ті кілька гривень та нарешті перекуси»,– поспівчував йому Босяк і раптом згадав: казали, то якийсь письменник, принаймні таким він себе вважає... Та ось нарешті чоловік купив собі того жаданого пляцка, і… тут їхні очі мимоволі зустрілися. Босяк перший відвів погляд: що з тебе візьмеш – їж уже сам. Але письменник думав інакше: розламав біляша і простягнув половину йому, собаці. Босяк жадібно схопив зубами несподіваного дарунка…

На тому Бос прокинувся. В його пам’яті ще стрибали і блякли щойно бачені образи, звучали почуті слова, проте він поволі вийшов з машини і роззирнувся. Здивований Андрюша відразу зауважив, як дивно запромінились хазяїнові очі, сповнені небаченим досі загадковим змістом.

– Вирушаймо назад. Треба навідати одного письменника і повернути йому борг.

Так, він усе пригадав: той письменник торік звертався до нього як до мецената – просив грошей на свою книжку. А він, скупердяй, відмовив. Подумав: дай одному – прибіжать десятки інших… Яке жлобство! Який сором!

Олекса Палійчук.

http://paliychuk.in.ua