Нещодавно
відомий український письменник, критик і політолог Микола Рябчук дав інтерв’ю
журналістові Олександру Вільчинському, в якому досить цікаво розповів про себе
та охарактеризував нинішню політичну ситуацію в Україні («Ящірки, яким шкода
позбутись хвоста, позбуваються голови». Інтернет-видання ZAHID.NET).
Думки широко ерудованого культуролога стануть особливо
цінними для молоді, що сьогодні опинилась у вирі бурхливих політичних течій,
жорсткого протиборства корпоративних та особистих інтересів. Вони допоможуть
зорієнтуватися у невпинному потоці словоблудної фальші, за якою ховаються
експансіоністські підступи наших далеких і близьких «заклятих друзів».
Але не всі сентенції М.Рябчука можна прийняти
беззастережно. Насамперед маю на увазі його тлумачення позиції Юрія
Андруховича: «Ящірки, яким шкода позбутись хвоста, позбуваються голови. Це, як
мені здається, все, що хотів сказати своїм землякам Юрій Андрухович». Ідеться
про інтерв’ю письменника Ю.Андруховича інтернет-виданню UNIAN «Якщо переможуть помаранчеві, то Криму й
Донбасу треба дати можливість відокремитися».
Оскільки ми теж висловлювали власну думку щодо
названого інтерв’ю у веб-статті «Ампутація чи лікування?», вважаємо за потрібне
серйозно заперечити: годі! Годі віддавати «хвости»! Вже відмовилися від
згадуваних самим же М.Рябчуком Холмщини, Берестейщини, Кубані, Курщини і
Воронежчини… То, може, час навчитися захищати свої «хвости»? Бо вони, на
відміну від хвостів у ящірок, не відновлюються.
Погоджуємося з М.Рябчуком, що у перемозі В.Януковича «за великим рахунком, провина лежить на всіх, на
кожному з нас», але здивовані тим, що він поважає п’ятивідсотковий вибір
«противсіхів»… На його думку, «це чесний
вибір, хоч, можливо, й дещо наївний. Це все-таки вибір свідомих громадян, а не
феодальних підданих».
Такий вибір
можна зрозуміти, але аж ніяк не поважати, тим більше, автор сам його називає
політично хибним. Творці проекту «Проти всіх» мали конкретну політичну мету:
відволікти найбільш незадоволених виборців од голосування за радикальних
кандидатів, тобто нейтралізувати їх у найпростіший та найдоступніший спосіб, а
також хотіли очолити сам процес. На це вони не пошкодували ні пропагандистських
зусиль, ні грошей. Бо стати кандидатом у президенти можна було тільки сплативши
2,5 мільйона гривень. Дати їх міг той, хто мав певний інтерес, вельми далекий
від пересічних «противсіхів», хто егоїстично хотів використати обурення частини
виборців, спрямувавши його у певне
русло.
Отож поважати
результати такої «риболовлі», певна річ, не варто, хоч би як майстерно не було
замасковано сіть. І чи можна назвати цей вибір свідомим, якщо тебе
організаційно та психологічно до нього підготували, підвели?.. Так, панівна
свідомість в обмеженому колі осіб тут була, і її виразник зіграв роль, що мало
чим відрізнялася від ролі технічного кандидата.
Нову владу в Україні Микола Рябчук не називає владою
росіян, і в цьому полягає його власна тверда позиція, що унеможливлює будь-які
міжнаціональні конфлікти. Свою думку він висловлює чітко і безкомпромісно:
«Якщо називати речі власними іменами, то у березні в нас відбувся державний
переворот і владу захопила гримуча суміш напівкримінальної олігархії з
наймафійнішого, найсовковішого, найтоталітарнішого реґіону та московської
аґентури, пов’язаної насамперед із ефесбешно-ґеерушним нафтогазовим бізнесом. У
культурному плані це влада колонізаторів, причому не росіян, як дехто вважає, а
«креолів», тобто колоністів і їхніх нащадків, а також аборигенів, асимільованих
у «вищу», «білу», як їм здається, мову й культуру і просяклих глибокою
ненавистю та зневагою до власних «чорних», себто неасимільованих
одноплемінників (неосвічених україномовних аборигенів вони глузливо називають
«колхозом», «быками» або «жлобами»; натомість освічених люто ненавидять як
«нациков», «свидомитов», «бандер» та «националистов»).
Таку політичну оцінку хтось визнає за об’єктивну, хтось заперечить, але віддамо належне: автор з
нею не ховається у словесах, не лукавить і дає читачам серйозний привід для
роздумів. Тим більше, сьогодні державна
незалежність України, її демократичні здобутки дозволяють нашому громадянинові
знайомитися з різними політичними
поглядами, самому аналізувати їх і робити належні висновки. Та в жодному разі
ні я, ні ти не сміємо забувати про свої патріотичні обов’язки, про завдання
берегти єдність і гідність народу, його ідентичність у культурі, мові та
моральних принципах.
Олекса Палійчук.
Немає коментарів:
Дописати коментар