четвер, 25 лютого 2016 р.
субота, 20 лютого 2016 р.
середа, 10 лютого 2016 р.
пʼятниця, 29 січня 2016 р.
вівторок, 19 січня 2016 р.
понеділок, 18 січня 2016 р.
понеділок, 28 грудня 2015 р.
четвер, 17 грудня 2015 р.
неділя, 6 грудня 2015 р.
середа, 28 жовтня 2015 р.
субота, 24 жовтня 2015 р.
понеділок, 7 вересня 2015 р.
понеділок, 31 серпня 2015 р.
субота, 29 серпня 2015 р.
четвер, 27 серпня 2015 р.
середа, 26 серпня 2015 р.
вівторок, 25 серпня 2015 р.
середа, 19 серпня 2015 р.
субота, 15 серпня 2015 р.
понеділок, 10 серпня 2015 р.
неділя, 9 серпня 2015 р.
субота, 8 серпня 2015 р.
четвер, 25 червня 2015 р.
понеділок, 8 червня 2015 р.
ПЛЯМА ЛИШАЄТЬСЯ
Не сумніваюся, більшість українців підтримує призначення Міхаела Саакашвілі Головою ОДА. Справді мають надію на досвід й енергію цього знаменитого грузина. Але наш доброзичливий «Міша» як справжній друг України не зможе заплющити очі на зухвалий виклик Україні в центрі Одеси – горезвісний пам’ятник Катерині II.
Відомий натхненник-будівничий цього «монумента» пан Гурвіц уже «робить кола» довкруж новопризначеного Голови, та чи пощастить йому сподобатися, поки що невідомо. Нагадаю: Катерина II – природжена німкеня Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ – увійшла в історію нашої країни як нещадна кріпосниця, убивця свого чоловіка, непристойно хтива перелюбниця.
З приводу цієї споруди на території незалежної України багато українців мають недвозначні запитання до нашої влади та її служб, у першу чергу до Генпрокуратури: вас те не обходить?.. Як можуть народи світу вважати нашу державу українською повноцінною з такою плямою на її обличчі? А також запитання до політичних партій, до іменитих діячів науки й культури, до журналістів: теж будете повноцінними українськими патріотами, якщо змиритеся з цією ганьбою?..
Якщо комусь бракуватиме інформації, тобто аргументів:
Ст. «Зухвалий виклик Україні»
Відомий натхненник-будівничий цього «монумента» пан Гурвіц уже «робить кола» довкруж новопризначеного Голови, та чи пощастить йому сподобатися, поки що невідомо. Нагадаю: Катерина II – природжена німкеня Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ – увійшла в історію нашої країни як нещадна кріпосниця, убивця свого чоловіка, непристойно хтива перелюбниця.
З приводу цієї споруди на території незалежної України багато українців мають недвозначні запитання до нашої влади та її служб, у першу чергу до Генпрокуратури: вас те не обходить?.. Як можуть народи світу вважати нашу державу українською повноцінною з такою плямою на її обличчі? А також запитання до політичних партій, до іменитих діячів науки й культури, до журналістів: теж будете повноцінними українськими патріотами, якщо змиритеся з цією ганьбою?..
Якщо комусь бракуватиме інформації, тобто аргументів:
Ст. «Зухвалий виклик Україні»
Олекса Палійчук.
пʼятниця, 15 травня 2015 р.
понеділок, 27 квітня 2015 р.
ЧАС ЛІКУВАТИ РАНИ
Велике за значенням і навдивовиж містке поняття «національне відродження». Без його практичного втілення будь-яка визвольна революція принесе лише прикрі розчарування. Це означає, що статус незалежності зобов’язує нас, громадян, не чекати організаційних ініціатив од своєї влади, а самим і на всіх ділянках суспільного життя очищатися від шкідливих для національного організму нашарувань.
Розглянемо тут лише деякі наші завдання у царині рідного слова. Почну з першого визначника нашої ідентифікації «українець». Він чітко вказує, до якого народу я належу, але про це нема згадки ні в моєму паспорті, ні в державному документі про народження моєї дитини. Той, що успішно «пробігає крізь дощові крапельки», позбавив щойно народженого незалежного українця його найпершого і найголовнішого імені. Пригадую, колись, у радянські часи, я зустрів одного підполковника у відставці; він білорус, його дружина українка, але обох своїх синів вони записали росіянами… Такі були гримаси московського інтернаціоналізму. Повноцінна влада незалежної України вже з перших кроків розпочала б реєстраційну натуралізацію своїх громадян, як і їхніх прізвищ, аби вчорашній Матвієнков міг з гордістю сказати: «Я українець Матвієнко, Щербаков – я українець Щербак».
Тривале панування сусідів на наших землях залишило нам не тільки суржик в усному мовленні, а й помітні рани в літературній мові. Природно, коли неологізми збагачують нашу мову разом з появою нових предметів, нових абстрактних понять, але іншомовне слово не має витісняти з ужитку наше рідне з тим самим значенням. Наприклад, нема жодної потреби вживати полонізм «кревний», якщо є власне слово «кровний» чи писати «костьол», «костьольна», якщо маємо широковживані слова «костел», «костельна». Тут від латинського castellum поляки утворили свою назву храму, а українці – свою. В нашому сусідньому селі, крім православної церкви, був ще польський костел, та ми, православні, скільки пам’ятаю, називали його тільки «костелом», що вже казати про греко-католиків. А в Києві пишуть «вулиця Костьольна», наче та вулиця у польському місті. Отож треба розбиратися, де і що писати.
Те ж стосується і наголошення. Прикро, коли іменитий доктор філології визнає слово «корисний» лише з наголосом на другому складі, тобто за російськомовним аналогом «полєзний». Тим часом західні і східні українці такого наголосу не знали. Інша справа – «корИсливий», що може утворюватися і від слова «кОрисний», хоч мені доводилося чути й «корислИвий». Тут я швидше погоджуся з такими рекомендаціями: «ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ! Деякі слова мають подвійний наголос: байдуже, завжди, корисний, мабуть, первісний, помилка, простий… Порушення акцентуаційних норм української мови виникає через уплив інших мов, зокрема російської, та місцевих говірок» (ШКОЛЯР. НАГОЛОС. ВИДИ НАГОЛОСУ). http://lessons.com.ua/nagolos-vidi-nagolosu/ Правда, окремі словники ще подають подвійний наголос для іменника «користь», але не більше. Зазначу: маю заперечення щодо наголошення "помИлка". Вважаю, тут має бути лише "пОмилка", у множині – помилкИ. Очевидно, вплинула «ошибка».
Ще інший доктор філології виступає в «ЛУ» з мовними порадами, але сам у заголовку своєї замітки закликає щось там «не путати» в значенні «не плутати». Мені, вихідцеві з села, який знає, що путають і стриножать коней, а не поняття та слова, доводилося не раз подовгу сперечатися на цю тему з окремими київськими редакторами. Але, що приємно, нарешті наші офіційні консультанти з культури мови правильно розрізнили поняття «плутати» і «путати».
Наше слово «питати» в сусіда набрало значення вельми жорстокого розпитування (катування), і декотрі невибагливі українці вже почали казати «питки». У багатьох наших церквах чуємо «тайна вЄчєря», а його разом із християнством сусід перейняв од нас у звучанні «вечЕря», от лише вимовити по-нашому не міг, так само «райські кущІ» обернув на «кУщі», «калачі» – на «кулічі», як і слова «нАймити» – на «наймІти», «намисто» – на «моністо», «нікчемність» – на «нікчьомность», «дитЯтко» – на «дІтятко», «недотепа» – на «нєдотьопа» тощо. До речі, всі ті церковні та інші запозичення наочно засвідчують, як давно виникла українська мова.
Сповзання на перекручені сусідом наші власні слова, а також невиправдана чужомовна лексика завдають відчутної шкоди нашій рідній мові, часом ускладнюють роботу вітчизняним фахівцям. Так, мене досі дивує, чому наша еліта не поділилася, а віддала сусідові рідне слово «границя» і натомість узяла собі французьке «кордон». Тепер же не обійдеться без термінів «пограничний рівень», «погранична психіатрія», «нервово-пограничні розлади» тощо. Слава богу, нездоланною фортецею для сусіда лишилася наша «паляниця», і це вселяє надію. А щоб те чарівне слово «надія» обіцяло нам не надто далеке майбутнє, мусимо добре усвідомити: настав час лікувати рани. Але нам доведеться довго лікуватися, якщо українські журналісти і далі для означення загального імені ґвалтуватимуть чужомовний штамп «Сидоров-Петров», або коли україномовний ведучий не перестане випендрюватися з такими «знахідками», як «ребята», «вобшем», «канєшно».
Шановні пані та панове, дорогі друзі! Якщо ваш родич або знайомий каже на матір своєї дружини «тьоща», якщо недовчений або «глухуватий» журналіст вживає непотрібну кальку чи неправильне відмінкове закінчення, допоможіть йому пригадати рідне слово.
Олекса Палійчук.
субота, 18 квітня 2015 р.
субота, 14 березня 2015 р.
четвер, 12 березня 2015 р.
четвер, 26 лютого 2015 р.
вівторок, 24 лютого 2015 р.
У ТУРБОТАХ ПРО ВЕЛИКИЙ ДІМ
Щойно вислухав релігійну
радіолекцію про «дім» у найширшому понятті цього слова. Тема, звісно, потрібна:
українці мають молити Господа Бога, щоб той дарував благословення їхній
Вітчизні, та й самі повинні триматися купи, тобто дбати про єдність свого Великого
Дому – України. І тут лектор цілком доречно навів приклад із жариною, яка
швидко гасне на самоті, от лише його тон і темп були вже до оскоми
«втокмачливі», відверто межували з дратівливою настирливістю. На цей предмет
організаторам таких передач треба добре подумати, адже мета у них не цвяшки у
дерев’яні дошки забивати, тож мають усвідомити: більше переконує мудрість, яка
любить розважливий, статечний тон.
Авжеж турбота про Великий Дім починається з
турботи про власний дім, про власну родину, але тут лектор обрав аж ніяк не
позитивний приклад. Вчинок блудниці з Єрихона, яка переховувала ізраїльських
вивідників, яка зрадила рідне місто і такою ціною зберегла життя своїй родині,
заслуговує тільки на осуд, а не на схвалення. І вже не так важливо, чому вона
це зробила: зі страху, як описує Біблія, чи, може, за винагороду, – зрада
дістає одну оцінку – презирство.
Ізраїльтяни здобули місто. «І
зробили вони закляттям усе, що в місті, – від чоловіка й аж до жінки, від юнака
й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, – усе знищили
вістрям меча». На превеликий жаль, натхненники багатьох релігійних рухів не
враховують освітнього рівня сучасника, його нині широкого доступу до інформації
і тим самим лише сприяють вибрикам вульгарного атеїзму серед населення.
Насправді Бог не може належати якомусь одному народові і бути лише йому
союзником. Якщо на полі бою зійшлися у протиборстві дві армії, то даремне кожна
з них молить Бога про перемогу. Як не сьогодні, то згодом неодмінно переможе
ідеологія, що проповідує совість, бо саме вона визначає напрям еволюції нашого
виду.
Сучасна людина знає: не всі біблійні тексти можуть слугувати прикладом
або повчанням. І правило завойовника, який нищить «усе, що дихає», має назавжди
канути в Лету. Інакше у світі не перестануть палити живцем, розпорювати животи
і відрубувати руки. Це мають добре запам’ятати проповідники всіх віровчень
незалежно від того, працюють вони за покликанням чи тільки за гроші.
Олекса Палійчук.
вівторок, 17 лютого 2015 р.
"ПИРОГІВ" ЧИ "ПИРОГОВЕ"?
«Пирогів» чи «Пирогове»?.. Оскільки істина дорожча від наших інтересів та амбіцій, варто взяти до уваги такі аргументи.
Передусім: село виникло раніше, ніж музей, тож і мало отримати присвійний прикметник середнього роду, а не чоловічого. Слово «хутір» в історії цього поселення не згадується, та й самотній хутір навряд чи прославився б своїми знаменитими пирогами. Навіть за умови, що те село завдячує своєю назвою якомусь козакові на ймення Пиріг, воно все одно отримало б назву (чиє?) «Пирогове». Зовсім не звертаємо уваги на викручену російськими чиновниками потвору «Пірожов» із короткої назви «Пирогівка». Ця колись зручна для вжитку форма нагадує мені «Шоломку», яку часто почуєш сьогодні з уст мешканців київської вулиці Шолом-Алейхема.
Аналогія з назвами «Київ», «Харків», «Львів» тут не годиться, бо в ті часи за високим «штилем», тобто на офіційному рівні, вживали слово «град», а не «місто», через те назвами стали присвійні прикметники, утворені від іменників чоловічого роду. Зішлюся на текст: «Крім Холма, Данило Романович "і інші гради будував проти безбожних татар" 5. Серед "градів", тобто міст-фортець, побудованих як заслін проти ординських завойовників, були Данилів, названий на честь самого Данила Романовича, і Львів, названий, як гадають, ім'ям його сина Льва Даниловича. Подібність цих найменувань підтверджує версію про походження назви Львова від імені князя Льва». (Я.Ісаєвич. «Як виникло місто під назвою «Львів») http://map.lviv.ua/statti/isaevych.html
За тим же принципом (град – город) виникали й назви багатьох інших міст на закінчення «-ів». Певна річ, найбільше таких назв отримували села, першоосновою яким слугували іменники чоловічого роду, що вказували на маєток, хутір, острог, наділ, клин, вигін, обліг, вирубок, тощо).
Для аналогії тут більше згодилася б назва «Пирогове» на Вінниччині: «Пирогове. Назва мікрорайону пов'язана з прізвищем геніального вченого, педагога, громадського діяча М І. Пирогова, який останні двадцять років життя мешкав у мальовничій садибі Вишня… у самому центрі с. Пирогове (колись село Шереметка)». http://www.toponymic-dictionary.in.ua/index.php?option=com_content&view=section&id=16&layout=blog&Itemid=17 Або: http://vin.com.ua/len%D1%96nskiy-rayon Але за прикладом Києва уже й там почали «очоловічувати» цю назву.
Особливу увагу звертаю на праці нині покійного Архипа Данилюка – викладача Львівського Національного університету ім. Івана Франка, видатного українського етнографа, географа-краєзнавця, лауреата Всеукраїнської премії імені Павла Чубинського, зокрема на його дослідження «Українські скансени. Історія виникнення, експозиції, проблеми розвитку. 4. Хати з усієї України під Києвом». Учений був надзвичайно вимогливий до правопису топонімів.
Олекса Палійчук.
Надіслано до відділу граматики Інституту української мови НАН України 17 лютого 2015 року.
вівторок, 27 січня 2015 р.
СХАМЕНІТЬСЯ!!
Панове українські владоможці! Запевняю вас: чи вийде Путін зі стану «гібридної» війни і застосує авіацію – залежить не від вашої пози. Навпаки, що нижче ви прогнетеся, то більша спокуса виникне у вашого «партнера» вас дотиснути. А тому даремне ви боїтеся бомбити ворожі бронеколони на марші. І ваші оприлюднені страхи такої реакції з боку ворога лише викликають у нього підтвердження, що він обрав правильну тактику: залякати боязливого супротивника, щоб досягти бажаної мети – передусім нейтралізувати його авіацію та наповнити Донбас потужною зброєю. Клюнувши на ці хитрощі та пусті обіцянки, ви позбавили Україну єдиної технічної переваги, що вона мала над агресором у «гібридній» війні. Дрібніші причини вашої поступливості не беру до уваги.
Так само даремне ви боїтеся відповідати на вогонь із території РФ. Далі - замість того, щоб очистити від ворога підступи до аеропорту в Донецьку, ви ганебно дозволяли йому обшукувати наших бійців, які йшли на допомогу «кіборгам». З мінімальною стрілецькою зброєю ця «допомога» легко оберталася на жертви під постійними ворожими артобстрілами.
Своєю пасивною обороною ви поступилися ворогу ініціативою та оперативним простором і, як наслідок, втратили частину вже відвойованої кров’ю території. Як швидкр ви забули, що наш народ захищав на Майдані свою гідність!.. І доки вам люди будуть тлумачити: чи піде далі Путін – залежатиме від сили нашого опору, не лише від позиції ЄС і США Ви це не розумієте чи удаєте, що не розумієте?.. Схаменіться!!
Олекса Палійчук.
пʼятниця, 23 січня 2015 р.
НЕВТІШНІ ПІДСУМКИ
Минає рік нашого життя без олігархічно-мафіозної влади, очолюваної Януковичем. Дехто з нинішньої опозиції навіть закидає, що за його режиму було значно ліпше жити, мовляв, і Крим був у складі України, і Донбас не повставав. Але мовчить про те, що вся Україна уже катастрофічно втрачала перспективу, втрачала свою незалежність, наприклад, Путін міг заборонити кишеньковому президентові України укладати асоціацію з ЄС. Край такій ганьбі і поклав Майдан-2, який захистив гідність українського народу. Як же ми скористалися здобутками своєї перемоги? Як несе ту естафету гідності наша нова влада?.. Розглянемо тут найперше за значенням для будь-якої країни питання територіальної цілісності.
Те, що Кремлеві не сподобається втрата контрольованої України, можна було передбачити зі стовідсотковою ймовірністю. Правда, усі можливі його провокації ще не уявлялися нам картиною прямої анексії, але що сталося, те сталося. От лише покірну здачу Криму аж ніяк не можна виправдати підготовкою країни до всебічного опору ворогові. Як ми переконалися, на Сході ми теж повелися не кращим чином. Відсутність чітких наказів та суворого контролю за їх виконананням призвела до того, що ворог і тут зумів узяти ініціативу та оперативний простір у свої руки. Тим часом в Інтернеті на всі голоси звучали заклики переловити організаторів антиукраїнського шабашу по дорозі на нічліг. Зроби це вчасно, і – Гиркін нічого не вдіяв би зі своєю півсотнею озброєних зайд. Але бездіяльність Києва на тлі енергійних зусиль противника породжувала зневіру в центральній українській владі та лише розкладала правоохоронні органи на місцях,
Українцям нічого не лишалося, як усі надії покласти на свого нового Президента. І… ось що сьогодні маємо «в сухому залишку». Путіну, точніше, його окупаційному штабові, вдалося перевести українські перемовини з Женевського формату на Мінський і, давши їм маргінальний статус, на цілий порядок знизити увагу світу до своїх відносин з Україною. Ту ж мету відведено й маневрам в Астані. Одначе мінські обіцянки нашому президентові переслідували ще ціле коло важливих для Кремля завдань, і з-поміж них завдання нейтралізувати нашу авіацію. Хай і невелика чисельно, вона, проте, була здатна ефективно знищувати цілі колони бронемашин та живої сили противника впродовж усього кордону з Росією, чого на етапі т.зв. гібридної війни не могла застосувати сама Росія. Зрозуміло, інакше як будеш твердити, що події на Сході – то винятково внутрішні проблеми України, і хто повірить, що бойові літаки та військові льотчики – теж досягнення місцевого ополчення.
Задум Кремлеві вдався. Тимчасово завдаючи своєму противникові менше втрат, але не послаблюючи агресивного тонусу й наступальності, він, мов досвідчений рибалка, тримав на злегка натягненому гачку свою здобич, дожидаючись, доки вона виб’ється із сил та припинить опір. У той час цілі колони військової техніки і воєнспеців, солдати всіх родів військ безперешкодно сунули з Росії на нашу землю. В Донбасі вже розгортали комплекси ПВО, авжеж для боротьби з нашою авіацією на випадок, якщо «укропи» схаменуться. Всі наші волання до ЄС і США лишалися малоефективними і, може, не вартими для них особливої уваги через нашу власну, напрочуд дивну інфантильність. Ба, могли й остерігатися: дай цим невдахам добру летальну зброю, а завтра, дивись, вона разом із полоненими опиниться в руках енергійних сепаратистів!
А що на те каже наш Президент?.. Надто суперечливі сентенції чуємо з його вуст? Нібито ми вже такі сильні, що здатні дати відсіч будь-якому ворогові, то, навпаки, воєнного розв’язання конфлікту на Сході України нема. Якщо нема, то втрачає сенс і весь воєнний опір, усі потуги на зміцнення і розвиток наших Збройних Сил, принаймні в найближчі роки. Тоді логічно запитати: на яку холеру вам потрібна високоточна заморська зброя? Щоб нею бавитися?.. Цим запитанням, очевидно, перейметься і наш солдат. Бо такі вже особливості людської психології: воля головнокомандувача, ступінь його готовності сповна виконати свій обов’язок неодмінно стають відомі всій армії.
То що ж ми отримали в підсумку від перемир’я з лукавим Кремлем?.. А ось що: втратили чимало людей і території, набралися сорому на весь світ, дозволили ворогові безперешкодно наповнити нашу землю своєю зброєю та військами. Залишилося дозволити Путіну виконати вищу фігуру свого агресивного пілотажу – змусити Україну годувати підвладний йому Донбас.
Олекса Палійчук.
середа, 31 грудня 2014 р.
СКЛАДЕМ ХОЧ ПІЗНІЇ ВІНЦІ
Складем хоч пізнії вінці
Вперше історію про Галю Січкарук, повстанку з Нового
Двора, яка віддала своє молоде життя за волю, за Україну, я почула від свого
дідуся. Галя була його двоюрідною сестрою. Тому я вирішила дізнатися про незабутню
землячку більше. Вважаю це своїм обов'язком ще й тому, що у
нас з нею спільне родовідне коріння, ми з міцного новодвірського роду
Шумських.
Народилась дівчина 19 січня, якраз
на Водохреще, у 1924 році в родині Січкаруків, Йосипа
Гнатовича та Агафії Василівни (Шумської), що жили тоді на околиці Нового Двора
- хуторі Щаївщина. Дівчинка росла в багатодітній сім'ї, була розумною,
кмітливою, гарно навчалася в школі. її
подруга Надія Кушнір, брат Василь Січкарук розповідали, що була Галя
справжня поліська красуня.
В 1940 році Галя разом з Надією Кушнір, Олександрою
Кухарук, Калішуком Олександром, Кухаруком Никифором з Нового Двора були
направлені на курси по підготовці вчителів молодших класів. Вони вчителювали до початку війни, вчились заочно в педучилищі. Галя вчителювала в
селі Мировичі, Надя Кушнір - в Осекрові.
Коли вільнолюбивий український народ піднявся на боротьбу
проти німецьких загарбників, організовується УПА. Не обминуло все це і Новий
Двір. Галя Січкарук з подругами спочатку не включались у боротьбу, вичікували, придивлялись, чекали приходу радянської влади і надіялись, що вона допоможе відновити
Україну і можна буде зажити щасливо й вільно. Вони мріяли про вільну Україну,
про щасливе життя. Але не так сталося, як гадалося.
Вісьмох дівчат, серед них і Галю з подругами, було заарештовано наприкінці 1944 року в
Турійському районі. Всіх їх звинуватили в зв'язках із загонами УПА, що діяли на
цьому терені. Тоді центром Турійського району було село Купичів. І їх всіх
вісьмох спочатку помістили в Купичеві, а потім під конвоєм перевели до
луцької тюрми.
Безконечні
допити вдень і вночі, під час яких слідчі не гребували ніякими методами, ні до чого не привели. Бо дівчата не належали ні до
якої організації, не були зв'язані з УПА. Але для остраху, для того, щоб
надалі запам'ятали, що таке радянська влада, трьом дівчатам з Нового Двора
присудили по 10 років ув'язнення
(Господарук Ользі, Сервачинській Люсі, Бадирі Катерині), а п'ятьох
відпустили додому, зобіджених, скривджених, понівечених духовно й фізично.
Жорстоко, брутально поводився в Купичеві з новодвірськими дівчатами начальник
районного НКВС Гаркуша, який особливо прискіпувався до красуні Галі, яка йому
сподобалась, але була недоступною.
Після повернення подруги Галі часто збиралися у неї на Щаївщині,
обмінювались думками, радились, як їм жити
далі. Арешт і допити в тюрмі розкрили очі дівчатам. Замість змиритись
вони дали клятву боротись до кінця свого життя за волю України.
— Не можу дивитись, чути, як гинуть наші хлопці, борючись з загарбниками,
не можу бачити, як вивозять на смерть в холодний Сибір наших людей. Я піду до
повстанців і зі зброєю в руках битимусь з ворогом. Хай навіть я загину, але слава про мене не загине. Україна згадає і
мене, і таких, як я, про нас згадає ще історія України, люди не забудуть! Ще
прийде такий час, що нами, хай і полеглими, гордитиметься Україна, - говорила
Галя подругам.
Дівчина
знайшла повстанців. Можливо, допоміг
чоловік її рідної сестри Катерини Карп Ліщинський,
який на той час вже декілька років був в УПА. Після перевірки й навчання
вона була зарахована в підрозділ
„Ворона", що діяв на терені Турійського району. І перше завдання
одержала нелегке - вбити начальника Турійського НКВС старшого лейтенанта Гаркушу
Антона Демидовича, 1907 року народження, який вміло і жорстоко проводив
політику залякування і підкорення вільнодумаючого українського люду на
Турійщині.
Зі
слів ветерана УПА, станичного Петра Сохацького відомо, що Гаркуша А.Д. всіма
способами намагався завербувати Галю Січкарук, хотів, щоб вона стала його
„стукачкою". Він розповідав, що
пістолет Галі дав сам Гаркуша, який доручив повстанці вбити одного з
провідників УПА. Дівчина нібито погодилася, пістолет взяла, потім розповіла
про все повстанцям. Ті ж, щоб перевірити її на чесність, вірність та відданість
Україні, дають їй зустрічне завдання: вбити начальника Турійського НКВС,
жорстокого та підступного, на рахунку у якого було не одне безвинно згублене
молоде повстанське життя.
Свідки та очевидці тих подій підтверджують, що виходу у
молодої дівчини не було. Вона стояла перед вибором. І Галя свій вибір зробила:
вона вирішила краще померти за Україну, вбивши одного з її ворогів, ніж стати
зрадницею свого народу, ніж потім все життя жити з заплямованою совістю.
Трапилося це 8
лютого 19 45 року. Зима стояла зі снігом та морозами. Було ясно, і
під вечір мороз став ще дошкульнішим. Галя
здалеку прослідкувала, коли старший лейтенант Гаркуша пройшов уже
вечірньою порою до себе на квартиру і спокійно пішла за ним у двір, до
вартового, що стояв, тупцюючи, напроти двору, промовивши умовний пароль.
Дівчина зайшла в сіни. Тут з хати вийшов офіцер. В руках повстанки холодно
блиснула від світла лампи з кухні зброя:
— За наших вбитих хлопців, за Україну!
Пролунали постріли. Галя забрала пістолет офіцера та його документи, сховала все це під пальто і
спокійно вийшла з будинку. Вона повідомила соратників-повстанців про
виконання завдання, віддала зброю та документи Гаркуші як доказ відданості УПА
та Україні. Так розповідала про це подруга
Галі Надія Павлівна Кушнір.
На пошук повстанки тоді була піднята вся область.
Через два тижні Галю спіймали в селі Вербичне, привезли в Купичів,
оголосивши, що тут її будуть вішати. Незабаром привезли туди її батька Йосипа
Гнатовича, матір Агафію Василівну, брата Степана, інваліда без руки, яку
загубив на фронті, тільки-но перейшов Буг.
Всі господарські споруди - хату, хлів, стодолу - і все, що в них було,
окрім худоби, спалили.
Галю
відразу не повісили. Допитав-ши і познущавшись в Купичеві, її відправили в Луцьку тюрму. Рідних вивезли в Сибір, де батьки
у вересні 1947 року померли, брат Степан був звільнений 18 листопада 19 56 року. 17 квітня 1991
року вони були реабілітовані. Окрім Галі.
Її завезли в тюрму міста Луцька. В квітні 1945 року військовим трибуналом
патріотка була засуджена на кару смерті. Але її не розстріляли. Зі злості, з люті її просто били, били... А після
цього зганьбили, замордували. Тіло десь викинули. Так стверджують
старожили-новодвірці, які нібито взнали про це від одного з енкаведистів на
прізвище Калина.
Де ж поховані останки Галі Січкарук, яка віддала своє молоде життя за волю
нашу, за Україну? Цього й до сьогодні ніхто не знає...
Моя мама Гінгіна Олена Дмитрівна в липні 2008
року звернулася з заявою до начальника СБУ у Волинській області генерал-майора
Василини М.М. з проханням надати справу Галини Січкарук, її двоюрідної тітки,
для ознайомлення, щоб потім просити про її реабілітацію. У відповідь почула,
що така справа під № 12813 дійсно є, але вона до цих пір не розсекречена,
ознайомитись з нею неможливо. І реабілітації Галя не підлягає.
Прикро, що і на 17-му році незалежності ми не можемо взнати всю правду про
одну з тих, хто ціною свого життя наближав нас до волі. Але ми пам'ятаємо Галю і гордимося нею. Про це йшлося і на вечорі
пам'яті Галини Січкарук, який
підготували і провели вчителі та учні новодвірської школи 19 січня, в
день її народження. Могло б їй виповнитися 85...
Наталія ГІНГІНА,
учениця Новодвірської ЗОНІ І-ІІІ ст.
НАРОДНЕ СЛОВО
неділя, 14 грудня 2014 р.
КОЛГОСПНИКИ І МІСТЯНИ
Мої ровесники добре пам’ятають оте слово «колгоспники». Саме воно не сходило зі сторінок усіх газет – від районних до центральних. Природним визначенням «селяни» послуговувалися дуже рідко: його традиційно недолюблювала партноменклатура, як недолюблювала самих селян, оскільки її ідеологи вважали селянство несвідомим, а то й ворожим для себе класом і навіть карали його жорстокими голодоморами та Сибіром. Але жодне насильство не триватиме вічно, тож разом із тоталітарним режимом та його колгоспами пішло у давність і слово «колгоспники».
На тому пригоди у царині нашої мови не скінчилися. Ото зараз шукаю у світі і не можу знайти народу, що за нашим прикладом зрікався б історичної та природної назви свого міського населення. Маю на увазі слово «міщани», носіїв якого було в нас чимало, тепер нібито аж 70 відсотків нарахували. Одначе комусь дуже захотілося накинути українцям отой недолугий витвір «містяни». Чому?.. Хтозна, мо’, через хворобливе бажання чи якась вража сила притупила його авторові чутливість вух.
Щоденно чуєш той «винахід» з уст наших ведучих і телекоментаторів, наче мусиш ковтати вкрай гидку приправу до пропонованих страв. Ще й доволі часто вкупі з такими «перлами», як «до Петербургу», «до Києву», «виробили хлібу» тощо. Багато журналістів чомусь вважають, що саме закінченням родового відмінка українська мова найбільше відрізняється від російської, тому без докорів сумління крадуть закінчення у давального відмінка. А нещодавно мені довелося почути рекламу якогось фармацевтичного здобутку, де йшлося про «кров з носу». Що це означає? Передусім те, що власникам і керівникам телеканалів «до лампади» українська мова та її доля.
Не відстають у цьому «марафоні» і наші високі посадовці, депутати: вони вам скажуть про «поступлення», «по помічникам», «нами написано», «депутатами проголосовано»… Дивно, що починаємо звикати до цих неоковирних слів та фраз, як звикали колись до «міроприємства», тепер – до слова-паразита «тим не менше». Також дивує пасивність наших філологів, науковців, громадських організацій, адже їх у нас чималенько. І то ще не всі наші дива та фанаберії: в телеефірі періодично виступає науковець, який рекомендує вживати оте «містяни», бо слово «міщани», мовляв, відображає критичне ставлення до міського населення.
То як – ми всі маємо залежати від того, що хтось там у своєму творі критично змалював окремих персонажів із міщан? А в яких класах, верствах і прошарках населення таких не було?.. Пошукайте в бібліотеці чи в Інтернеті інформацію про міщан, і ви дізнаєтеся, що у них був свій кодекс честі, що в першій половині 19 століття міщани становили понад 17 відсотків з усіх студентів, які навчалися у вищих освітніх закладах. Чи, може, будемо керуватися суперечками між польськими та українськими словесниками про походження цього слова? Так, вікова неволя України спричинилася до того, що декотрі поляки почали твердити, ніби українська мова на 30 відсотків складається з полонізмів, до них зарахували навіть слово «барвінок».
Панове українці, схаменімося! Ми на очах всього світу захистили свою гідність і нині творимо повноцінну націю. Отож маємо поважати себе і власну історію, мову. Годі цуратися своїх природних слів!
Олекса Палійчук.
субота, 6 грудня 2014 р.
НОМЕНКЛАТУРА
Не
вір ні чоловікові, ні жінці,
що
десь у пеклі наші українці
с в
о ї х не випускають з казана,
мовляв,
за ноги стягують до дна.
Той,
хто малює ці карикатури,
не
знає нашої номенклатури.
Ця
каста завше дружною була
і
завше руку за своїх тягла –
як
до московського тулилась тіла,
як
рідна партія плекала й гріла.
Її
не знищила Велика переміна,
не
розігнала вільна Україна.
Все
та ж колода карт поміж гравцями,
все
ті ж валети, королі і дами.
Вони
й потойбіч – я підозру маю –
своїх
людей проштовхують до раю.
Олекса Палійчук.
понеділок, 24 листопада 2014 р.
ДО ПИТАННЯ ПРО 3-ІЙ МАЙДАН
Під тиском надзвичайних подій і нереалізованих сподівань в Україні дедалі частіше виникають погрози 3-ім Майданом. Невдоволений люд таким робом намагається спонукати нову владу до рішучіших дій і справді має для цього серйозні причини. Сумнівний мир на Сході щодня забирає кращих людей України і руйнує її суспільні засоби виробництва, культурно-освітню базу, а тим часом Президент країни уникає відповідальності за становище на фронті: йому, бачте, вигідніше, аби під удари критики потрапляв Міністр оборони та начальник Генерального штабу. Хоч насправді це лише амортизує удари по президенту, бо ж усі знають: обох посадовців призначає саме він і принизливі накази не стріляти у відповідь на вогонь з території РФ віддає також він.
Одначе наголошувати на потребі 3-го Майдану чи наближати його в часі наразі нема підстав. Найперша і головна обставина: ще не скінчилась дія потужного 2-го Майдану. Надто великі жертви поніс український народ, аби призабути його так, як призабувся 1-ий Майдан. Отож ні на мить не повинні вщухати наші постійні та послідовні вимоги до всіх українських влад, зумовлені ідеалами 2-го Майдану. Лише тоді, як цих вимог не задовольнятимуть у мирний спосіб, настане отой грізний 3-ій Майдан. І перша хвиля найгострішого спротиву пересічних українців здійметься через ігнорування владою українського національного відродження, друга – через глибокий соціальний дисбаланс у суспільстві.
Дехто дуже помиляється, коли вважає, що за широкого доступу до інформації можна довго утримувати чисельний народ у принизливому стані, так само помиляється, коли думає, що олігархат середньовічного зразка може довго існувати в інформаційно-розвиненому суспільстві. Жадібність, яка не знає меж і моралі, приречена еволюційно. І то вже питання часу та специфіки умов, на якому поколінні своїх носіїв, у який спосіб вона зазнає краху. Колись вершиною свавілля феодала було «право першої ночі», сьогодні – голодна дитина під розкішним приватним палацом. О, нинішня інформація настільки всесильна, що в слушну годину видасть усі таємниці будь-якого олігарха!
вівторок, 18 листопада 2014 р.
ХІБА НЕ ДОСИТЬ ПОМИЛОК І ВТРАТ?!
Коли заступник голови Адміністрації Президента України Валерій Чалий підказує в телеефірі ворогу, чим і як можна тримати Україну в страху, то ворог за це йому тільки подякує і, хтозна, ще загориться бажанням скористатись його підказкою. Не перешкоджати ворожій бронетехніці заходити на нашу територію у пана Чалого означає запобігати повномасштабній війні, ударам російської авіації. Звідси виходить: якщо почнемо вогнем зупиняти ті колони, то повномасштабна війна з боку Росії вже виглядатиме як закономірна, виправдана її реакція: аякже, он сам Президент України так думає. За логікою Чалого, а відтак і президента, нам лишається тільки сподіватися на співчуття Заходу і на милість Путіна, якого жодним чином не смій прогнівити. Як це в’яжеться з ідеалами Майдану, зокрема з його найпершим принципом гідності? – для нашої влади немає значення.
Якщо до цього додати ще запобігливу мовчанку на артилерійські та ракетні обстріли з території Росії, то… справді надто вже дивна, якщо не згубна, логіка для країни, що має оборонятися від агресії, що мусить захищати свою територіальну цілісність. Усе те відбувається під час так само дивного перемир’я, коли щодня гинуть наші військові та цивільні люди, нищаться ресурси, коли бойовики навмисне обмінюють полонених невеличкими групами, щоб таким чином давати нашому президентові жалюгідну змогу сказати собі щось на виправдання. То що це як не глухий кут для нашої влади?.. А коли так, ми всі мусимо їй допомогти. Хіба не досить помилок і втрат, щоб ми прокинулися та перестали сподіватись на гру Долі!?
Олекса Палійчук.
Підписатися на:
Дописи (Atom)