ПРО ГЕН ВАЛУЄВА ТА УМОВНО-ЇСТІВНІ ГРИБИ

Зовсім недавно всюдисущий речник ПР Михайло Чечетов  оповістив, що 60 відсотків громадян України думають російською мовою. До певної міри, може, воно й так – людська думка схильна пререскакувати у той чи той спосіб словесного вираження. Та пан Чечетов не пояснив, чому таке відбувається. А варто було б.

Століттями цивілізаційна та державна інформація надходила для українця нерідною мовою. Упала на півдорозі і щедро полита кров’ю надія 1917 року: українській мові в СРСР було відведено вторинну, безперспективну роль. То був час, коли наші імениті філологи зніяковіло пояснювали: українська мова цю сферу чи галузь не обслуговує. Що далі, то більше: центральне партійне керівництво розпорядилося вчити російську мову у школах інтенсивніше і в кращих умовах, ніж рідну українську, і таким чином  відверто продовжило політику царату на «обрусєніє края».

А що робить для національного відродження теперішня умовно-українська влада? Скільки засобів масової інформації нашою рідною мовою відкрили умовно-українські олігархи?.. О, вони так зримо асоціюються з умовно-їстівними грибами, які успішно освоїли щедру українську землю.

Але найбільше нас вражає прем’єр-міністр Микола Азаров. Наперед винесемо за дужки економічне питання: припустімо, цей калузький «варяг» справді може навчити українця, як треба господарювати. Але чому він так одразу взявся боротися з українською мовою? Інший на його місці або виконував би свої немилі обов’язки, тобто якось відроджував би мову аборигенів у їхній нібито незалежній державі, або хоч уникав би цієї дражливої для себе теми.

Ні, пан Азаров хоче більше. Він воліє бачити Україну в такому мовно-правовому полі, де б ні він, ні кожний наступний пошукач високих посад не парився навіть над клаптиком україномовного тексту. Для цього і робить зустрічні кроки вже заготовленому спецпроекту про мови в Україні.

Так пан Азаров скасував обов’язковий іспит з української мови при вступі до аспірантури та для отримання ступеня кандидата наук, запроваджений Кабміном Юлії Тимошенко, відмінив розпорядження її Кабміну про розвиток Українського козацтва. Не проти волі Азарова його міністр Д.Табачник скасував державний іспит з української мови для бакалаврів і молодших спеціалістів, ліквідував Сектор сприяння освіті рідною мовою у Міністерстві освіти і науки України.

Іноді можна подумати: невже пан Азаров отримав у спадок той зловісний ген Валуєва, який колись наробив стільки шкоди Україні?

Олекса Палійчук.

КОЛИ "ХВОСТИ" НЕ ВІДНОВЛЮЮТЬСЯ

Нещодавно відомий український письменник, критик і політолог Микола Рябчук дав інтерв’ю журналістові Олександру Вільчинському, в якому досить цікаво розповів про себе та охарактеризував нинішню політичну ситуацію в Україні («Ящірки, яким шкода позбутись хвоста, позбуваються голови». Інтернет-видання ZAHID.NET).

Думки широко ерудованого культуролога стануть особливо цінними для молоді, що сьогодні опинилась у вирі бурхливих політичних течій, жорсткого протиборства корпоративних та особистих інтересів. Вони допоможуть зорієнтуватися у невпинному потоці словоблудної фальші, за якою ховаються експансіоністські підступи наших далеких і близьких «заклятих друзів».

Але не всі сентенції М.Рябчука можна прийняти беззастережно. Насамперед маю на увазі його тлумачення позиції Юрія Андруховича: «Ящірки, яким шкода позбутись хвоста, позбуваються голови. Це, як мені здається, все, що хотів сказати своїм землякам Юрій Андрухович». Ідеться про інтерв’ю письменника Ю.Андруховича інтернет-виданню UNIAN «Якщо переможуть помаранчеві, то Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися».

Оскільки ми теж висловлювали власну думку щодо названого інтерв’ю у веб-статті «Ампутація чи лікування?», вважаємо за потрібне серйозно заперечити: годі! Годі віддавати «хвости»! Вже відмовилися від згадуваних самим же М.Рябчуком Холмщини, Берестейщини, Кубані, Курщини і Воронежчини… То, може, час навчитися захищати свої «хвости»? Бо вони, на відміну від хвостів у ящірок, не відновлюються.      

Погоджуємося з М.Рябчуком, що у перемозі В.Януковича «за великим рахунком, провина лежить на всіх, на кожному з нас», але здивовані тим, що він поважає п’ятивідсотковий вибір «противсіхів»… На його думку, «це чесний вибір, хоч, можливо, й дещо наївний. Це все-таки вибір свідомих громадян, а не феодальних підданих».

 Такий вибір можна зрозуміти, але аж ніяк не поважати, тим більше, автор сам його називає політично хибним. Творці проекту «Проти всіх» мали конкретну політичну мету: відволікти найбільш незадоволених виборців од голосування за радикальних кандидатів, тобто нейтралізувати їх у найпростіший та найдоступніший спосіб, а також хотіли очолити сам процес. На це вони не пошкодували ні пропагандистських зусиль, ні грошей. Бо стати кандидатом у президенти можна було тільки сплативши 2,5 мільйона гривень. Дати їх міг той, хто мав певний інтерес, вельми далекий від пересічних «противсіхів», хто егоїстично хотів використати обурення частини виборців, спрямувавши його у  певне русло.

 Отож поважати результати такої «риболовлі», певна річ, не варто, хоч би як майстерно не було замасковано сіть. І чи можна назвати цей вибір свідомим, якщо тебе організаційно та психологічно до нього підготували, підвели?.. Так, панівна свідомість в обмеженому колі осіб тут була, і її виразник зіграв роль, що мало чим відрізнялася від ролі технічного кандидата.

Нову владу в Україні Микола Рябчук не називає владою росіян, і в цьому полягає його власна тверда позиція, що унеможливлює будь-які міжнаціональні конфлікти. Свою думку він висловлює чітко і безкомпромісно: «Якщо називати речі власними іменами, то у березні в нас відбувся державний переворот і владу захопила гримуча суміш напівкримінальної олігархії з наймафійнішого, найсовковішого, найтоталітарнішого реґіону та московської аґентури, пов’язаної насамперед із ефесбешно-ґеерушним нафтогазовим бізнесом. У культурному плані це влада колонізаторів, причому не росіян, як дехто вважає, а «креолів», тобто колоністів і їхніх нащадків, а також аборигенів, асимільованих у «вищу», «білу», як їм здається, мову й культуру і просяклих глибокою ненавистю та зневагою до власних «чорних», себто неасимільованих одноплемінників (неосвічених україномовних аборигенів вони глузливо називають «колхозом», «быками» або «жлобами»; натомість освічених люто ненавидять як «нациков», «свидомитов», «бандер» та «националистов»).

Таку політичну оцінку хтось визнає за об’єктивну, хтось заперечить, але віддамо належне: автор з нею не ховається у словесах, не лукавить і дає читачам серйозний привід для роздумів. Тим більше, сьогодні  державна незалежність України, її демократичні здобутки дозволяють нашому громадянинові знайомитися з  різними політичними поглядами, самому аналізувати їх і робити належні висновки. Та в жодному разі ні я, ні ти не сміємо забувати про свої патріотичні обов’язки, про завдання берегти єдність і гідність народу, його ідентичність у культурі, мові та моральних принципах.

Олекса Палійчук.