Мене не
дивує, чому за проспект на честь Степана Бандери не проголосував Гордон,
скоріше здивувало б, якби він проголосував "за". Але я дивуюся з коментарів окремих наших
істориків, які з упередженням поставилися до рішення Київради. Хоча є цілком
діалектичне пояснення їхній позиції: авжеж над усіма ними досі тяжіє есесерівське
минуле. Адже не таємниця: вони професійно "дозрівали", вони писали
свої дисертації під впливом панівної тоді ідеології та часто на догоду їй. Що
там казати, дипломну роботу студент не міг захистити без посилання на класиків
марксизму-ленінізму.
Тяжкі умови, в яких тривалий час перебувала Україна, та її нинішні труднощі позначилися навіть на оцінках декотрих зарубіжних аналітиків, вивівши їх також на обережні позиції. Одвічне застереження, що виникає в мозку першопроходця і яке той успішно долає, в очах слабкішого гено-і психотипу може викликати несприйняття, заперечення і навіть «професійний» осуд.
Нині ці історики помітно відстають у своїй сміливості від більшості пересічних українців, особливо молоді. Навіть іменитий фахівець, який кращі роки прожив із власним цензором у голові, сьогодні не може бути безапеляційним авторитетом для сучасника, який усвідомлює, що його назви вулиць і майданів – це вектор у майбутнє країни. Недарма кажуть: як човна назвеш, так він і попливе. А щодо тієї "частини" киян (і не лише киян), у яких ця назва викликатиме кислу міну, зауважу одне: вони залишаться при власних "бубнових" інтересах, скільки б ви їм не догоджали своїми компромісами (читай поступливістю). Їх не для того переселяли в Україну, щоб підтримувати наше національне відродження. Принаймні чекати на їхню толерантність доведеться довго.
Отож, панове українські історики, не лийте воду на чужий млин, бо недруг охоче вхопиться за ваші «професійні» висновки. Та все одно – з вами чи без вас – ми неухильно рухатимемося вперед. Бо знаємо: якщо хочемо розвинутися у повнокровну країну та державу, мусимо одразу ставити на своєму шляху чесні та виразні віхи.
Тяжкі умови, в яких тривалий час перебувала Україна, та її нинішні труднощі позначилися навіть на оцінках декотрих зарубіжних аналітиків, вивівши їх також на обережні позиції. Одвічне застереження, що виникає в мозку першопроходця і яке той успішно долає, в очах слабкішого гено-і психотипу може викликати несприйняття, заперечення і навіть «професійний» осуд.
Нині ці історики помітно відстають у своїй сміливості від більшості пересічних українців, особливо молоді. Навіть іменитий фахівець, який кращі роки прожив із власним цензором у голові, сьогодні не може бути безапеляційним авторитетом для сучасника, який усвідомлює, що його назви вулиць і майданів – це вектор у майбутнє країни. Недарма кажуть: як човна назвеш, так він і попливе. А щодо тієї "частини" киян (і не лише киян), у яких ця назва викликатиме кислу міну, зауважу одне: вони залишаться при власних "бубнових" інтересах, скільки б ви їм не догоджали своїми компромісами (читай поступливістю). Їх не для того переселяли в Україну, щоб підтримувати наше національне відродження. Принаймні чекати на їхню толерантність доведеться довго.
Отож, панове українські історики, не лийте воду на чужий млин, бо недруг охоче вхопиться за ваші «професійні» висновки. Та все одно – з вами чи без вас – ми неухильно рухатимемося вперед. Бо знаємо: якщо хочемо розвинутися у повнокровну країну та державу, мусимо одразу ставити на своєму шляху чесні та виразні віхи.
Олекса
Палійчук.
Немає коментарів:
Дописати коментар