Розмова двох інтелігентних на вигляд молодиків у Київському метро зацікавила мене, і я запропонував їм дати мені інтерв’ю. Вони погодилися лише тоді, коли я показав їм своє письменницьке посвідчення. Незабаром усі ми опинилися в обраному ними приміщенні. Хлопці явно співчували Юлії Тимошенко і Юрієві Луценку, що сьогодні в Україні доволі масове явище, тому я запитав, на чому ґрунтуються їхні симпатії та переконання.
Сергію, ви сказали фразу: «Два Віктори і Путін проти Юлії». Будь ласка, аргументуйте.
Та вже зрозуміло, мабуть, усім: Віктор-президент не хоче мати потенційного суперника на наступних виборах. Додайте до цього гострі висловлювання Юлії Тимошенко на його адресу, і все стане ще зрозуміліше.
Щодо гострих висловлювань… Чи не вважаєте ви, що Юлія Тимошенко тут перегинає палку? От, скажімо, її недавня поведінка на судовому засіданні. Це ж відвертий виклик й нехтування усталеними нормами. Хіба від цього не втратить Ю.Тимошенко енне число прихильників? Дехто, навпаки, може поспівчувати ще судді.
Не знаю, чи втратить, але візьміть до уваги те, щó їй довелося вже пережити. Її понад 40 разів викликали до слідчого. Її обшукували, мов злочинця, буквально морили цими викликами. Цькували у засобах інформації, і, взагалі, кожний знає, для чого це робиться. То справді було організоване владою судилище, а не суд.
Валерій:
Юлія Володимирівна – людина, і, як мовили давні філософи, ніщо людське їй не чуже. Це її власна емоційна форма протесту в таких умовах.
Іноді ця форма дратувала глядача, скажімо, коли вона перебивала суддю чи прокурора, а захисник навмисне відмовлявся прибрати руку з-перед очей судді. Така примітивна демонстрація виклику не посилить позиції захисту, лише їй зашкодить.
Від того, як будуть поводитися підсудний та її захисник, нічого не зміниться. Навіть не замовне, а наказне рішення суду вже заготовлено. На це рішення працює не тільки нинішня влада, а й екс-президент Віктор Ющенко. Ви ж, мабуть, у курсі, як він знову прислужується своєму тезкові? Його недавні виступи у Києві та Львові більш ніж показові.
Сергію, ви у своїй розмові згадували ще Путіна. Прокоментуєте?
Путін зрадив Юлію Тимошенко. І зробив це досить легко, бо Президент в Україні Янукович для нього і Росії вигідніший, ніж Юлія Тимошенко.
Але ж Віктор Ющенко каже, що то обидва російські проекти. Колись навіть ужив фразу «два чоботи – пара».
Таке порівняння було і є вигідне Партії регіонів. Насправді виявилося, ті чоботи – зовсім не пара. У партії Ю.Тимошенко є українські письменники та інші патріотично налаштовані депутати, які мають позитивний вплив на курс цієї політичної сили, чого не скажеш про Партію регіонів і її антиукраїнських колісниченків, левченків, болдирєвих, костусєвих та інших.
Валерій:
По-перше, уряд Юлії Тимошенко видавав постанови про розвиток українського козацтва, захист української мови, а нова влада, напаки, не тільки відмінила ці постанови, а й завела обмеження для української мови. По-друге, зверніть увагу на те, як під час виборів Президента пропагандистська машина Росії та проросійська 5 колона в Україні масово накинулися саме на Юлію Тимошенко, а не на Віктора Януковича. І цього не може не знати Віктор Ющенко, який зі своєю новою сім’єю раніше сам потерпав од цих атак.
М.Азаров казав, начебто зі слів Путіна знає, що Юлія Тимошенко теж обіцяла пролонгувати угоду щодо перебування російського Чорноморського флоту в Україні.
Сергій:
Припускаю: затиснута умовами з вини того ж Ющенка, Тимошенко, може, щось і пообіцяла Путіну, але навряд чи вона виконала б ту обіцянку, а якщо і виконала б, то хіба на 25 років?.. Ми переконалися, що надійнішим у цьому плані для Москви був більш залежний від неї Янукович. І зрада Путіна якраз виявилася у тім, що він переповів це Азарову. Чи ви хочете сказати, що це був тільки якийсь рефлекс, неприпустимий для чоловіка вчинок?.. Та найбільше характеризує Путіна як зрадника Юлії Тимошенко і прихильника теперішньої влади позиція Росії в Стокгольмському арбітражному суді, що завдало великої матеріальної шкоди Україні. Або ще – «из праха восставшая» вимога Міноборони Росії до України повернути борг ЄЕСУ.
Юлію Тимошенко часто критикують за те, що вона ствердно хихикнула на шпильку Путіна супроти Президента Віктора Ющенка. Погодьтеся, це була недоречна солідарність із Путіним, хоч і миттєва.
Це була не мить солідарності з Путіним, а мить презирства до Ющенка, який до того завдав їй багато підступних ударів. Але погоджуємося: керівникові такого рангу треба бути витриманішим, особливо перед об’єктивами.
ВО «Батьківщина» – лівоцентристська партія. Протягом усієї своєї діяльності вона провадила виражену соціально спрямовану політику, прийнятну для різних регіонів України. Скажімо, виступала за повернення державі багатьох несправедливо приватизованих підприємств. То чому українські комуністи підтримували не її, а Партію регіонів?
Валерій:
Дозвольте відповісти сміхом. Це вже не потребує коментарів. Як ідеологічна та політична сила, КПУ давно збанкрутувала, тож її верхівці нічого не лишилося, як пристати на вигідні для себе умови.
І давайте доведемо до кінця питання про Юлію Тимошенко. Ви вірите, що вона колись давала хабаря російським генералам?
Давала чи ні – не знаємо. Але цю справу давно закрито, і сьогодні нема причин для її реанімування.
Відомо, не помиляється той, хто не працює. Ви готові простити Юлії Тимошенко її помилки?
Обидва:
Так.
Розмову вів Олекса Палійчук.
Наче сніг на голову, прийшло це повідомлення: Юрія Плаксюка звільнено з посади Голови Держкомтелерадіо. Звільнила своя, рідна йому Партія регіонів в особі Президента й Верховної Ради України. І я дивуюся: чим їй пан Юрій не догодив?.. Адже він усе робив «правильно». Наприклад, дещицю бюджетних грошей за програмою «Українська книга» виділив не мені, а своїй людині А.Толстоухову… Може, влада звернула увагу на те, що наклад у 10 тис. примірників моєї поетичної книжки для дітей «Рідна Україна» був у кілька разів дешевший від 1 тис. примірників толстоухівської «Харцызск: время, события, люди»? І такий же наклад моєї прозової книжки на історичну тематику «Священний вогонь» аж у п’ять разів дешевший! При тому, що мою книжку рекомендували два доктори та один кандидат наук, і що я член Національної Спілки письменників України? Може, тому, що я вже увосьме звертався до названого Комітету і дарма?
Ні-ні, я в такі чудеса не вірю. Впевнений: Президент навіть не знає про моє існування, ба про мої багаторічні поневіряння в Держкомтелерадіо навряд чи відає і Ганна Герман. Звісно, такі заклопотані люди не мають часу на читання всіх статей. Певна річ, не вичитують вони й заявок та обгрунтувань від видавництв. Цю справу довірено Державному комітету телебачення і радіомовлення України. Але… тут мене огорнула якась меланхолійна хвиля. Пригадалась аудієнція у щойно призначеного Голови Держкомтелерадіо п. Юрія Плаксюка 28 квітня 2010 року. То був його перший прийом громадян на новій посаді, опублікований на сайті Комітету, де мовилося: «О. Палійчук висловив свої побажання щодо програми «Українська книга» та діяльності Експертної ради. Зокрема, він запропонував, як збільшити наклад окремих книг за рахунок відмови від друку обов’язкової твердої палітурки. Також О. Палійчук поскаржився, що уже всьоме звертається до Держкомтелерадіо за сприянням у виданні за програмою «Українська книга» творів «Рідна Україна» та «Священний вогонь».
Повернувся я тоді додому в піднесеному настрої: аякже, Голова Комітету мені подякував за пропозиції та пообіцяв позитивні зміни. Була реальна надія, що тепер хоч одна з моїх заявлених книжок вийде у світ. Але… знову оте вже банальне на виході розчарування: не так сталося, як гадалося. Кому потрібна давня історія Волині з її маловідомими ворогами óбрами, з її наукою патріотизму?! От Харцизьк вельми виділяється з-поміж мало не півтисячі райцентрів України. Чим?.. Напевне, тим, що, як повідомляють ЗМІ, автор його історії колись працював лектором, інструктором відділу пропаганди та агітації в Харцизькому міськкомі КПУ.
Отак, шановний пане Юрію. Вам дали попрацювати всього рік із хвостиком. Правда, піднесли букет квітів, але я не повірю, що він вам пахнув. Авжеж такі букети не пахнуть. Одначе я нітрохи не зловтішаюся таким поворотом, хоч ви двічі встигли мені відмовити. Бо навряд чи для мене щось зміниться на краще: я не вашого поля ягода. Але дарма – бувають несподівані моменти солідарності. Нам обом не пощастило, тож давайте разом пожуримося!
Олекса Палійчук
З великою натугою почалося в уже незалежній Україні національне відродження, особливо повернення українцям рідної мови. В деяких регіонах з вини місцевої та центральної влади таких прогресивних змін люди майже не бачили або не бачили зовсім. Більшість наших національно-демократичних депутатів у погоні за голосом пересічного виборця переймалися переважно побутовими питаннями і, ніде правди діти, завчено повторювали тезу про потребу далі розвивати в Україні російську культуру, а відтак російську мову, хоч її вже було більш ніж треба.
Звісно, таке переполовинення в головах і вчинках народних обранців не могло поліпшити мовний клімат для етнічних українців, як не могло змінити смаку пересоленій юшці додавання однаковими порціями посоленої та несоленої води. Становище значно погіршилося, коли нова влада не стала чекати можливості законодавчо запровадити державну двомовність в Україні, а вирішила це робити знизу – поетапно і порегіонно, спираючись на своїх партійних посадовців на місцях. Прикладом цього стали агресивні «танці» депутатів Запорізької та Луганської облрад, але найгрізніше пішов «пасадоблем» і замахав палицею мер Одеси Алєксєй Костусєв, який безапеляційно наказав вилучити з практичного життя одеситів навіть саме поняття «україномовна школа». А чом би й ні, якось подумав на самоті теперішній градоначальник, адже могли за президентства українофіла Ющенка встановити статую ліквідаторці українського козацтва і кріпосниці Катерині II, то вже мені гріх не розвинути наступ Гурвіца.
А тут іще нові друзі з місцевого таки «бомонду» скаржаться: для їхніх дітей найближча україномовна школа, а українською вчитися не хочеться… І хоч таких шкіл у місті зовсім небагато, але й вони, мов більмо на оці. Треба знайти обтічну форму, як від них спекатися.
Начебто знайшли, але без порушення Конституції України не обійшлося. Не кажучи вже про основоположні права української – увага! – титульної нації. Для об’єктивної характеристики етнічно-мовної ситуації в Одесі наведемо таку статистику: «Вихід України зі складу СРСР і надання українській мові державного статусу на всій її території додали ваги українській мові в суспільних сферах життя Одеси, проте за даними соціолінгвістичних опитувань дорослого населення, проведених у 1992–1999 роках, у сімейному спілкуванні нею послуговується 12% одеситів, у побутовому спілкуванні (здебільшого, разом із російською) – 23%, у трудових колективах – 10,6%, в офіційно-діловій сфері – 10%. У той-таки час, з українським етносом себе ідентифікують 45,5% одеситів, з російським – 44%, з єврейським – 4%, з болгарським – 1,7%, з вірменським – 0,9%, з молдавським чи румунським – 0,6%, з білоруським, гагаузьким, грецьким, грузинським, циганським, татарським, азербайджанським, польським, німецьким, чеченським, корейським, чеським та деякими іншими етносами – 3,3%. Російську мову назвали рідною 77,5% опитаних одеситів, українську – 16%, інші мови – 6,5% («Українське життя в Севастополі»).
Але ж це дані на початку незалежного життя українців. Власну державність вони виборювали не для того, щоб надовго законсервувати постімперський статус рідної мови. Будь-яка влада – оранжева чи біло-голуба – зобов’язана забезпечити національне відродження українському народові, у т.ч. відродження його рідної мови. Інакше та влада буде йому чужою.
А тепер уявімо собі, як почуватиметься маленький українець, який навчається в окремо взятому класі двомовної школи. У коридорах і на подвір’ї, на спортмайданчиках, навіть у медпункті – російська мова. За українську мову його вже традиційно дражнять. Як його маленькій душі це витримати?! І чи довго він зможе опиратися?.. Психологічний гніт посилюється тим, що самі його вчителі на перервах розмовляють теж нерідною мовою. Бо таке дозволив Конституційний Суд України, який не має зеленого поняття про основи педагогіки, про виняткову роль учителя в масових державних і недержавних школах. Це ж не найманий іноземний спеціаліст для тимчасової роботи на якомусь підприємстві чи в установі. Це загальноосвітня школа з навчально-виховним процесом, де найперший приклад подає вчитель-вихователь! І, на жаль, наші високі культурні діячі та опозиційні партії не завдали собі клопоту оскаржити це некваліфіковане рішення у міжнародних судах.
Українській державній незалежності вже виповнилося двадцять років, тож настав час нашій владі в особі президентів і прем’єрів одзвітувати, яких успіхів у національному відродженні досяг українець під її орудою в тому ж Запоріжжі, Луганську, в Одесі…, якої популярності і ваги там набула його мова.
Олекса Палійчук.
Які ж бувають несподіванки! 27 травня 2011 року в програмі "Шустер Live» виступав Віктор Ющенко. Зізнаюся, спочатку слухати його не хотів. Пам’яталося, як нещодавно на 5-му телеканалі він безпорадно вимахував руками і трусив пальцями, так нічого і не сказавши нового. Але дедалі враження змінювалося: наш третій Президент показав неабиякі знання з історії України, назвав усі поразки нашої національно-визвольної боротьби у ХХ столітті та їхні головні причини, зробив правильні узагальнення і висновки. Навіть слушно заперечив на доволі ввічливий аргумент нардепа від ПР В.Олійника щодо Харківських угод, наголосивши на непорушній пріоритетності безпеки України.
Впадало у вічі те, що найгорластіших критиків з боку ПР, які могли б поставити у незручне становище Віктора Андрійовича, в студії С.Шустера вже не було: вони вчасно перебігли на телеканал «Інтер» до Є.Кисельова. Не було потреби заперечувати промовцеві комусь і з табору націонал-демократів, адже йшлося про цілком очевидні з безпекового погляду речі, та наші демократи не могли не помітити теж очевидного: заради чого плететься сама «канва», щó на ній вишиватимуть і хто тут буде головним антигероєм. Отож Віктор Андрійович перебував у надзвичайно сприятливих для себе умовах, чим уповні й скористався.
А от ми, прості українці, маємо про що спитати третього Президента України. Скажіть, Вікторе Андрійовичу: коли ви перераховували всі країни з колишнього соціалістичного табору, які успішно захистили свої безпекові інтереси, коли ви ставили їх нам за приклад, – чому не згадали про ту різницю між діями їхніх керівників та українських, у тому числі вас особисто? Адже ви мали з кого брати приклад, починаючи з Томаша Масарика. Отже, незаперечна і ваша вина у наших безпекових негараздах.
За таких комфортних умов студії ви нещадно розкритикували Юлію Тимошенко та її газові контракти, не забувши сказати, що призначили її Прем’єр-міністром тому, що вона була людиною Майдану, тобто мала широку підтримку в народі… Та хто ж, як не ви, Вікторе Андрійовичу, без усіляких серйозних причин звільнив Юлію Тимошенко, незважаючи на ту народну підтримку та її добру роботу, яку самі незадовго до звільнення відзначали? Хто, як не ви, цим звільненням легковажно штовхнув Ю.Тимошенко на особисті перемовини з Кремлем? Уже звільнена, без статусу вищої державної особи, вона намагалась уникнути переслідування з боку російської Генпрокуратури. Відтак, щó б не стояло за тими газовими угодами, зрозуміло одне: якщо там є вина Ю.Тимошенко, то є і ваша, пане Ющенко.
І ще ми просимо вас прокоментувати оновлену 29.05.2011 р. в Цензор.Нет угоду, яку ви уклали з Віктором Януковичем наприкінці 2009 року. В ній серед інших є такі статті:
2. Сторони зобов’язуються уникати у своїй передвиборчій агітації взаємної критики та використати всі наявні можливості для підтримки Януковича В.Ф. у другому турі виборів;
4. Сторони забезпечують висування на посаду Прем’єр-міністра України Ющенка В.А. та позитивне голосування за цю кандидатуру парламентської більшості.
http://censor.net.ua/ru/news/view/108733/yuschenko_i_yanukovich_zaklyuchili_dogovor_o_vzaimodeyistvii_na_nyneshnih_prezidentskih_vyborah_i_posle_nih_dokument_obnovleno
Названу конфіденційну угоду вперше оприлюднив на прес-конференції 25 грудня 2009 Ярослав Козачок – доктор наук, професор, заступник керівника Головної служби з внутрішньополітичних питань та регіонального розвитку Секретаріату Президента України. Певна річ, він звільнився за власним бажанням.
Сьогодні інтернет-видання знову публікують цю угоду та все довкола неї. Отож, Вікторе Андрійовичу, тут мовчанка уже не вихід: людям треба пояснити власні дії. І бажано, щоб ви промовляли не на зачищеній від опонентів території.
Олекса Палійчук.
«У нас на єдиній державно-політичній території насправді дві політичні нації існують. І вони мають достатньо антагоністичні уявлення про своє минуле. Це так би мовити – протистояння по лінії Сталін – Бандера, чи Бандера – Сталін. Це ж абсурдно і жахливо, коли, власне кажучи, фізично давно мертві особи диктують наше сьогодення, тобто активно присутні у нашій сьогоднішній українській реальності. А що ж робити живим? На минулому можна було б домовитися про те, що ми мораторій на минуле запроваджуємо у всій країні, домовляємося, що ми їх, мерців, не чіпаємо, щоб вони в нашому житті не командували» (Ю.Андрухович, ефір 5-го каналу, за інформацією ZIK ).
Він поставив в один ряд, в одну чергу на забуття Йосипа Джугашвілі (Сталіна) і Степана Бандеру. Тим самим знову викликав у глядача хвилю обурливих коментарів з одного боку і зловтішних насмішок, навіть похвалу з другого. Після намірів одрізати від України Крим і Донецьк українець мусив проковтнути ще такий від нього подарунок. І знову переконався: далеко не всі письменники та митці, навіть талановиті, можуть безпечно заходити на політичні терени. Туди, де тебе зустрінуть карколомні скелі та урвища, болотні трясовини. І навіщо в такому разі заходити? …Шоб тільки марно набити собі ґулі чи в ліпшому випадку безпорадно поборсатися?..
Насправді, в Україні нема двох політичних націй. Є лише громадяни політично більш або менш поінформовані. Є українці, що дозріли до певного рівня національної свідомості, і ті, що тільки дозрівають. Ми, західні українці, теж дозрівали. Бо світогляд у дітей простих колгоспників чи робітників формували не їхні батьки, а вчителі, які виконували обов’язкові настанови КПРС. Назвіть хоч одну школу чи інший навчальний заклад у повоєнній Західній Україні, де б цього не робили. Назвіть хоч одне підприємство, установу чи колгосп, радгосп, де не було керівника-комуніста, парторга і менших партійних челядників. А скільки всього членів КПУ налічувала там наша ненька, ви не цікавилися?.. Саме від тієї задушливої влади залежала освіта і трудовлаштування людини, тобто її елементарне існування та розвиток.
Загалом нове покоління українців почало дозрівати завдяки тим героям Заходу і Сходу України, які в 60-х рр. жертовно підняли ідею визволення України. І та ідея грунтувалася не на порожньому місці: найсвіжішим фундаментом їй слугувала ще недавня боротьба ОУН-УПА, на чолі якої стояли такі провідники нації, як Степан Бандера. Наші нові герої Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл та їхні побратими мали переконливий приклад для наслідування і власного високого чину.
Авжеж, молоді українці Заходу дозрівали швидше і більшим числом. Вони легше струшували з себе політичне зомбування, бо мали що пригадати з раннього дитинства. А таких спогадів і вражень було немало: якщо не твоя оселя, то сусідська мала безпосередній стосунок до боротьби. І пам’ять про ті події старші люди так чи інакше передавали молодшим. Залишалося тільки задуматися над почутим і пробудити в собі дух Волі. Отож своєю національною свідомістю ми завдячуємо борцям старшого покоління, які до скону боролися за незалежність нашої Батьківщини і передали нам естафету тієї боротьби. Знову ж таки завдячуємо таким організаторам Великого спротиву, як Степан Бандера.
Українці (Заходу, Сходу, Півночі і Півдня країни) – один етнічно, культурно й історично сформований народ, отже – одна політична нація, через те має назву: титульна. І всі, хто щиро вболіває за рідну Україну, мають широке поле для роботи, щоб тут чи там допомогти духовному дозріванню українця, передусім – його національному відродженню. Так, є у нас 5-та колона з її вельми активними центрами, що діють за потужної підтримки північного сусіда і намагаються зберегти ба навіть розширити свій колишній панівний статус, але їх аж ніяк не назвеш нацією.
Історія всіх народів, що боролися за своє визволення, наочно показує, як чужі окупаційні режими з усіх сил намагалися очорнити такі рухи, знеславити і знищити їхніх вождів, стерти про них пам’ять у нащадків. Тим-то сьогодні, коли ми ще зазнаємо потужного тиску з боку північної держави та її креатури на нашій землі, виникає закономірне запитання: пане Андрухович, на чий млин ви ллєте воду?.. Невже досі не розумієте, чого будемо варті ми, українці, якщо ігноруватимемо таких «мерців»?!
Степан Бандера і вся його родина жертовно поклали хто голови, хто долі на вівтар нашої ВІтчизни. Пропагувати йому забуття в рідному народі нарівні з катом України Сталіним – нечуване святотатство. Це означає поступитися гідністю України, вимкнути її пам”ять, і такого гріха простити не можна. Моя попередня, доволі поміркована і приязна стаття в UNIAN «Ампутація чи лікування?» виявилась потрібною Андруховичу, як зайцеві стоп-сигнал. Ну що ж, нехай біжить, куций, далі… від насущних проблем. Напевне, я прислýхаюся до порад і більше не реагуватиму на його безглузді витівки. Український народ все одно знає і знатиме: Степан Бандера захистив честь і майбутнє України. Він символ боротьби і незнищенності нашого народу.
Та на закінчення скажу всім андруховичам: годі вже плодити капітулянтські проекти і настрої! Якщо не здатні наступати, то хоч навчіться тримати оборону! Це вам сьогодні мовчазно наказують ті, кого підвішували головою над вогнищем, а вони до загину кричали: «Слава Україні!»; ті, хто стрілявся в криївках, щоб не потрапити у полон; ті, хто посіяв свої кості в сталінських таборах із дерев’яною биркою на голій нозі… Це вам наказує підступно убитий Степан Бандера зі своїми закатованими братами. … Схаменіться! Не ганьбіть Україну!
І справді абсурдно стверджувати, ніби в нашому суспільстві є «протистояння по лінії Сталін – Бандера чи Бандера – Сталін». За останнім ще ллють сльози жалюгідні купки дідусів та бабусь із підозрілим минулим. Але не треба забувати й Сталіна, щоб не повторювати трагічних помилок. То гіркий досвід не лише для нас, а й для всієї планети. Важко уявити собі історію без розповіді про тиранів. Людство недарма пам’ятає своїх антигероїв.
Олекса Палійчук.
Як і передбачали політологи, Верховна Рада України дружно проголосувала за продовження своїх повноважень. Підтримали цей закон і чимало націонал-демократів. Дехто з них пояснював, нібито за триваліший час опозиціонери зуміють об’єднатися, а нинішня влада встигне розчарувати у собі мало не всіх громадян країни. От лише забули себе спитати, а що – такого варіанту не прокручував мозковий центр їхніх політичних супротивників? Якщо сам Центр зініціював той закон і втілював у житя, то невже був дурніший за них, «свідомих» обранців?.. Ні, практика виборів показує далеко іншу картину.
Авжеж не всі опозиціонери, що проголосували, були настільки наївні, аби не усвідомлювати, з ким, власне, мають справу. Щоб не знати, як уміють досягати своєї мети ці наполегливі та спритні хлопці. Тож не один українець собі подумає: а чи не переважив у голові опозиційного депутата чисто шкурний інтерес?.. Бо знайти пояснення своєму вчинку не так уже й складно.
Кажете, «регіонали» не виконають своєї обіцянки суспільству краще жити вже сьогодні? ...Ага, знайшли залізний аргумент! Вони вже привчають людей до думки, що таке поліпшення швидко не приходить, он, мовляв, у якому занедбаному стані прийняли господарство країни. І, щоб наочно та постійно це показувати, будуть і будуть заарештовувати представників попередньої влади. Отож факт, що 40 голосів од НУНСУ організовано підтримали цей закон, викликáє в громадськості серйозні запитання. Але, припустімо, розрахунок виправдався: правлячу партію через півтора року спіткало політичне банкрутство. «А я ж казав!» – тоді гордовито ударить себе в груди наш «угодовець», але сором’язливо промовчить на предмет, що ж здобуде чи втратить за цей час Україна? Скільки ще поступок Росії зробить теперішня влада?.. Он в Інтернеті вже зарябіли заголовки на зразок «Київ поступився Москві і дозволив забрати половину Азова», де мовиться, що «Україна готова до компромісів у питанні розмежування Керченської протоки. Зокрема, росіяни уже фактично домоглися від Києва відмови від методу серединної лінії. Це означає, що лінія кордону по Азову буде зміщена в український бік." (Відголос.сом).
Та найбільшим конфузом може стати для «угодовців» інший фінал: використавши подовжений термін, Партія регіонів ще більше укріпиться. І 2012 року вона знову буде збирати коаліцію в парламенті, а 2015 року В.Янукович вдруге стане Президентом України. Але наші патріотичні «стратеги» такого можливого варіанту до уваги не брали. Тим-то, проголосувавши за відтермінування виборів, вони автоматично стали відповідальними за цей відтинок часу, тобто віднині як ніхто зобов’язані стежити за чесною делімітацією і демаркацією кордонів, за збереженням власності нашого народу.
На тлі усіх цих подій прикрими для українства стають декотрі невдалі мудрації та порівняння наших письменників. Для одного – Україна, мов ящірка: може віддати хвоста (певну територію), щоб урятувати собі життя. І забуває, що в ящірки хвіст відростає, чого не скажеш про втрачені землі. Для другого – наші нещастя є гангреною, і він теж готовий оперувати уражені «органи» Крим та Донбас… Якщо керуватися цим діагнозом, то вже сьогодні треба позбутися навіть Києва. Такому «хірургові» хочеться сказати: чоловіче, якщо тебе іноді опановують хвилини розпачу, постарайся заспокоїтися, не поспішай тиражувати свої страхи у ЗМІ, бо не всі твої слова – перли. Он речники влади, навпаки, зайвий раз продекларують свою політику єдності України і таким чином лише здобудуть важливе для себе очко у боротьбі за народні симпатії.
Через свою бездержавність Україна і так багато втратила земель із власним етнічним населенням як на Сході, так і на Заході. Але тепер Україна – держава, тому не має права втрачати під жодним соусом. Навпаки, мусить наполегливо розвивати власну силу й авторитет у світі. Всі наші негаразди, якими великими не були б, – не вічні. Українці лише повинні навчитися їх усувати. Не вічні уряди, президенти, а головне – змінюються покоління, і тут кожен із нас має широке поле для роботи. Щоб наших дітей виховував не той чи той сусід, а мати-Україна на грунті цивілізаційних досягнень людства.
Олекса Палійчук.
