ДВА ВІКТОРИ І ПУТІН СУПРОТИ ЮЛІЇ

Розмова двох інтелігентних на вигляд молодиків у Київському метро зацікавила мене, і я запропонував їм дати мені інтерв’ю. Вони погодилися лише тоді, коли я показав їм своє письменницьке посвідчення. Незабаром усі ми опинилися в обраному ними приміщенні. Хлопці явно співчували Юлії Тимошенко і Юрієві Луценку, що сьогодні в Україні доволі масове явище, тому я запитав, на чому ґрунтуються їхні симпатії та переконання.

Сергію, ви сказали фразу: «Два Віктори і Путін проти Юлії». Будь ласка, аргументуйте.
Та вже зрозуміло, мабуть, усім: Віктор-президент не хоче мати потенційного суперника на наступних виборах. Додайте до цього гострі висловлювання Юлії Тимошенко на його адресу, і все стане ще зрозуміліше.

Щодо гострих висловлювань… Чи не вважаєте ви, що Юлія Тимошенко тут перегинає палку? От, скажімо, її недавня поведінка на судовому засіданні. Це ж відвертий виклик й нехтування усталеними нормами. Хіба від цього не втратить Ю.Тимошенко енне число прихильників? Дехто, навпаки, може поспівчувати ще судді.

Не знаю, чи втратить, але візьміть до уваги те, щó їй довелося вже пережити. Її понад 40 разів викликали до слідчого. Її обшукували, мов злочинця, буквально морили цими викликами. Цькували у засобах інформації, і, взагалі, кожний знає, для чого це робиться. То справді було організоване владою судилище, а не суд.

Валерій:

Юлія Володимирівна – людина, і, як мовили давні філософи, ніщо людське їй не чуже. Це її власна емоційна форма протесту в таких умовах.

Іноді ця форма дратувала глядача, скажімо, коли вона перебивала суддю чи прокурора, а захисник навмисне відмовлявся прибрати руку з-перед очей судді. Така примітивна демонстрація виклику не посилить позиції захисту, лише їй зашкодить.

Від того, як будуть поводитися підсудний та її захисник, нічого не зміниться. Навіть не замовне, а наказне рішення суду вже заготовлено. На це рішення працює не тільки нинішня влада, а й екс-президент Віктор Ющенко. Ви ж, мабуть, у курсі, як він знову прислужується своєму тезкові? Його недавні виступи у Києві та Львові більш ніж показові.

Сергію, ви у своїй розмові згадували ще Путіна. Прокоментуєте?
Путін зрадив Юлію Тимошенко. І зробив це досить легко, бо Президент в Україні Янукович для нього і Росії вигідніший, ніж Юлія Тимошенко.

Але ж Віктор Ющенко каже, що то обидва російські проекти. Колись навіть ужив фразу «два чоботи – пара».
Таке порівняння було і є вигідне Партії регіонів. Насправді виявилося, ті чоботи – зовсім не пара. У партії Ю.Тимошенко є українські письменники та інші патріотично налаштовані депутати, які мають позитивний вплив на курс цієї політичної сили, чого не скажеш про Партію регіонів і її антиукраїнських колісниченків, левченків, болдирєвих, костусєвих та інших.

Валерій:

По-перше, уряд Юлії Тимошенко видавав постанови про розвиток українського козацтва, захист української мови, а нова влада, напаки, не тільки відмінила ці постанови, а й завела обмеження для української мови. По-друге, зверніть увагу на те, як під час виборів Президента пропагандистська машина Росії та  проросійська 5 колона в Україні масово накинулися саме на Юлію Тимошенко, а не на Віктора Януковича. І цього не може не знати Віктор Ющенко, який зі своєю новою сім’єю раніше сам потерпав од цих атак.

М.Азаров казав, начебто зі слів Путіна знає, що Юлія Тимошенко теж обіцяла пролонгувати угоду щодо перебування російського Чорноморського флоту в Україні.
Сергій:

Припускаю: затиснута умовами з вини того ж Ющенка, Тимошенко, може, щось і пообіцяла Путіну, але навряд чи вона виконала б ту обіцянку, а якщо і виконала б, то хіба на 25 років?.. Ми переконалися, що надійнішим у цьому плані для Москви був більш залежний від неї Янукович. І зрада Путіна якраз виявилася у тім, що він переповів це Азарову. Чи ви хочете сказати, що це був тільки якийсь рефлекс, неприпустимий для чоловіка вчинок?.. Та найбільше характеризує Путіна як зрадника Юлії Тимошенко і прихильника теперішньої влади позиція Росії в Стокгольмському арбітражному суді, що завдало великої матеріальної шкоди Україні. Або ще – «из праха восставшая» вимога Міноборони Росії до України повернути борг ЄЕСУ.

Юлію Тимошенко часто критикують за те, що вона ствердно хихикнула на шпильку Путіна супроти Президента Віктора Ющенка. Погодьтеся, це була недоречна солідарність із Путіним, хоч і миттєва.
Це була не мить солідарності з Путіним, а мить презирства до Ющенка, який до того завдав їй багато підступних ударів. Але погоджуємося: керівникові такого рангу треба бути витриманішим, особливо перед об’єктивами.

ВО «Батьківщина» – лівоцентристська партія. Протягом усієї своєї діяльності вона провадила виражену соціально спрямовану політику, прийнятну для різних регіонів України. Скажімо, виступала за повернення державі багатьох несправедливо приватизованих підприємств. То чому українські комуністи підтримували не її, а Партію регіонів?
Валерій:

Дозвольте відповісти сміхом. Це вже не потребує коментарів. Як ідеологічна та політична сила, КПУ  давно збанкрутувала, тож її верхівці нічого не лишилося, як пристати на вигідні для себе умови.

І давайте доведемо до кінця питання про Юлію Тимошенко. Ви вірите, що вона колись давала хабаря російським генералам?

Давала чи ні – не знаємо. Але цю справу давно закрито, і сьогодні нема причин для її реанімування.

Відомо, не помиляється той, хто не працює. Ви готові простити Юлії Тимошенко її помилки?
Обидва:

Так.

Розмову вів Олекса Палійчук.

ДАВАЙТЕ РАЗОМ ПОЖУРИМОСЯ!

Наче сніг на голову, прийшло це повідомлення: Юрія Плаксюка звільнено з посади Голови Держкомтелерадіо. Звільнила своя, рідна йому Партія регіонів в особі Президента й Верховної Ради України. І я дивуюся: чим їй пан Юрій не догодив?.. Адже він усе робив «правильно». Наприклад, дещицю бюджетних грошей за програмою «Українська книга» виділив не мені, а своїй людині А.Толстоухову… Може, влада звернула увагу на те, що наклад у 10 тис. примірників моєї поетичної книжки для дітей «Рідна Україна» був у кілька разів дешевший від 1 тис. примірників толстоухівської «Харцызск: время, события, люди»? І такий же наклад моєї прозової книжки на історичну тематику «Священний вогонь» аж у п’ять разів дешевший! При тому, що мою книжку рекомендували два доктори та один кандидат наук, і що я член Національної Спілки письменників України? Може, тому, що я вже увосьме звертався до названого Комітету і дарма?

Ні-ні, я в такі чудеса не вірю. Впевнений: Президент навіть не знає про моє існування, ба про мої багаторічні поневіряння в Держкомтелерадіо навряд чи відає і Ганна Герман. Звісно, такі заклопотані люди не мають часу на читання всіх статей. Певна річ, не вичитують вони й заявок та обгрунтувань від видавництв. Цю справу довірено Державному комітету телебачення і радіомовлення України. Але… тут мене огорнула якась меланхолійна хвиля. Пригадалась аудієнція у щойно призначеного Голови Держкомтелерадіо п. Юрія Плаксюка 28 квітня 2010 року. То був його перший прийом громадян на новій посаді, опублікований на сайті Комітету, де мовилося: «О. Палійчук висловив свої побажання щодо програми «Українська книга» та діяльності Експертної ради. Зокрема, він запропонував, як збільшити наклад окремих книг за рахунок відмови від друку обов’язкової твердої палітурки. Також О. Палійчук поскаржився, що уже всьоме звертається до Держкомтелерадіо за сприянням у виданні за програмою «Українська книга» творів «Рідна Україна» та «Священний вогонь».

Повернувся я тоді додому в піднесеному настрої: аякже, Голова Комітету мені подякував за пропозиції та пообіцяв позитивні зміни. Була реальна надія, що тепер хоч одна з моїх заявлених книжок вийде у світ. Але… знову оте вже банальне на виході розчарування: не так сталося, як гадалося. Кому потрібна давня історія Волині з її маловідомими ворогами óбрами, з її наукою патріотизму?! От Харцизьк вельми виділяється з-поміж мало не півтисячі райцентрів України. Чим?.. Напевне, тим, що, як повідомляють ЗМІ, автор його історії колись працював лектором, інструктором відділу пропаганди та агітації в Харцизькому міськкомі КПУ.

Отак, шановний пане Юрію. Вам дали попрацювати всього рік із хвостиком. Правда, піднесли букет квітів, але я не повірю, що він вам пахнув. Авжеж такі букети не пахнуть. Одначе я нітрохи не зловтішаюся таким поворотом, хоч ви двічі встигли мені відмовити. Бо навряд чи для мене щось зміниться на краще: я не вашого поля ягода. Але дарма – бувають несподівані моменти солідарності. Нам обом не пощастило, тож давайте разом пожуримося!

Олекса Палійчук

ВИЛАЗКА УКРАЇНОФОБІВ

З великою натугою почалося в уже незалежній Україні національне відродження, особливо повернення українцям рідної мови. В деяких регіонах з вини місцевої та центральної влади таких прогресивних змін люди майже не бачили або не бачили зовсім. Більшість наших національно-демократичних депутатів у погоні за голосом пересічного виборця переймалися переважно побутовими питаннями і, ніде правди діти, завчено повторювали тезу про потребу далі розвивати в Україні російську культуру, а відтак російську мову, хоч її вже було більш ніж треба.

Звісно, таке переполовинення в головах і вчинках народних обранців не могло поліпшити мовний клімат для етнічних українців, як не могло змінити смаку пересоленій юшці додавання однаковими порціями посоленої та несоленої води. Становище значно погіршилося, коли нова влада не стала чекати можливості законодавчо запровадити державну двомовність в Україні, а  вирішила це робити знизу – поетапно і порегіонно, спираючись на своїх партійних посадовців на місцях. Прикладом цього стали агресивні «танці» депутатів Запорізької та Луганської облрад, але найгрізніше пішов «пасадоблем» і замахав палицею мер Одеси Алєксєй Костусєв, який безапеляційно наказав вилучити з практичного життя одеситів навіть саме поняття «україномовна школа». А чом би й ні, якось подумав на самоті теперішній градоначальник, адже могли за президентства українофіла Ющенка встановити статую ліквідаторці українського козацтва і кріпосниці Катерині II, то вже мені гріх не розвинути наступ Гурвіца.

А тут іще нові друзі з місцевого таки «бомонду» скаржаться: для їхніх дітей найближча україномовна школа, а українською вчитися не хочеться… І хоч таких шкіл у місті зовсім небагато, але й вони, мов більмо на оці. Треба знайти обтічну форму, як від них спекатися.


 Начебто знайшли, але без порушення Конституції України не обійшлося. Не кажучи вже про основоположні права української – увага! – титульної нації. Для об’єктивної характеристики етнічно-мовної ситуації в Одесі наведемо таку статистику: «Вихід України зі складу СРСР і надання українській мові державного статусу на всій її території додали ваги українській мові в суспільних сферах життя Одеси, проте за даними  соціолінгвістичних опитувань дорослого населення, проведених у 1992–1999 роках, у сімейному спілкуванні нею послуговується 12% одеситів, у побутовому спілкуванні (здебільшого, разом із російською) – 23%, у трудових колективах – 10,6%, в офіційно-діловій сфері – 10%. У той-таки час, з українським етносом себе ідентифікують 45,5% одеситів, з російським – 44%, з єврейським – 4%, з болгарським – 1,7%, з вірменським – 0,9%, з молдавським чи румунським – 0,6%, з білоруським, гагаузьким, грецьким, грузинським, циганським, татарським, азербайджанським, польським, німецьким, чеченським, корейським, чеським та деякими іншими етносами – 3,3%. Російську мову назвали рідною 77,5% опитаних одеситів, українську – 16%, інші мови – 6,5% («Українське життя в Севастополі»).

Але ж це дані на початку незалежного життя українців. Власну державність вони виборювали не для того, щоб надовго законсервувати постімперський статус рідної мови. Будь-яка влада – оранжева чи біло-голуба – зобов’язана забезпечити національне відродження українському народові, у т.ч. відродження його рідної мови. Інакше та влада буде йому чужою.

А тепер уявімо собі, як почуватиметься маленький українець, який навчається в окремо взятому класі двомовної школи. У коридорах і на подвір’ї, на спортмайданчиках, навіть у медпункті – російська мова. За українську мову його вже традиційно дражнять. Як його маленькій душі це витримати?! І чи довго він зможе опиратися?.. Психологічний гніт посилюється тим, що самі його вчителі на перервах розмовляють теж нерідною мовою. Бо таке дозволив Конституційний Суд України, який не має зеленого поняття про основи педагогіки, про виняткову роль учителя в масових державних і недержавних школах. Це ж не найманий іноземний спеціаліст для тимчасової роботи на якомусь підприємстві чи в установі. Це загальноосвітня школа з навчально-виховним процесом, де найперший приклад подає вчитель-вихователь! І, на жаль, наші високі культурні діячі та опозиційні партії не завдали собі клопоту оскаржити це некваліфіковане рішення у міжнародних судах.

Українській державній незалежності вже виповнилося двадцять років, тож настав час нашій владі в особі президентів і прем’єрів одзвітувати, яких успіхів у національному відродженні досяг українець під її орудою в тому ж Запоріжжі, Луганську, в Одесі…, якої популярності і ваги там набула його мова.

 

Олекса Палійчук.

МАЙСТРИ ПОЛІТИЧНОЇ ВИШИВКИ

Які ж бувають несподіванки! 27 травня 2011 року в програмі "Шустер Live» виступав Віктор Ющенко. Зізнаюся, спочатку слухати його не хотів. Пам’яталося, як нещодавно на 5-му телеканалі він безпорадно вимахував руками і трусив пальцями, так нічого і не сказавши нового. Але дедалі враження змінювалося: наш  третій Президент показав неабиякі знання з історії України, назвав усі поразки нашої національно-визвольної боротьби у ХХ столітті та їхні головні причини, зробив правильні узагальнення і висновки. Навіть слушно заперечив на доволі ввічливий аргумент нардепа від ПР В.Олійника щодо Харківських угод, наголосивши на непорушній пріоритетності безпеки України.

Впадало у вічі те, що найгорластіших критиків з боку ПР, які могли б поставити у незручне становище Віктора Андрійовича, в студії С.Шустера вже не було: вони вчасно перебігли на телеканал «Інтер» до Є.Кисельова. Не було потреби заперечувати промовцеві комусь і з табору націонал-демократів, адже йшлося про цілком очевидні з безпекового погляду речі, та наші демократи не могли не помітити теж очевидного: заради чого плететься сама «канва», щó на ній вишиватимуть і хто тут буде головним антигероєм. Отож Віктор Андрійович  перебував у надзвичайно сприятливих для себе умовах, чим уповні й скористався.

А от ми, прості українці, маємо про що спитати третього Президента України. Скажіть, Вікторе Андрійовичу: коли ви перераховували всі країни з колишнього соціалістичного табору, які успішно захистили свої безпекові інтереси, коли ви ставили їх нам за приклад, – чому не згадали про ту різницю між діями їхніх керівників та українських, у тому числі вас особисто? Адже ви мали з кого брати приклад, починаючи з Томаша Масарика. Отже, незаперечна і ваша вина у наших безпекових негараздах.

За таких комфортних умов студії ви нещадно розкритикували Юлію Тимошенко та її газові контракти, не забувши сказати, що призначили її Прем’єр-міністром тому, що вона була людиною Майдану, тобто мала широку підтримку в народі… Та хто ж, як не ви, Вікторе Андрійовичу, без усіляких серйозних причин звільнив Юлію Тимошенко, незважаючи на ту народну підтримку та її добру роботу, яку самі незадовго до звільнення відзначали? Хто, як не ви, цим звільненням легковажно штовхнув Ю.Тимошенко на особисті перемовини з Кремлем? Уже звільнена, без статусу вищої державної особи, вона намагалась уникнути переслідування з боку російської Генпрокуратури. Відтак, щó б не стояло за тими газовими угодами, зрозуміло одне: якщо там є вина Ю.Тимошенко, то є і ваша, пане Ющенко.

І ще ми просимо вас прокоментувати оновлену 29.05.2011 р. в Цензор.Нет угоду, яку ви уклали з Віктором Януковичем наприкінці 2009 року. В ній серед інших є такі статті:

2. Сторони зобов’язуються уникати у своїй передвиборчій агітації взаємної критики та використати всі наявні можливості для підтримки Януковича В.Ф. у другому турі виборів;

4. Сторони забезпечують висування на посаду Прем’єр-міністра України Ющенка В.А. та позитивне голосування за цю кандидатуру парламентської більшості.

http://censor.net.ua/ru/news/view/108733/yuschenko_i_yanukovich_zaklyuchili_dogovor_o_vzaimodeyistvii_na_nyneshnih_prezidentskih_vyborah_i_posle_nih_dokument_obnovleno

Названу конфіденційну угоду вперше оприлюднив на прес-конференції 25 грудня 2009 Ярослав Козачок – доктор наук, професор, заступник керівника Головної служби з  внутрішньополітичних питань та регіонального розвитку Секретаріату Президента України. Певна річ, він звільнився за власним бажанням.

Сьогодні інтернет-видання знову публікують цю угоду та все довкола неї. Отож, Вікторе Андрійовичу, тут мовчанка уже не вихід: людям треба пояснити власні дії. І бажано, щоб ви промовляли не на зачищеній від опонентів території.

Олекса Палійчук.

 

НЕ ГАНЬБІТЬ УКРАЇНУ!

«У нас на єдиній державно-політичній території насправді дві політичні нації існують. І вони мають достатньо антагоністичні уявлення про своє минуле. Це так би мовити – протистояння по лінії Сталін – Бандера, чи Бандера – Сталін. Це ж абсурдно і жахливо, коли, власне кажучи, фізично давно мертві особи диктують наше сьогодення, тобто активно присутні у нашій сьогоднішній українській реальності. А що ж робити живим? На минулому можна було б домовитися про те, що ми мораторій на минуле запроваджуємо у всій країні, домовляємося, що ми їх, мерців, не чіпаємо, щоб вони в нашому житті не командували» (Ю.Андрухович, ефір 5-го каналу, за інформацією ZIK ).

    Він поставив в один ряд, в одну чергу на забуття Йосипа Джугашвілі (Сталіна) і Степана Бандеру.  Тим самим знову викликав у глядача хвилю обурливих коментарів з одного боку і зловтішних насмішок, навіть похвалу з другого. Після намірів одрізати від України Крим і Донецьк українець мусив проковтнути ще такий від нього подарунок. І знову переконався: далеко не всі письменники та митці, навіть талановиті, можуть безпечно заходити на політичні терени. Туди, де тебе зустрінуть  карколомні скелі та урвища, болотні трясовини. І навіщо в такому разі заходити? …Шоб тільки марно набити собі ґулі чи в ліпшому випадку безпорадно поборсатися?..

    Насправді, в Україні нема двох політичних націй. Є лише громадяни політично більш або менш поінформовані. Є українці, що дозріли до певного рівня національної свідомості, і ті, що тільки дозрівають. Ми, західні українці, теж дозрівали. Бо світогляд у дітей простих колгоспників чи робітників формували не їхні батьки, а вчителі, які виконували обов’язкові настанови КПРС. Назвіть хоч одну школу чи інший навчальний заклад у повоєнній Західній Україні, де б цього не робили. Назвіть хоч одне підприємство, установу чи колгосп, радгосп, де не було керівника-комуніста,  парторга і менших партійних челядників. А скільки всього  членів КПУ налічувала там наша ненька, ви не цікавилися?.. Саме від тієї задушливої влади залежала освіта і трудовлаштування людини, тобто її елементарне існування та розвиток.

    Загалом нове покоління українців почало дозрівати завдяки тим героям Заходу і Сходу України, які в 60-х рр. жертовно підняли ідею визволення України. І та ідея грунтувалася не на порожньому місці: найсвіжішим фундаментом їй слугувала ще недавня боротьба ОУН-УПА, на чолі якої стояли такі провідники нації, як Степан Бандера. Наші нові герої Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл та їхні побратими мали переконливий приклад для наслідування і власного високого чину.

    Авжеж, молоді українці Заходу дозрівали швидше і більшим числом. Вони легше струшували з себе політичне зомбування, бо мали що пригадати з раннього дитинства. А таких спогадів і вражень було немало: якщо не твоя оселя, то сусідська мала безпосередній стосунок до боротьби. І пам’ять про ті події старші люди так чи інакше передавали молодшим. Залишалося тільки задуматися над почутим і пробудити в собі дух Волі. Отож своєю національною свідомістю ми завдячуємо борцям старшого покоління, які до скону боролися за незалежність нашої Батьківщини і передали нам естафету тієї боротьби.  Знову ж таки завдячуємо таким організаторам Великого спротиву, як Степан Бандера.

    Українці (Заходу, Сходу, Півночі і Півдня країни) – один етнічно, культурно й історично сформований народ, отже – одна політична нація, через те має назву: титульна. І всі, хто щиро вболіває за рідну Україну, мають широке поле для роботи, щоб тут чи там допомогти духовному дозріванню українця, передусім – його національному відродженню. Так, є у нас 5-та колона з її вельми активними центрами, що діють за потужної підтримки північного сусіда і намагаються зберегти ба навіть розширити свій колишній панівний статус, але їх аж ніяк не назвеш нацією.

    Історія всіх народів, що боролися за своє визволення, наочно показує, як чужі окупаційні режими з усіх сил намагалися очорнити такі рухи, знеславити і знищити їхніх вождів, стерти про них пам’ять у нащадків. Тим-то сьогодні, коли ми ще зазнаємо потужного тиску з боку північної держави та її креатури на нашій землі, виникає закономірне запитання: пане Андрухович, на чий млин ви ллєте воду?.. Невже досі не розумієте, чого будемо варті ми, українці, якщо ігноруватимемо таких «мерців»?!

    Степан Бандера і вся його родина жертовно поклали хто голови, хто долі на вівтар нашої ВІтчизни. Пропагувати йому забуття в рідному народі нарівні з катом України Сталіним – нечуване святотатство. Це означає поступитися гідністю України, вимкнути її пам”ять, і такого гріха простити не можна. Моя попередня, доволі поміркована і приязна стаття в UNIAN «Ампутація чи лікування?» виявилась потрібною Андруховичу, як зайцеві стоп-сигнал. Ну що ж, нехай біжить, куций, далі… від насущних проблем. Напевне, я прислýхаюся до порад і більше не реагуватиму на його безглузді витівки. Український народ все одно знає і знатиме: Степан Бандера захистив честь і майбутнє України. Він символ боротьби і незнищенності нашого народу.

    Та на закінчення скажу всім андруховичам: годі вже плодити капітулянтські проекти і настрої! Якщо не здатні наступати, то хоч навчіться тримати оборону! Це вам сьогодні мовчазно наказують ті, кого підвішували головою над вогнищем, а вони до загину кричали: «Слава Україні!»; ті, хто стрілявся в криївках, щоб не потрапити у полон; ті, хто посіяв свої кості в сталінських таборах із дерев’яною биркою на голій нозі… Це вам наказує підступно убитий Степан Бандера зі своїми закатованими братами. … Схаменіться! Не ганьбіть Україну!

    І справді абсурдно стверджувати, ніби в нашому суспільстві є «протистояння по лінії Сталін – Бандера чи Бандера – Сталін». За останнім ще ллють сльози жалюгідні купки дідусів та бабусь із підозрілим минулим. Але не треба забувати й Сталіна, щоб не повторювати трагічних помилок. То гіркий досвід не лише для нас, а й для всієї планети. Важко уявити собі історію без розповіді про тиранів. Людство недарма пам’ятає своїх антигероїв.

      Олекса Палійчук.

ШИРОКЕ ПОЛЕ ДЛЯ РОБОТИ

Як і передбачали політологи, Верховна Рада України дружно проголосувала за продовження своїх повноважень. Підтримали цей закон і чимало націонал-демократів. Дехто з них пояснював, нібито за триваліший час опозиціонери зуміють об’єднатися, а нинішня влада встигне розчарувати у собі мало не всіх громадян країни. От лише забули себе спитати, а що – такого варіанту не прокручував мозковий центр їхніх політичних супротивників? Якщо сам Центр зініціював той закон і втілював у житя, то невже був дурніший за них, «свідомих» обранців?.. Ні, практика виборів показує далеко іншу картину.


 Авжеж не всі опозиціонери, що проголосували, були настільки наївні, аби не усвідомлювати, з ким, власне, мають справу. Щоб не знати, як уміють досягати своєї мети ці наполегливі та спритні хлопці.  Тож не один українець собі подумає: а чи не переважив у голові опозиційного депутата чисто шкурний інтерес?.. Бо знайти пояснення своєму вчинку не так уже й складно.


 Кажете, «регіонали» не виконають своєї обіцянки суспільству краще жити вже сьогодні? ...Ага, знайшли залізний аргумент! Вони вже привчають людей до думки, що таке поліпшення швидко не приходить, он, мовляв, у якому занедбаному стані прийняли господарство країни. І, щоб наочно та постійно це показувати, будуть і будуть заарештовувати представників попередньої влади. Отож факт, що 40 голосів од НУНСУ організовано підтримали цей закон, викликáє в громадськості серйозні запитання. Але, припустімо, розрахунок виправдався: правлячу партію через півтора року спіткало політичне банкрутство. «А я ж казав!» – тоді гордовито ударить себе в груди наш «угодовець», але сором’язливо промовчить на предмет, що ж здобуде чи втратить за цей час Україна? Скільки ще поступок Росії зробить теперішня влада?.. Он в Інтернеті вже зарябіли заголовки на зразок «Київ поступився Москві і дозволив забрати половину Азова», де мовиться, що «Україна готова до компромісів у питанні розмежування Керченської протоки. Зокрема, росіяни уже фактично домоглися від Києва відмови від методу серединної лінії. Це означає, що лінія кордону по Азову буде зміщена в український бік." (Відголос.сом).


 Та найбільшим конфузом може стати для «угодовців» інший фінал: використавши подовжений термін, Партія регіонів ще більше укріпиться. І 2012 року вона знову буде збирати коаліцію в парламенті, а 2015 року В.Янукович вдруге стане Президентом України. Але наші патріотичні «стратеги» такого можливого варіанту до уваги не брали. Тим-то, проголосувавши за відтермінування виборів, вони автоматично стали відповідальними за цей відтинок часу, тобто віднині як ніхто зобов’язані стежити за чесною делімітацією і демаркацією кордонів, за збереженням власності нашого народу.


 На тлі усіх цих подій прикрими для українства стають декотрі невдалі мудрації та порівняння наших письменників. Для одного – Україна, мов ящірка: може віддати хвоста (певну територію), щоб урятувати собі життя. І забуває, що в ящірки хвіст відростає, чого не скажеш про втрачені землі. Для другого – наші нещастя є гангреною, і він теж готовий оперувати уражені «органи» Крим та Донбас… Якщо керуватися цим діагнозом, то вже сьогодні треба позбутися навіть Києва. Такому «хірургові» хочеться сказати: чоловіче, якщо тебе іноді опановують хвилини розпачу, постарайся заспокоїтися, не поспішай тиражувати свої страхи у ЗМІ, бо не всі твої слова – перли. Он речники влади, навпаки, зайвий раз продекларують свою політику єдності України і таким чином лише здобудуть важливе для себе очко у боротьбі за народні симпатії.


 Через свою бездержавність Україна і так багато втратила земель із власним етнічним населенням як на Сході, так і на Заході. Але тепер Україна – держава, тому не має права втрачати під жодним соусом. Навпаки, мусить наполегливо розвивати власну силу й авторитет у світі. Всі наші негаразди, якими великими не були б, – не вічні. Українці лише повинні навчитися їх усувати. Не вічні уряди, президенти, а головне – змінюються покоління, і тут кожен із нас має широке поле для роботи. Щоб наших дітей виховував не той чи той сусід, а мати-Україна на грунті цивілізаційних досягнень людства.




 Олекса Палійчук.

Одіозний виклик Україні

Дев’ятнадцять років нашій незалежності. За цей час ми «близько познайомилися» з чотирма президентами. А Україна – досі одна з найкорумпованіших країн у Європі, на одному з перших місць за поширенням СНІДу, туберкульозу, на одному з останніх місць за рівнем соціального забезпечення. Ми щодня декларуємо своє прагнення стати європейською державою, та, скільки б не галасували про це, не зрушимо з місця, якщо не матимемо справді рідного уряду. Того уряду, який щиро вболіває за свій народ і переживає за його престиж у світі. Бо тільки справжній господар і батько з роду-віку найбільше переживав за здоров’я своїх дітей, тягнувся з останніх сил, щоб вони виглядали і почувалися не гірше від інших, дорожив добрим ім’ям свого роду і дому. Він не ховав грошей від сім’ї десь на стороні, мав почуття гідності, відповідальності і сорому.

Але ж як нам, українцям, домогтися такого патріотичного керівництва? Як переконати решту співгромадян голосувати за ревного і відповідального господаря?.. Досі не забуваю слів жінки зі Севастополя, коли йшлося про вибір Президента України: «А зачем нам украинский язык?!» Ото був єдиний її аргумент. Авжеж вона добре знала, що в тому місті їй ніхто не заважав уживати рідної мови, ба більше, й українську, нібито державну, вона там чула дуже і дуже рідко, а от, збурена підлою агітацією недругів наших, укоренилася в такому дрімучому невігластві й несприйнятті української мови взагалі.

То чому ж ця жінка зі своїм скромним світоглядом так думає? Чому наші президенти не подбали про те, щоб розширити її світоглядні обрії, щоб нейтралізувати українофобські бацили не тільки в Севастополі, а й у Сімферополі, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Запоріжжі, Харкові, Миколаєві, Херсоні, Одесі?.. Так, не подбали, бо й самі по-справжньому не набули імунітету проти тієї бацили. Вони з нею давно змирилися, навчилися співіснувати.

Коли у Латвії, де відсоток етнічних росіян становить 28% порівняно з 59,2% латишів, разом з титульними представниками нації агітували за вступ до НАТО ще й свідомі росіяни, теж громадяни тієї країни, то стає зрозуміло, яке там було державне керівництво і яку повсякденну роботу воно з цією метою провадило. А в нас?.. Забувши про власний сором й авторитет держави, «демократично» дозволяли проганяти американський корабель, який зайшов до нас із дружнім візитом.

Жоден із наших президентів не завдав собі клопоту організувати ефективну роз’яснювальну роботу серед українських росіян про те, що тільки національне відродження України принесе їм добробут і справжню демократію. Натомість безтурботно віддавали ініціативу пропагандистам від протилежних сил, що фактично було службовим недбальством у всеукраїнському масштабі. Адже саме від Президента залежала ефективність Генпрокуратури, СБУ та інших правоохоронних органів, а також великою мірою їхнє матеріальне забезпечення як і забезпечення армії, флоту. Хіба можна було українському морякові платити за службу менше, ніж російському в тому ж таки Севастополі?!

Маючи ресурси та адміністративні важелі впливу, саме влада у першу чергу зобов’язана творити і захищати велику національну політику, а не емоційно наснажений поет чи митець, готовий розчулитись від її поодиноких позитивних рухів. І скоро ми побачимо, як сучасна влада відреагує на новий виклик Україні від «братнього сусіда і найважливішого стратегічного партнера», добре нам пам’ятного з історії про Тузлу.

24 листопада ц. р. Верховний суд Російської федерації оголосив рішення про ліквідацію Федеральної національно-культурної автономії українців у Росії – повідомляє інтернет-газета «Трибуна» – таким чином задовільнив відповідний позов Міністерства юстиції РФ. Роботу ФНКАУ Мінюст призупинив ще в жовтні минулого року, але її голова Валерій Семененко, бачте, і далі виступав у ЗМІ та організовував заходи до річниці Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Сам В.Семененко доводить, що ліквідація автономії відбувається незаконно, що він точно виконував приписи Мінюсту, бо виступав по радіо вже як приватна особа, оскільки вийшов зі складу організаторів конференції, присвяченої пам’яті жертв Голодомору. Але і Тверський суд Москви, і Мосміськсуд відхилили скаргу ФНКАУ (Кореспондент.net).

Зауважмо: російські правові органи не висунули вимогу звільнити В.Семененка як голову ФНКАУ, а гамузом ліквідували все громадське об’єднання, тобто наочно показали справжню причину і мету російської влади. З цього приводу народні депутати Лілія Григорович, Володимир Карпук та  Андрій Парубій звернулися до Міністра іноземних справ України Костянтина Грищенка з вимогою викликати посла РФ в Україні Михайла Зурабова, вручити йому ноту протесту і зажадати пояснень. «У той час, як Україна розширює обсяги вивчення і застосування російської мови, – пишуть вони, – РФ ліквідовує залишки національно-культурних громад українців у Росії. Адже українці в РФ, як і росіяни в Україні, – перші за числом національні меншини» («Заvтра»).

Протестна нота і пояснення, звісно, потрібні, але чи співмірні вони з тим, що зробила Росія?.. «Пояснення» завжди знайдеться. Тут адекватно відповісти має українська влада, якщо вона претендує на такий статус. Не менш важливо і те, як на це зреагують інші депутати, громадськість України, зокрема вже традиційні наші речники від народу.

І чому наші відповідальні органи та високі особи не били на сполох минулого року? Чому тоді не звернули увагу громадян України на це рішення російського Мінюсту?.. Може, й допомогли б своїм єдинокровним братам, а так… проковтнули, прокліпали як завжди і тим заохотили свого сусіда до ще радикальніших дій.

Олекса Палійчук.

Хто має каятися?

«Отож, наші предки примусово русифікували угро-фінів… Тому, здається, прийшов час нашому народові покаятися перед росіянами, головну біологічну основу яких складають угро-фінські племена, - за кривди заподіяні нашими князями». (Роман Ревчук. «Покаяння перед угро-фінами», «Українська правда»).

Такого висновку дійшов автор названої публікації і навіть навів коментар з УП: «Следовательно, русичи (украинцы) русифицировали угро-финнов. Русификация, которая была насильственной, воспитала таких же насильников. Вот они и пришли к учителям повторить их подвиги..." Не заперечуючи вартості статті Романа Ревчука, я все-таки вважаю за необхідне висловити відмінні погляди  на декотрі історичні процеси і дещо додати в межах означеної теми. Для цього долучу окремі свої думки, висловлені раніше в періодиці та в Інтернеті.

Спочатку розберемось, якою мовою розмовляли давні українці. Певна річ, не писемною давньоруською, не церковно-слов’янською і не мовою радимичів та в’ятичів, які прийшли «від ляхів» із власною слов’янською мовою. То що за мова побутувала у наших предків-русичів?.. Нагадаємо: на питання "Як говорили в Київській Русі?" історик другої половини XIX — початку XX  ст. В.Ключевський відповідав: "Так, як го­ворять малороси". І це казав почесний академік Петербурзької академії наук, який розглядав історію Росії з позицій російського егоцентризму.

Член-кореспондент Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності М.Максимович теж не сумнівався, що говір руських князів тотожний говорові сучасного мало­руського селянина Київщини. А ось висновок В.Ягича — доктора філософії у Лейпцизькому та доктора слов'янської філології у Петербурзькому університетах, професора чотирьох університетів, першого історика української філологічної науки: "У Києві ХІ—ІХГУ століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу" (Українська мова. Refine.org.ua).

    Які ж фактори смертельно загрожували мові угро-фінів? Може, слов’яно-фінський койне?.. Ні, він був лексично обмежений, починав із примітивного товарообміну, у своєму асиміляційному просуванні досяг небагато і легко поступився тюрксько-татарській мові з монгольською компонентою. Койне був набагато слабкішй від нашого суржику, бо обіймав неспоріднені мови. Хоч дехто й перебільшував його силу. Але то були такі перебори, за яких «…лапти — это тоже чисто финский атрибут: славяне никогда лаптей не носили, а носили только кожаную обувь — тогда как все финские народы носят лапти».

    Не опанувала місцеве населення і чужа йому церковно-слов’янська мова — давньоболгарська з домішкою чехо-моравської. Подібне відбувалося й на території Київської Русі: наші предки не перейшли на рідну мову Рюриковичів та їхніх варязьких дружин, так само не взяли собі для спілкування церковно-слов’янську мову, хоч вона їм була набагато ближчою, ніж угро-фінам.

На мою думку, мовний гріх київських князів, зокрема Юрія Довгорукого й Андрія Боголюбського полягав у тім, що вони підтримували зрозумілу для себе мову колонізаторів — радимичів і в’ятичів та, вірогідно, використовували їхніх представників для посилення свого контролю над тубільцями. Нав’язати ж угро-фінським селянам якусь іншу мову прибулий князь, може, й намагався, але без успіху: надто малими за чисельністю були його почет  і — не завжди рідномовна — дружина.

Становлення офіційної мови Московської держави відбувалося повільно і важко. «Ибо язык Московии был скуден на славянскую лексику,— писав російський лінгвіст І.Улуханов («Русская речь», №5, 1972).— Круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI—XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики».

Але не можна погодитися з тими, хто вважає російську мову цілком штучним продуктом, навіть називає її другим есперанто. Прихід племен «від ляхів» багато що означає і пояснює. Радимичі та в’ятичі, що компактно оселилися на нових землях, поступово опанували мовну ситуацію в країні. Їхня усна мова виконала роль станового хребта в затяжному творенні національної російської мови, що у свою чергу зумовило наближення ділової та літературної мови до живої розмовної. Аналогічний процес наближення відбувався і в Україні до її живої розмовної мови.

   Зрозуміло, гріхом не називають зовнішні позитивні впливи, що сприяють розвитку і збагаченню мови. Як писав російський літературознавець і лінгвіст-русист, академік АН СРСР В.Виноградов, «…резко усиливается влияние на славянский язык украинского литературного языка, подвергшегося воздействию западноевропейской культуры и пестревшего латинизмами и полонизмами. Юго-Западная Русь становится во второй половине XVII в. посредницей между Московской Русью и Западной Европой… Украинский литературный язык раньше русского вступил на путь освобождения от засилья церковнославянских элементов, на путь европеизации. Там раньше развились такие литературные жанры, как виршевая поэзия, интермедии и драмы. Там острее и напряженнее — в борьбе с насильственной колонизацией — протекал процесс национализации славяно-русского языка. Юго-западное влияние несло с собою в русскую литературную речь поток европеизмов».

Так, долаючи старокнижні традиції, приказно-адміністративну мову, під впливом України та Європи взагалі, це зробила саме вона, природна слов’янська мова радимичів і в‘ятичів, бо, як уже доведено, ніякої спільної давньоруської мови окремо для українців, білорусів та росіян не було. Як не було і «спільної колиски трьох братніх народів». Насправді то був штучно збиваний драбиняк — віз, куди ревнителі різномастих імперій запихали українця, білоруса і москвина та кожного разу везли до якоїсь «пресвітлої мети».

Сьогодні може викликати тільки сміх колись нав’язуване згори і повторюване місцевими пристосуванцями твердження, ніби мови цих «виколисаних» родаків і дружбанів утворилися аж у XIV—XV століттях. Та, навіть забувши про історичні джерела, тільки за допомогою простої логіки можна довести, що відмінні синтаксичні та фразеологічні форми, самі лексеми так швидко не утворюються. Бо що для мови два століття?.. Це коли прадід Іван може сказати правнукові, що розмовляє з ним тією ж мовою, що й Іванів прадід. За тогочасних комунікацій такі серйозні масові зміни були просто неможливі. Проникати могли тільки окремі слова. Двомовність (а не  синтез мов!) могла виникати лише десь на пограниччі або у спільних поселеннях. Навіть розділені державними кордонами, русичі-українці зберегли свою рідну мову з властивими для себе діалектними прикметами.

Доказом того, що угро-фінів асимілювали все-таки осілі серед них радимичі і в’ятичі «з роду ляхів», є незаперечна спорідненість російської мови з польською. Насамперед це форма інфінітива: «видеть — widzieć», «ходить — chodzić»; дієслівні форми минулого часу: «видел — widział», «ходил — chodził»; прикметникові суфікси без м’якого знака: «Новаковский — Nowakowski», «королевский — królewski»; майже однакова вимова багатьох слів, як от: «хлеб» — «chleb», «есть» — «jest», «каждый» — «każdy»; наявність близьких за вимовою та значенням «утро» і «jutro»... Навіть «язык» і «język» означають одне поняття.

Очевидно, спільність у російській та польській мовах виникла ще на ранній стадії їх творення, що було зумовлено спільністю походження і проживання їхніх носіїв, в українську ж мову польські слова як неологізми потрапляли значно пізніше, вже після її сформування. Відповідно у польську мову потрапляли українські. То був цілком взаємотворчий процес, правда, пізніше не взаємо-пропорційний, оскільки проникнення польської мови в українську посилювали асиміляційні дії Речі Посполитої, так само як російську мову жорстко запроваджувала в Україні Російська імперія, потім — СРСР.

Наявність власної та збереженої слов’янської мови у прийшлих племен підтверджують і їхні нові топоніми, в т.ч. похідні від обсценної лексики. На цю тему читай статтю «Запрошення до подвигів» на сайті paliychuk.ho.ua в розділі «Статті».

Якби наші предки-русичі справді асимілювали угро-фінів, то сьогодні в Росії розмовляли б і писали українською мовою. Та й сама країна мала б інше обличчя. Тож варто погодитися з висновком, що «Происхождения русского языка и украинского можно понять через этнические процессы. На территории России первые славяне появились относительно недавно. Это вятичи и радимичи в центральной России, и словены в Новгороде» <Meta>.

Спочатку вагоміший, вплив північно-західного регіону (Новгорода, Пскова і Полоцько-Смоленщини) на російське мовотворення згодом не витримав тиску з боку московського центру. Як зауважив Лев Успенський, «Если бы лет сорок назад где-нибудь возле Великих Лук, завидев замурзаного парнишку на деревенском крыльце, вы окликнули его: «Вань, а ваши где?», вы рисковали бы услышать в ответ что-нибудь вроде: «Да батька уже помешáлся, так ён на будвóрице орёт, а матка, тая шум с избы пáше» (Отец закончил вторую вспашку поля и теперь поднимает огород возле избы, а мать — та выметает мусор из дому).

Отже, мовний гріх тяжіє лише над князями з династії Рюриковичів, що правили у IX—XIII століттях. Та й Рюрики не з нашого кореня, вони самі прийшли до нас як завойовники, тому історична вина українців тут може існувати хіба що в містичному тлумаченні розплати за неї. Справді, чи могли ті князі колись навіть припустити, що підтримувана ними практика витіснення, а то й знищення іншої мови, у майбутньому жорстоко перекинеться на їхню метрополію, на самих нащадків русичів? Що 1729 року буде наказ Петра І переписати в Україні державні постанови і розпорядження з української мови на російську. 1863 року — циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою: "Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії". 1876 року — Емський указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкувати оригінальні твори художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонено також сценічні вистави, читання та друкування текстів до них українською мовою, про що Н.К.Садовський скаже: «Тридцятимільйонному народу вирізали язик».

Будуть і такі паскудства: 1888 року — указ Олександр III "Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами". 1970 року — наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою навіть із питань української мови та літератури. 1983 р. — андроповська Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури й директива колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки.

Про ті та інші злочини можна докладніше прочитати на веб-сторінці Народного Руху України http://www.nru.org.ua/print/?id=4497&t=news або у праці академіка Григорія Півторака «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов» http://litopys.org.ua/pivtorak/pivtorak.htm в інших дослідженнях.

А тепер настав час для простого запитання: ну, то хто має каятися і перед ким?

Олекса Палійчук.

Територія політичногоь бруду і хамства

В уяві творчої людини іноді це викликає картину з брудною клоакою, в якій копошаться, сичать, лаються і злісно кидаються один на одного якісь химерні істоти з людськими обличчями. Вони називають себе політиками, їхня мета – влада будь-якою ціною.

Брудні прийоми у конкурентній боротьбі за вплив на виборця використовують мало не всі політичні партії в Україні та за її межами. У нас він уже встиг набути доволі специфічного колориту. Через те наші телеглядачі так часто стають свідками грубих випадів того чи того політика в бік опонента. Для цієї ролі партії призначають, як їм здається, найбільш войовничих і стійких своїх «бійців». Але насправді публічний ефект усе рідше виправдовує сподівання. Глядачеві ці «шоу» вже набридли, і він почав щедро чіпляти на «телегероїв» глузливі епітети на зразок «відьма», «скажений», «чорнорота», «біснувата», «дятел» тощо.

В усіх випадках рівень такту завжди визначався рівнем культури політика, де б він не виступав – по радіо чи в телеефірі, у пресі чи Інтернеті. Хамство нікому й ніколи не додавало авторитету. І це аксіома на всі часи. Нинішній етап розвитку суспільства вимагає набагато вищої моралі в оцінці політичної ситуації чи дій конкретної людини, обгрунтованішого викладу своєї позиції. Саме виваженість і статечність допоможе переконати виборця, а не злісна агресія, на яку той уже має влучну характеристику: «Наче з ланцюга зірвалася».

Певною мірою ці «півнячі бої» стають відразливими з вини самих ведучих С.Шустера та Є.Кисельова. Не так через їхні потурання, як через організаційні помилки. На яку тему оголосити дискусію, кого запросити для участі в ній – вирішують вони. Для цього наші «варяги» мають краще знати українську історію та культуру, рівень авторитету тої чи тої особи в суспільстві.

Іноді поведінка ведучого буває просто неадекватною ситуації. Так, якщо С.Шустер знайшов аргументи, щоб обмежити доволі грубу філіппіку І.Богословської щодо Ю.Тимошенко, то чомусь не знайшов способу зупинити вельми настирливого М.Левченка, який вимагав рівного з Ю.Тимошенко часу на слово: «Я что – мордой не вышел»?.. Для широкої публіки це було навіть смішно: а ти що – теж очолював уряд і сьогодні мусиш відповідати на зливу запитань про його роботу?.. Принаджений на зустрічі самим С.Шустером, М.Левченко зі своїми одіозними висловлюваннями про українську мову раніше слугував йому вигідним тлом, оскільки сам ведучий працював російською мовою. Більше того, С.Шустер навмисне організовував теми, покликані пояснити і виправдати своє незнання української.

Останні публікації в електронних виданнях змусили мене перейти від коментарів до ширших зауважень у бік їхніх авторів чи інтерв’йованих осіб. Тут маю на увазі деякі матеріали про дружину нашого третього Президента пані Катерину Ющенко. Навмисне обмину ту примітивну і малоосвічену «мошкару», яка досі вульгарно обливає її брудом у ЗМІ, найбільше – в Інтернеті, називаючи її агентом ЦРУ або звинувачуючи в розкраданні коштів, призначених на будівництво дитячої лікарні. Зупинюся на публікації у «Фокусі» від 16 липня цього року, де Геннадій Москаль каже, що Катерина Ющенко повинна (переклад – О.П.) «хоча б трішки відсидіти в тюрмі», що їй «треба брати свічку в руки, йти до церкви і стояти на колінах роками, щоб відмолити свою брехню перед суспільством і народом. Такого свинства ще не було за весь час незалежності України».

Цікаво, що скаже Г.Москаль на інформацію про те, що «близько 150 млн. гривень, які фонд Катерини Ющенко «Україна 3000» зібрав для будівництва лікарні майбутнього, знаходяться на рахунку в Укрексімбанку. Ці кошти нікуди й не зникали: раніше були в Трансбанку, де зростали за депозитними ставками. Тепер же укладено угоду на обслуговування з Укрексімбанком. Про це 3 вересня 2010 року розповів в інтерв’ю електронному виданню «Дело» экс-голова правління Укрексімбанку Віктор Капустін. З усього видно, що Г.Москаль сильніший і, може, більш потрібний у захисті чи в контратаці, ніж у нападі. Інакше тільки зашкодить авторитету політичної сили, яку представляє.

Ми можемо мати претензії до самого Віктора Ющенка як Президента України, але переходити на членів його родини, зокрема на дружину – справа далеко не джентльменська. До того ж, нам подобалася перша леді Катерина Ющенко, яка у чужомовному світі зберегла любов до України, до її мови, яка «сама зробила себе» і здобула повагу в американському суспільстві. Я сам чув, як люди пишалися тим, що «наша Катерина може вільно виступати по-українськи та по-англійськи». Скромна та жіночна, Катерина Ющенко є зразковою дружиною і матір’ю, опікується долею українських дітей... Тож які претензії можуть бути до неї?

Ніколи не погоджуся з тими, хто заявляє, ніби Катерина Ющенко мала «значний вплив» на державну політику свого чоловіка і, подумати лишень (!), навіть шкодила Юлії Тимошенко. Вважаю, Юлія Володимирівна сама добре знає, з чиїми впливами на Президента їй доводилось боротися; про це вона не раз казала досить відверто. Так само не погоджуся з Вірою Ульянченко в тім, що «Перша людина, яка дійсно внесла такий розбрід у політичну силу Ющенка, яка була дуже згуртованою, це була Юлія Володимирівна» (ТВі).

Недруги України навмисне поширювали чутки, ніби дружина Президента Катерина Ющенко є агентом ЦРУ. Сподівалися, що у частини населення спрацює примітивний інстинкт психологічного відторгнення «чужачки», а відтак вони зможуть ударити по нашій незалежності та ідеї національного відродження. У такий спосіб вони копіювали для України російський синдром часів 1-ої світової війни, коли в низах ширилися чутки, нібито винуватицею невдач на фронтах є царева дружина-німкеня.

На це можемо сказати лише одне: якби справді спецслужби США були так глибоко задіяні в українські справи, ми сьогодні мали б зовсім іншу політичну картину і владу в країні. Такий підступний план міг визріти лише в нетрях нечистої свідомості злих людей. Він абсурдний вже тим, що Україна не воює з Америкою, а людство значно подорослішало, щоб купитися на нього. Зрештою, Катерина Ющенко – етнічна українка, а ми не росіяни.

Особлива відповідальність за політичне, а відтак і моральне обличчя нашої держави лежить на вітчизняних засобах масової інформації. У погоні за сенсаціями і видовищними конфліктами якраз їхні власники та керівники творять інформаційну територію політичного бруду і хамства в Україні.

Олекса Палійчук.

ПРО ГЕН ВАЛУЄВА ТА УМОВНО-ЇСТІВНІ ГРИБИ

Зовсім недавно всюдисущий речник ПР Михайло Чечетов  оповістив, що 60 відсотків громадян України думають російською мовою. До певної міри, може, воно й так – людська думка схильна пререскакувати у той чи той спосіб словесного вираження. Та пан Чечетов не пояснив, чому таке відбувається. А варто було б.

Століттями цивілізаційна та державна інформація надходила для українця нерідною мовою. Упала на півдорозі і щедро полита кров’ю надія 1917 року: українській мові в СРСР було відведено вторинну, безперспективну роль. То був час, коли наші імениті філологи зніяковіло пояснювали: українська мова цю сферу чи галузь не обслуговує. Що далі, то більше: центральне партійне керівництво розпорядилося вчити російську мову у школах інтенсивніше і в кращих умовах, ніж рідну українську, і таким чином  відверто продовжило політику царату на «обрусєніє края».

А що робить для національного відродження теперішня умовно-українська влада? Скільки засобів масової інформації нашою рідною мовою відкрили умовно-українські олігархи?.. О, вони так зримо асоціюються з умовно-їстівними грибами, які успішно освоїли щедру українську землю.

Але найбільше нас вражає прем’єр-міністр Микола Азаров. Наперед винесемо за дужки економічне питання: припустімо, цей калузький «варяг» справді може навчити українця, як треба господарювати. Але чому він так одразу взявся боротися з українською мовою? Інший на його місці або виконував би свої немилі обов’язки, тобто якось відроджував би мову аборигенів у їхній нібито незалежній державі, або хоч уникав би цієї дражливої для себе теми.

Ні, пан Азаров хоче більше. Він воліє бачити Україну в такому мовно-правовому полі, де б ні він, ні кожний наступний пошукач високих посад не парився навіть над клаптиком україномовного тексту. Для цього і робить зустрічні кроки вже заготовленому спецпроекту про мови в Україні.

Так пан Азаров скасував обов’язковий іспит з української мови при вступі до аспірантури та для отримання ступеня кандидата наук, запроваджений Кабміном Юлії Тимошенко, відмінив розпорядження її Кабміну про розвиток Українського козацтва. Не проти волі Азарова його міністр Д.Табачник скасував державний іспит з української мови для бакалаврів і молодших спеціалістів, ліквідував Сектор сприяння освіті рідною мовою у Міністерстві освіти і науки України.

Іноді можна подумати: невже пан Азаров отримав у спадок той зловісний ген Валуєва, який колись наробив стільки шкоди Україні?

Олекса Палійчук.

КОЛИ "ХВОСТИ" НЕ ВІДНОВЛЮЮТЬСЯ

Нещодавно відомий український письменник, критик і політолог Микола Рябчук дав інтерв’ю журналістові Олександру Вільчинському, в якому досить цікаво розповів про себе та охарактеризував нинішню політичну ситуацію в Україні («Ящірки, яким шкода позбутись хвоста, позбуваються голови». Інтернет-видання ZAHID.NET).

Думки широко ерудованого культуролога стануть особливо цінними для молоді, що сьогодні опинилась у вирі бурхливих політичних течій, жорсткого протиборства корпоративних та особистих інтересів. Вони допоможуть зорієнтуватися у невпинному потоці словоблудної фальші, за якою ховаються експансіоністські підступи наших далеких і близьких «заклятих друзів».

Але не всі сентенції М.Рябчука можна прийняти беззастережно. Насамперед маю на увазі його тлумачення позиції Юрія Андруховича: «Ящірки, яким шкода позбутись хвоста, позбуваються голови. Це, як мені здається, все, що хотів сказати своїм землякам Юрій Андрухович». Ідеться про інтерв’ю письменника Ю.Андруховича інтернет-виданню UNIAN «Якщо переможуть помаранчеві, то Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися».

Оскільки ми теж висловлювали власну думку щодо названого інтерв’ю у веб-статті «Ампутація чи лікування?», вважаємо за потрібне серйозно заперечити: годі! Годі віддавати «хвости»! Вже відмовилися від згадуваних самим же М.Рябчуком Холмщини, Берестейщини, Кубані, Курщини і Воронежчини… То, може, час навчитися захищати свої «хвости»? Бо вони, на відміну від хвостів у ящірок, не відновлюються.      

Погоджуємося з М.Рябчуком, що у перемозі В.Януковича «за великим рахунком, провина лежить на всіх, на кожному з нас», але здивовані тим, що він поважає п’ятивідсотковий вибір «противсіхів»… На його думку, «це чесний вибір, хоч, можливо, й дещо наївний. Це все-таки вибір свідомих громадян, а не феодальних підданих».

 Такий вибір можна зрозуміти, але аж ніяк не поважати, тим більше, автор сам його називає політично хибним. Творці проекту «Проти всіх» мали конкретну політичну мету: відволікти найбільш незадоволених виборців од голосування за радикальних кандидатів, тобто нейтралізувати їх у найпростіший та найдоступніший спосіб, а також хотіли очолити сам процес. На це вони не пошкодували ні пропагандистських зусиль, ні грошей. Бо стати кандидатом у президенти можна було тільки сплативши 2,5 мільйона гривень. Дати їх міг той, хто мав певний інтерес, вельми далекий від пересічних «противсіхів», хто егоїстично хотів використати обурення частини виборців, спрямувавши його у  певне русло.

 Отож поважати результати такої «риболовлі», певна річ, не варто, хоч би як майстерно не було замасковано сіть. І чи можна назвати цей вибір свідомим, якщо тебе організаційно та психологічно до нього підготували, підвели?.. Так, панівна свідомість в обмеженому колі осіб тут була, і її виразник зіграв роль, що мало чим відрізнялася від ролі технічного кандидата.

Нову владу в Україні Микола Рябчук не називає владою росіян, і в цьому полягає його власна тверда позиція, що унеможливлює будь-які міжнаціональні конфлікти. Свою думку він висловлює чітко і безкомпромісно: «Якщо називати речі власними іменами, то у березні в нас відбувся державний переворот і владу захопила гримуча суміш напівкримінальної олігархії з наймафійнішого, найсовковішого, найтоталітарнішого реґіону та московської аґентури, пов’язаної насамперед із ефесбешно-ґеерушним нафтогазовим бізнесом. У культурному плані це влада колонізаторів, причому не росіян, як дехто вважає, а «креолів», тобто колоністів і їхніх нащадків, а також аборигенів, асимільованих у «вищу», «білу», як їм здається, мову й культуру і просяклих глибокою ненавистю та зневагою до власних «чорних», себто неасимільованих одноплемінників (неосвічених україномовних аборигенів вони глузливо називають «колхозом», «быками» або «жлобами»; натомість освічених люто ненавидять як «нациков», «свидомитов», «бандер» та «националистов»).

Таку політичну оцінку хтось визнає за об’єктивну, хтось заперечить, але віддамо належне: автор з нею не ховається у словесах, не лукавить і дає читачам серйозний привід для роздумів. Тим більше, сьогодні  державна незалежність України, її демократичні здобутки дозволяють нашому громадянинові знайомитися з  різними політичними поглядами, самому аналізувати їх і робити належні висновки. Та в жодному разі ні я, ні ти не сміємо забувати про свої патріотичні обов’язки, про завдання берегти єдність і гідність народу, його ідентичність у культурі, мові та моральних принципах.

Олекса Палійчук.

АМПУТАЦІЯ ЧИ ЛІКУВАННЯ?

«Якщо ще колись станеться таке диво, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то потрібно буде дати можливість Криму і Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, тому що сьогодні їхні люди сидять при владі в Києві. Але я майже не вірю в те, що помаранчеві коли-небудь прийдуть до влади " (UNIAN).

Не подумайте, що цю думку висловив якийсь українофоб. Ні, то сказав якраз патріот, наш популярний письменник Юрій Андрухович в інтерв’ю Оксані Климончук. Думку відразу ж підхопили інші інтернет-видання і понесли у світ до мільйонів читачів.

Який викид щедрості! – здивується десь далеко стороння людина. А хтось ближчий і здивується, і вельми втішиться: о, нарешті самі шароварники визнали, що заковтнули не своє! Може, й похвалить автора. Одначе той має свій аргумент: «Я ніколи не підраховував спеціально, але, як то кажуть, на око - наш проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад сімдесят відсотків. Тобто була б така міцна проукраїнська більшість у парламенті, міцна проукраїнська влада і західний вектор був би поза дискусій».

Дати можливість відокремитись – насправді означає віддати Росії. Тут і захотілося втрутитись: так-так, ви-но почніть, пане, знову віддавати – це комусь вельми сподобається, і на черзі постануть Дніпропетровськ, Харків, Одеса... (а є ще західні сусіди!). Бо, відомо, апетит приходить під час їди, бо ніякого швидкого розмежування в ментальності наших громадян не відбудеться. Росія недарма віками розселяла в Україні свій етнос. До того ж, не забувайте: в названих регіонах є ще й українські села, де живе наша культура і певною мірою історична пам’ять. Перефразувавши Тараса Шевченка, скажу: «Ви на сторожі коло НИХ поставте слово!». А щодо Криму зокрема, де проживає близько півмільйона українців, то врахуйте ще історичну пам’ять татар: вони зовсім не хочуть повертатися до Росії. От лише українців там стало менше: з 1989 по 2001 рік їх число скоротилося на 2,4 відсотка.

Кажете, віддати… та ми вже, як той казав, навіддавалися – на всі боки. Не буду тут перераховувати втрачені землі з українським етнічним населенням і тим самим викликати у когось гіркоту від поразки, а в когось радість від перемоги. Лише додам: берегти треба також безлюдні території. Он сьогодні Румунія вже почала розвідувальні роботи на дільниці нафтогазоносного Черноморського шельфу, яку відсудила в України, бо наші високовладні «лохи», укладаючи угоду раніше, погодились винести «за дужки» спірне територіальне питання. Тим часом ця угода була конче необхідна якраз Румунії: вона тоді рвалася до НАТО і ЄС.

Для подальшої нашої розмови вважаю за потрібне навести деякі офіційні дані щодо проблемного Донецького регіону. За Всеукраїнським переписом 2001 року, на Донеччині українці складали переважну більшість населення – 56,9%. Українську мову вважали рідною 24,1% населення області, що на 6,5 відсоткового пункту менше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 74,9%. Порівняно з минулим переписом населення цей показник збільшився на 7,2 відсоткового пункту. 41,2% українців вважали рідною мову своєї національності, російську – 58,7%, іншу – 0,!%. І 98,6% росіян вважали рідною мову своєї національності, українську – 1,3%, іншу – 0,1%.

Отже, тут бачимо не лише наслідки вікового імперського гніту, а й неефективність нашої «незалежної» влади з самого початку, коли за якихось два роки показник рідномовних українців зменшився на 6,5 відсоткового пункту. Одначе навіть ці показники наочно переконують нас у наявності оптимістичної перспективи, альтернативної державній чи офіційній двомовності, тим більше, повному зросійщенню Донбасу або виокремленню його з України. Маю на увазі вже випробуване в інших країнах національне відродження, що обов’язково означає натуралізацію зросійщених українців на їхній історичній Батьківщині, повернення їм рідної мови тощо. Базові умови для цього достатні – слово за державою.

Не обійшов увагою письменник і роль Президента Віктора Ющенка: «…в результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він узагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто навіть настільки компромісний, об’єднавчий варіант не спрацював». З приводу цього можу зауважити: Віктор Ющенко сам дозволив таким себе зробити. Як я вже не раз наголошував, так буває завжди, коли супротивника не перемагаєш, а тільки дражниш, коли своїми мікродозами насправді робиш корисне йому щеплення проти української національної ідеї.

З донецькими «друзями» В.Ющенко тільки ще не родичався – настільки мав люб’язні стосунки, а от системно і постійно з регіоном не працював. Іноді його президентство виглядало як аматорське заняття, коли не хочеш і знати, що тобі замилюють очі, коли віддаєш супротивникові ініціативу, коли зникає почуття обов’язку. Напевне, багатьох нас неприємно вразило повідомлення про те, що 17 квітня 2008 року учні Донецької гімназії №70, ошатно вбрані, в урочистому хвилюванні кілька годин марно прочекали на Президента, який мав провести для них важливий урок, побесідувати з випускниками. Як зазначає Kompromat.ua (переклад – О.П.), «Прогулявши урок з євроінтеграції, Віктор Ющенко скоротив своє відставання від графіка і розпочав Всеукраїнську нараду «З любов’ю і турботою про дітей: рік національного усиновлення» із запізненням на 2 години». Далі Президент відвідав спортивний стадіон, де пробув «рівно 7 хвилин. Після чого сів за кермо, запросив до себе в машину Ріната Ахметова і поїхав на високій швидкості. Зі стадіону Президент з Ахметовим виїхали близько 18.00. З Донецька Віктор Ющенко вилетів близько 21.00. Де перебував глава держави три години по закінченні офіційної програми візиту в Донецьк?.. За інформацією джерел «Острова», цей час Віктор Андрійович прогостював удома в Ріната Леонідовича».

Зважаючи на безсумнівний патріотизм, літературний талант і незалежну світоглядну позицію Юрія Андруховича, я можу прийняти лише як фігуральний вислів його твердження: «Бо ж не може насправді претендувати на кращу долю народ, який воліє стояти раком на городах замість того, щоб читати книжки»… Так, українці сьогодні мало читають, але не через городи. Завдяки тим городам вони себе годують. І не вина пересічного українця в тім, що на його душу мало припадає книг. Росіянин, хоч і перебуває в ліпшому становищі, більше від українця не читає, але він має державну традицію і не таку владу, як ми протягом 20 років. Якщо вже піднімати українців з «городів», то не надовго і для куди більших подвигів.

Думки Юрія Андруховича прозвучали в супроводі цікавих рефлексій, викликаних політичними подіями в Україні, а також деяких історичних узагальнень, оригінальних метафор, але не з усіма ними можна погодитися. Заперечуючи йому, я, проте, знаю: наш письменник не має нічого спільного з особами, що навмисне запускають у народ провокації з надією, що ті приживуться і почнуть зомбувати людські голови. Юрій Андрухович не такий: він просто помилився. Замість того, щоб вирішити проблему, він захотів її позбутися в ось такий інстинктивний спосіб. Замість лікування він обрав ампутацію. Схоже, не витримали нерви.

Коли йдеться про захист наших національних інтересів, ми ніколи не повинні привселюдно висловлювати свої страхи, сумніви, безвихідь, готовність поступитися. Пригадую, як Леонід Кравчук колись безпорадно розводив руками на тему перебування російського Чорноморського флоту в Україні: а як ми, мовляв, його виведемо?.. Така демонстрована світу безпорадність в устах Президента не додає авторитету ні йому, ні очолюваній ним країні. Бо є міжнародні суди, є зрештою сама ПОЗИЦІЯ, співмірна твоєму статусу.

Як ми вже звикли поступатися!.. Поступилися ядерною зброєю, вітчизняним іменем у громадянських документах, національними інтересами, правом на самостійні рішення і людське життя… Одне слово, поступаємося державною незалежністю і власною свободою. Але, що важливо, поступається не український народ, поступається завжди його владна верхівка. У тім ви самі переконаєтесь, якщо порозмовляєте на цю тему з українцями Сходу і Заходу.

У відвертих зізнаннях Юрія Андруховича я бачу щирий біль за долю України, в основному почуваюся його однодумцем, але пораду ось так «відокремлювати» вважаю наївною і небезпечною.

Олекса Палійчук.

ДЕЩО ПРО АМБІЦІЙНИЙ СВЕРБІЖ ТА ДУЕЛЯНТІВ

Наближаються місцеві, а згодом чергові вибори до Верховної Ради України, і наші комуністи занервували: опитування показують, що 3-відсотковий бар’єр вони можуть не подолати. Це зрозуміли і «регіонали» – теж занепокоїлися: хтозна куди відійде частина червонопрапорних симпатиків, може, навіть до О.Тягнибока? І донецькі, не ликом шиті, хлопці дозволили комуністам піти погуляти по електоральних угіддях, набрати рейтингового жирку. Навіть дозволили сучасним ленінцям посварити себе пальчиком. Ще й підіграли їм – свого пальчика вийняли з кишені: но-но! Можемо тепер без вас обійтися. У нас    є «тушки».

Та на магістральному напрямку ті й ті міцно обнялись, як побратими: за всяку ціну треба «завалити Юльку». Для цього навіть вигребли газову справу, і тут… аж присвиснув пролетаріат із близьким до себе людом: як так – забрати у держави й віддати олігархові?! Та що там якісь дрібні юридичні закарлючки, якщо за той газ Москві уже заплачено, і платив не Фірташ! Чому комуністи не захищають  інтереси держави? Тож якраз прем’єр Ю.Тимошенко повертала їй громадське майно, а якщо продавала, то дуже дорого. Що сталося з комуністами?! Чи не дарма вони себе так називають?.. Бо ж тільки облудно піаряться: то націоналістів проклинають, то проекти законів подають, наперед знаючи, що їх ВР не схвалить, скажімо, про повернення смертної кари, націоналізацію цілих галузей господарства… Тим-то, як у казці зі щасливим кінцем, перестає впливати на людей войовничий пафос вождя КПУ П.Симоненка.

Ось так помилилися коаліційні стратеги, невдало для себе протиставившись тій самій Юльці в дуже важливій і вразливій для всієї України справі з мільярдними коштами. Ця операція ПР була наперед для неї програшна. Бо попри рішення будь-яких судів чи прокуратур народ лишився цілком на боці лідера БЮТу. І за таких атак вона може не хвилюватися за свій рейтинг, що б там не показували замовні опитування та скільки б її депутатів не обернулися на «тушок» (справді, «народ скаже – як зав’яже»).

Всебічний пресинг на лідера БЮТу в ЗМІ, покликаний затюкати і знищити найбільшого критика й політичного конкурента ПР, досі не дає бажаних результатів. І не дасть: надто хибна практика застосування примітивних, властивих лише для тоталітарних режимів, методів та прийомів. Адже сьогодні неможливо втримати інформацію лише в однополярному варіанті. До того ж, ПР випускає в ефір надто багато власних творців «ведмежих послуг», що викликають у слухача зовсім протилежний ефект. Публіку вже дратують обличчя постійних, визначених владою тлумачів, їхні агресивні наскоки і бойові пози, передбачені виверти-відповіді. Сьогодні людям подавай не словесну еквілібристику, а реальну доказовість, що вимірюється у матеріальному еквіваленті поліпшення їхнього життя.

Так, Юля Тимошенко може не хвилюватися за свій рейтинг і тоді, якщо донеччанин М.Левченко казатиме, що українська мова годиться лише для фольклору. Якщо недалекоглядний депутат В.Колісниченко з трибуни ВР вказуватиме Олегові Ляшку на його минуле ув’язнення і, закономірно, там же почує у відповідь про минулі ув’язнення В.Януковича. Якщо той самий В.Колісниченко стає рупором партії і на шкоду їй бореться з Інститутом національної пам’яті. Якщо знову ж таки В.Колісниченко на КДБешний лад влаштовує виставки проти ОУН-УПА, провокуючи тим самим український люд на зустрічні звинувачення. А таких є чимало, і сьогодні вже їх не сховати. То невже нова влада не розуміє, що реанімація минулого розбрату аж ніяк не консолідовує українське суспільство, до чого вона сама так голосисто закликає?

Юлію Тимошенко не вдасться відтіснити на маргінеси, якщо нову владу представляє Міністр освіти і науки Д.Табачник, який безсоромно фальсифікує історію України, запевняючи, що для українців «обмеження в Австро-Угорщині були жорсткіші, ніж у Росії». Який твердить, що «…галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане». Який у своїй книжці "Утиный суп" по-украински" натхненно фантазує на тему війни Західної України зі Східною, де, бачте, «индустриальный восток Украины сокрушит заробитчанский Запад в гражданской войне». І видає наслідок: «… на пространстве от Дона до Карпат не осталось ни одного носителя мовы, а шароварно-трембитная культура перешла в разряд археологических». Безглузда й аморальна, ця особиста «вендета» Д.Табачника українському народові триває.

Авжеж, слово не горобець, вилетіло – не піймаєш. Д.Табачнику вже не відхреститися від негідних вчинків. Але наступним своїм висуванцям на високі посади ПР має упорядкувати мізки і дисциплінувати язики – на користь собі та її лідеру. Відомо, почет робить короля. Тут Президентові і власних помилок вистачає: нелегко опанувати всі ті ритуали й приписи потрібного для його нового статусу етикету.

Юлії Тимошенко не загрожує забуття, якщо сотні зовнішніх і внутрішніх полюцерів день у день вульгарно ображатимуть її в Інтернеті. Якщо для цькування зумисне дібрано ці, розраховані на невибагливі вуха, випади типу «Капітальман» та «Григян», галахічна єврейка… А  хоч би єврейка, то що – це великий гріх? Он в Австрії 13 років поспіль федеральним канцлером був єврей Бруно Крайський; французи не шукають єврейського коріння у свого президента Ніколя Саркозі… Таке на офіційному рівні було б можливе і в повноцінній європейській державі Україні, але не в тій, що потворною калікою дибає за посестрами з роздвоєним, як у гадюки, язиком. Не в тій, де повсякчас визріватиме і наростатиме боротьба з таким каліцтвом, де не вщухатиме ненависть українця до новітніх компрачикосів. …Напевне, щоб до такої демократії прийти, нам судилося спочатку отримати «щирих українців» Януковича та Азарова.

Певного дискомфорту і шкоди Юлії Тимошенко ПР завдає лише своїми діями на розкол опозиції за вивіреним принципом «розділяй і пануй». Справді, тут розрахунок безпомилковий. Амбіційний свербіж у нашому класичному виконанні прокидається вже автоматично і спрацьовує напрочуд ефективно. «Де три українці, там два гетьмани»,– всі ми про цей прикрий, мало не родовий ґандж знаємо, а от позбутися його не можемо, як наркотику. На кожному відтинку свого історичного шляху знаходимо собі для цього виправдання. Як завжди, забуваємо про різницю у ваговій категорії потенційних союзників, про реальний внесок у спільну справу кожного.

І вже той чи той національно-свідомий пан хоче, аби Слон зменшився до розмірів цапа та, як цап, поводився; щоб, наперекір силам тяжіння, Земля оберталась довкола Місяця. Бо тільки він, Богом обраний стратег, найкраще бачить українську біду і знає, як із неї славетно вийти. І не полишить своєї гонорової позиції навіть на короткий вирішальний час – уперто, затято, принципово. Та зовсім не хоче подумати, ким і в якій дірці він опиниться, якщо справді «завалять Юльку».

Така от сьогодні вималювалась картина, де владний та опозиційний політики запеклими дуелянтами танцюють у своєму нескінченному поєдинку. Бо перший ігнорує права другого, а другий цього не прощає. Час від часу вони ще тлумачать один одному про те, що в цивілізованих країнах влада і опозиція працюють разом.

Олекса Палійчук.