понеділок, 24 травня 2010 р.

ВІРШІ

(Із книжки «Іконостас»).

* * *

Де смаглявий колос,
де розгін полів,
лине срібний голос,
даленіє спів.
Умліває спокій,
сонце і блакить,
онде тільки обрій
ледь-ледь мерехтить.
Затишок у скронях,
канули жалі –
то свята долоня
в мене на чолі.


ІСТИНА

                             Істина у вині.
                         
Крилатий вислів.

Ні. Істина, скажу, не у вині,
і доказом того є ви, солодка панно.
Он як ви мило поступаєтесь мені,
і пахнете, і розкриваєтесь тюльпанно.
Аж сумніваюся, чорт забирай,
чи вартий я такої нагороди –
творити з вами цей інтимний рай,
оцю найпершу істину природи.

* * *

Голодним ельфом знову покидаю
цей вкрадений у Господа куток,
цей клаптик опустошеного раю
і ложе з паперових пелюсток.

За ким лечу, відкіль береться сила –
не відаю, не знаю, хоч убий,
та жваво мерехтять на сонці крила,
і пахне світ рожево-голубий.

Для мене кожна хмарка – то обнова;
внизу пливе на весь широкий мах…
пливе земля, як повінь смарагдова,
у всіх своїх чеснотах і гріхах.

Якого ж я дістануся чертога
за квіти щастя втрачені мої?..
Мовчить закон, мовчить сама дорога,
дорога у незвідані краї.

* * *

На галяві теплий вітер.
На галяві лісовій
теплий вітер тепло витер
сльози дівчинці малій.
Десь у листі прошелеснув,
затремтів од гіркоти
і – поніс у вись небесну
тихий позов сироти.

ЯНИЧАРИ

Нехай горить земля, горить вода:
ми йдем дорогою Аллаха і султана,
кривава ніч, як відьма молода,
танцює голою у нас на ятаганах.
Аллах, аллах, не відаю тепер,
чи ти, чи сатана для мене вищий:
я, може, з батька вчора паси дер
і гвалтував сестру на попелищі.
Ригай століттями, Залізний Вік:
то я, славетніший од воєн, мору,
дитячим трупом завалив потік
і божеволіти примусив Чорногору.
А вашу кинув у голодний транс,
її на чверть похоронив у землю;
у мене вчився гітлерівський Ганс,
я... Сина Божого застрелю!!
Червоні, жовто-сині чи руді –
для всіх петлю готовий звити,
а сам – ха-ха! – не житиму тоді,
коли прийдеш мене судити.
Ми яничари, слуги, упирі,
ми яничари(!), та за наші орти
споганять найсвятіші вівтарі
султани будь-якої Порти.
Нехай горить земля, горить вода:
ми йдем дорогою аллаха і султана,
кривава ніч, як відьма молода,
танцює голою у нас на ятаганах.

ЧАС

Страшна умовносте! Я дав тобі ім'я.
І мірку вигадав тобі так само я,
щоб, оглядаючись на позначки-буї,
плисти в твоїй непереможній течії.
Та в тебе і людина, що кленовий лист, –
плював і чхав ти на мій розум, душу, хист.
І не знайти ніде того, щоб ти не з'їв.
Ти абсолютний канібал усіх світів.
Ти пожирач рослин, тварин. Ти людоїд.
Могила для богів. Не Час – якийсь Всеїд.
Не хочу більше знати... Геть! Іди з думок! –
як страус, я ховаю голову в пісок.
Але, до дідька, не виходить, ну ніяк.
Ось знов крутнувся у свідомості черв'як:
"А що – тебе не запевняли вчителі,
що я найліпший лікар на Землі?
Хіба я сам не вчу тебе й твоє дитя?
У всіх утробах не виношую життя?
Так, я життя і смерть, але не ортодокс.
Я, чоловіче, необхідний парадокс.
Якби я дбав про твій окремий інтерес,
який би розвиток тут був?! Який прогрес?!
Тож угамуйся, синку, плаксо всіх часів:
ти маєш те, що в еволюції посів.
Удоскональ себе, своє людське лице,
стань кращим, ніж ти є, і – я врахую це".

* * *

                      Олегові Білому

То все плачі наболених сердець,
глухі кути і спад крамоли-схизми,
коли, позаздривши гуртам овець,
мчимо до пастухів на їхні "ізми".
То люба нам зупинка для ума,
зупинка після подивів і лету
у затишку Спини, під проводом Керма,
у магії Авторитету.
Коли безодня прозирає нас
людським стражданням і космічним оком,
так хочеться знайти дороговказ
і броневик – теоретичний кокон.
Бо лиш тоді змаліє вічний страх,
тоді ми поладнаємо з собою,
як намалюємо над головою
нехай примарний, але дах,
як з голосу нового Заповіту
для нас вкладеться на нових китах
струнка й закінчена картина Світу.

* * *
               
                           Олесеві Берднику

Ми кличемо зі Всесвіту братів,
ждемо, коли той розум відгукнеться,
але чомусь соромимося слів
про тугу нашого земного серця.
Тим часом, друзі, то якраз воно
боїться самоти, неначе ката,
і в космосі прорубує вікно,
бо хоче, бідолашне, мати брата.
Спочатку тільки радарами душ
ми лебеділи в небо таємниче...
Тож хай не забуває вчений муж,
яка-то сила до зірок нас кличе.
Ясним вождем для нашої руки,
хиткої між вулканом і морозом,
живуть, немов сіамські близнюки,
гаряче серце і холодний розум.

* * *

Уже ви тут – без масок, без наймень,
прийшли за стіл німого товариства,
і вмить заграв, заусміхався день
веселками з озер мого дитинства.
Я тільки трохи-трохи вас забув,
як забувають те пахуче літо,
що хтось по ньому болісно зітхнув
і знов пішов блукати далі світом.
Ех, куций шлях – довічні мозолі...
а часом треба, кишнувши зневіру,
сховатись у безлюдному дуплі
і скинути цю загрубілу шкіру.
Солодкі болі, тінь моя і мить!
Я завтра буду вас чекати знову:
нехай пониє ще раз, пощемить
в осінню пору сутінкову.
Бо так лягає низько дим осель,
і вже не загадка людські обличчя,
зів'ялу мальву не вшанує ельф,
а під калиною сумує притча.
Дитячі врази! Я згублю вам лік,
та кликатиму довше, ніж кохану,
як тужну пісню жебрущих калік,
як тихий обрій сонячного лану.
А може, тільки свисне чортомла –
і я схоплюся, як сліпа покритка:
десь тут була... ще мить тому цвіла
з мого дитинства непорочна квітка.

Приречені атланти

(Цикл)

Українській Повстанчій Армії
присвячую.

ЧОРНИЙ КІНЬ

Чорний кінь летить у високості.
Чорний кінь жере небесну синь.
Не приїду вже до тебе в гості,
Галю, Галю, плакати покинь.

Чорний коник дався молодому –
хоч до пекла з ним лети-біжи.
Не чекай, матусю, нас додому,
більше не гадай, не ворожи.

Чорний коник – око смарагдове –
у безкраю ніч поніс мене.
Ой не скоро нас, мої братове,
мати Україна пом'яне.

На горі, на білому помості,
наче ворон, звився чорний кінь.
Тут за волю краю клали кості
без перерви сорок поколінь.

НЕЧУТНО ЙШОВ
У ГОСПОДА ГОДИННИК
              
             Історичний факт, що мав місце
             під смт. Локачі на Волині.

Тугий обруч стиснув гарячі скроні,
запульсував, зриваючись на біль.
Холодну зброю вигріли долоні,
в натомі зір веде рухому ціль.

Хтось там, за плотом, сторожко крадеться –
його вистежує, мов дичину.
Для них обох тривожний стукіт серця
лякає цю вразливу тишину.

Нечутно йшов у Господа годинник…
І ось нарешті долинає свист –
умовний знак в отой густий вільшинник
вивідник подає, енкаведист.

Вони сипнули враз, красноголовці*,
і щільно оточили всі кути,
«Здавайся! – крикнули.– Ти в нас на оці!
Тобі нізащо звідси не втекти!»

«Уже здаюся! Тут я, на горищі!
Приставте лиш драбину на підхват!» –
і навздогін як докази найвищі
летять його наган та автомат.

Він опускався надто вже поволі,
наóпашки притримував шинель…
Так бережуть останні крихти долі,
так віддаляють чорний свій щабель.

Гуртом до нього кинулись в’язати,
а він стоїть собі – ані шелесть…
І раптом світ струснули дві гранати –
вісьмом красноголовцям вірна смерть.
_______________________________
* Так за червону околичку кашкетів
у народі називали військових НКВС.


ДЛЯ ВСІХ
МАТЕРІВ-СИРІТ

І зорі в імлі світанку,
і струни близьких сердець
почули, як тут, на ґанку,
героєм упав боєць.

А хутір принишк, зелений,
і з жахом тепер чекав
дороги у край студений,
сухотних казенних лав.

Та з вечором замість кари,
з узгоджень і протиріч
взялася снувати чари
духмяна травнева ніч.

І бачила чародійка,
як тихо, мов хижий звір,
до ґанку ішла злодійка –
скрадалася через двір.

Туди – за пекельним крамом,
туди, щоб ніхто не чув,
до того, хто слово «мамо»
востаннє їй там шепнув.

На тому чужому ґанку,
що холодом стрів жахким,
вона проклячúть до ранку
над сином уже німим.
Умиється світ росою,
ласкаво засяє світ.
Лише загірчить сльозою
для всіх матерів-сиріт.


СХРОН

          То не оселя – дивина:
          нема дверей, нема вікна.
          Кругом одна глуха стіна.
          Але, мій друже, не сумуй:
          ти ж не якийсь там чистоплюй.
          У тебе є надійний схрон,
          у нім життя твоє і скон.

Я дещо «підлатаю» вам освіту
із розділу старих закритих зон
і розкажу про восьме чудо світу,
про славнозвісний український схрон**.

Не наша в тім вина, що рідне диво,
наперекір єгипетським гробам,
у глиб Землі вгризалося тужливо…
Зате не заздрило чужим рабам!

Чудовий прихисток по всьому фронту,
він справді був міцніший за бетон,
мала фортеця нашого П’ємонту,
останній мілітарний бастіон.

Юначе! Тут мені забракне мови.
Ти уяви: жінки й чоловіки
терплять у ямі каторжні умови,
і це триває місяці, роки…

Але найвищий сенс – то їхній подвиг,
чого не знають інші чудеса.
То боротьба і смерть повстанців гордих,
їх світлоносна жертва, їх яса.
___________________________________________
** Схрони або криївки – масові, добре замасковані
стаціонарні земляні схованки для українських
повстанців. Їх будували переважно за кресленнями,
надісланими із Центрального Проводу ОУН.
У виявлених ворогом схронах повстанці так само
массово стрілялися, щоб не потрапити у полон.
В ОУН–УПА під землею нерідко діяли керівні
центри та лазарети.

ДОРОГА

Уже сховав тривогу безгомінну,
відшепотів прощальну тихий Сян –
ми покидали рідну Україну,
ішли загонами в нічний туман.

Похмуро нам стелилася дорога,
невтішні образи плела журба;
і не один із нас питав у Бога,
за що така недоля та ганьба.

На всі часи будь проклята, дорого!
Одвіку ти вінчала крах надій,
вела шукати прихистку чужого
і мачуху при матері живій.

Повік одрізано шляхи додому,
а всі попереду – в тяжких боях...
І враз, як вуж, у серце курінному
ковзнув донині невідомий страх.

Той страх йому не вигнати із серця –
на все життя пристане, мов іржа:
лягти у землю всім їм доведеться,
а та земля не горнеться – чужа.

СКАЖИ МЕНІ, БАТЬКУ

Скажи мені, батьку, чи сивий туман
країни чужої цілющий для ран?
Чи лондонська діва богинею втіх
висушує сльози на віях твоїх?
Скажи мені, батьку, чи навіть у гріб
тобі покладуть чужинецький той хліб?..
Чи знаєш ти, батьку, я стільки вже літ
у серці ношу твій гіркий заповіт!
Я змалку душив свою кривду і страх,
собакою вив у болотних корчах.
Тобою втішався, і марив, і снив,
тобою для ворога помсту творив...
Згадай же, мій батьку, про рідний свій край:
чи досі живий ти – хоч вістку подай.

ДВІЙНИК

Мій невсипущий записник –
слуга і відданий товариш –
ти знов, зриваючись на крик,
про рідний край в гарячці мариш.

...Воно вже тут, моє село, –
томи поезії і прози;
тремтять вуста, хилю чоло,
цілую материні сльози.

Мені лелека на гнізді
читає вулицю святкову:
хутчій... тут пари молоді,
вони смакують рідну мову!..

Он зовсім близько – по той бік
моєї щирої оселі –
клекоче-піниться потік
і б'ється беркутом об скелі.

А ген, де урвище круте,
де не лягла рука чужинця,
пустує сонце золоте
на сивих вусах верховинця...

Я сплю? Ні. Спить моє весло (!),
вже задрімало і легке вітрило,
вже сонце небо обійшло
і чашу моря запалило.

А милий світ видінь і мрій
пливе красою дорогою:
то вмить захопить, як прибій,
то кличе бігти за собою...

О, годі, бідний записник:
хандра не поміч у роботі.
Цить, уречевлений двійник
одухотвореної плоті!

НАДЬКА СТРІЛА

        Тітці моїй, зв’язковій Марії Палійчук

Я жінкою, матір΄ю, люди, була…
тепер залишилася Надька Стріла***.
На згадці про мене, про мій грізний хист
нервово здригається енкаведист.
Цей нелюд ганьбою позначив свій крок:
уже забирає маленьких діток.
Мій рідний синок у моїх ріс батьків,
а зараз десь плаче в руках ворогів…
Прощай, мій синочку! Прости, дорогий,
за хрест недитячий, за шлях свій тяжкий.
Прощай, бо вже мама на вівтар іде
й тобі не всміхнеться ніколи, ніде.
Та, доки світитиме сонце мені,
я буду палати в кривавій борні.
За сльози сиріток, за біль їхніх мам
я страшно всміхнуся забродам-катам.
На грудях у мене лежить пістолет,
у схованці в лісі – ручний кулемет…
Я викошу вас і спалю на золу!
Стрічайте, недолюдки, Надьку Стрілу!
_________________________________________
*** Реальна особа, що діяла в поліських районах
Волині. По війні від горя за відібраним сином
захворіла на сухоти. У своїй помсті не знала
страху; владні та репресивні органи називали її
несамовитою. Вона могла зупинити ворожу
автомашину, вбити з пістолета шофера, по тому
дістати зі схову кулемета й увірватися в райцентр.
Там відчайдушно косила по вікнах найбільш
ненависної їй установи, після чого так само
хутко зникала.

* * *

Я знову йшов, я біг вві сні додому.
Холодний страх, як вітер, гнав сірому –
штовхав, благав синочка поспішати:
останній день живе на світі мати.

Я кляв свої неміряні дороги,
просив у Бога жалю й допомоги.
Нацьковував на гадину-розпуку
новітню філософію, науку.

Та все дарма – закону не зламати:
занадто мудрий Бог, а ще й прагматик.
Не буде пільг ні татові, ні мамі:
не передбачені в Його програмі.

Прокинувся – та ж курява дорожна
і тиша-тиша болісно тривожна.
Мовчить земля і небо не озветься,
лиш скалкою вина у зоні серця…

* * *

Шукаєм істину в чистилищах земних,
пускаємо бульки на сонячну орбіту:
навіщо присмоктались ми, голодні сисуни,
до цього теплого, як вим'я, світу?
Сипнули врозтіч – поспліталися клубком,
та все даремно: і проста амеба,
і той, хто з випуклим чолом
на пальці сп'явся, щоб торкнутись неба, –
усі, як мухи, під надійним ковпаком,
як риби, у полоні вічного потоку,
спроможні тільки вдарити хвостом,
але на глянути на себе збоку.
Наш скромний орган світовідчуття
дає лиш волю думати-гадати
і за свого короткого життя
отак багато налюбити, настраждати.

КРАМОЛА

                          Марії Овдієнко

Хай вічно крамола годує вогонь,
нехай у найширшому полі
на вічний для людства предмет "хто кого"
стикаються пера і долі.

Хай вічно крамола годує вогонь,
бо знаю вже як аксіому:
не йде революція під батогом,
не йде і не піде нікому.

Хай вічно крамола годує вогонь,
лише б не в кривавім двобої
стикались на вічний предмет "хто кого"
нові і вчорашні герої.

Хай вічно крамола годує вогонь.
А щоб не гуляти шаблюці –
потрібні щодня для народу мого
мільйони малих революцій.

Хай вічно крамола годує вогонь –
нападника і оборонця.
Повік нам іти за поривом його,
рости до все вищого сонця.

* * *

Де розгубив я безтурботні сни?
Якої вже торкнувся таїни?
Якому богу не віддячив?..
Чому тепер отак, до глибини,
у серце ранить плач дитячий?!

КЕНТАВРИ

                        Валентинові Корнієнку

Вони, кентаври, тільки мруть самотніми.
Вони століттями шукають булаву
і мчать до моря табунами-сотнями
топити суєтну рутину степову.

Я бачив їх з вікна у світлі місяця,
що тихо сіяв лагідний свій чар.
Я бачив там, як їхні очі світяться,
і чув неописанні звуки їх кіфар.

Відкіль вони, і як могло це статится?
Чи не міраж поманює звіддалеки?..
Я вибіг на дорогу, щоб дізнатися,
і остовпів: то не кентаври – козаки.

Їх так багато... Йдуть чіткими парами.
Ідуть і їдуть цілі сотні, курені.
А он музики з кобзами, цимбалами –
і я вже чую рідні похідні пісні.

Ще здогадався: військо – перед битвою.
О Україно! – і я кинувся до них,
схвильований, з єдиною молитвою:
"Візьміть мене у бій, заради всіх святих!"

Але ніхто, ніхто не озивається,
ніхто й бровою не повів на ті слова.
"Послухайте!.." – з розпуки серце крається,
мовчанки тої не сприймає голова.

Я ще стою над битою дорогою,
та військо покидає вже моє село:
ген потяглося в небо за корогвою,
у бік до місяця поволі попливло.

Ті образи, живі, не намальовані,
так несподівано явились уві сні,
розворушили болі притамовані
і нагадали про обов'язок мені.

ФІЛІППІКА

        Моїй молодшій тітці Василині Палійчук –
        невинній жертві комуністичного режиму.

Увага – божевільний старт!
Увага – не питають броду!
Вже трубить фанатичний Бонапарт
похід супроти власного народу.
Уже втикає скальпелем свій "ізм",
неначе в кролика без апеляцій.
Гряде на весь суспільний організм
найтяжча, найстрашніша з операцій.
А так же сталося... з його ідей.
І те нас, голубе, не тішить:
мовляв, до смерті думав про людей,
хотів зробити якнайліпше.
За кого ж треба мати весь народ
і на які себе занести гори?!
Бо чинять силою добро
лиш дітям та душевно хворим.
Що це?
           Ведмежа послуга?
                                      Якась "діра"?..
Історія повість, коли замірить,
наскільки вчинено того добра
і скільки видерто живої шкіри.
Іронія судьби, прокляття Кабали:
ми справді виконали місію велику,
ми всій Землі наочно довели,
куди не варто, небезпечно пхати пику.
Якому ж богові в який недобрий час
ми наплювали на пекучі стигми-рани,
що так жорстоко безпорадних нас
полосував той скальпель невблаганний?!

ЗЛО

Жахливий демон вибився зі сну.
Жахливий демон тишу розчахнув –
загримотів по всій планеті.
Змітав хати, як папірці,
затис, як мух, у кулаці
музик, художників, поетів.
Ішов під звуки маршові
через кордони і загати,
йшов, по коліна у крові,
з піднятим трупом немовляти.
Гула, здригалася земля,
коли його страшне ім'я
ніс ураганом чорний вітер,
ніс як прокляття: "Гітлер! Гітлер!"
Усе палало, бухало, ревло,
і довго-довго тішилося Зло.

КОБА

Такий не бігтиме за возом
і сам не гладитиме псів.
Такий... О Кобо – мафіозо
усіх народів і часів!
Ти не годив, не ліз, як шило,
та, глянь, кому ще із людей
так грандіозно пофартило
на гребені чужих ідей?!
Хай невисокий, рябуватий...
але, скажи, хто в нас, коли
умів так гамузом рубати
складні гордієві вузли?!
! як було в такі моменти
сокиру випустити з рук(?!) –
довкола "вумні" конкуренти,
а ти, кацо, лиш самоук.
Хай ще гризуться між собою,
трактати пишуть про народ –
їх ти затюкаєш юрбою,
а там, відомо, – у "расход".
Дарма, що снились рідні гори,
збагнув ти наш менталітет,
знайшов родовища покори,
відкрив її гидкий секрет.
Що там царі чи фараони,
вулкани, землетруси, мор?!
Ти штабелями клав мільйони
Весь Есесер – великий морг…
Прийшов кінець тобі, катюзі,
та довго будемо ще ми
рабами чахнути в Союзі –
аж від Карпат до Колими.
Тоді почнемо оживати,
як згине табірна доба,
як бризне гноєм сукроватим
твоя мализна і ганьба.

ОДНОМУ СПОКУШЕНОМУ РУСИНОВІ

                  Наша дума, наша пісня
                  Не вмре, не загине...
                          Тарас Шевченко.

* * *

Я українець, теж давно русин.
Я, дяка Богу, рясно визрів плодом
на дереві життя як слов’янин
і маю честь назватися народом.

Наш плід на диво видався чіпкий,
хоч як його трусили і стинали,
і обливали відрами помий,
хоч як морили голодом вандали.

А ти, русине, з іншого «вершка»?
Невже таки без нашої кровинки?..
То хто ти без Шевченка, без Франка,
без Гоголя, без Лесі Українки?..

І дітям скажеш на предмет рідні,
що Україна лиш умовно з ними?
Її стражденна доля та пісні
чужі для них і лишаться чужими?..

З упертістю глухого простака
ти спокусився знов чужою грою
і заковтнув з наживкою гачка,
і вийшов на «тропу війни» зі мною.

Ось чую вибухи зухвалих слів...
Та що слова – почуті, не почуті?!
Ти всіх не скаламутиш русинів,
їх не відселиш на духовний хутір.

Отямся, брате! Мир твоїм хатам!..
Наважся сам собі сказати «годі!».
Не треба більше в Україні нам
сільських республік, тіньових народів.

БАЛАДА
ПРО ЧОРНОГО ТЮЛЬПАНА

                             Дмитрові Обуху

Хилить голову Чорний Тюльпан
ще відкóли побрався з журбою.
Наче лицар, ослаблий від ран,
що вклякнýв, занімів після бою.

Німувала скорботна краса,
навіть зáйманець Вітер склав крила,
і лише світанкова роса
всім-усім щедро очі сльозила.

Як не стало на небі зірок,
як зайнявся на обрії пломінь,
народився у Сонця синок –
пустотливий, допитливий Промінь.

Він грайливо знайшов цей причал
та ковзнув по його обеліску.
Як зустрів чорний квіт – закричав
і поніс до вітця свого звістку:

"Там чужак, там слуга всіх смертей.
Він, як жах, перехоплює подих,
забирає усмішки в людей,
він тобі тільки шкодить і шкодить.

Хто дозволив, скажи, і коли
там з'явитися тій поторочі?..
Швидше, батьку, убий, спопели
цього виплодка чорної Ночі!"

Батько вислухав, скрушно зітхнув
і повідав страшкóві малому:
"Ти зустрів не потвору нічну,
а послáнця вселюдського дому.

Глянь – спинилися жінка, дідусь...
Квітка – сльози, бо слів їм замало.
Плачуть люди за тим, що комусь
уже сонця навіки не стало.

І не завжди мовчить сам Тюльпан:
лиш зігрію я землю ранкову,
цілий день буде чути майдан
так потрібну живим його мову".

ПСИ

         Середньовічні алхіміки вважали,
         що можна штучно створити
         маленьку людину – гомункула.
                                          Довідка.

Лише на мить прислухайтесь, панове,
яка луна йде в небо вечорове!..
То, догори здіймаючи носи,
тужливо скавучать і виють пси.

Але не місяць, не зірки небесні
схиляють їх на спогади й жалі,
для зграї інші є зірки чудесні,
вони земні і сяють на Кремлі.

Та ще скажу: побачені тут псиська
такими виглядали тільки зблизька.
На відстані (пішли б вони до буди!)
всі тусувались, як звичайні люди.

Дошкульна загадка терзала вчених:
хто в біса цей покручений гунцвот?..
Чи сапієнс із партії трансгенних?
Чи представник мутованих істот?

А може, вискочив, як той фурункул,
на тілі людства капосний гомункул –
доправді, злого генія продукт,
бо надто вже відразний типус-фрукт…

Нарешті висновок ученого загалу
на грунті Біблії і «Капіталу»:
завбачливий московський суверен
таки вживляв собачий психоген
у мізки нашій братії-васалу.

Робив це довго він, систематично,
теоретично й емпірично,
впливав морально і фізично,
аж доки не створив цей вид
на свій і наш великий встид.

А той, з тавром собачого синдрому,
і досі вірним є чужому дому.
Його боїться він і любить,
за нього завше встромить зуби,
обгавкає скажено будь-кого
і навіть брата кровного свого.

НОМЕНКЛАТУРА

Не вір ні чоловікові, ні жінці,
що десь у пеклі наші українці
с в о ї х не випускають з казана,
мовляв, за ноги стягують до дна.
Той, хто малює ці карикатури,
не знає нашої номенклатури.
Ця каста завше дружною була
і завше руку за своїх тягла –
як до московського тулилась тіла,
як «рідна» партія плекала й гріла.
Її не знищила Велика переміна,
не розігнала вільна Україна.
Все та ж колода карт поміж гравцями,
все ті ж валети, королі і дами.
Вони й потойбіч – я підозріваю –
своїх людей проштовхують до раю.

ВІЧНІСТЬ

                    Архипові Данилюку

Це нуль-матерія, нуль-динамічність,
абстрактна категорія, і – все.
Але вона закон безсмертя, Вічність.
Вона за нами стежить, нас "пасе".

Таке її призначення і право
іти за міріадами життів,
стояти незворушно й величаво
над юрмищами зоряних світів.

Страшна її нічим не бита карта
у грі зі Всесвітом на вічне забуття,
але сама і назвиська не варта
без нашого миттєвого життя.

Либонь, тому не зловживає грою
і поспіхом не спалює мости,
а залюбки лишає нам з тобою
надію відігратись, підрости.

Вона сама, з надією під сподом,
невпинно ловить свій майбутній час,
усім смертям є чистим антиподом
і, може, навіть породила нас.

СЕНС ЖИТТЯ

      Немає вічного «царя природи» –
      Земля щораз могутнішого родить.
                                 Закономірність.

Вони покірно відійшли,
як ті невдахи-поторочі,
і вже з правічної імли
на нас не глянуть їхні очі.
Вони пішли у небуття,
еректус і неандерталець,
бо вже скінчили власний танець
на сцені вічного життя.
Чому ж тут вижили давніші –
комаха, птаха, риба, звір –
а не кмітливіші, вправніші?..
Хто режисує цей добір?
Хто поховав старих акторів,
аби не слухати докорів,
аби цю нішу для нових
звільнити від ротів старих?..
Той розпорядник, певне, чує –
заміну вже й мені готує.
Так-так, про неї він подбає
і кроманьйонця поховає,
аби у ніші гомінідів
не залишилось дармоїдів.
Аби я виглядом живим,
на ті часи уже бридким,
не викликáв будь-де, щоразу
таку небажану відразу
в нового славного «царя»,
а той плекав без тягаря
цю ноосферу, як оазу…
Хтось предковічний, незбагненний
посіяв задум сокровенний,
де кожний «цар» повинен жити,
щоб зміну вище підсадити.
Такий от рух у майбуття –
чи не єдиний сенс життя?..

САКРАЛЬНА ПУТЬ

                         Вікторові Мокрицькому

0, так, духмяних руж для нас уже нема,
вже одлетіли наші срібні гуси,
та залишилась нам, старий, іще зима,
лишились клопоти, удари, струси.
І філософія про марність суєти,
ота, що нас привчає не лякатись,
що нас готує тихо-мудро відійти,
підштовхує беззастережно здатись.
Для всіх один закон, одна стаття й етап.
Та ось потрапив ти зненацька в пастку –
дістав нову біду, яку вже ескулап
тобі не виріже, не вшиє латку.
Ти знаєш це – тобі загрожує обвал,
тому повинен бути ще мудріший,
бо хоч той самий наближається фінал,
та шлях до нього зовсім-зовсім інший.
Він бачиться у присмерку твоїх зіниць,
кружляє в черепі, як у печері,
й атаками своїх палючих блискавиць
штурмує потаємні Божі двері.
Жадає істини твоя сакральна путь...
О, не хвилюйся: все збагнеш, людино,
коли твоє самотнє "Я" і Богосуть
розкриються, щоб злитись воєдино.

ВІДКРИТТЯ

Скажи, зізнайся, юносте мрійлива,
як пристрасно тобі хотілось дива.
Як солодко манив тебе казковий світ,
чарівна сила й подвиги у ньому!..
Проте чомусь лише на схилку літ,
коли вже Хронос кличе нас «додому»,
приходить геніальне відкриття,
що дивом є довкола все життя,
що нам не бракувало тої сили…
От тільки подвигів ми не чинили.

Немає коментарів: