Роман у віршах
Щоб розвивалося людське життя,
щоб ти не впав у нищівну
гріховність,
є непідкупний свідок і суддя
всіх філософій та законів –
Совість.
АГЕНТ
Я тихо повернувся із планети Ор,
але уникнути сенсацій не вдалося.
Мене не відпускав настирний монітор,
і мікрофону без розмови не моглося.
А сам я наче серед вулиці упав:
душа моя глуха, струни не відчуває,
бо хоч яким би лавром ти не обростав,
без рідних, без ровесників життя немає.
без рідних, без ровесників життя немає.
Ще трохи часу, і – я мулятиму всім.
Я вже мов йєті з лісу вікового:
не можу записатися як анонім
тепер до жодного психолога земного.
Такої глухоти не схвалює народ.
Щоб не зійти на любу демонам голготу,
я благовійно вибрав заповітний код
і молитовно попросився на роботу…
Це щастя небораки? Світло рятівне?
Чи, може, янгол мій, недремний охоронець,
не покидає досі грішного мене?
Чи з вищих сфер потурбувався доброволець?..
Велика Ліга має і великий штат.
Велика Ліга – шана їй і добра слава! –
зважаючи на попередній результат,
призначила своїм агентом Радослава.
Відтоді я служу з такими, як і сам,
виконую прямі та гуртові завдання.
Звикаю до глобальних поглядів, програм
і зовсім не ховаю власні запитання.
Останнім часом наша група, наш квінтет
як ланка у проекті «Зоряна свідомість»
закінчує процес поріднення планет
під зрозумілим і прекрасним гаслом «Совість!».
Розумний вид братів стрічає нас ще тут,
звіряємо його космічні реквізити.
Заносимо в реєстр, карбуємо Статут,
що зобов’язує усіх нас мирно жити.
Ось і завершили роботу нелегку,
тепер усі від Черемсона до Гонкіди
ми на своєму галактичному «кутку»
перезнайомились нарешті як сусіди.
Та що казати, цей уславлений Статут
сама Земля ще донедавна розглядала.
І хоч не знала умовляння чи принуд,
отак взяла та без вагання підписала.
«Куток» звільнявся від союзів, міні-ліг.
Усе, що думати могло, чимдуж тікало
до супер-Ліги… Справді, мчали хто як міг:
дозріли начебто, бо всіх щось там «дістало».
А я живу тепер неначе емігрант
у дуже приязній, турботливій країні,
тут високо цінують розум і талант,
зустрінеш співчуття на будь-якому рівні.
Я знаю, що тепер не буду тягарем
своїй планеті і Вітчизні жодним чином,
але не замовкає мій глибинний щем:
я маю вічну матір і лишився сином.
Дарма що нині мешкаю, як перст, один
далеко у пронумерованому боксі,
що землякам я невиправний «блудний син»,
який завис у часовому парадоксі.
Та хоч не сам я обирав життєву путь,
кому, де висловлю протести чи докори?..
В якій частині Всесвіту мені прядуть
сувору Долю парки? рожаниці? мойри[1]?
сувору Долю парки? рожаниці? мойри[1]?
О Земле! Знаю, вивітриш мої сліди;
ніде мені і свічки, може, не поставлять,
але прошу: на балачках не розведи
хоч ту скупу і нетривку про мене пам’ять.
За гріх пізнання, за людський одвічний гріх
я маю кару невідступну вже сьогодні
(даруйте, земляки: годиться не для всіх),
її наклав Закон космічної безодні.
То я колишній чи новий громадянин?
І в цьому статусі не перший, не єдиний...
О Боже, знову чую смуток журавлиний
в чужому небі, де нема таких пташин.
Та все одно я вдячний милостивій Долі
за те, що у сюжет своєї дивогри
докинула святі мої синівські болі,
комусь – меланхолійні приступи хандри.
ПЛАНЕТА ДОБРИХ ДІЙ
Ми базувались на Планеті Добрих Дій –
всі, хто прийняв її повітря і тяжіння,
хто вирушив у невідомий світ надій
за покликом своєї долі та сумління.
Колеги наші із масивніших планет
собі домівку іншу десь облюбували.
Ми там гуляти не могли б, тож на фуршет
самі ні разу ще до них не прилітали.
Та ми, легковики, не переймались тим,
як мовила Куна – тлумач з моєї ланки –
для нас аналогом хорошої гулянки
є все відрядження з наповненням крутим.
Куна – єдина дівчина у нашій п’ятці,
родилась під зорею Світлого Човна.
Готова братися до будь-якої праці,
моторна, симпатична, трохи запальна.
«Куна» – для мене слово зовсім не дивниця:
є на Землі тварина (лісове звіря),
у нас відома ще як лісова куниця,
струнка, гнучка, на кілограма півтора.
Ця назва досі побутує у народі.
А тут… я сам собі зненацька допоміг:
«Не так багато звуків у живій природі,
щоб заперечити цей випадковий збіг».
То як же міг я дівчині це не сказати?
(А хоч би скільки назбиралось різних справ!)…
Доклав усе доречне про свої пенати
ще й про куну-монету на Русі згадав.
А наостанок, головне, про ту куницю
обов’язково мусив їй розповісти,
яку моя Вкраїна знає як дівицю,
трудящу, красну, що «висліджують» свати.
У відповідь нічого дівка не сказала,
заусміхалась тільки, мов почула жарт.
Ну, звісно, що вона мені сказати мала,
хіба на все і скрізь відповідати варт?
Але за кілька днів мов наростила крила,
немов пірнула у не знані ще світи –
мене з піднесенням раптово зачепила:
– Ну, як там почуваються твої свати? –
А далі: – Я пущу їх до своєї хати
і чемно, як годиться, всадовлю за стіл.
Та знай: стіну так довго буду колупати
і, червоніючи, дивитися у піл,
що вигаснуть всі примовки славетні ваші.
А доки пов’яжу сакральні рушники,
відчайно переграють всі жалобні марші
геть спорожнілі їхні шлунки та кишки.
І засміялася – тепер уже премило,
уже задиристо із викликом прямим.
Та я не почувався зніченим, смішним:
я хутко здогадався, де її носило,
що все те означає, звідки воно є.
Ти, дівчино, сама тут файно засвітилась,
бо ж, мабуть, недарма в останній день трудилась,
переглядаючи моє земне досьє.
Я, звісно, не збирався вік самотнім жити,
я мав нормальний потяг до життя, людей
я мав нормальний потяг до життя, людей
і найскоріш Куну покликав би дружити,
але, зізнаюсь, не пришпорював коней.
Мені недавно лиш довірили цю ланку,
що надавало дозвіл на умовний шлюб
та відчиняло двері у сімейний клуб,
де обслуговують од вечора до ранку.
Чому не поспішав? – авжеж зізнаюсь вам,
хоча ніхто мене сьогодні не питає.
Боявся видатись своїм рятівникам
таким суб’єктом, що про себе дуже дбає.
Але ж у Всесвіті живу я не один,
мабуть, таки було потрібно спільній долі,
щоб я раніш перестрибнув сусідський тин,
щоб «це» збулося швидше, наче мимоволі.
ПЕРША ДОПОМОГА
Хто ж нині заперечить гуманізм і мир?..
Тлумачити щось протилежне вже й не модно,
ба навіть молодий військовий командир
про цінності життя міркує всенародно.
Хоча, як брати весь відомий нам «куток»
від Черемсона до подвійної Гонкіди,
подекуди ще стрінеш ліс чи острівок,
де бігають з дрючками справжні людоїди.
Статут від Ліги кожен уряд підписав,
та ключики від правди криються під сподом.
Що кожен підписант у пам’яті тримав,
те, безперечно, виявиться тільки згодом.
А Рада Ліги держить свій авторитет;
вона чимало засобів для впливу має
і серед них такі, як наш міцний квінтет,
що вмить на допомогу іншим вирушає.
Ось і тепер ми прилетіли уп’ятьох
на виклики тривожні до планети Звеми.
Тутешнє сонце – жовтий карлик Язернох –
ніде не створює нам жодної проблеми.
Тутешній місяць також імпонує нам
(ще б пак, нема ні баз, ні експедицій там).
Його одразу, без найменшої оглядки,
ми спільним рішенням обрали для посадки.
А справ для нас тут назбирався добрий міх:
на Звемі ще лишилось декілька імперій,
одна з них, Вента, чинить превеликий гріх:
сусідці Урілані зачиняє двері
у самостійне, славне гідністю життя.
Гнобила сотні літ її без каяття,
ну, а по тому, як наситилася вволю,
їй на глухих задвірках визначила долю.
Нарешті кожен виконав завданок свій,
і ми зібралися на виробничу раду.
Почав, як завше, аналітик ен-Ді-Пій
(не перший рік він обіймає цю посаду):
– Спільнота Венти як насильницький гібрид
настільки поєднала ворогів і жертви,
що можна припустити, ніби це підвид,
і вже не суть: чий дух живе, а чий дух мертвий.
Цікавить же, хвилює Урілана нас
у статусі нової вільної країни.
Її колишній зверхник – Вента –котрий раз
агресію вчинив у спосіб свій зміїний.
У нас тепер немає іншої мети,
як відновити правила життя природні.
Що слід зробити, обговоримо сьогодні. –
А саме?.. Це Куна взялась розповісти:
– Спільнота вентинська давно уже існує,
але, як свідчить тисяча останніх літ,
вона лиш голосно кричить на цілий світ,
морально аж ніскілечки не прогресує.
Ця Вента жадібно привласнила собі
чужу історію, культуру модернову
і замість вдячності, на карб своїй ганьбі,
забороняла Урілані її мову. –
То каже дівчина зі Світлого Човна!
Я нині з гордістю її обводжу зором:
яка чутлива і тверда моя Куна!
Без сумніву, була б чудовим прокурором.
А то – вже раптом уявилася мені
десь на рівнинах лісостепу праземного
в нестримній лаві авангарду бойового
вродлива амазонка з луком на коні…–
Ця Вента, гляньте, прихопила навіть епос.
Як бачите, настільки «баба» знахабніла,
що в п’ять разів культурніший від себе етнос
із головою проковтнути захотіла.
Їй, певне, дуже прикро й болісно було
когось терпіти красивішого за себе.
І через те сердешну рачки потягло
на безпардонне свинство – грішне і ганебне.
А звідси висновок цілком резонний мій:
гібрид невдалий, робить шкоду всім сусідам.
Тому потрібен комплекс найжорсткіших дій,
щоб запобігти явним і подальшим бідам.
Його однаково відкине в небуття
наступний наш еволюційний рівень,
хоча б як голосно не кукурікав півень.
Агресія – це ворог всякого життя.
– У Венти стільки території багато!
Ори та сій, давай кругом життя і лад! –
Це Оботого, першокласний навігатор. –
Аж ні: де має бути поле або сад,
я бачу пустища, занедбані простори,
і то за площею немає рівних їй!
Це тільки про інстинкт хапальний нам говорить,
про ген кочівника в особі похідній.
– Причин у Венти заздрити було чимало,
із вищеназваних ця, мабуть, головна:
люстерко від початку їй щодня казало,
що Урілана значно краща, ніж вона.
Тож я, ваш програміст і оператор Кмара,
засуджую цю жадібність, її цинізм
(то, взагалі, патологічний егоїзм).
Хай нині буде найсуворіша їй кара! –
Та все ж за розписом команду «бий – не бий»
у всіх можливих ситуаціях давати
мав я – пілот, стратег і тактик, ланковий.
Тож я і мусив закінчити ці дебати.
На щастя, певний досвід і знання були.
Історія Землі, недавні ще пригоди
мені доволі зрозуміло довели:
погані можуть бути люди, не народи.
погані можуть бути люди, не народи.
І я сказав: – Поважні друзі! Кожний з вас
дав цінний висновок із власних спостережень.
Сердечно дякую. Працюймо! Водночас
додаймо ще місцевих показів і тверджень
про знищені повсюдно честь і гуманізм
під жахи тюрем, виселень, голодоморів.
Так виростав і множився в людському горі
нечуваний патологічний егоїзм.
Але завжди цю партитуру зла творили
режими Венти чи її царі, вожді.
Народ не має усвідомленої сили,
аби зарадити своїй – чужій біді.
Проте він завше здатний прокидатись,
тоді важливо, хто очолить, поведе.
І може нам лиш той товаришем назватись,
хто з гаслом «Совість!» чітко по житті іде.
Колеги не перечили. Спільнота Венти
отримала, напевне, вже останній шанс –
ощадний план, довіру нашу як аванс.
І ми затвердили важливі всі моменти.
Та, головне, жаліючи простий народ,
не революцію обрали ми країні,
а зміну влади, тобто лиш переворот.
Он опозицію виводимо із тіні.
Все. Місія скінчилась. Венті ми дали
пакет найперших реформаторських законів
та, звісно, виховну програму почали
на кілька поколінь в чіткому сенсі й тоні.
Дали надію, що з веління вищих сфер,
яким відоме наше сутнє і несутнє,
не ляже цей народ на цвинтарі химер,
вентійці матимуть перепустку в майбутнє.
«ПАЦЮКИ»
Відпочивали вільно – кожен, де хотів.
Нам із Куною до вподоби ліс та річка.
Тут плескіт хвиль, оркестр комах, пташиний спів,
але на тому, ген, украй чужому тлі
біжить мені хвилинами уявна стрічка
омріяних пейзажів рідної Землі.
Куна ж ніякої «хандри» не показала,
та, певне, і її природа не мовчала.
Такий спочинок діставали ми завжди,
хоч би з якого повернулися завдання.
хоч би з якого повернулися завдання.
Й ніхто не обліковував мої труди,
ніхто не придивлявся до мого старання.
Мов у подяку, я ні разу не спитав,
де і які тут нами рухають пружини,
хто ділить нам завдання за вагою справ –
розумні люди чи олюднені машини.
Але якщо ти знаєш мій потенціал
і ті знання застосував на користь справі,
то я скажу тобі й на весь людський загал:
немає значення, в якій вони оправі…
Хвилинку!.. Є сигнал – комусь-то нетерпець.
А ось і голограмний лик голубуватий.
Це дистанційний мій куратор і з н а в е ц ь
люб’язно пропонує щось обміркувати.
У Центрі іншого сказати не могли.
Переконались, що ми добре відпочили,
і – «невеличку» таємницю Дар-Сали
нам розгадати урочисто доручили.
Як завше, ми недовго ладилися в путь.
Однак, виходячи з характеру завдання,
самі не покладалися на «будь-що-будь»,
а прихопили деяке устаткування.
Середніх розмірів, планета Дар-Сала
спокійно рухалась довкруж свого світила
ще й двох супутників, немов діток, вела,
ні перед ким ніде нічим не завинила.
І от (не смійся, друже, ліпше подивись)
дарсальці нам укотре вже повідомляють,
що в них літальні апарати завелись:
самі у воду плигають і пропадають.
Доволі хутко ми скінчили переліт,
затим супутника обрали за притулок.
А там замаскували рідний всюдихід;
під табір у печері трапився завулок.
Ці заходи вжили далеко недарма:
на Дар-Салі застряли непростенькі «гості»,
у них є те, чого в господарів нема –
на глибині і, певна річ, у високості.
Аби дізнатися, чого боїться Дар-Сала,
ми безпілотника спочатку спорядили
й, замаскувавши під місцевого орла,
у відповідний сектор неба запустили.
І вже одразу мали перший результат:
із дна озерного вів штучний хід підземний
до пасма височенних прибережних гряд…
Авжеж сигнал тривоги чули недаремний.
Авжеж сигнал тривоги чули недаремний.
Наш Кмара імітує міні-поворот,
і – безвідмовний «птах» тепер сканує скелі.
Вдивляємось: під нами цілий шар пустот,
поділений на вертикалі й паралелі!
Не витримав наш аналітик ен-Ді-Пій:
– До чого правильні геометричні схеми! –
Куна продовжує, немов по висхідній:
– А план який вентиляційної системи!.. –
Також ми знаємо: не гірший від усіх
був у квінтеті навігатор Оботого.
Це й зрозуміло: як він витерпіти міг,
щоб не сказати в цю хвилину геть нічого!?
Тим більше, всім не бракувало тих пустот,
і він почав усе ладком коментувати:
зв’язок, санвузол і літальні апарати,
ба навіть вигляд незнайомців як істот.
Виходить, зайди лаштувалися надовго,
але не планували заселяти край.
Чого ж вони хотіли, що несли лихого? –
Ану ж бо, Радославе, спробуй розгадай!
…Ні-ні, то, бачте, не моє тепер завдання.
Не стану думати. Сиджу – складаю звіт,
виходжу з укриття у незнайомий світ
і – шлю куратору шифроване послання.
А все-таки я думаю, бо в тому суть.
І буду мучити всі звивини, всі рідні,
допоки рішення своє не принесуть
два наші крейсери потужні, бистрохідні.
Допоки, красені, сюди не прилетять,
не заблокують весь загиджений цей простір
і тут під страхом смерті вже не полонять
тих «пацюків», яких не кликали у гості.
То, виявляється, банальні шпигуни
з сусіднього «кутка», з його одного клану.
Науку там навмисне живлять для війни,
суспільству «шиють форму» табірного стану.
Там не в пошані допомога, співчуття
і навіть за батьків синівське хвилювання.
Там дітям подають як приклади життя
смертельні поєдинки і жорсткі змагання.
Клан Гур-Котаг тримав у владі шість планет
і виявляв ще апетити невтоленні.
Тому-то й засилав на всі боки секрет[2],
пожадливо заводив мацаки численні.
У нас тим полоненим файно розтовкли,
в яку вони пригоду влипли препогану,
ще – ідеали Ліги в пам’ять завели
і так переказали верховодам клану:
«Ми налаштовані не пам’ятати зла.
Цікавить нас торгівля, обмін, а не мито.
Пришліть до нас постійного свого посла
і без проблем тоді вивчайте нас відкрито».
З посланням тим і відпустили шпигунів,
для чого віддали літальні апарати,
а також їхні сух-пайки (для «гризунів»).
Нехай летять, уже беззбройні, до своєї хати.
ГАЛЬМУЙ ЕМОЦІЇ, ГАЛЬМУЙ АПЛОМБ!
На тлі чужопланетних скель і берегів
нам всяких ролей діставалося чимало,
але зіграти ролі вчителів-богів
ніде квінтету нашому не випадало.
А саме це завдання маємо тепер
і вже готуємо сценарій, реквізити.
Авжеж не обійтись без фокусів, химер,
хоча наразі це самим нам треба вчити.
Куна ще посміхається, але дарма:
дозріє в підготовчій діловій рутині.
Для неї іншого обов’язку нема,
як вжитись в образ величавої богині…
От-от вже ліпше… Братчики, процес пішов!
Віднині ми отут не просто квінта-група,
віднині чуємо в собі мистецьку «кров».
Так-так, ми працьовита театральна трупа!
Але не приховає мій бадьорий тон
трагедії, що зойком кличе нас в дорогу.
Там цілий материк планети Алтеркон
уже волає в небеса про допомогу.
За спішним повідомленням від патруля,
багато міст і сіл зазнали опустошень.
Як у змертвілих струпах, їхня вся земля
у кладовищах масових жертвоприношень.
Так люд задобрює глухонімих богів,
покірно віддаючи клятому жерцеві
щонайдорожчий скарб з усіх скарбів –
своїх дітей, хоч терпить напади серцеві.
Утоплені і пошматовані тіла,
богам на очі долі розпростерті –
те, що природа найціннішого дала,
скрізь і постійно падає на вівтар смерті.
О, не богам ішла данина та страшна,
а власній темряві. І жертв не обминули
всі, що здіймалися на ноги, племена,
лише невдахи всякі межі перетнули.
Якщо не зупинити руйнівний процес,
таких чекає смертний вирок від Природи,
або відкинуть їх, слабких, на маргінес
вціліліші, відтак могутніші народи.
Асоціація, і – паралель пряма
з епохами земними в давнині далекій:
еге ж, тепер для мене загадки нема,
де смерть цивілізацій майя та ацтеків…
І не єдині то були страшні місця.
Європу било власне горе – інквізитор,
та навіть він не дотягає до жерця,
якому все людське було повік закрито.
Планета Алтеркон, куди ми летимо,
відмінна мало чим од звичного притулку,
того для профілактики ми почнемо
вживати тільки раз у день піґулку.
Але вже Алтеркон, пора для добрих чуд!..
Ми сіли на майдані посеред столиці.
Діждалися, коли зійшовся грішний люд,
і – «насилаємо» громи та блискавиці.
По тому стрімко висувається амвон,
лунає музика із класики земної.
То незбагненний життєдайний камертон
готує всіх вокіл до істини святої.
І ось під омофором райської дуги,
достойні почестей, любові та поклонів,
ступають сонцеликі, в мантіях боги –
творці нових, єдино правильних законів.
Я краєм ока подивився на Куну:
яка вона прекрасна і «порфироносна»!
Даремне дехто напускає туману,
мовляв, краса, як істина, також відносна.
У гучномовців повна зона покриття,
тож зазвучали із підсиленням органним
слова про те, яким недоторканним
створили ми, боги, людське життя.
Опісля почались ефекти голограми,
бо що то за боги, якщо не з чудесами?..
бо що то за боги, якщо не з чудесами?..
Народ навколішки давно стоїть. А далі,
наслухавшись істерики і каяття,
дали цареві ми на всі віки скрижалі
з доступним для моклі законом
співжиття.
На цьому і завершили свою виправу,
зізнаюсь, нелегку для наших мізків справу.
Вона ж і в настроях вела до певних змін.
Коли я увійшов невдовзі за Куною,
то, уявіть собі, уздрів перед собою
не екіпаж – команду вельми кислих мін.
Уся тобі німа картина песимізму.
То факт: методика впливає на мету
і означає: говори начистоту,
як той казав, без рятівного формалізму.
– Вам прикро за театр? За чудеса?.. Овва!
Це неодмінно додадуть самі ще люди,
Так, і вистави будуть, і святі слова.
А щодо нашої сценічної оруди…
ви ж знаєте, інакше бути не могло.
Мокля не вижили б.
На їхнє виховання,
як показав комп’ютер, часу не було.
Тож ми й отримали якраз таке завдання.
Бо той же головний наш, мудрий суперкомп
для них лише спектакль як порятунок вирік.
Тому гальмуй емоції, гальмуй апломб!
Чи цей народ увесь мав полетіти в Ирій?..
Імперію моклі чекали поготів
у стократ більші, ніж я знаю, небезпеки, –
І я з великим смутком друзям розповів,
що втратили на жертвах майя та ацтеки.
ЧУЖИЙ ВИВІДАЧ
Це правильно: щоб ми не чахли від нудьги,
завдання доручають нам різноманітні:
комусь загрозу відвести не до снаги,
чи десь проекти замишляють несусвітні.
Але найважче зупиняти нам було
та неприємно в сенсі виконання…
ні-ні, не астероїди, якщо зарання,
а війни, епідемії, підступне зло.
А ще – немало часу і, скажу, терпіння
нерідко забирали в нас уроки там,
де бракувало нескладного розуміння
у першу чергу всім елітам і вождям,
щоб схаменутися й задуматись хоч трохи,
в чім полягає справжня велич і могуть,
яку біду обов’язково принесуть
авжеж усім екологічні катастрофи.
Але цю тему розвивати нам не час:
он, бачу, попередні знаки небезпеки.
То повідомлення на ґвалт ідуть до нас
від патрулів із наших рубежів далеких.
Якийсь мандрівець без відомих нам прикмет –
швидкий на хід, оснащений, технічно вмілий –
цікавиться природою екзопланет
у спосіб, я скажу, доволі підозрілий.
Та наші телескопи вже «вели» судно.
Ми бачили: його цікавили ті зорі
(якраз лише туди й заходило воно),
які своїм щитом завдячують опорі
з коротаційної окружності. В такій
vip-зоні і Земля кружляє споконвіку.
(Подумати, за що це щастя впало їй,
хто взяв на себе заморочливу опіку?)…
Ніхто не знав, що треба цьому кораблю,
а він ось-ось навідає мою планету...
Такого ризику я вже не потерплю:
тут є робота і для нашого квінтету.
Оскільки річ про Землю-матінку мою,
і в нашій компетенції сама подія,
я офіційно клопотання подаю
на участь у прямих оперативних діях.
Чекав недовго у невіданні вістей.
Центр, слава богу, вдовольнив моє прохання
(світ не без добрих, а тим більше тут, людей),
і наша п’ятка почала приготування.
До речі, ми давно взяли собі втямки:
не перебільшуй значення своєї праці!
Ми перша допомога, пошуковики,
ми тільки складова потрібних операцій.
Наш ен-Ді Пій неначе робить відкриття:
– Цей візитер заходить у безпечні зони,
туди де може розвиватися життя.
Навряд чи він там закладає схрони,
скоріш за все, щось хоче від живих істот.
Його у тих системах треба і шукати,
знайти десь на планеті підходящий грот,
замаскувати корабля, підстерігати. –
О, тут з коментарем не забарився я:
– Напрочуд слушна думка. Враз даю їй простір:
у незнайомця на шляху лежить Земля,
то як мені не запросити вас у гості?! –
І як же не сказати друзям вдячних
слів
за те, що одностайно скочили на ноги
зі схвальним вигуком, із вірністю братів,
готових скрізь і завше йти до перемоги.
Ну, ось моя Земля, великий отчий дім.
Але, на жаль, не можу з нею привітатись.
Ми справді в гроті, мов у череві пустім,
Ми справді в гроті, мов у череві пустім,
нелегко будь-кому до нас сюди дістатись.
Лиш тільки непомітні вусики антен
у небо дивляться з холодної вершини.
Під нами справжня сельва[3], а над
нею, ген,
пливуть до обрію, темніючи, хмарини.
Тим часом інші групи спецпошукачів
обстежили ретельно саме ті планети,
які відвідав «гість», і не знайшли слідів.
Це навіть дивовижно: жодної прикмети,
що хоч би натякала на його мету.
А може означати істину просту:
яких би ти не застосовував мудрацій,
не буде скрізь і завше вдалих операцій.
Та ми уперто ждали «гостя» на Землі
і пильно стежили за імовірним шляхом.
Квінтет із вірним землянином на чолі
ніяк не міг скінчити це завдання крахом.
І той з’явився (хто такий? відкіль? чого?),
і сів на Місяці буквально на кордоні
зі стороною непроглядною його…
«Уважніше!» – спітніли враз мої долоні.
А ловкий візитер, хоч нам ні кум ні брат,
хазяйновито набирає собі флеру:
його малий, завбільшки з м’ячик, апарат
уже влітає у земну іоносферу.
Та, гляньте, як умить зажив своїм життям:
поміж супутників, між МКС, сміттям
довкруж Землі пішов спацерувати…
Ну хто й коли узявся б там його шукати!?
Авжеж, крім нас п’ятьох, що кинулись гуртом
Землі на поміч. А інакше не буває,
бо Ліга хоч не має влади над «кутком»,
та всі його планети ревно захищає.
– Нехай сканує, – каже Кмара. – В добру путь (!),
якщо насправді лиш таке його завдання.
Але мене великі сумніви беруть:
чому ховається, навіщо маскування?
– Що треба гостеві, дізнаємось тоді,
як візьмемо його вивідача крутого.
А поки що це, як гадання на воді. –
цілком резонно зауважив Оботого.
– Раз так, берімо, – скупо кинула Куна.
– Ні-ні, ще трішечки малого «попасімо».
Хай намотає інформацію сповна
хоча б від цілих десяти витків, скажімо. –
Це переконував дослідник ен-Ді-Пій.
– Найкраще взяти на поверненні додому, –
вважає Кмара. В нього розрахунок свій. –
Аби не помилитися у ділі тому,
я акуратно «заморожу» апарат,
нехай він буде із розряду навіть вищих.
Повірте, все зроблю, щоб не зазнати втрат
і щоб себе він у чужих руках не знищив.
Я підсумовую дискусію палку:
– А на поверненні є ризик не впіймати.
Найліпше, кажуть, мати рибу в шаплику,
тож будемо «крутого» на роботі брати.
Останнє зробимо, як радить Кмара нам:
хай попрацює вже його маніпулятор.
Не забуваймо: наш підрозділ діє сам
і сам відповідає як організатор…
Та що це раптом накотилося на нас?..
Ми ніби гузом ожили в далеких предках:
танцюємо і галасуємо щораз,
неначе мамонта розвісили на жердках.
О, так, о, так, ми упіймали, он, т о г о
і в кріогорщику доставимо ученим.
От тільки швидкохідний корабель його
одразу дременув маршрутом незбагненним.
Нарешті вдома, на Планеті Добрих Дій.
Відпочиваємо, як завше, на природі.
Вже тут мене й Куну вітає ен-Ді Пій
з великим успіхом в останньому «поході».
Він якось першим повідомлення вловив
про вміст узятого довкруж Землі трофея
і, звісно, запишався, бо подібних див
не відала вся наша славна епопея.
З’ясовано: чужий вивідач спосіб знав,
як увійти в інформаційний банк планети,
в чудесне саторі без медитацій,
вправ,
як без турбот пізнати всі твої секрети.
Це відчуття блаженства, дороге, п’янке,
на рівні атомарному, скоріш – святому.
Це задоволення, смакуючи яке,
ти сам існуєш скрізь і знаєш все у всьому.
Але не стверджують мій досвід і чуття,
що «гість» наш переслідував лиш насолоду.
Для прикладу зішлюся на живу природу,
яка заради вищої мети – життя –
нам творить дивну насолоду у коханні.
То що він хтів? Навіщо смикав звідусіль?
Яку важливу і насправді вищу ціль
він завше мав перед собою на завданні?
Того не знаємо. Лишилась гіркота
від думки, що таку вершину технологій
не супроводжує моральна чистота.
Я цьому випадку не знаю аналогій.
Та наша «квінта» не журилася ні дня.
Під сильним впливом ще недавньої пригоди
вона звикала до святкового вбрання,
цілком заслужено приймала нагороди.
ЩО КЛИЧЕ І ЛЯКАЄ НАС?
Останнім часом у статутному «кутку»
нічого особливого, мабуть, не сталось,
бо цього разу нашому легковику
рутинне (планове) відрядження дісталось.
Планета Рутикоба вже багато літ
перебувала на жорсткому карантині
як повністю зруйнований війною світ,
смертельно небезпечний для життя людині.
За розрахунками, планета ожила,
її радіаційне тло у межах норми.
Але ми перевіримо, яка її шкала
у всіх показниках відновленої форми.
Для нас один парсек – то взагалі не шлях,
а всяка новизна, як завше, до вподоби.
Тому вже зараз наш корвет, неначе птах,
намотує витки довкола Рутикоби.
Авжеж нема загроз життю на цій землі.
То ми продовжимо завдання пішим ходом:
лишивши оператора на кораблі,
гайнули до планети звичним летиходом.
Серед усіх машин на назву «всюдихід»
найбільше право лиш одна машина має –
це наша славна «Бджілка», летихід:
летить і котиться, а треба – ще й ступає!
Нарешті… Ось вона, знелюднена земля –
пропалені пустелі й непролазні нетрі…
А люди мали тут городи і поля,
подячні храми зводили своїй Деметрі.
Сумує Рутикоба, кругла сирота,
покинута дітьми, вже без’язика мати.
Як стомлені воли, бредуть її літа,
і нікому страшну історію писати.
Це моторошне враження, коли довкіл
є сонце, є комахи, звірі та рослини,
але не чуєш голосу ні міст, ні сіл,
нема самої квінтесенції – людини.
Десь у глибинах мозку, в глибині душі
до болю тужне одкровення визріває:
життя і розум не завжди товариші,
життя від розуму таку ще смерть приймає.
Що ж, земле, коли втратила своїх дітей,
доручать пасинків і пасербиць ростити.
Тепер чекай, надійся на чужих людей.
Тепер, небого, з ними доведеться жити.
Команда наша уповільнює свій крок
і – опускається в скорботі на коліна.
В руках моїх з тутешнього зела вінок:
«Усіх вас не забуде щасливіша зміна».
Опісля мій куратор вийшов на зв’язок,
по ходу справи вшанував новим завданням.
До Центру, бачте, вже звертається «ходок»
із офіційним та конкретним клопотанням.
Учений Вурдок просить повноправний акт
на п’ять відсотків Рутокоби для громади,
з якою в нього є на сорок літ контракт,
що дозволяє бути чільним її ради.
Він ідеолог у громаді «Світ–Весна»
і розробив для неї власне віровчення.
Планета рідна Голт йому вже затісна,
а може, зупиняє все його натхнення.
Завдання наше і насамперед моє
у цьому надто вже близькому «променаді»
на Вурдока зібрати вичерпне досьє
і вивчити всі практики в його громаді.
Оскільки до планети Голт короткий шлях,
ми хутко опинились на її орбіті.
Тут кожному із нас придався досвід, фах
і те, чого нема у будь-якому звіті.
Та вже докладно пізнавати почали
ми Вурдока, громаду і саму планету,
коли надійно під’єднатися змогли
до всіх систем тутешнього інету.
Еге, тут про науку й мови не заводь.
Бо Вурдоку й не снилися такі проекти.
Він для громади був пророк, верховний вождь…
Це навіть не утопія, а тип глухої секти.
Культ Вурдока закріплював у «Світ-весні»
покору, відданість вождеві до нестями,
що тут же нагадало перш за все мені
земну історію, її сектантські драми.
З десятками людських життів пішли
«Ворота раю», «Орден сонячного храму»,
«Аум Сікірікьо»… І з тої ж самої імли
призвідці орденів та рухів клали в яму
вже сотні мирних і довірливих людей.
А «Храм народів» близько тисячі впокоїв,
з них кілька сотень лиш одних дітей…
Не варті згадки імена антигероїв.
Я знаю: філософський будь-який канон
є перешкодою для дальшого розвою.
Шукати Бога, ідеал, нових «вікон»
ми, незнайомцю, завше будемо з тобою.
Та на сьогодні і найближче майбуття
нам дано писані й неписані скрижалі,
як в тисняві біологічного життя
уберегти квітник вселюдської моралі.
Наш висновок полинув у Центральний Дім.
Його отримають на Голті держособи.
І ми всі дуже сумніваємось у тім,
що Вурдок загребе частину Рутокоби.
Чудовий настрій по закінченні всіх справ.
Готові до повернення мої хороші друзі.
Напевне, кожен тут себе вже уявляв
не раз десь на узліссі, пляжі або в лузі.
А я ще нібито ховаю про запас
десь у глибинах потаємне запитання:
«Де Optymum? Що кличе і лякає нас
на всіх щаблях еволюційного зростання? –
І заспокоююсь: – Нема загроз ніде.
Мій статус – лад і норма, а не випадковість.
Мене в «кутку» сьогодні живить і веде
олюднене енергетичне поле СОВІСТЬ».
І раптом зринула найглибша таїна
в душі моїй, здавалося, вже без причини,
а звідти затужила та одна струна,
що піснею веде до рідної людини…
В уяві припадаю матері до ніг,
щоб вислухала в мене щиросердну повідь,
таку потрібну після всіх моїх доріг,
цілющу, як свята вода, синівську сповідь.
2015.
Немає коментарів:
Дописати коментар