ХТО І ЧОГО ХОЧЕ? ПОДУМАЙМО

Дві державні мови в Україні. Що це означає для носіїв тої і тої? Не таємниця: для перших – це юридичне узаконення вередливих забаганок, традиційних лінощів і тепер уже смішної пихи, для других – юридичне узаконення свого каліцтва, відчутної поразки у змаганнях за повноцінну державу і власну гідність. Для перших – право цілком обходитися без української мови, для других – вимога змиритися зі своєю долею. Правда, мені заперечать (і справедливо), мовляв, перші багато втратять, послуговуючись лише однією мовою, бо їхній загал фактично не знатиме жодної іншої мови, а українці, навпаки, додадуть до свого розвитку. Ми є і будемо розумніші, культурніші – скажуть вони. Може, й так, але я вже чую заперечення тих українців, які поціновують свою гідність не нижче світового рівня: то що – будемо потурати чиїмсь забаганкам чи стверджувати повнокровну незалежність українця та його країни? Ми на своїй землі, і ми не гірші від поляка, німця та англійця! Україна не Швейцарія. Дві державні мови в одній країні лише розділятимуть навпіл її суспільство і обіцяють  йому ще більші негаразди.
    Царська, а пізніше радянська Росія навмисне розселяла своїх громадян серед окупованих народів та нав’язувала російську мову як державну, щоб асимілювати їх та закріпити у своїй імперії. Таким чином поширювалася практика, за якої підкорене населення у стосунках із завезеними росіянами мусило завше поступатися рідною мовою. З часом це ставало для нього звичкою, повсякденним правилом. Росіяни сприймали це як належну данину завойовникові, як закономірну перевагу господаря становища і від того сповнювалися почуттям зверхності та пихи. Вивчати українську вони не мали практичної потреби. Аналітики називають це «гордістю раба за свого пана». Подібне бачимо у повісті О.Пушкіна «Дубровский», де кріпосний псар багатого поміщика Троєкурова кидає образливу репліку збіднілому дворянинові Дубровському.
   Двомовність радянська влада офіційно запровадила в УРСР, хоч насправді ще більше посилила асиміляційні процеси, різко обмежила вживання української мови, таким чином позбавивши її перспективи розвитку. Але, на щастя, відбулися епохальні зміни, завдяки яким Україна стала незалежною. Для її громадян велику роль стали відігравати нова періодика й Інтернет. Ніким не обмежений доступ до широкого інформативного простору швидко наближав українця до європейського рівня мислення і світогляду, виховував у ньому почуття національної та особистої гідності. Проте в його країні лишалися співгромадяни, що й надалі хотіли обходитися без української мови, лишалися асимільовані українці, які вже звикли до російської мови, наче до рідної. Назрівала нова стадія відносин в українському суспільстві, яке на більш ніж 70 відсотків складав корінний народ – етнічні українці. Після історичної перемоги на Майдані-2 ті українці вже не хочуть, аби їхня країна писалася на світовому табло історичною невдахою, незугарною калікою.
    Під відвертим натиском недоброго сусіда над українцем нависла нова загроза – привид федералізму. Правда, більшість прихильників цього модного для них гасла не розуміють, що воно означає, але охоче вірять своїм агітаторам, ніби від того заживуть краще. Хоча, якщо розібратися, причин для федералізації нашої країни не було й нема.  Тобто нема причин ділити Україну на державні утворення, кожне з яких матиме власні законодавчі, виконавчі та судові органи. Ось запитаймо себе: за якою ж ознакою будемо федералізувати Україну? За етнічною – ні, бо в Україні всі етноси перемішані та за Конституцією і де-факто рівні; за релігійною – теж ні, бо маємо той самий аргумент. За географією – абсурдно. За історією – не актуально, не перспективно, а відтак нелогічно. Крим уже має автономну республіку. То навіщо пропонувати зайве?.. Хтось не хоче миру в Україні? Комусь вельми нетерпиться нагріти на нашій біді руки?.. Подумаймо.

    Олекса Палійчук.

НЕБЕЗПЕЧНИЙ СИНДРОМ

Його чомусь не помічають психологи у Збройних Силах України, а може, їх там нема?.. Втім, для цього не обов’язково бути фахівцем із психології: небезпека очевидна. Ім’я їй кримський синдром. У військових частинах Криму наші військовослужбовці місяцями звикали не виконувати свого службового Статуту, не захищатися, не стріляти і навіть мали змогу без належного осуду здавати противникові зброю, військову техніку, переходити на бік противника. Були випадки, коли серйозних помилок припускалося й вище командування, наприклад, не дало завчасно наказу вивести кораблі на безпечний зовнішній рейд. Військові частини самі себе ув’язнили, віддавши оперативний простір противнику. Більше того, ця шкідлива практика перекинулася й на материкову Україну, зокрема в найбільш проблемні регіони України.

   Нашу армію розкладала й відсутність військової взаємовиручки, оперативної допомоги, наприклад, Горлівський відділок міліції дві години захищався від нападників, а йому ніхто не допоміг. Наслідок не забарився: противник заволодів приміщенням і територією, тяжких побоїв і наруги зазнав начальник відділку Крищенко. Усе те вкрай негативно впливає на бойовий дух нашого бійця, на його віру в перемогу. Додайте до цього нелогічні накази окремих командирів, які посилали бронетехніку без супроводу піхоти, через що її порівняно легко захоплювали навіть групи цивільних.

   Незважаючи на сумний кримський досвід, головною метою київської влади лишалося показати світові свою терплячість і «виваженість», яка насправді була нічим іншим як руйнівною для армії пасивністю, неправильною стратегією і тактикою, починаючи з головотяпства під час захоплення невідомим загоном кримського парламенту. Тоді в Інтернеті ми читали вигідні для Росії теми на зразок «Програє той, хто вистрілить перший». Це й призвело до того, що на завершення своєї перемоги Путін скаже, мовляв, яка ж то агресія, коли Крим відійшов до Росії без жодного пострілу? За це навіть подякує нашим військовим.

   Зволікання з адекватними контрзаходами не піддається жодному логічному і моральному поясненню. Так, весь світ із подивом спостерігав, як знахабнілі юрби недругів України били, убивали й на коліна ставили наших демонстрантів, що під державними прапорами виступали за єдність України. Проте ця широкомасштабна наруга і приниження чомусь мало турбувала нову владу: вона й далі всі надії покладала на Європу, на США, навіть закликала ввести до України миротворчі сили ООН, буцімто не знала, що такі сили  посилають лише туди, де йде війна, де сама країна чинить збройний опір. Сподівання, що хтось інший буде класти за тебе свою голову, коли ти сам цього не робиш, було не лише наївним, а й аморальним. Тим часом уже чи не весь світ офіційно стверджує право України на збройне наведення порядку в захоплених бойовиками районах.

   На сьогодні склалася парадоксальна ситуація: влада запевняє українське суспільство, що наше військо вже здатне захистити країну від агресора, водночас демонструє великий страх перед його вторгненням, тобто боїться спровокувати його на цей крок, залишаючи й надалі принизливу для себе і руйнівну для всіх наших силових структур пасивну роль «меншого брата». Агресорові того тільки й треба: он, мовляв, подивіться, яка ненадійна ваша влада, яка слабка та недовговічна ваша держава, до того ж, у нас більше платять… Щодо оплати, мусимо сказати відверто: тут спостерігаємо дивовижну тупість, якщо не злочин, владних верхів із самого початку. Як можна було українському військовому платити менше, ніж російському?! Адже в тому самому Криму вони служили поруч, адже особовий склад наших ЗС постійно скорочували!..

   Не додає оптимізму й позиція декотрих наших військових авторитетів, які ще недавно енергійно критикували владу за фатальні помилки в Криму, а тепер і самі воліють терпіти – «не провокувати» Росію на агресію. І наче в унісон появляються нові «страшилки»: якщо вб’ють 100 чи 200 «протестувальників», Росія вже точно введе свої війська в Україну. Жахлива, руйнівна, для українського народу пошесть «непротивлення злу насиллям» загрозливо поширюється Україною, ганьбить нашу державу, знекровлює її силові структури. Що ж, коли не можна застосовувати зброю супроти озброєних диверсантів та їхніх найманців, нехай наші силовики беруть вербові гіллячки та йдуть до них з мирними пропозиціями. Хоч можуть бути і несподіванки. Якось гурт місцевих доброхотів помахами гіллячок та мирними вигуками привітав Олександра Македонського, але той не був у настрої і наказав усіх їх перебити.

   Страх вистрелити в озброєного нападника, гіпертрофований страх за власне життя у того, хто зобов’язаний захищати зброєю інших, належать до фобій, які лікують психіатри і психологи, але де їх стільки взяти? Лишається тривала наполеглива робота з людьми, яку буде змушений організувати майбутній Президент України.

   Олекса Палійчук.