понеділок, 28 грудня 2015 р.
четвер, 17 грудня 2015 р.
неділя, 6 грудня 2015 р.
середа, 28 жовтня 2015 р.
субота, 24 жовтня 2015 р.
понеділок, 7 вересня 2015 р.
понеділок, 31 серпня 2015 р.
субота, 29 серпня 2015 р.
четвер, 27 серпня 2015 р.
середа, 26 серпня 2015 р.
вівторок, 25 серпня 2015 р.
середа, 19 серпня 2015 р.
субота, 15 серпня 2015 р.
понеділок, 10 серпня 2015 р.
неділя, 9 серпня 2015 р.
субота, 8 серпня 2015 р.
четвер, 25 червня 2015 р.
понеділок, 8 червня 2015 р.
ПЛЯМА ЛИШАЄТЬСЯ
Не сумніваюся, більшість українців підтримує призначення Міхаела Саакашвілі Головою ОДА. Справді мають надію на досвід й енергію цього знаменитого грузина. Але наш доброзичливий «Міша» як справжній друг України не зможе заплющити очі на зухвалий виклик Україні в центрі Одеси – горезвісний пам’ятник Катерині II.
Відомий натхненник-будівничий цього «монумента» пан Гурвіц уже «робить кола» довкруж новопризначеного Голови, та чи пощастить йому сподобатися, поки що невідомо. Нагадаю: Катерина II – природжена німкеня Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ – увійшла в історію нашої країни як нещадна кріпосниця, убивця свого чоловіка, непристойно хтива перелюбниця.
З приводу цієї споруди на території незалежної України багато українців мають недвозначні запитання до нашої влади та її служб, у першу чергу до Генпрокуратури: вас те не обходить?.. Як можуть народи світу вважати нашу державу українською повноцінною з такою плямою на її обличчі? А також запитання до політичних партій, до іменитих діячів науки й культури, до журналістів: теж будете повноцінними українськими патріотами, якщо змиритеся з цією ганьбою?..
Якщо комусь бракуватиме інформації, тобто аргументів:
Ст. «Зухвалий виклик Україні»
Відомий натхненник-будівничий цього «монумента» пан Гурвіц уже «робить кола» довкруж новопризначеного Голови, та чи пощастить йому сподобатися, поки що невідомо. Нагадаю: Катерина II – природжена німкеня Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ – увійшла в історію нашої країни як нещадна кріпосниця, убивця свого чоловіка, непристойно хтива перелюбниця.
З приводу цієї споруди на території незалежної України багато українців мають недвозначні запитання до нашої влади та її служб, у першу чергу до Генпрокуратури: вас те не обходить?.. Як можуть народи світу вважати нашу державу українською повноцінною з такою плямою на її обличчі? А також запитання до політичних партій, до іменитих діячів науки й культури, до журналістів: теж будете повноцінними українськими патріотами, якщо змиритеся з цією ганьбою?..
Якщо комусь бракуватиме інформації, тобто аргументів:
Ст. «Зухвалий виклик Україні»
Олекса Палійчук.
пʼятниця, 15 травня 2015 р.
понеділок, 27 квітня 2015 р.
ЧАС ЛІКУВАТИ РАНИ
Велике за значенням і навдивовиж містке поняття «національне відродження». Без його практичного втілення будь-яка визвольна революція принесе лише прикрі розчарування. Це означає, що статус незалежності зобов’язує нас, громадян, не чекати організаційних ініціатив од своєї влади, а самим і на всіх ділянках суспільного життя очищатися від шкідливих для національного організму нашарувань.
Розглянемо тут лише деякі наші завдання у царині рідного слова. Почну з першого визначника нашої ідентифікації «українець». Він чітко вказує, до якого народу я належу, але про це нема згадки ні в моєму паспорті, ні в державному документі про народження моєї дитини. Той, що успішно «пробігає крізь дощові крапельки», позбавив щойно народженого незалежного українця його найпершого і найголовнішого імені. Пригадую, колись, у радянські часи, я зустрів одного підполковника у відставці; він білорус, його дружина українка, але обох своїх синів вони записали росіянами… Такі були гримаси московського інтернаціоналізму. Повноцінна влада незалежної України вже з перших кроків розпочала б реєстраційну натуралізацію своїх громадян, як і їхніх прізвищ, аби вчорашній Матвієнков міг з гордістю сказати: «Я українець Матвієнко, Щербаков – я українець Щербак».
Тривале панування сусідів на наших землях залишило нам не тільки суржик в усному мовленні, а й помітні рани в літературній мові. Природно, коли неологізми збагачують нашу мову разом з появою нових предметів, нових абстрактних понять, але іншомовне слово не має витісняти з ужитку наше рідне з тим самим значенням. Наприклад, нема жодної потреби вживати полонізм «кревний», якщо є власне слово «кровний» чи писати «костьол», «костьольна», якщо маємо широковживані слова «костел», «костельна». Тут від латинського castellum поляки утворили свою назву храму, а українці – свою. В нашому сусідньому селі, крім православної церкви, був ще польський костел, та ми, православні, скільки пам’ятаю, називали його тільки «костелом», що вже казати про греко-католиків. А в Києві пишуть «вулиця Костьольна», наче та вулиця у польському місті. Отож треба розбиратися, де і що писати.
Те ж стосується і наголошення. Прикро, коли іменитий доктор філології визнає слово «корисний» лише з наголосом на другому складі, тобто за російськомовним аналогом «полєзний». Тим часом західні і східні українці такого наголосу не знали. Інша справа – «корИсливий», що може утворюватися і від слова «кОрисний», хоч мені доводилося чути й «корислИвий». Тут я швидше погоджуся з такими рекомендаціями: «ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ! Деякі слова мають подвійний наголос: байдуже, завжди, корисний, мабуть, первісний, помилка, простий… Порушення акцентуаційних норм української мови виникає через уплив інших мов, зокрема російської, та місцевих говірок» (ШКОЛЯР. НАГОЛОС. ВИДИ НАГОЛОСУ). http://lessons.com.ua/nagolos-vidi-nagolosu/ Правда, окремі словники ще подають подвійний наголос для іменника «користь», але не більше. Зазначу: маю заперечення щодо наголошення "помИлка". Вважаю, тут має бути лише "пОмилка", у множині – помилкИ. Очевидно, вплинула «ошибка».
Ще інший доктор філології виступає в «ЛУ» з мовними порадами, але сам у заголовку своєї замітки закликає щось там «не путати» в значенні «не плутати». Мені, вихідцеві з села, який знає, що путають і стриножать коней, а не поняття та слова, доводилося не раз подовгу сперечатися на цю тему з окремими київськими редакторами. Але, що приємно, нарешті наші офіційні консультанти з культури мови правильно розрізнили поняття «плутати» і «путати».
Наше слово «питати» в сусіда набрало значення вельми жорстокого розпитування (катування), і декотрі невибагливі українці вже почали казати «питки». У багатьох наших церквах чуємо «тайна вЄчєря», а його разом із християнством сусід перейняв од нас у звучанні «вечЕря», от лише вимовити по-нашому не міг, так само «райські кущІ» обернув на «кУщі», «калачі» – на «кулічі», як і слова «нАймити» – на «наймІти», «намисто» – на «моністо», «нікчемність» – на «нікчьомность», «дитЯтко» – на «дІтятко», «недотепа» – на «нєдотьопа» тощо. До речі, всі ті церковні та інші запозичення наочно засвідчують, як давно виникла українська мова.
Сповзання на перекручені сусідом наші власні слова, а також невиправдана чужомовна лексика завдають відчутної шкоди нашій рідній мові, часом ускладнюють роботу вітчизняним фахівцям. Так, мене досі дивує, чому наша еліта не поділилася, а віддала сусідові рідне слово «границя» і натомість узяла собі французьке «кордон». Тепер же не обійдеться без термінів «пограничний рівень», «погранична психіатрія», «нервово-пограничні розлади» тощо. Слава богу, нездоланною фортецею для сусіда лишилася наша «паляниця», і це вселяє надію. А щоб те чарівне слово «надія» обіцяло нам не надто далеке майбутнє, мусимо добре усвідомити: настав час лікувати рани. Але нам доведеться довго лікуватися, якщо українські журналісти і далі для означення загального імені ґвалтуватимуть чужомовний штамп «Сидоров-Петров», або коли україномовний ведучий не перестане випендрюватися з такими «знахідками», як «ребята», «вобшем», «канєшно».
Шановні пані та панове, дорогі друзі! Якщо ваш родич або знайомий каже на матір своєї дружини «тьоща», якщо недовчений або «глухуватий» журналіст вживає непотрібну кальку чи неправильне відмінкове закінчення, допоможіть йому пригадати рідне слово.
Олекса Палійчук.
субота, 18 квітня 2015 р.
субота, 14 березня 2015 р.
четвер, 12 березня 2015 р.
четвер, 26 лютого 2015 р.
вівторок, 24 лютого 2015 р.
У ТУРБОТАХ ПРО ВЕЛИКИЙ ДІМ
Щойно вислухав релігійну
радіолекцію про «дім» у найширшому понятті цього слова. Тема, звісно, потрібна:
українці мають молити Господа Бога, щоб той дарував благословення їхній
Вітчизні, та й самі повинні триматися купи, тобто дбати про єдність свого Великого
Дому – України. І тут лектор цілком доречно навів приклад із жариною, яка
швидко гасне на самоті, от лише його тон і темп були вже до оскоми
«втокмачливі», відверто межували з дратівливою настирливістю. На цей предмет
організаторам таких передач треба добре подумати, адже мета у них не цвяшки у
дерев’яні дошки забивати, тож мають усвідомити: більше переконує мудрість, яка
любить розважливий, статечний тон.
Авжеж турбота про Великий Дім починається з
турботи про власний дім, про власну родину, але тут лектор обрав аж ніяк не
позитивний приклад. Вчинок блудниці з Єрихона, яка переховувала ізраїльських
вивідників, яка зрадила рідне місто і такою ціною зберегла життя своїй родині,
заслуговує тільки на осуд, а не на схвалення. І вже не так важливо, чому вона
це зробила: зі страху, як описує Біблія, чи, може, за винагороду, – зрада
дістає одну оцінку – презирство.
Ізраїльтяни здобули місто. «І
зробили вони закляттям усе, що в місті, – від чоловіка й аж до жінки, від юнака
й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, – усе знищили
вістрям меча». На превеликий жаль, натхненники багатьох релігійних рухів не
враховують освітнього рівня сучасника, його нині широкого доступу до інформації
і тим самим лише сприяють вибрикам вульгарного атеїзму серед населення.
Насправді Бог не може належати якомусь одному народові і бути лише йому
союзником. Якщо на полі бою зійшлися у протиборстві дві армії, то даремне кожна
з них молить Бога про перемогу. Як не сьогодні, то згодом неодмінно переможе
ідеологія, що проповідує совість, бо саме вона визначає напрям еволюції нашого
виду.
Сучасна людина знає: не всі біблійні тексти можуть слугувати прикладом
або повчанням. І правило завойовника, який нищить «усе, що дихає», має назавжди
канути в Лету. Інакше у світі не перестануть палити живцем, розпорювати животи
і відрубувати руки. Це мають добре запам’ятати проповідники всіх віровчень
незалежно від того, працюють вони за покликанням чи тільки за гроші.
Олекса Палійчук.
вівторок, 17 лютого 2015 р.
"ПИРОГІВ" ЧИ "ПИРОГОВЕ"?
«Пирогів» чи «Пирогове»?.. Оскільки істина дорожча від наших інтересів та амбіцій, варто взяти до уваги такі аргументи.
Передусім: село виникло раніше, ніж музей, тож і мало отримати присвійний прикметник середнього роду, а не чоловічого. Слово «хутір» в історії цього поселення не згадується, та й самотній хутір навряд чи прославився б своїми знаменитими пирогами. Навіть за умови, що те село завдячує своєю назвою якомусь козакові на ймення Пиріг, воно все одно отримало б назву (чиє?) «Пирогове». Зовсім не звертаємо уваги на викручену російськими чиновниками потвору «Пірожов» із короткої назви «Пирогівка». Ця колись зручна для вжитку форма нагадує мені «Шоломку», яку часто почуєш сьогодні з уст мешканців київської вулиці Шолом-Алейхема.
Аналогія з назвами «Київ», «Харків», «Львів» тут не годиться, бо в ті часи за високим «штилем», тобто на офіційному рівні, вживали слово «град», а не «місто», через те назвами стали присвійні прикметники, утворені від іменників чоловічого роду. Зішлюся на текст: «Крім Холма, Данило Романович "і інші гради будував проти безбожних татар" 5. Серед "градів", тобто міст-фортець, побудованих як заслін проти ординських завойовників, були Данилів, названий на честь самого Данила Романовича, і Львів, названий, як гадають, ім'ям його сина Льва Даниловича. Подібність цих найменувань підтверджує версію про походження назви Львова від імені князя Льва». (Я.Ісаєвич. «Як виникло місто під назвою «Львів») http://map.lviv.ua/statti/isaevych.html
За тим же принципом (град – город) виникали й назви багатьох інших міст на закінчення «-ів». Певна річ, найбільше таких назв отримували села, першоосновою яким слугували іменники чоловічого роду, що вказували на маєток, хутір, острог, наділ, клин, вигін, обліг, вирубок, тощо).
Для аналогії тут більше згодилася б назва «Пирогове» на Вінниччині: «Пирогове. Назва мікрорайону пов'язана з прізвищем геніального вченого, педагога, громадського діяча М І. Пирогова, який останні двадцять років життя мешкав у мальовничій садибі Вишня… у самому центрі с. Пирогове (колись село Шереметка)». http://www.toponymic-dictionary.in.ua/index.php?option=com_content&view=section&id=16&layout=blog&Itemid=17 Або: http://vin.com.ua/len%D1%96nskiy-rayon Але за прикладом Києва уже й там почали «очоловічувати» цю назву.
Особливу увагу звертаю на праці нині покійного Архипа Данилюка – викладача Львівського Національного університету ім. Івана Франка, видатного українського етнографа, географа-краєзнавця, лауреата Всеукраїнської премії імені Павла Чубинського, зокрема на його дослідження «Українські скансени. Історія виникнення, експозиції, проблеми розвитку. 4. Хати з усієї України під Києвом». Учений був надзвичайно вимогливий до правопису топонімів.
Олекса Палійчук.
Надіслано до відділу граматики Інституту української мови НАН України 17 лютого 2015 року.
вівторок, 27 січня 2015 р.
СХАМЕНІТЬСЯ!!
Панове українські владоможці! Запевняю вас: чи вийде Путін зі стану «гібридної» війни і застосує авіацію – залежить не від вашої пози. Навпаки, що нижче ви прогнетеся, то більша спокуса виникне у вашого «партнера» вас дотиснути. А тому даремне ви боїтеся бомбити ворожі бронеколони на марші. І ваші оприлюднені страхи такої реакції з боку ворога лише викликають у нього підтвердження, що він обрав правильну тактику: залякати боязливого супротивника, щоб досягти бажаної мети – передусім нейтралізувати його авіацію та наповнити Донбас потужною зброєю. Клюнувши на ці хитрощі та пусті обіцянки, ви позбавили Україну єдиної технічної переваги, що вона мала над агресором у «гібридній» війні. Дрібніші причини вашої поступливості не беру до уваги.
Так само даремне ви боїтеся відповідати на вогонь із території РФ. Далі - замість того, щоб очистити від ворога підступи до аеропорту в Донецьку, ви ганебно дозволяли йому обшукувати наших бійців, які йшли на допомогу «кіборгам». З мінімальною стрілецькою зброєю ця «допомога» легко оберталася на жертви під постійними ворожими артобстрілами.
Своєю пасивною обороною ви поступилися ворогу ініціативою та оперативним простором і, як наслідок, втратили частину вже відвойованої кров’ю території. Як швидкр ви забули, що наш народ захищав на Майдані свою гідність!.. І доки вам люди будуть тлумачити: чи піде далі Путін – залежатиме від сили нашого опору, не лише від позиції ЄС і США Ви це не розумієте чи удаєте, що не розумієте?.. Схаменіться!!
Олекса Палійчук.
пʼятниця, 23 січня 2015 р.
НЕВТІШНІ ПІДСУМКИ
Минає рік нашого життя без олігархічно-мафіозної влади, очолюваної Януковичем. Дехто з нинішньої опозиції навіть закидає, що за його режиму було значно ліпше жити, мовляв, і Крим був у складі України, і Донбас не повставав. Але мовчить про те, що вся Україна уже катастрофічно втрачала перспективу, втрачала свою незалежність, наприклад, Путін міг заборонити кишеньковому президентові України укладати асоціацію з ЄС. Край такій ганьбі і поклав Майдан-2, який захистив гідність українського народу. Як же ми скористалися здобутками своєї перемоги? Як несе ту естафету гідності наша нова влада?.. Розглянемо тут найперше за значенням для будь-якої країни питання територіальної цілісності.
Те, що Кремлеві не сподобається втрата контрольованої України, можна було передбачити зі стовідсотковою ймовірністю. Правда, усі можливі його провокації ще не уявлялися нам картиною прямої анексії, але що сталося, те сталося. От лише покірну здачу Криму аж ніяк не можна виправдати підготовкою країни до всебічного опору ворогові. Як ми переконалися, на Сході ми теж повелися не кращим чином. Відсутність чітких наказів та суворого контролю за їх виконананням призвела до того, що ворог і тут зумів узяти ініціативу та оперативний простір у свої руки. Тим часом в Інтернеті на всі голоси звучали заклики переловити організаторів антиукраїнського шабашу по дорозі на нічліг. Зроби це вчасно, і – Гиркін нічого не вдіяв би зі своєю півсотнею озброєних зайд. Але бездіяльність Києва на тлі енергійних зусиль противника породжувала зневіру в центральній українській владі та лише розкладала правоохоронні органи на місцях,
Українцям нічого не лишалося, як усі надії покласти на свого нового Президента. І… ось що сьогодні маємо «в сухому залишку». Путіну, точніше, його окупаційному штабові, вдалося перевести українські перемовини з Женевського формату на Мінський і, давши їм маргінальний статус, на цілий порядок знизити увагу світу до своїх відносин з Україною. Ту ж мету відведено й маневрам в Астані. Одначе мінські обіцянки нашому президентові переслідували ще ціле коло важливих для Кремля завдань, і з-поміж них завдання нейтралізувати нашу авіацію. Хай і невелика чисельно, вона, проте, була здатна ефективно знищувати цілі колони бронемашин та живої сили противника впродовж усього кордону з Росією, чого на етапі т.зв. гібридної війни не могла застосувати сама Росія. Зрозуміло, інакше як будеш твердити, що події на Сході – то винятково внутрішні проблеми України, і хто повірить, що бойові літаки та військові льотчики – теж досягнення місцевого ополчення.
Задум Кремлеві вдався. Тимчасово завдаючи своєму противникові менше втрат, але не послаблюючи агресивного тонусу й наступальності, він, мов досвідчений рибалка, тримав на злегка натягненому гачку свою здобич, дожидаючись, доки вона виб’ється із сил та припинить опір. У той час цілі колони військової техніки і воєнспеців, солдати всіх родів військ безперешкодно сунули з Росії на нашу землю. В Донбасі вже розгортали комплекси ПВО, авжеж для боротьби з нашою авіацією на випадок, якщо «укропи» схаменуться. Всі наші волання до ЄС і США лишалися малоефективними і, може, не вартими для них особливої уваги через нашу власну, напрочуд дивну інфантильність. Ба, могли й остерігатися: дай цим невдахам добру летальну зброю, а завтра, дивись, вона разом із полоненими опиниться в руках енергійних сепаратистів!
А що на те каже наш Президент?.. Надто суперечливі сентенції чуємо з його вуст? Нібито ми вже такі сильні, що здатні дати відсіч будь-якому ворогові, то, навпаки, воєнного розв’язання конфлікту на Сході України нема. Якщо нема, то втрачає сенс і весь воєнний опір, усі потуги на зміцнення і розвиток наших Збройних Сил, принаймні в найближчі роки. Тоді логічно запитати: на яку холеру вам потрібна високоточна заморська зброя? Щоб нею бавитися?.. Цим запитанням, очевидно, перейметься і наш солдат. Бо такі вже особливості людської психології: воля головнокомандувача, ступінь його готовності сповна виконати свій обов’язок неодмінно стають відомі всій армії.
То що ж ми отримали в підсумку від перемир’я з лукавим Кремлем?.. А ось що: втратили чимало людей і території, набралися сорому на весь світ, дозволили ворогові безперешкодно наповнити нашу землю своєю зброєю та військами. Залишилося дозволити Путіну виконати вищу фігуру свого агресивного пілотажу – змусити Україну годувати підвладний йому Донбас.
Олекса Палійчук.
Підписатися на:
Дописи (Atom)