Одіозний виклик Україні

Дев’ятнадцять років нашій незалежності. За цей час ми «близько познайомилися» з чотирма президентами. А Україна – досі одна з найкорумпованіших країн у Європі, на одному з перших місць за поширенням СНІДу, туберкульозу, на одному з останніх місць за рівнем соціального забезпечення. Ми щодня декларуємо своє прагнення стати європейською державою, та, скільки б не галасували про це, не зрушимо з місця, якщо не матимемо справді рідного уряду. Того уряду, який щиро вболіває за свій народ і переживає за його престиж у світі. Бо тільки справжній господар і батько з роду-віку найбільше переживав за здоров’я своїх дітей, тягнувся з останніх сил, щоб вони виглядали і почувалися не гірше від інших, дорожив добрим ім’ям свого роду і дому. Він не ховав грошей від сім’ї десь на стороні, мав почуття гідності, відповідальності і сорому.

Але ж як нам, українцям, домогтися такого патріотичного керівництва? Як переконати решту співгромадян голосувати за ревного і відповідального господаря?.. Досі не забуваю слів жінки зі Севастополя, коли йшлося про вибір Президента України: «А зачем нам украинский язык?!» Ото був єдиний її аргумент. Авжеж вона добре знала, що в тому місті їй ніхто не заважав уживати рідної мови, ба більше, й українську, нібито державну, вона там чула дуже і дуже рідко, а от, збурена підлою агітацією недругів наших, укоренилася в такому дрімучому невігластві й несприйнятті української мови взагалі.

То чому ж ця жінка зі своїм скромним світоглядом так думає? Чому наші президенти не подбали про те, щоб розширити її світоглядні обрії, щоб нейтралізувати українофобські бацили не тільки в Севастополі, а й у Сімферополі, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Запоріжжі, Харкові, Миколаєві, Херсоні, Одесі?.. Так, не подбали, бо й самі по-справжньому не набули імунітету проти тієї бацили. Вони з нею давно змирилися, навчилися співіснувати.

Коли у Латвії, де відсоток етнічних росіян становить 28% порівняно з 59,2% латишів, разом з титульними представниками нації агітували за вступ до НАТО ще й свідомі росіяни, теж громадяни тієї країни, то стає зрозуміло, яке там було державне керівництво і яку повсякденну роботу воно з цією метою провадило. А в нас?.. Забувши про власний сором й авторитет держави, «демократично» дозволяли проганяти американський корабель, який зайшов до нас із дружнім візитом.

Жоден із наших президентів не завдав собі клопоту організувати ефективну роз’яснювальну роботу серед українських росіян про те, що тільки національне відродження України принесе їм добробут і справжню демократію. Натомість безтурботно віддавали ініціативу пропагандистам від протилежних сил, що фактично було службовим недбальством у всеукраїнському масштабі. Адже саме від Президента залежала ефективність Генпрокуратури, СБУ та інших правоохоронних органів, а також великою мірою їхнє матеріальне забезпечення як і забезпечення армії, флоту. Хіба можна було українському морякові платити за службу менше, ніж російському в тому ж таки Севастополі?!

Маючи ресурси та адміністративні важелі впливу, саме влада у першу чергу зобов’язана творити і захищати велику національну політику, а не емоційно наснажений поет чи митець, готовий розчулитись від її поодиноких позитивних рухів. І скоро ми побачимо, як сучасна влада відреагує на новий виклик Україні від «братнього сусіда і найважливішого стратегічного партнера», добре нам пам’ятного з історії про Тузлу.

24 листопада ц. р. Верховний суд Російської федерації оголосив рішення про ліквідацію Федеральної національно-культурної автономії українців у Росії – повідомляє інтернет-газета «Трибуна» – таким чином задовільнив відповідний позов Міністерства юстиції РФ. Роботу ФНКАУ Мінюст призупинив ще в жовтні минулого року, але її голова Валерій Семененко, бачте, і далі виступав у ЗМІ та організовував заходи до річниці Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Сам В.Семененко доводить, що ліквідація автономії відбувається незаконно, що він точно виконував приписи Мінюсту, бо виступав по радіо вже як приватна особа, оскільки вийшов зі складу організаторів конференції, присвяченої пам’яті жертв Голодомору. Але і Тверський суд Москви, і Мосміськсуд відхилили скаргу ФНКАУ (Кореспондент.net).

Зауважмо: російські правові органи не висунули вимогу звільнити В.Семененка як голову ФНКАУ, а гамузом ліквідували все громадське об’єднання, тобто наочно показали справжню причину і мету російської влади. З цього приводу народні депутати Лілія Григорович, Володимир Карпук та  Андрій Парубій звернулися до Міністра іноземних справ України Костянтина Грищенка з вимогою викликати посла РФ в Україні Михайла Зурабова, вручити йому ноту протесту і зажадати пояснень. «У той час, як Україна розширює обсяги вивчення і застосування російської мови, – пишуть вони, – РФ ліквідовує залишки національно-культурних громад українців у Росії. Адже українці в РФ, як і росіяни в Україні, – перші за числом національні меншини» («Заvтра»).

Протестна нота і пояснення, звісно, потрібні, але чи співмірні вони з тим, що зробила Росія?.. «Пояснення» завжди знайдеться. Тут адекватно відповісти має українська влада, якщо вона претендує на такий статус. Не менш важливо і те, як на це зреагують інші депутати, громадськість України, зокрема вже традиційні наші речники від народу.

І чому наші відповідальні органи та високі особи не били на сполох минулого року? Чому тоді не звернули увагу громадян України на це рішення російського Мінюсту?.. Може, й допомогли б своїм єдинокровним братам, а так… проковтнули, прокліпали як завжди і тим заохотили свого сусіда до ще радикальніших дій.

Олекса Палійчук.

Хто має каятися?

«Отож, наші предки примусово русифікували угро-фінів… Тому, здається, прийшов час нашому народові покаятися перед росіянами, головну біологічну основу яких складають угро-фінські племена, - за кривди заподіяні нашими князями». (Роман Ревчук. «Покаяння перед угро-фінами», «Українська правда»).

Такого висновку дійшов автор названої публікації і навіть навів коментар з УП: «Следовательно, русичи (украинцы) русифицировали угро-финнов. Русификация, которая была насильственной, воспитала таких же насильников. Вот они и пришли к учителям повторить их подвиги..." Не заперечуючи вартості статті Романа Ревчука, я все-таки вважаю за необхідне висловити відмінні погляди  на декотрі історичні процеси і дещо додати в межах означеної теми. Для цього долучу окремі свої думки, висловлені раніше в періодиці та в Інтернеті.

Спочатку розберемось, якою мовою розмовляли давні українці. Певна річ, не писемною давньоруською, не церковно-слов’янською і не мовою радимичів та в’ятичів, які прийшли «від ляхів» із власною слов’янською мовою. То що за мова побутувала у наших предків-русичів?.. Нагадаємо: на питання "Як говорили в Київській Русі?" історик другої половини XIX — початку XX  ст. В.Ключевський відповідав: "Так, як го­ворять малороси". І це казав почесний академік Петербурзької академії наук, який розглядав історію Росії з позицій російського егоцентризму.

Член-кореспондент Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності М.Максимович теж не сумнівався, що говір руських князів тотожний говорові сучасного мало­руського селянина Київщини. А ось висновок В.Ягича — доктора філософії у Лейпцизькому та доктора слов'янської філології у Петербурзькому університетах, професора чотирьох університетів, першого історика української філологічної науки: "У Києві ХІ—ІХГУ століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу" (Українська мова. Refine.org.ua).

    Які ж фактори смертельно загрожували мові угро-фінів? Може, слов’яно-фінський койне?.. Ні, він був лексично обмежений, починав із примітивного товарообміну, у своєму асиміляційному просуванні досяг небагато і легко поступився тюрксько-татарській мові з монгольською компонентою. Койне був набагато слабкішй від нашого суржику, бо обіймав неспоріднені мови. Хоч дехто й перебільшував його силу. Але то були такі перебори, за яких «…лапти — это тоже чисто финский атрибут: славяне никогда лаптей не носили, а носили только кожаную обувь — тогда как все финские народы носят лапти».

    Не опанувала місцеве населення і чужа йому церковно-слов’янська мова — давньоболгарська з домішкою чехо-моравської. Подібне відбувалося й на території Київської Русі: наші предки не перейшли на рідну мову Рюриковичів та їхніх варязьких дружин, так само не взяли собі для спілкування церковно-слов’янську мову, хоч вона їм була набагато ближчою, ніж угро-фінам.

На мою думку, мовний гріх київських князів, зокрема Юрія Довгорукого й Андрія Боголюбського полягав у тім, що вони підтримували зрозумілу для себе мову колонізаторів — радимичів і в’ятичів та, вірогідно, використовували їхніх представників для посилення свого контролю над тубільцями. Нав’язати ж угро-фінським селянам якусь іншу мову прибулий князь, може, й намагався, але без успіху: надто малими за чисельністю були його почет  і — не завжди рідномовна — дружина.

Становлення офіційної мови Московської держави відбувалося повільно і важко. «Ибо язык Московии был скуден на славянскую лексику,— писав російський лінгвіст І.Улуханов («Русская речь», №5, 1972).— Круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI—XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики».

Але не можна погодитися з тими, хто вважає російську мову цілком штучним продуктом, навіть називає її другим есперанто. Прихід племен «від ляхів» багато що означає і пояснює. Радимичі та в’ятичі, що компактно оселилися на нових землях, поступово опанували мовну ситуацію в країні. Їхня усна мова виконала роль станового хребта в затяжному творенні національної російської мови, що у свою чергу зумовило наближення ділової та літературної мови до живої розмовної. Аналогічний процес наближення відбувався і в Україні до її живої розмовної мови.

   Зрозуміло, гріхом не називають зовнішні позитивні впливи, що сприяють розвитку і збагаченню мови. Як писав російський літературознавець і лінгвіст-русист, академік АН СРСР В.Виноградов, «…резко усиливается влияние на славянский язык украинского литературного языка, подвергшегося воздействию западноевропейской культуры и пестревшего латинизмами и полонизмами. Юго-Западная Русь становится во второй половине XVII в. посредницей между Московской Русью и Западной Европой… Украинский литературный язык раньше русского вступил на путь освобождения от засилья церковнославянских элементов, на путь европеизации. Там раньше развились такие литературные жанры, как виршевая поэзия, интермедии и драмы. Там острее и напряженнее — в борьбе с насильственной колонизацией — протекал процесс национализации славяно-русского языка. Юго-западное влияние несло с собою в русскую литературную речь поток европеизмов».

Так, долаючи старокнижні традиції, приказно-адміністративну мову, під впливом України та Європи взагалі, це зробила саме вона, природна слов’янська мова радимичів і в‘ятичів, бо, як уже доведено, ніякої спільної давньоруської мови окремо для українців, білорусів та росіян не було. Як не було і «спільної колиски трьох братніх народів». Насправді то був штучно збиваний драбиняк — віз, куди ревнителі різномастих імперій запихали українця, білоруса і москвина та кожного разу везли до якоїсь «пресвітлої мети».

Сьогодні може викликати тільки сміх колись нав’язуване згори і повторюване місцевими пристосуванцями твердження, ніби мови цих «виколисаних» родаків і дружбанів утворилися аж у XIV—XV століттях. Та, навіть забувши про історичні джерела, тільки за допомогою простої логіки можна довести, що відмінні синтаксичні та фразеологічні форми, самі лексеми так швидко не утворюються. Бо що для мови два століття?.. Це коли прадід Іван може сказати правнукові, що розмовляє з ним тією ж мовою, що й Іванів прадід. За тогочасних комунікацій такі серйозні масові зміни були просто неможливі. Проникати могли тільки окремі слова. Двомовність (а не  синтез мов!) могла виникати лише десь на пограниччі або у спільних поселеннях. Навіть розділені державними кордонами, русичі-українці зберегли свою рідну мову з властивими для себе діалектними прикметами.

Доказом того, що угро-фінів асимілювали все-таки осілі серед них радимичі і в’ятичі «з роду ляхів», є незаперечна спорідненість російської мови з польською. Насамперед це форма інфінітива: «видеть — widzieć», «ходить — chodzić»; дієслівні форми минулого часу: «видел — widział», «ходил — chodził»; прикметникові суфікси без м’якого знака: «Новаковский — Nowakowski», «королевский — królewski»; майже однакова вимова багатьох слів, як от: «хлеб» — «chleb», «есть» — «jest», «каждый» — «każdy»; наявність близьких за вимовою та значенням «утро» і «jutro»... Навіть «язык» і «język» означають одне поняття.

Очевидно, спільність у російській та польській мовах виникла ще на ранній стадії їх творення, що було зумовлено спільністю походження і проживання їхніх носіїв, в українську ж мову польські слова як неологізми потрапляли значно пізніше, вже після її сформування. Відповідно у польську мову потрапляли українські. То був цілком взаємотворчий процес, правда, пізніше не взаємо-пропорційний, оскільки проникнення польської мови в українську посилювали асиміляційні дії Речі Посполитої, так само як російську мову жорстко запроваджувала в Україні Російська імперія, потім — СРСР.

Наявність власної та збереженої слов’янської мови у прийшлих племен підтверджують і їхні нові топоніми, в т.ч. похідні від обсценної лексики. На цю тему читай статтю «Запрошення до подвигів» на сайті paliychuk.ho.ua в розділі «Статті».

Якби наші предки-русичі справді асимілювали угро-фінів, то сьогодні в Росії розмовляли б і писали українською мовою. Та й сама країна мала б інше обличчя. Тож варто погодитися з висновком, що «Происхождения русского языка и украинского можно понять через этнические процессы. На территории России первые славяне появились относительно недавно. Это вятичи и радимичи в центральной России, и словены в Новгороде» <Meta>.

Спочатку вагоміший, вплив північно-західного регіону (Новгорода, Пскова і Полоцько-Смоленщини) на російське мовотворення згодом не витримав тиску з боку московського центру. Як зауважив Лев Успенський, «Если бы лет сорок назад где-нибудь возле Великих Лук, завидев замурзаного парнишку на деревенском крыльце, вы окликнули его: «Вань, а ваши где?», вы рисковали бы услышать в ответ что-нибудь вроде: «Да батька уже помешáлся, так ён на будвóрице орёт, а матка, тая шум с избы пáше» (Отец закончил вторую вспашку поля и теперь поднимает огород возле избы, а мать — та выметает мусор из дому).

Отже, мовний гріх тяжіє лише над князями з династії Рюриковичів, що правили у IX—XIII століттях. Та й Рюрики не з нашого кореня, вони самі прийшли до нас як завойовники, тому історична вина українців тут може існувати хіба що в містичному тлумаченні розплати за неї. Справді, чи могли ті князі колись навіть припустити, що підтримувана ними практика витіснення, а то й знищення іншої мови, у майбутньому жорстоко перекинеться на їхню метрополію, на самих нащадків русичів? Що 1729 року буде наказ Петра І переписати в Україні державні постанови і розпорядження з української мови на російську. 1863 року — циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою: "Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії". 1876 року — Емський указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкувати оригінальні твори художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонено також сценічні вистави, читання та друкування текстів до них українською мовою, про що Н.К.Садовський скаже: «Тридцятимільйонному народу вирізали язик».

Будуть і такі паскудства: 1888 року — указ Олександр III "Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами". 1970 року — наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою навіть із питань української мови та літератури. 1983 р. — андроповська Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури й директива колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки.

Про ті та інші злочини можна докладніше прочитати на веб-сторінці Народного Руху України http://www.nru.org.ua/print/?id=4497&t=news або у праці академіка Григорія Півторака «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов» http://litopys.org.ua/pivtorak/pivtorak.htm в інших дослідженнях.

А тепер настав час для простого запитання: ну, то хто має каятися і перед ким?

Олекса Палійчук.

Територія політичногоь бруду і хамства

В уяві творчої людини іноді це викликає картину з брудною клоакою, в якій копошаться, сичать, лаються і злісно кидаються один на одного якісь химерні істоти з людськими обличчями. Вони називають себе політиками, їхня мета – влада будь-якою ціною.

Брудні прийоми у конкурентній боротьбі за вплив на виборця використовують мало не всі політичні партії в Україні та за її межами. У нас він уже встиг набути доволі специфічного колориту. Через те наші телеглядачі так часто стають свідками грубих випадів того чи того політика в бік опонента. Для цієї ролі партії призначають, як їм здається, найбільш войовничих і стійких своїх «бійців». Але насправді публічний ефект усе рідше виправдовує сподівання. Глядачеві ці «шоу» вже набридли, і він почав щедро чіпляти на «телегероїв» глузливі епітети на зразок «відьма», «скажений», «чорнорота», «біснувата», «дятел» тощо.

В усіх випадках рівень такту завжди визначався рівнем культури політика, де б він не виступав – по радіо чи в телеефірі, у пресі чи Інтернеті. Хамство нікому й ніколи не додавало авторитету. І це аксіома на всі часи. Нинішній етап розвитку суспільства вимагає набагато вищої моралі в оцінці політичної ситуації чи дій конкретної людини, обгрунтованішого викладу своєї позиції. Саме виваженість і статечність допоможе переконати виборця, а не злісна агресія, на яку той уже має влучну характеристику: «Наче з ланцюга зірвалася».

Певною мірою ці «півнячі бої» стають відразливими з вини самих ведучих С.Шустера та Є.Кисельова. Не так через їхні потурання, як через організаційні помилки. На яку тему оголосити дискусію, кого запросити для участі в ній – вирішують вони. Для цього наші «варяги» мають краще знати українську історію та культуру, рівень авторитету тої чи тої особи в суспільстві.

Іноді поведінка ведучого буває просто неадекватною ситуації. Так, якщо С.Шустер знайшов аргументи, щоб обмежити доволі грубу філіппіку І.Богословської щодо Ю.Тимошенко, то чомусь не знайшов способу зупинити вельми настирливого М.Левченка, який вимагав рівного з Ю.Тимошенко часу на слово: «Я что – мордой не вышел»?.. Для широкої публіки це було навіть смішно: а ти що – теж очолював уряд і сьогодні мусиш відповідати на зливу запитань про його роботу?.. Принаджений на зустрічі самим С.Шустером, М.Левченко зі своїми одіозними висловлюваннями про українську мову раніше слугував йому вигідним тлом, оскільки сам ведучий працював російською мовою. Більше того, С.Шустер навмисне організовував теми, покликані пояснити і виправдати своє незнання української.

Останні публікації в електронних виданнях змусили мене перейти від коментарів до ширших зауважень у бік їхніх авторів чи інтерв’йованих осіб. Тут маю на увазі деякі матеріали про дружину нашого третього Президента пані Катерину Ющенко. Навмисне обмину ту примітивну і малоосвічену «мошкару», яка досі вульгарно обливає її брудом у ЗМІ, найбільше – в Інтернеті, називаючи її агентом ЦРУ або звинувачуючи в розкраданні коштів, призначених на будівництво дитячої лікарні. Зупинюся на публікації у «Фокусі» від 16 липня цього року, де Геннадій Москаль каже, що Катерина Ющенко повинна (переклад – О.П.) «хоча б трішки відсидіти в тюрмі», що їй «треба брати свічку в руки, йти до церкви і стояти на колінах роками, щоб відмолити свою брехню перед суспільством і народом. Такого свинства ще не було за весь час незалежності України».

Цікаво, що скаже Г.Москаль на інформацію про те, що «близько 150 млн. гривень, які фонд Катерини Ющенко «Україна 3000» зібрав для будівництва лікарні майбутнього, знаходяться на рахунку в Укрексімбанку. Ці кошти нікуди й не зникали: раніше були в Трансбанку, де зростали за депозитними ставками. Тепер же укладено угоду на обслуговування з Укрексімбанком. Про це 3 вересня 2010 року розповів в інтерв’ю електронному виданню «Дело» экс-голова правління Укрексімбанку Віктор Капустін. З усього видно, що Г.Москаль сильніший і, може, більш потрібний у захисті чи в контратаці, ніж у нападі. Інакше тільки зашкодить авторитету політичної сили, яку представляє.

Ми можемо мати претензії до самого Віктора Ющенка як Президента України, але переходити на членів його родини, зокрема на дружину – справа далеко не джентльменська. До того ж, нам подобалася перша леді Катерина Ющенко, яка у чужомовному світі зберегла любов до України, до її мови, яка «сама зробила себе» і здобула повагу в американському суспільстві. Я сам чув, як люди пишалися тим, що «наша Катерина може вільно виступати по-українськи та по-англійськи». Скромна та жіночна, Катерина Ющенко є зразковою дружиною і матір’ю, опікується долею українських дітей... Тож які претензії можуть бути до неї?

Ніколи не погоджуся з тими, хто заявляє, ніби Катерина Ющенко мала «значний вплив» на державну політику свого чоловіка і, подумати лишень (!), навіть шкодила Юлії Тимошенко. Вважаю, Юлія Володимирівна сама добре знає, з чиїми впливами на Президента їй доводилось боротися; про це вона не раз казала досить відверто. Так само не погоджуся з Вірою Ульянченко в тім, що «Перша людина, яка дійсно внесла такий розбрід у політичну силу Ющенка, яка була дуже згуртованою, це була Юлія Володимирівна» (ТВі).

Недруги України навмисне поширювали чутки, ніби дружина Президента Катерина Ющенко є агентом ЦРУ. Сподівалися, що у частини населення спрацює примітивний інстинкт психологічного відторгнення «чужачки», а відтак вони зможуть ударити по нашій незалежності та ідеї національного відродження. У такий спосіб вони копіювали для України російський синдром часів 1-ої світової війни, коли в низах ширилися чутки, нібито винуватицею невдач на фронтах є царева дружина-німкеня.

На це можемо сказати лише одне: якби справді спецслужби США були так глибоко задіяні в українські справи, ми сьогодні мали б зовсім іншу політичну картину і владу в країні. Такий підступний план міг визріти лише в нетрях нечистої свідомості злих людей. Він абсурдний вже тим, що Україна не воює з Америкою, а людство значно подорослішало, щоб купитися на нього. Зрештою, Катерина Ющенко – етнічна українка, а ми не росіяни.

Особлива відповідальність за політичне, а відтак і моральне обличчя нашої держави лежить на вітчизняних засобах масової інформації. У погоні за сенсаціями і видовищними конфліктами якраз їхні власники та керівники творять інформаційну територію політичного бруду і хамства в Україні.

Олекса Палійчук.

ПРО ГЕН ВАЛУЄВА ТА УМОВНО-ЇСТІВНІ ГРИБИ

Зовсім недавно всюдисущий речник ПР Михайло Чечетов  оповістив, що 60 відсотків громадян України думають російською мовою. До певної міри, може, воно й так – людська думка схильна пререскакувати у той чи той спосіб словесного вираження. Та пан Чечетов не пояснив, чому таке відбувається. А варто було б.

Століттями цивілізаційна та державна інформація надходила для українця нерідною мовою. Упала на півдорозі і щедро полита кров’ю надія 1917 року: українській мові в СРСР було відведено вторинну, безперспективну роль. То був час, коли наші імениті філологи зніяковіло пояснювали: українська мова цю сферу чи галузь не обслуговує. Що далі, то більше: центральне партійне керівництво розпорядилося вчити російську мову у школах інтенсивніше і в кращих умовах, ніж рідну українську, і таким чином  відверто продовжило політику царату на «обрусєніє края».

А що робить для національного відродження теперішня умовно-українська влада? Скільки засобів масової інформації нашою рідною мовою відкрили умовно-українські олігархи?.. О, вони так зримо асоціюються з умовно-їстівними грибами, які успішно освоїли щедру українську землю.

Але найбільше нас вражає прем’єр-міністр Микола Азаров. Наперед винесемо за дужки економічне питання: припустімо, цей калузький «варяг» справді може навчити українця, як треба господарювати. Але чому він так одразу взявся боротися з українською мовою? Інший на його місці або виконував би свої немилі обов’язки, тобто якось відроджував би мову аборигенів у їхній нібито незалежній державі, або хоч уникав би цієї дражливої для себе теми.

Ні, пан Азаров хоче більше. Він воліє бачити Україну в такому мовно-правовому полі, де б ні він, ні кожний наступний пошукач високих посад не парився навіть над клаптиком україномовного тексту. Для цього і робить зустрічні кроки вже заготовленому спецпроекту про мови в Україні.

Так пан Азаров скасував обов’язковий іспит з української мови при вступі до аспірантури та для отримання ступеня кандидата наук, запроваджений Кабміном Юлії Тимошенко, відмінив розпорядження її Кабміну про розвиток Українського козацтва. Не проти волі Азарова його міністр Д.Табачник скасував державний іспит з української мови для бакалаврів і молодших спеціалістів, ліквідував Сектор сприяння освіті рідною мовою у Міністерстві освіти і науки України.

Іноді можна подумати: невже пан Азаров отримав у спадок той зловісний ген Валуєва, який колись наробив стільки шкоди Україні?

Олекса Палійчук.

КОЛИ "ХВОСТИ" НЕ ВІДНОВЛЮЮТЬСЯ

Нещодавно відомий український письменник, критик і політолог Микола Рябчук дав інтерв’ю журналістові Олександру Вільчинському, в якому досить цікаво розповів про себе та охарактеризував нинішню політичну ситуацію в Україні («Ящірки, яким шкода позбутись хвоста, позбуваються голови». Інтернет-видання ZAHID.NET).

Думки широко ерудованого культуролога стануть особливо цінними для молоді, що сьогодні опинилась у вирі бурхливих політичних течій, жорсткого протиборства корпоративних та особистих інтересів. Вони допоможуть зорієнтуватися у невпинному потоці словоблудної фальші, за якою ховаються експансіоністські підступи наших далеких і близьких «заклятих друзів».

Але не всі сентенції М.Рябчука можна прийняти беззастережно. Насамперед маю на увазі його тлумачення позиції Юрія Андруховича: «Ящірки, яким шкода позбутись хвоста, позбуваються голови. Це, як мені здається, все, що хотів сказати своїм землякам Юрій Андрухович». Ідеться про інтерв’ю письменника Ю.Андруховича інтернет-виданню UNIAN «Якщо переможуть помаранчеві, то Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися».

Оскільки ми теж висловлювали власну думку щодо названого інтерв’ю у веб-статті «Ампутація чи лікування?», вважаємо за потрібне серйозно заперечити: годі! Годі віддавати «хвости»! Вже відмовилися від згадуваних самим же М.Рябчуком Холмщини, Берестейщини, Кубані, Курщини і Воронежчини… То, може, час навчитися захищати свої «хвости»? Бо вони, на відміну від хвостів у ящірок, не відновлюються.      

Погоджуємося з М.Рябчуком, що у перемозі В.Януковича «за великим рахунком, провина лежить на всіх, на кожному з нас», але здивовані тим, що він поважає п’ятивідсотковий вибір «противсіхів»… На його думку, «це чесний вибір, хоч, можливо, й дещо наївний. Це все-таки вибір свідомих громадян, а не феодальних підданих».

 Такий вибір можна зрозуміти, але аж ніяк не поважати, тим більше, автор сам його називає політично хибним. Творці проекту «Проти всіх» мали конкретну політичну мету: відволікти найбільш незадоволених виборців од голосування за радикальних кандидатів, тобто нейтралізувати їх у найпростіший та найдоступніший спосіб, а також хотіли очолити сам процес. На це вони не пошкодували ні пропагандистських зусиль, ні грошей. Бо стати кандидатом у президенти можна було тільки сплативши 2,5 мільйона гривень. Дати їх міг той, хто мав певний інтерес, вельми далекий від пересічних «противсіхів», хто егоїстично хотів використати обурення частини виборців, спрямувавши його у  певне русло.

 Отож поважати результати такої «риболовлі», певна річ, не варто, хоч би як майстерно не було замасковано сіть. І чи можна назвати цей вибір свідомим, якщо тебе організаційно та психологічно до нього підготували, підвели?.. Так, панівна свідомість в обмеженому колі осіб тут була, і її виразник зіграв роль, що мало чим відрізнялася від ролі технічного кандидата.

Нову владу в Україні Микола Рябчук не називає владою росіян, і в цьому полягає його власна тверда позиція, що унеможливлює будь-які міжнаціональні конфлікти. Свою думку він висловлює чітко і безкомпромісно: «Якщо називати речі власними іменами, то у березні в нас відбувся державний переворот і владу захопила гримуча суміш напівкримінальної олігархії з наймафійнішого, найсовковішого, найтоталітарнішого реґіону та московської аґентури, пов’язаної насамперед із ефесбешно-ґеерушним нафтогазовим бізнесом. У культурному плані це влада колонізаторів, причому не росіян, як дехто вважає, а «креолів», тобто колоністів і їхніх нащадків, а також аборигенів, асимільованих у «вищу», «білу», як їм здається, мову й культуру і просяклих глибокою ненавистю та зневагою до власних «чорних», себто неасимільованих одноплемінників (неосвічених україномовних аборигенів вони глузливо називають «колхозом», «быками» або «жлобами»; натомість освічених люто ненавидять як «нациков», «свидомитов», «бандер» та «националистов»).

Таку політичну оцінку хтось визнає за об’єктивну, хтось заперечить, але віддамо належне: автор з нею не ховається у словесах, не лукавить і дає читачам серйозний привід для роздумів. Тим більше, сьогодні  державна незалежність України, її демократичні здобутки дозволяють нашому громадянинові знайомитися з  різними політичними поглядами, самому аналізувати їх і робити належні висновки. Та в жодному разі ні я, ні ти не сміємо забувати про свої патріотичні обов’язки, про завдання берегти єдність і гідність народу, його ідентичність у культурі, мові та моральних принципах.

Олекса Палійчук.

АМПУТАЦІЯ ЧИ ЛІКУВАННЯ?

«Якщо ще колись станеться таке диво, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то потрібно буде дати можливість Криму і Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, тому що сьогодні їхні люди сидять при владі в Києві. Але я майже не вірю в те, що помаранчеві коли-небудь прийдуть до влади " (UNIAN).

Не подумайте, що цю думку висловив якийсь українофоб. Ні, то сказав якраз патріот, наш популярний письменник Юрій Андрухович в інтерв’ю Оксані Климончук. Думку відразу ж підхопили інші інтернет-видання і понесли у світ до мільйонів читачів.

Який викид щедрості! – здивується десь далеко стороння людина. А хтось ближчий і здивується, і вельми втішиться: о, нарешті самі шароварники визнали, що заковтнули не своє! Може, й похвалить автора. Одначе той має свій аргумент: «Я ніколи не підраховував спеціально, але, як то кажуть, на око - наш проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад сімдесят відсотків. Тобто була б така міцна проукраїнська більшість у парламенті, міцна проукраїнська влада і західний вектор був би поза дискусій».

Дати можливість відокремитись – насправді означає віддати Росії. Тут і захотілося втрутитись: так-так, ви-но почніть, пане, знову віддавати – це комусь вельми сподобається, і на черзі постануть Дніпропетровськ, Харків, Одеса... (а є ще західні сусіди!). Бо, відомо, апетит приходить під час їди, бо ніякого швидкого розмежування в ментальності наших громадян не відбудеться. Росія недарма віками розселяла в Україні свій етнос. До того ж, не забувайте: в названих регіонах є ще й українські села, де живе наша культура і певною мірою історична пам’ять. Перефразувавши Тараса Шевченка, скажу: «Ви на сторожі коло НИХ поставте слово!». А щодо Криму зокрема, де проживає близько півмільйона українців, то врахуйте ще історичну пам’ять татар: вони зовсім не хочуть повертатися до Росії. От лише українців там стало менше: з 1989 по 2001 рік їх число скоротилося на 2,4 відсотка.

Кажете, віддати… та ми вже, як той казав, навіддавалися – на всі боки. Не буду тут перераховувати втрачені землі з українським етнічним населенням і тим самим викликати у когось гіркоту від поразки, а в когось радість від перемоги. Лише додам: берегти треба також безлюдні території. Он сьогодні Румунія вже почала розвідувальні роботи на дільниці нафтогазоносного Черноморського шельфу, яку відсудила в України, бо наші високовладні «лохи», укладаючи угоду раніше, погодились винести «за дужки» спірне територіальне питання. Тим часом ця угода була конче необхідна якраз Румунії: вона тоді рвалася до НАТО і ЄС.

Для подальшої нашої розмови вважаю за потрібне навести деякі офіційні дані щодо проблемного Донецького регіону. За Всеукраїнським переписом 2001 року, на Донеччині українці складали переважну більшість населення – 56,9%. Українську мову вважали рідною 24,1% населення області, що на 6,5 відсоткового пункту менше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 74,9%. Порівняно з минулим переписом населення цей показник збільшився на 7,2 відсоткового пункту. 41,2% українців вважали рідною мову своєї національності, російську – 58,7%, іншу – 0,!%. І 98,6% росіян вважали рідною мову своєї національності, українську – 1,3%, іншу – 0,1%.

Отже, тут бачимо не лише наслідки вікового імперського гніту, а й неефективність нашої «незалежної» влади з самого початку, коли за якихось два роки показник рідномовних українців зменшився на 6,5 відсоткового пункту. Одначе навіть ці показники наочно переконують нас у наявності оптимістичної перспективи, альтернативної державній чи офіційній двомовності, тим більше, повному зросійщенню Донбасу або виокремленню його з України. Маю на увазі вже випробуване в інших країнах національне відродження, що обов’язково означає натуралізацію зросійщених українців на їхній історичній Батьківщині, повернення їм рідної мови тощо. Базові умови для цього достатні – слово за державою.

Не обійшов увагою письменник і роль Президента Віктора Ющенка: «…в результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він узагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто навіть настільки компромісний, об’єднавчий варіант не спрацював». З приводу цього можу зауважити: Віктор Ющенко сам дозволив таким себе зробити. Як я вже не раз наголошував, так буває завжди, коли супротивника не перемагаєш, а тільки дражниш, коли своїми мікродозами насправді робиш корисне йому щеплення проти української національної ідеї.

З донецькими «друзями» В.Ющенко тільки ще не родичався – настільки мав люб’язні стосунки, а от системно і постійно з регіоном не працював. Іноді його президентство виглядало як аматорське заняття, коли не хочеш і знати, що тобі замилюють очі, коли віддаєш супротивникові ініціативу, коли зникає почуття обов’язку. Напевне, багатьох нас неприємно вразило повідомлення про те, що 17 квітня 2008 року учні Донецької гімназії №70, ошатно вбрані, в урочистому хвилюванні кілька годин марно прочекали на Президента, який мав провести для них важливий урок, побесідувати з випускниками. Як зазначає Kompromat.ua (переклад – О.П.), «Прогулявши урок з євроінтеграції, Віктор Ющенко скоротив своє відставання від графіка і розпочав Всеукраїнську нараду «З любов’ю і турботою про дітей: рік національного усиновлення» із запізненням на 2 години». Далі Президент відвідав спортивний стадіон, де пробув «рівно 7 хвилин. Після чого сів за кермо, запросив до себе в машину Ріната Ахметова і поїхав на високій швидкості. Зі стадіону Президент з Ахметовим виїхали близько 18.00. З Донецька Віктор Ющенко вилетів близько 21.00. Де перебував глава держави три години по закінченні офіційної програми візиту в Донецьк?.. За інформацією джерел «Острова», цей час Віктор Андрійович прогостював удома в Ріната Леонідовича».

Зважаючи на безсумнівний патріотизм, літературний талант і незалежну світоглядну позицію Юрія Андруховича, я можу прийняти лише як фігуральний вислів його твердження: «Бо ж не може насправді претендувати на кращу долю народ, який воліє стояти раком на городах замість того, щоб читати книжки»… Так, українці сьогодні мало читають, але не через городи. Завдяки тим городам вони себе годують. І не вина пересічного українця в тім, що на його душу мало припадає книг. Росіянин, хоч і перебуває в ліпшому становищі, більше від українця не читає, але він має державну традицію і не таку владу, як ми протягом 20 років. Якщо вже піднімати українців з «городів», то не надовго і для куди більших подвигів.

Думки Юрія Андруховича прозвучали в супроводі цікавих рефлексій, викликаних політичними подіями в Україні, а також деяких історичних узагальнень, оригінальних метафор, але не з усіма ними можна погодитися. Заперечуючи йому, я, проте, знаю: наш письменник не має нічого спільного з особами, що навмисне запускають у народ провокації з надією, що ті приживуться і почнуть зомбувати людські голови. Юрій Андрухович не такий: він просто помилився. Замість того, щоб вирішити проблему, він захотів її позбутися в ось такий інстинктивний спосіб. Замість лікування він обрав ампутацію. Схоже, не витримали нерви.

Коли йдеться про захист наших національних інтересів, ми ніколи не повинні привселюдно висловлювати свої страхи, сумніви, безвихідь, готовність поступитися. Пригадую, як Леонід Кравчук колись безпорадно розводив руками на тему перебування російського Чорноморського флоту в Україні: а як ми, мовляв, його виведемо?.. Така демонстрована світу безпорадність в устах Президента не додає авторитету ні йому, ні очолюваній ним країні. Бо є міжнародні суди, є зрештою сама ПОЗИЦІЯ, співмірна твоєму статусу.

Як ми вже звикли поступатися!.. Поступилися ядерною зброєю, вітчизняним іменем у громадянських документах, національними інтересами, правом на самостійні рішення і людське життя… Одне слово, поступаємося державною незалежністю і власною свободою. Але, що важливо, поступається не український народ, поступається завжди його владна верхівка. У тім ви самі переконаєтесь, якщо порозмовляєте на цю тему з українцями Сходу і Заходу.

У відвертих зізнаннях Юрія Андруховича я бачу щирий біль за долю України, в основному почуваюся його однодумцем, але пораду ось так «відокремлювати» вважаю наївною і небезпечною.

Олекса Палійчук.

ДЕЩО ПРО АМБІЦІЙНИЙ СВЕРБІЖ ТА ДУЕЛЯНТІВ

Наближаються місцеві, а згодом чергові вибори до Верховної Ради України, і наші комуністи занервували: опитування показують, що 3-відсотковий бар’єр вони можуть не подолати. Це зрозуміли і «регіонали» – теж занепокоїлися: хтозна куди відійде частина червонопрапорних симпатиків, може, навіть до О.Тягнибока? І донецькі, не ликом шиті, хлопці дозволили комуністам піти погуляти по електоральних угіддях, набрати рейтингового жирку. Навіть дозволили сучасним ленінцям посварити себе пальчиком. Ще й підіграли їм – свого пальчика вийняли з кишені: но-но! Можемо тепер без вас обійтися. У нас    є «тушки».

Та на магістральному напрямку ті й ті міцно обнялись, як побратими: за всяку ціну треба «завалити Юльку». Для цього навіть вигребли газову справу, і тут… аж присвиснув пролетаріат із близьким до себе людом: як так – забрати у держави й віддати олігархові?! Та що там якісь дрібні юридичні закарлючки, якщо за той газ Москві уже заплачено, і платив не Фірташ! Чому комуністи не захищають  інтереси держави? Тож якраз прем’єр Ю.Тимошенко повертала їй громадське майно, а якщо продавала, то дуже дорого. Що сталося з комуністами?! Чи не дарма вони себе так називають?.. Бо ж тільки облудно піаряться: то націоналістів проклинають, то проекти законів подають, наперед знаючи, що їх ВР не схвалить, скажімо, про повернення смертної кари, націоналізацію цілих галузей господарства… Тим-то, як у казці зі щасливим кінцем, перестає впливати на людей войовничий пафос вождя КПУ П.Симоненка.

Ось так помилилися коаліційні стратеги, невдало для себе протиставившись тій самій Юльці в дуже важливій і вразливій для всієї України справі з мільярдними коштами. Ця операція ПР була наперед для неї програшна. Бо попри рішення будь-яких судів чи прокуратур народ лишився цілком на боці лідера БЮТу. І за таких атак вона може не хвилюватися за свій рейтинг, що б там не показували замовні опитування та скільки б її депутатів не обернулися на «тушок» (справді, «народ скаже – як зав’яже»).

Всебічний пресинг на лідера БЮТу в ЗМІ, покликаний затюкати і знищити найбільшого критика й політичного конкурента ПР, досі не дає бажаних результатів. І не дасть: надто хибна практика застосування примітивних, властивих лише для тоталітарних режимів, методів та прийомів. Адже сьогодні неможливо втримати інформацію лише в однополярному варіанті. До того ж, ПР випускає в ефір надто багато власних творців «ведмежих послуг», що викликають у слухача зовсім протилежний ефект. Публіку вже дратують обличчя постійних, визначених владою тлумачів, їхні агресивні наскоки і бойові пози, передбачені виверти-відповіді. Сьогодні людям подавай не словесну еквілібристику, а реальну доказовість, що вимірюється у матеріальному еквіваленті поліпшення їхнього життя.

Так, Юля Тимошенко може не хвилюватися за свій рейтинг і тоді, якщо донеччанин М.Левченко казатиме, що українська мова годиться лише для фольклору. Якщо недалекоглядний депутат В.Колісниченко з трибуни ВР вказуватиме Олегові Ляшку на його минуле ув’язнення і, закономірно, там же почує у відповідь про минулі ув’язнення В.Януковича. Якщо той самий В.Колісниченко стає рупором партії і на шкоду їй бореться з Інститутом національної пам’яті. Якщо знову ж таки В.Колісниченко на КДБешний лад влаштовує виставки проти ОУН-УПА, провокуючи тим самим український люд на зустрічні звинувачення. А таких є чимало, і сьогодні вже їх не сховати. То невже нова влада не розуміє, що реанімація минулого розбрату аж ніяк не консолідовує українське суспільство, до чого вона сама так голосисто закликає?

Юлію Тимошенко не вдасться відтіснити на маргінеси, якщо нову владу представляє Міністр освіти і науки Д.Табачник, який безсоромно фальсифікує історію України, запевняючи, що для українців «обмеження в Австро-Угорщині були жорсткіші, ніж у Росії». Який твердить, що «…галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане». Який у своїй книжці "Утиный суп" по-украински" натхненно фантазує на тему війни Західної України зі Східною, де, бачте, «индустриальный восток Украины сокрушит заробитчанский Запад в гражданской войне». І видає наслідок: «… на пространстве от Дона до Карпат не осталось ни одного носителя мовы, а шароварно-трембитная культура перешла в разряд археологических». Безглузда й аморальна, ця особиста «вендета» Д.Табачника українському народові триває.

Авжеж, слово не горобець, вилетіло – не піймаєш. Д.Табачнику вже не відхреститися від негідних вчинків. Але наступним своїм висуванцям на високі посади ПР має упорядкувати мізки і дисциплінувати язики – на користь собі та її лідеру. Відомо, почет робить короля. Тут Президентові і власних помилок вистачає: нелегко опанувати всі ті ритуали й приписи потрібного для його нового статусу етикету.

Юлії Тимошенко не загрожує забуття, якщо сотні зовнішніх і внутрішніх полюцерів день у день вульгарно ображатимуть її в Інтернеті. Якщо для цькування зумисне дібрано ці, розраховані на невибагливі вуха, випади типу «Капітальман» та «Григян», галахічна єврейка… А  хоч би єврейка, то що – це великий гріх? Он в Австрії 13 років поспіль федеральним канцлером був єврей Бруно Крайський; французи не шукають єврейського коріння у свого президента Ніколя Саркозі… Таке на офіційному рівні було б можливе і в повноцінній європейській державі Україні, але не в тій, що потворною калікою дибає за посестрами з роздвоєним, як у гадюки, язиком. Не в тій, де повсякчас визріватиме і наростатиме боротьба з таким каліцтвом, де не вщухатиме ненависть українця до новітніх компрачикосів. …Напевне, щоб до такої демократії прийти, нам судилося спочатку отримати «щирих українців» Януковича та Азарова.

Певного дискомфорту і шкоди Юлії Тимошенко ПР завдає лише своїми діями на розкол опозиції за вивіреним принципом «розділяй і пануй». Справді, тут розрахунок безпомилковий. Амбіційний свербіж у нашому класичному виконанні прокидається вже автоматично і спрацьовує напрочуд ефективно. «Де три українці, там два гетьмани»,– всі ми про цей прикрий, мало не родовий ґандж знаємо, а от позбутися його не можемо, як наркотику. На кожному відтинку свого історичного шляху знаходимо собі для цього виправдання. Як завжди, забуваємо про різницю у ваговій категорії потенційних союзників, про реальний внесок у спільну справу кожного.

І вже той чи той національно-свідомий пан хоче, аби Слон зменшився до розмірів цапа та, як цап, поводився; щоб, наперекір силам тяжіння, Земля оберталась довкола Місяця. Бо тільки він, Богом обраний стратег, найкраще бачить українську біду і знає, як із неї славетно вийти. І не полишить своєї гонорової позиції навіть на короткий вирішальний час – уперто, затято, принципово. Та зовсім не хоче подумати, ким і в якій дірці він опиниться, якщо справді «завалять Юльку».

Така от сьогодні вималювалась картина, де владний та опозиційний політики запеклими дуелянтами танцюють у своєму нескінченному поєдинку. Бо перший ігнорує права другого, а другий цього не прощає. Час від часу вони ще тлумачать один одному про те, що в цивілізованих країнах влада і опозиція працюють разом.

Олекса Палійчук.

Купити Україну

Нова влада взялася за роботу. І почалося: віце-прем’єр В.Семиноженко хоче збирати нову Переяславську раду; міністр Д.Табачник готовий ділити українців на два різні народи, щедро відпускає компліменти Сталіну і буде створювати спільний з Росією посібник з нашої історії… На телеекранах ще частіше замиготіли обличчя далеко не друзів української ідеї та мови – більших і менших левченків, хар, колісниченків… Одне слово, попливли – кудись назад, кудись на північ.

Одначе українцям іще багато чого лишається невідомим, особливо тим, хто не читає газети «Комсомольская правда в Украине» чи пропустив у ній матеріал Володимира Ворсобіна «Знаток Вассерман: России пора купить Украину». Тим часом його автор подає вельми цікаву і повчальну інформацію.

Отже, «знавець» із передач «Что? Где? Когда?» і «Своя игра» Анатолій Вассерман в офісі прокремлівського руху «Наши» прочитав студентам незвичайну лекцію. Спочатку він виголосив, що українського народу як такого не існує взагалі, оскільки (переклад – О.П.) «український народ – така ж складова частина російського, як народ курський або архангелогородський» (он які знання у чоловіка, що вчився на теплофізика!). Україну, мовляв, вигадали австрійці та поляки, аби «послабити російський народ, розколоти його і протиставити ці частини одна одній».

Авжеж, таку примітивну маячню український читач слухає не вперше, тому заглиблюватися в деталі не варто. Зрозуміло, А.Вассерман вельми хоче догодити московським господарям й отримати від цього певний зиск. Тому навмисне грає грубо, щоб його позицію помітили і найвідсталіші мракобіси. Хоч, як слушно зауважує В.Ворсобін, перед лектором сидить «майбутня політична еліта країни». І ми знизуємо плечима: теплофізик міг би підготуватися серйозніше. Не вік же улещувати владні щаблі!

Але пан Вассерман іще тільки розігрівав аудиторію. «Росії час купити Україну» – ось квінтесенція його виступу і головний витвір фантазії. Адже «російський ринок просто недостатній для нових розробок. У нас 140 мільйонів чоловік, а треба 200,–  каже він.– І ми можемо розраховувати на життєздатність своєї промисловості, тільки якщо створимо єдиний економічний простір, куди увійдуть Білорусь, Казахстан, Росія та Україна. Без будь-якої з тих республік наша промисловість приречена».

 І такий союз, виявляється, «можна купити». Для цього «треба провести в країнах пострадянського простору референдум про возз’єднання, авжеж, проводячи агітаційну кампанію. Зрозуміло, є чимало людей, зацікавлених у подальшій ізоляції, але, як учив Філіп Македонський, осел, завантажений золотом, бере будь-яку фортецю. Тому особливо непримиренних доведеться «внаглую» підкуповувати…». Далі: «Всередині Росії Ахметов і Дерипаска знайдуть спосіб домовитися, так само як Дерипаска зміг домовитися з багатьма всередині Росії».

Вассерман також знає, що, «в найближчому майбутньому ми не зможемо платити місцевим політикантропам більше грошей, ніж платять американці. Через те доведеться звертатися не до політиків, а до народу. Доведеться промивати мізки, які вже багато літ засмічуються чортізна-чим». Як бачимо, лектор дуже турбується про майбутнє Росії, вона для нього – «наша імперія».

Про контрагітаційний захист самої України Вассерман відверто невисокої думки: «Вважаю, в російських республіках – Білорусі, Росії та Україні – пропагандистські бар’єри доволі швидко вдасться подолати. З неросійськими буде складніше, але й тут ситуація, я думаю, нормалізується».

У постскриптумі журналіст Володиимир Ворсобін повідомляє, що Анатолій Вассерман має українське громадянство. Не менш цікаво, правда?.. Он якими лояльними громадянами розжилася наша країна!

А тепер звертаю увагу читача на вельми важливий нюанс. Про наведені рекомендації Вассермана я довідався 11 червня 2009 року і, певна річ, міг лише сказати: тіпун вам на язик, далеий пане. Ба й прочитав їх, як-то кажуть, по діагоналі: чи мало всілякого сміття виносять до берегів політичні хвилі по закордонах?! Та ось минув рік, і – теперішні українські реалії змусили мене поставитися до планів А.Вассермана та його порад щодо «політикантропів» серйозніше. Таки недарма: за нечуваного сприяння тутешньої нової влади російський капітал з особливою жадібністю накинувся на українські активи. Процес, як-то кажуть, пішов, і вельми небезпечними темпами. Тим-то я сьогодні закликаю своїх співвітчизників: «Давайте не продаватися!» Гасло: «Нас не купити!».

Олекса Палійчук.

ВІРШІ

(Із книжки «Іконостас»).

* * *

Де смаглявий колос,

де розгін полів,

лине срібний голос,

даленіє спів.

Умліває спокій,

сонце і блакить,

онде тільки обрій

ледь-ледь мерехтить.

Затишок у скронях,

канули жалі –

то свята долоня

в мене на чолі.

ІСТИНА

                             Істина у вині.
                         Крилатий вислів.

Ні. Істина, скажу, не у вині,

і доказом того є ви, солодка панно.

Он як ви мило поступаєтесь мені,

і пахнете, і розкриваєтесь тюльпанно.

Аж сумніваюся, чорт забирай,

чи вартий я такої нагороди –

творити з вами цей інтимний рай,

оцю найпершу істину природи.

* * *

Голодним ельфом знову покидаю

цей вкрадений у Господа куток,

цей клаптик опустошеного раю

і ложе з паперових пелюсток.

За ким лечу, відкіль береться сила –

не відаю, не знаю, хоч убий,

та жваво мерехтять на сонці крила,

і пахне світ рожево-голубий.

Для мене кожна хмарка – то обнова;

внизу пливе на весь широкий мах…

пливе земля, як повінь смарагдова,

у всіх своїх чеснотах і гріхах.

Якого ж я дістануся чертога

за квіти щастя втрачені мої?..

Мовчить закон, мовчить сама дорога,

дорога у незвідані краї.

* * *

На галяві теплий вітер.

На галяві лісовій

теплий вітер тепло витер

сльози дівчинці малій.

Десь у листі прошелеснув,

затремтів од гіркоти

і – поніс у вись небесну

тихий позов сироти.

ЯНИЧАРИ

Нехай горить земля, горить вода:

ми йдем дорогою Аллаха і султана,

кривава ніч, як відьма молода,

танцює голою у нас на ятаганах.

Аллах, аллах, не відаю тепер,

чи ти, чи сатана для мене вищий:

я, може, з батька вчора паси дер

і гвалтував сестру на попелищі.

Ригай століттями, Залізний Вік:

то я, славетніший од воєн, мору,

дитячим трупом завалив потік

і божеволіти примусив Чорногору.

А вашу кинув у голодний транс,

її на чверть похоронив у землю;

у мене вчився гітлерівський Ганс,

я... Сина Божого застрелю!!

Червоні, жовто-сині чи руді –

для всіх петлю готовий звити,

а сам – ха-ха! – не житиму тоді,

коли прийдеш мене судити.

Ми яничари, слуги, упирі,

ми яничари(!), та за наші орти

споганять найсвятіші вівтарі

султани будь-якої Порти.

Нехай горить земля, горить вода:

ми йдем дорогою аллаха і султана,

кривава ніч, як відьма молода,

танцює голою у нас на ятаганах.

ЧАС

Страшна умовносте! Я дав тобі ім'я.

І мірку вигадав тобі так само я,

щоб, оглядаючись на позначки-буї,

плисти в твоїй непереможній течії.

Та в тебе і людина, що кленовий лист, –

плював і чхав ти на мій розум, душу, хист.

І не знайти ніде того, щоб ти не з'їв.

Ти абсолютний канібал усіх світів.

Ти пожирач рослин, тварин. Ти людоїд.

Могила для богів. Не Час – якийсь Всеїд.

Не хочу більше знати... Геть! Іди з думок! –

як страус, я ховаю голову в пісок.

Але, до дідька, не виходить, ну ніяк.

Ось знов крутнувся у свідомості черв'як:

"А що – тебе не запевняли вчителі,

що я найліпший лікар на Землі?

Хіба я сам не вчу тебе й твоє дитя?

У всіх утробах не виношую життя?

Так, я життя і смерть, але не ортодокс.

Я, чоловіче, необхідний парадокс.

Якби я дбав про твій окремий інтерес,

який би розвиток тут був?! Який прогрес?!

Тож угамуйся, синку, плаксо всіх часів:

ти маєш те, що в еволюції посів.

Удоскональ себе, своє людське лице,

стань кращим, ніж ти є, і – я врахую це".

* * *

                      Олегові Білому

То все плачі наболених сердець,

глухі кути і спад крамоли-схизми,

коли, позаздривши гуртам овець,

мчимо до пастухів на їхні "ізми".

То люба нам зупинка для ума,

зупинка після подивів і лету

у затишку Спини, під проводом Керма,

у магії Авторитету.

Коли безодня прозирає нас

людським стражданням і космічним оком,

так хочеться знайти дороговказ

і броневик – теоретичний кокон.

Бо лиш тоді змаліє вічний страх,

тоді ми поладнаємо з собою,

як намалюємо над головою

нехай примарний, але дах,

як з голосу нового Заповіту

для нас вкладеться на нових китах

струнка й закінчена картина Світу.

* * *

               

                           Олесеві Берднику

Ми кличемо зі Всесвіту братів,

ждемо, коли той розум відгукнеться,

але чомусь соромимося слів

про тугу нашого земного серця.

Тим часом, друзі, то якраз воно

боїться самоти, неначе ката,

і в космосі прорубує вікно,

бо хоче, бідолашне, мати брата.

Спочатку тільки радарами душ

ми лебеділи в небо таємниче...

Тож хай не забуває вчений муж,

яка-то сила до зірок нас кличе.

Ясним вождем для нашої руки,

хиткої між вулканом і морозом,

живуть, немов сіамські близнюки,

гаряче серце і холодний розум.

* * *

Уже ви тут – без масок, без наймень,

прийшли за стіл німого товариства,

і вмить заграв, заусміхався день

веселками з озер мого дитинства.

Я тільки трохи-трохи вас забув,

як забувають те пахуче літо,

що хтось по ньому болісно зітхнув

і знов пішов блукати далі світом.

Ех, куций шлях – довічні мозолі...

а часом треба, кишнувши зневіру,

сховатись у безлюдному дуплі

і скинути цю загрубілу шкіру.

Солодкі болі, тінь моя і мить!

Я завтра буду вас чекати знову:

нехай пониє ще раз, пощемить

в осінню пору сутінкову.

Бо так лягає низько дим осель,

і вже не загадка людські обличчя,

зів'ялу мальву не вшанує ельф,

а під калиною сумує притча.

Дитячі врази! Я згублю вам лік,

та кликатиму довше, ніж кохану,

як тужну пісню жебрущих калік,

як тихий обрій сонячного лану.

А може, тільки свисне чортомла –

і я схоплюся, як сліпа покритка:

десь тут була... ще мить тому цвіла

з мого дитинства непорочна квітка.

Приречені атланти

(Цикл)

Українській Повстанчій Армії
присвячую.

ЧОРНИЙ КІНЬ

Чорний кінь летить у високості.

Чорний кінь жере небесну синь.

Не приїду вже до тебе в гості,

Галю, Галю, плакати покинь.

Чорний коник дався молодому –

хоч до пекла з ним лети-біжи.

Не чекай, матусю, нас додому,

більше не гадай, не ворожи.

Чорний коник – око смарагдове –

у безкраю ніч поніс мене.

Ой не скоро нас, мої братове,

мати Україна пом'яне.

На горі, на білому помості,

наче ворон, звився чорний кінь.

Тут за волю краю клали кості

без перерви сорок поколінь.

НЕЧУТНО ЙШОВ
У ГОСПОДА ГОДИННИК

              

             Історичний факт, що мав місце
             під смт. Локачі на Волині.

Тугий обруч стиснув гарячі скроні,

запульсував, зриваючись на біль.

Холодну зброю вигріли долоні,

в натомі зір веде рухому ціль.

Хтось там, за плотом, сторожко крадеться –

його вистежує, мов дичину.

Для них обох тривожний стукіт серця

лякає цю вразливу тишину.

Нечутно йшов у Господа годинник…

І ось нарешті долинає свист –

умовний знак в отой густий вільшинник

вивідник подає, енкаведист.

Вони сипнули враз, красноголовці*,

і щільно оточили всі кути,

«Здавайся! – крикнули.– Ти в нас на оці!

Тобі нізащо звідси не втекти!»

«Уже здаюся! Тут я, на горищі!

Приставте лиш драбину на підхват!» –

і навздогін як докази найвищі

летять його наган та автомат.

Він опускався надто вже поволі,

наóпашки притримував шинель…

Так бережуть останні крихти долі,

так віддаляють чорний свій щабель.

Гуртом до нього кинулись в’язати,

а він стоїть собі – ані шелесть…

І раптом світ струснули дві гранати –

вісьмом красноголовцям вірна смерть.

_______________________________

* Так за червону околичку кашкетів

у народі називали військових НКВС.

ДЛЯ ВСІХ
МАТЕРІВ-СИРІТ

І зорі в імлі світанку,

і струни близьких сердець

почули, як тут, на ґанку,

героєм упав боєць.

А хутір принишк, зелений,

і з жахом тепер чекав

дороги у край студений,

сухотних казенних лав.

Та з вечором замість кари,

з узгоджень і протиріч

взялася снувати чари

духмяна травнева ніч.

І бачила чародійка,

як тихо, мов хижий звір,

до ґанку ішла злодійка –

скрадалася через двір.

Туди – за пекельним крамом,

туди, щоб ніхто не чув,

до того, хто слово «мамо»

востаннє їй там шепнув.

На тому чужому ґанку,

що холодом стрів жахким,

вона проклячúть до ранку

над сином уже німим.

Умиється світ росою,

ласкаво засяє світ.

Лише загірчить сльозою

для всіх матерів-сиріт.

СХРОН

          То не оселя – дивина:
          нема дверей, нема вікна.
          Кругом одна глуха стіна.
          Але, мій друже, не сумуй:
          ти ж не якийсь там чистоплюй.
          У тебе є надійний схрон,
          у нім життя твоє і скон.

Я дещо «підлатаю» вам освіту

із розділу старих закритих зон

і розкажу про восьме чудо світу,

про славнозвісний український схрон**.

Не наша в тім вина, що рідне диво,

наперекір єгипетським гробам,

у глиб Землі вгризалося тужливо…

Зате не заздрило чужим рабам!

Чудовий прихисток по всьому фронту,

він справді був міцніший за бетон,

мала фортеця нашого П’ємонту,

останній мілітарний бастіон.

Юначе! Тут мені забракне мови.

Ти уяви: жінки й чоловіки

терплять у ямі каторжні умови,

і це триває місяці, роки…

Але найвищий сенс – то їхній подвиг,

чого не знають інші чудеса.

То боротьба і смерть повстанців гордих,

їх світлоносна жертва, їх яса.

___________________________________________

** Схрони або криївки – масові, добре замасковані

стаціонарні земляні схованки для українських

повстанців. Їх будували переважно за кресленнями,

надісланими із Центрального Проводу ОУН.

У виявлених ворогом схронах повстанці так само

массово стрілялися, щоб не потрапити у полон.

В ОУН–УПА під землею нерідко діяли керівні

центри та лазарети.

ДОРОГА

Уже сховав тривогу безгомінну,

відшепотів прощальну тихий Сян –

ми покидали рідну Україну,

ішли загонами в нічний туман.

Похмуро нам стелилася дорога,

невтішні образи плела журба;

і не один із нас питав у Бога,

за що така недоля та ганьба.

На всі часи будь проклята, дорого!

Одвіку ти вінчала крах надій,

вела шукати прихистку чужого

і мачуху при матері живій.

Повік одрізано шляхи додому,

а всі попереду – в тяжких боях...

І враз, як вуж, у серце курінному

ковзнув донині невідомий страх.

Той страх йому не вигнати із серця –

на все життя пристане, мов іржа:

лягти у землю всім їм доведеться,

а та земля не горнеться – чужа.

СКАЖИ МЕНІ, БАТЬКУ

Скажи мені, батьку, чи сивий туман

країни чужої цілющий для ран?

Чи лондонська діва богинею втіх

висушує сльози на віях твоїх?

Скажи мені, батьку, чи навіть у гріб

тобі покладуть чужинецький той хліб?..

Чи знаєш ти, батьку, я стільки вже літ

у серці ношу твій гіркий заповіт!

Я змалку душив свою кривду і страх,

собакою вив у болотних корчах.

Тобою втішався, і марив, і снив,

тобою для ворога помсту творив...

Згадай же, мій батьку, про рідний свій край:

чи досі живий ти – хоч вістку подай.

ДВІЙНИК

Мій невсипущий записник –

слуга і відданий товариш –

ти знов, зриваючись на крик,

про рідний край в гарячці мариш.

...Воно вже тут, моє село, –

томи поезії і прози;

тремтять вуста, хилю чоло,

цілую материні сльози.

Мені лелека на гнізді

читає вулицю святкову:

хутчій... тут пари молоді,

вони смакують рідну мову!..

Он зовсім близько – по той бік

моєї щирої оселі –

клекоче-піниться потік

і б'ється беркутом об скелі.

А ген, де урвище круте,

де не лягла рука чужинця,

пустує сонце золоте

на сивих вусах верховинця...

Я сплю? Ні. Спить моє весло (!),

вже задрімало і легке вітрило,

вже сонце небо обійшло

і чашу моря запалило.

А милий світ видінь і мрій

пливе красою дорогою:

то вмить захопить, як прибій,

то кличе бігти за собою...

О, годі, бідний записник:

хандра не поміч у роботі.

Цить, уречевлений двійник

одухотвореної плоті!

НАДЬКА СТРІЛА

        Тітці моїй, зв’язковій Марії Палійчук

Я жінкою, матір΄ю, люди, була…

тепер залишилася Надька Стріла***.

На згадці про мене, про мій грізний хист

нервово здригається енкаведист.

Цей нелюд ганьбою позначив свій крок:

уже забирає маленьких діток.

Мій рідний синок у моїх ріс батьків,

а зараз десь плаче в руках ворогів…

Прощай, мій синочку! Прости, дорогий,

за хрест недитячий, за шлях свій тяжкий.

Прощай, бо вже мама на вівтар іде

й тобі не всміхнеться ніколи, ніде.

Та, доки світитиме сонце мені,

я буду палати в кривавій борні.

За сльози сиріток, за біль їхніх мам

я страшно всміхнуся забродам-катам.

На грудях у мене лежить пістолет,

у схованці в лісі – ручний кулемет…

Я викошу вас і спалю на золу!

Стрічайте, недолюдки, Надьку Стрілу!

_________________________________________

*** Реальна особа, що діяла в поліських районах

Волині. По війні від горя за відібраним сином

захворіла на сухоти. У своїй помсті не знала

страху; владні та репресивні органи називали її

несамовитою. Вона могла зупинити ворожу

автомашину, вбити з пістолета шофера, по тому

дістати зі схову кулемета й увірватися в райцентр.

Там відчайдушно косила по вікнах найбільш

ненависної їй установи, після чого так само

хутко зникала.

* * *

Я знову йшов, я біг вві сні додому.

Холодний страх, як вітер, гнав сірому –

штовхав, благав синочка поспішати:

останній день живе на світі мати.

Я кляв свої неміряні дороги,

просив у Бога жалю й допомоги.

Нацьковував на гадину-розпуку

новітню філософію, науку.

Та все дарма – закону не зламати:

занадто мудрий Бог, а ще й прагматик.

Не буде пільг ні татові, ні мамі:

не передбачені в Його програмі.

Прокинувся – та ж курява дорожна

і тиша-тиша болісно тривожна.

Мовчить земля і небо не озветься,

лиш скалкою вина у зоні серця…

* * *

Шукаєм істину в чистилищах земних,

пускаємо бульки на сонячну орбіту:

навіщо присмоктались ми, голодні сисуни,

до цього теплого, як вим'я, світу?

Сипнули врозтіч – поспліталися клубком,

та все даремно: і проста амеба,

і той, хто з випуклим чолом

на пальці сп'явся, щоб торкнутись неба, –

усі, як мухи, під надійним ковпаком,

як риби, у полоні вічного потоку,

спроможні тільки вдарити хвостом,

але на глянути на себе збоку.

Наш скромний орган світовідчуття

дає лиш волю думати-гадати

і за свого короткого життя

отак багато налюбити, настраждати.

КРАМОЛА

                          Марії Овдієнко

Хай вічно крамола годує вогонь,

нехай у найширшому полі

на вічний для людства предмет "хто кого"

стикаються пера і долі.

Хай вічно крамола годує вогонь,

бо знаю вже як аксіому:

не йде революція під батогом,

не йде і не піде нікому.

Хай вічно крамола годує вогонь,

лише б не в кривавім двобої

стикались на вічний предмет "хто кого"

нові і вчорашні герої.

Хай вічно крамола годує вогонь.

А щоб не гуляти шаблюці –

потрібні щодня для народу мого

мільйони малих революцій.

Хай вічно крамола годує вогонь –

нападника і оборонця.

Повік нам іти за поривом його,

рости до все вищого сонця.

* * *

Де розгубив я безтурботні сни?

Якої вже торкнувся таїни?

Якому богу не віддячив?..

Чому тепер отак, до глибини,

у серце ранить плач дитячий?!

КЕНТАВРИ

                        Валентинові Корнієнку

Вони, кентаври, тільки мруть самотніми.

Вони століттями шукають булаву

і мчать до моря табунами-сотнями

топити суєтну рутину степову.

Я бачив їх з вікна у світлі місяця,

що тихо сіяв лагідний свій чар.

Я бачив там, як їхні очі світяться,

і чув неописанні звуки їх кіфар.

Відкіль вони, і як могло це статится?

Чи не міраж поманює звіддалеки?..

Я вибіг на дорогу, щоб дізнатися,

і остовпів: то не кентаври – козаки.

Їх так багато... Йдуть чіткими парами.

Ідуть і їдуть цілі сотні, курені.

А он музики з кобзами, цимбалами –

і я вже чую рідні похідні пісні.

Ще здогадався: військо – перед битвою.

О Україно! – і я кинувся до них,

схвильований, з єдиною молитвою:

"Візьміть мене у бій, заради всіх святих!"

Але ніхто, ніхто не озивається,

ніхто й бровою не повів на ті слова.

"Послухайте!.." – з розпуки серце крається,

мовчанки тої не сприймає голова.

Я ще стою над битою дорогою,

та військо покидає вже моє село:

ген потяглося в небо за корогвою,

у бік до місяця поволі попливло.

Ті образи, живі, не намальовані,

так несподівано явились уві сні,

розворушили болі притамовані

і нагадали про обов'язок мені.

ФІЛІППІКА

        Моїй молодшій тітці Василині Палійчук –
        невинній жертві комуністичного режиму.

Увага – божевільний старт!

Увага – не питають броду!

Вже трубить фанатичний Бонапарт

похід супроти власного народу.

Уже втикає скальпелем свій "ізм",

неначе в кролика без апеляцій.

Гряде на весь суспільний організм

найтяжча, найстрашніша з операцій.

А так же сталося... з його ідей.

І те нас, голубе, не тішить:

мовляв, до смерті думав про людей,

хотів зробити якнайліпше.

За кого ж треба мати весь народ

і на які себе занести гори?!

Бо чинять силою добро

лиш дітям та душевно хворим.

Що це?

           Ведмежа послуга?

                                      Якась "діра"?..

Історія повість, коли замірить,

наскільки вчинено того добра

і скільки видерто живої шкіри.

Іронія судьби, прокляття Кабали:

ми справді виконали місію велику,

ми всій Землі наочно довели,

куди не варто, небезпечно пхати пику.

Якому ж богові в який недобрий час

ми наплювали на пекучі стигми-рани,

що так жорстоко безпорадних нас

полосував той скальпель невблаганний?!

ЗЛО

Жахливий демон вибився зі сну.

Жахливий демон тишу розчахнув –

загримотів по всій планеті.

Змітав хати, як папірці,

затис, як мух, у кулаці

музик, художників, поетів.

Ішов під звуки маршові

через кордони і загати,

йшов, по коліна у крові,

з піднятим трупом немовляти.

Гула, здригалася земля,

коли його страшне ім'я

ніс ураганом чорний вітер,

ніс як прокляття: "Гітлер! Гітлер!"

Усе палало, бухало, ревло,

і довго-довго тішилося Зло.

КОБА

Такий не бігтиме за возом

і сам не гладитиме псів.

Такий... О Кобо – мафіозо

усіх народів і часів!

Ти не годив, не ліз, як шило,

та, глянь, кому ще із людей

так грандіозно пофартило

на гребені чужих ідей?!

Хай невисокий, рябуватий...

але, скажи, хто в нас, коли

умів так гамузом рубати

складні гордієві вузли?!

! як було в такі моменти

сокиру випустити з рук(?!) –

довкола "вумні" конкуренти,

а ти, кацо, лиш самоук.

Хай ще гризуться між собою,

трактати пишуть про народ –

їх ти затюкаєш юрбою,

а там, відомо, – у "расход".

Дарма, що снились рідні гори,

збагнув ти наш менталітет,

знайшов родовища покори,

відкрив її гидкий секрет.

Що там царі чи фараони,

вулкани, землетруси, мор?!

Ти штабелями клав мільйони

Весь Есесер – великий морг…

Прийшов кінець тобі, катюзі,

та довго будемо ще ми

рабами чахнути в Союзі –

аж від Карпат до Колими.

Тоді почнемо оживати,

як згине табірна доба,

як бризне гноєм сукроватим

твоя мализна і ганьба.

ОДНОМУ СПОКУШЕНОМУ РУСИНОВІ

                  Наша дума, наша пісня
                  Не вмре, не загине...

                          Тарас Шевченко.

* * *

Я українець, теж давно русин.

Я, дяка Богу, рясно визрів плодом

на дереві життя як слов’янин

і маю честь назватися народом.

Наш плід на диво видався чіпкий,

хоч як його трусили і стинали,

і обливали відрами помий,

хоч як морили голодом вандали.

А ти, русине, з іншого «вершка»?

Невже таки без нашої кровинки?..

То хто ти без Шевченка, без Франка,

без Гоголя, без Лесі Українки?..

І дітям скажеш на предмет рідні,

що Україна лиш умовно з ними?

Її стражденна доля та пісні

чужі для них і лишаться чужими?..

З упертістю глухого простака

ти спокусився знов чужою грою

і заковтнув з наживкою гачка,

і вийшов на «тропу війни» зі мною.

Ось чую вибухи зухвалих слів...

Та що слова – почуті, не почуті?!

Ти всіх не скаламутиш русинів,

їх не відселиш на духовний хутір.

Отямся, брате! Мир твоїм хатам!..

Наважся сам собі сказати «годі!».

Не треба більше в Україні нам

сільських республік, тіньових народів.

БАЛАДА
ПРО ЧОРНОГО ТЮЛЬПАНА

                             Дмитрові Обуху

Хилить голову Чорний Тюльпан

ще відкóли побрався з журбою.

Наче лицар, ослаблий від ран,

що вклякнýв, занімів після бою.

Німувала скорботна краса,

навіть зáйманець Вітер склав крила,

і лише світанкова роса

всім-усім щедро очі сльозила.

Як не стало на небі зірок,

як зайнявся на обрії пломінь,

народився у Сонця синок –

пустотливий, допитливий Промінь.

Він грайливо знайшов цей причал

та ковзнув по його обеліску.

Як зустрів чорний квіт – закричав

і поніс до вітця свого звістку:

"Там чужак, там слуга всіх смертей.

Він, як жах, перехоплює подих,

забирає усмішки в людей,

він тобі тільки шкодить і шкодить.

Хто дозволив, скажи, і коли

там з'явитися тій поторочі?..

Швидше, батьку, убий, спопели

цього виплодка чорної Ночі!"

Батько вислухав, скрушно зітхнув

і повідав страшкóві малому:

"Ти зустрів не потвору нічну,

а послáнця вселюдського дому.

Глянь – спинилися жінка, дідусь...

Квітка – сльози, бо слів їм замало.

Плачуть люди за тим, що комусь

уже сонця навіки не стало.

І не завжди мовчить сам Тюльпан:

лиш зігрію я землю ранкову,

цілий день буде чути майдан

так потрібну живим його мову".

ПСИ

         Середньовічні алхіміки вважали,
         що можна штучно створити
         маленьку людину – гомункула.

                                          Довідка.

Лише на мить прислухайтесь, панове,

яка луна йде в небо вечорове!..

То, догори здіймаючи носи,

тужливо скавучать і виють пси.

Але не місяць, не зірки небесні

схиляють їх на спогади й жалі,

для зграї інші є зірки чудесні,

вони земні і сяють на Кремлі.

Та ще скажу: побачені тут псиська

такими виглядали тільки зблизька.

На відстані (пішли б вони до буди!)

всі тусувались, як звичайні люди.

Дошкульна загадка терзала вчених:

хто в біса цей покручений гунцвот?..

Чи сапієнс із партії трансгенних?

Чи представник мутованих істот?

А може, вискочив, як той фурункул,

на тілі людства капосний гомункул –

доправді, злого генія продукт,

бо надто вже відразний типус-фрукт…

Нарешті висновок ученого загалу

на грунті Біблії і «Капіталу»:

завбачливий московський суверен

таки вживляв собачий психоген

у мізки нашій братії-васалу.

Робив це довго він, систематично,

теоретично й емпірично,

впливав морально і фізично,

аж доки не створив цей вид

на свій і наш великий встид.

А той, з тавром собачого синдрому,

і досі вірним є чужому дому.

Його боїться він і любить,

за нього завше встромить зуби,

обгавкає скажено будь-кого

і навіть брата кровного свого.

НОМЕНКЛАТУРА

Не вір ні чоловікові, ні жінці,

що десь у пеклі наші українці

с в о ї х не випускають з казана,

мовляв, за ноги стягують до дна.

Той, хто малює ці карикатури,

не знає нашої номенклатури.

Ця каста завше дружною була

і завше руку за своїх тягла –

як до московського тулилась тіла,

як «рідна» партія плекала й гріла.

Її не знищила Велика переміна,

не розігнала вільна Україна.

Все та ж колода карт поміж гравцями,

все ті ж валети, королі і дами.

Вони й потойбіч – я підозріваю –

своїх людей проштовхують до раю.

ВІЧНІСТЬ

                    Архипові Данилюку

Це нуль-матерія, нуль-динамічність,

абстрактна категорія, і – все.

Але вона закон безсмертя, Вічність.

Вона за нами стежить, нас "пасе".

Таке її призначення і право

іти за міріадами життів,

стояти незворушно й величаво

над юрмищами зоряних світів.

Страшна її нічим не бита карта

у грі зі Всесвітом на вічне забуття,

але сама і назвиська не варта

без нашого миттєвого життя.

Либонь, тому не зловживає грою

і поспіхом не спалює мости,

а залюбки лишає нам з тобою

надію відігратись, підрости.

Вона сама, з надією під сподом,

невпинно ловить свій майбутній час,

усім смертям є чистим антиподом

і, може, навіть породила нас.

СЕНС ЖИТТЯ

      Немає вічного «царя природи» –
      Земля щораз могутнішого родить.

                                 Закономірність.

Вони покірно відійшли,

як ті невдахи-поторочі,

і вже з правічної імли

на нас не глянуть їхні очі.

Вони пішли у небуття,

еректус і неандерталець,

бо вже скінчили власний танець

на сцені вічного життя.

Чому ж тут вижили давніші –

комаха, птаха, риба, звір –

а не кмітливіші, вправніші?..

Хто режисує цей добір?

Хто поховав старих акторів,

аби не слухати докорів,

аби цю нішу для нових

звільнити від ротів старих?..

Той розпорядник, певне, чує –

заміну вже й мені готує.

Так-так, про неї він подбає

і кроманьйонця поховає,

аби у ніші гомінідів

не залишилось дармоїдів.

Аби я виглядом живим,

на ті часи уже бридким,

не викликáв будь-де, щоразу

таку небажану відразу

в нового славного «царя»,

а той плекав без тягаря

цю ноосферу, як оазу…

Хтось предковічний, незбагненний

посіяв задум сокровенний,

де кожний «цар» повинен жити,

щоб зміну вище підсадити.

Такий от рух у майбуття –

чи не єдиний сенс життя?..

САКРАЛЬНА ПУТЬ

                         Вікторові Мокрицькому

0, так, духмяних руж для нас уже нема,

вже одлетіли наші срібні гуси,

та залишилась нам, старий, іще зима,

лишились клопоти, удари, струси.

І філософія про марність суєти,

ота, що нас привчає не лякатись,

що нас готує тихо-мудро відійти,

підштовхує беззастережно здатись.

Для всіх один закон, одна стаття й етап.

Та ось потрапив ти зненацька в пастку –

дістав нову біду, яку вже ескулап

тобі не виріже, не вшиє латку.

Ти знаєш це – тобі загрожує обвал,

тому повинен бути ще мудріший,

бо хоч той самий наближається фінал,

та шлях до нього зовсім-зовсім інший.

Він бачиться у присмерку твоїх зіниць,

кружляє в черепі, як у печері,

й атаками своїх палючих блискавиць

штурмує потаємні Божі двері.

Жадає істини твоя сакральна путь...

О, не хвилюйся: все збагнеш, людино,

коли твоє самотнє "Я" і Богосуть

розкриються, щоб злитись воєдино.

ВІДКРИТТЯ

Скажи, зізнайся, юносте мрійлива,

як пристрасно тобі хотілось дива.

Як солодко манив тебе казковий світ,

чарівна сила й подвиги у ньому!..

Проте чомусь лише на схилку літ,

коли вже Хронос кличе нас «додому»,

приходить геніальне відкриття,

що дивом є довкола все життя,

що нам не бракувало тої сили…

От тільки подвигів ми не чинили.