Ви ж не флюгери!

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?.. 
                Тарас Шевченко.
 

Це сакраментальне запитання ось уже скільки літ висить в українському повітрі і, на жаль, не зникає. Більше того, воно з особливою силою постало сьогодні, вже в офіційно незалежній Україні. І селянин, і робітник, й інтелігент – кожний по-своєму задумується над ним і в тій чи тій формі реагує, прив’язуючи його до факту відновлення нашої державності.

Що ж дала українцеві незалежність його країни? Який сенс було боротися народові за неї, класти на її вівтар голови кращих своїх синів і дочок?.. Лише для того, аби наплодити стільки власних й інтернаціональних олігархів? І навіть таких глитаїв, які будуть тобі забороняти доступ до рідного лісу і ставка? Бо вони, бачте, вже їх «оформили» на себе… Це що – гряде пришестя нових поміщиків?.. Наша статистика чомусь не рахує або не розголошує даних, скільки бізнесменів творять нові виробництва чи технології, а скільки просто навчилися хапати й привласнювати суспільне майно. І протягом усієї тої «прихватизації» безкарно зловтішається ворог нашої свободи: «А-а, хатєлі нєзалєжності?!»… Наче вона, поки що квола незалежність, винна у всіх нещастях України.

Вісімнадцять років нашій новій державі! За цей час народилося і досягло повноліття ціле нове покоління, а ми, українці, ще й досі бідняки на своїх багатющих грунтах і покладах сировини! Куди не кинь – скрізь бракує грошей. Наче в якомусь похмурому анекдоті, наче якесь прокляття невідступно тяжіє над народом…

Наші законодавці та виконавці навіть не завдають собі клопоту дієво відбивати той глум, якому з усіх боків піддають Україну. Кажуть, на похиле дерево кози скачуть… Але тут є ще й інша сторона правди: не честь України їх турбує, а лише влада і власна користь від неї. Тим-то досі не маємо спеціальних центрів чи служб, які постійно роз’яснювали б населенню, для чого йому потрібна своя держава, і які відбивали б щоденні пропагандистські атаки ззовні та зсередини.

Старорежимні чиновники навіть чисто психологічно не здатні опиратися тиску на свою країну. Вони цього ніколи не робили, навпаки, слухняно виконували вказівки згори. Якщо приходив з Москви якийсь наказ по СРСР, то республіканське відомство лише в окремі його пункти вставляло те, що стосувалося України. Тож звідки було взятися власній ініціативі?!

Політики?.. Ті для впливу на електорат добре навчилися фальшивого запалу, епатажності, навчились удавати шляхетне обурення і мудру розсудливість… Ось, мовляв, подивіться, як ми вболіваємо за долю народу, А тим часом то тихенько, то скандально захоплюють фабрики і заводи, розширюють свої володіння, вибудовують розкішні вілли і справжні палаци. Так звані опозиціонери весь час скаржаться, що їхні політичні противники чіпляються за владу, хоч самі безсоромно й несамовито рвуться до тої влади. Вони готові обмазувати дьогтем і битися за трибуну, мов за батьківську спадщину.

І на тлі такої політичної колотнечі, наче якась проказа, виступає штучно запущена програма боротьби з національним відродженням України. Найкраще це видно з агресивних потуг місцевого владного потороччя не допустити до зросійщених українців рідної їм мови. Чому таке відбувається, чому такий агресивний спротив і навіть упереджувальні «бомбометання» дозволено нашим недругам – серйозне запитання до центральних органів української влади. Та об’єктивної відповіді не почуєте. Бо, як уже мовлено, вище чиновництво – переважно старорежимне. Якщо і допустить у свої ряди когось із молодших, то переважно собі подібних.

Напевне, багатьох із нас подивувавало, як нещодавно Голова ВР України Володимир Литвин вітав донеччан із відкриттям нового стадіону недержавною мовою. Ба навіть у Коростені на фестивалі дерунів не обійшовся без російської. Наче робот, автоматично «перемикався» з однієї мови на іншу теж кандидат у президенти України Арсеній Яценюк. Хоч зверталися до обох них громадяни України, які добре розуміють українську мову. Так особистий приклад, як треба шанувати державну мову, щоразу поступався примітивному розрахунку на прихильність російськомовного електорату.

Але як би добре не відпрацювали риторику, не поставили свої голоси і патетичний порив наші претенденти, глузливої посмішки з боку слухачів їм не уникнути. Всі ті «шпагати» настільки вже відомі і приїлися людям, що їх «плюси» і «мінуси» легко взаємознищуються.

Неважко здогадатися, що мені можуть відповісти названі особи чи схожі на них: вони, мовляв, переходять на російську з поваги до людини, що запитує. Не беручи під сумнів їхню щирість, резонно зауважу: а що – державну мову поважати не треба? Одному – хоч розмовляти нею, а другому – хоч її слухати? Така для обох проблема?.. Ви, промовці, самі ж таким чином показуєте, що наперед розраховуєте на голоси тих, хто не хоче й чути української мови, і запевняю вас: часто помиляєтесь. Не всім нашим російськомовним громадянам українська мова така нелюба. Дехто може навіть образитись: мовляв, я не маю заперечень щодо неї і не настільки тупий, щоб її не розуміти. Можна припустити, що на ці діалоги ще впливає «есесерівська» звичка поступатися російській мові, але ж ... допоки?! Та схаменіться: ви ж не флюгери. Ви повинні мати певну статичність, а отже, й статечність.

Які чиновники, такі політики. Це сполучені між собою «посудини». Тому наша державність сьогодні виглядає, наче та бліда фотографія, яку хочуть закріпити в недопроявленому стані.. А як могло бути інакше?.. Коли щойно народжений незалежний українець уже з пелюшок втратив ім’я свого народу. Авжеж, колишнім радянським ідеологам – адептам російського інтернаціоналізму, що стирав межі та національні відмінності, було дуже легко стерти і запис «українець» у головному посвідченні особи – паспорті. Це лише один із прикладів того, «що маємо».

Одначе всі хочуть мати більше, хочуть жити ліпше, от тільки голосують не завжди розважливо чи осмислено. Пригадую, як 2004 року мені довелося розмовляти на цю тему з уже немолодою росіянкою – мешканкою Севастополя. Вона тоді без роздумів сказала, за кого буде голосувати. На моє запитання, чому не за другого кандидата, відповіла досить показово: «А зачем нам украінскій язик?». Хоч про жодну мову тоді не йшлося. Інші причини цю жінку не цікавили. Так традиційна обмеженість, помножена на лінощі, не дозволяла їй розширювати горизонти пізнання світу.

Наразі невідомо, коли людина її типу дозріє до розуміння, які умови формують життєвий рівень у країні, та будувати ілюзій на цей предмет не варто. Важливо усвідомити одне: про власну державу, про добробут співвітчизників найбільше дбатиме патріот. Саме він пишатиметься славою Батьківщини і відчуватиме палючий сором за її ганьбу. Якщо ми досі поневіряємося по світах у пошуку заробітку, то врешті-решт мусимо розібратися, хто нами керує, хто нам пише закони. Ось чому багато громадян нашої країни вже стояли і будуть стояти перед вибором за що проголосувати: за краще майбутнє чи за свої дрімучі лінощі та звички.

Ставлення до української державної мови – яскравий показник політичної температури в нашому суспільстві, показник його здоров’я. У тому числі це й характеристика вітчизняної еліти, картина її сокровенних інтересів. Як вона сьогодні здійснює національне відродження після багатовікової руїни – не таємниця, тож відповідну їй оцінку вже давно виставив пересічний і непересічний українець.

Так певні традиції, лінощі та розбещеність заважають багатьом нашим співвітчизникам тверезо глянути на нову світову карту і місце на ній України. Заважають навчитися шанувати Конституцію нашої країни, а отже, й державну мову. Цих людей треба ставити у практичні умови, що спонукували б їх зростати інтелектуально й духовно, не шукати нашій державі місця серед калік або на цвинтарі.

Ефективну програму національного відродження може створити і втілювати у життя лише справді національна еліта. Тому вона мусить вибороти владу і провести широку люстрацію. Так, як це успішно зробили інші народи, що недавно визволилися з-під чужого тоталітарного гніту. Але ту еліту ми повинні творити самі та її всебічно підтримувати. Нам усім потрібна мобілізаційна солідарность і воля до перемоги, аби чітко «проявитися» у цьому світі і, можливо, поза ним.

Олекса Палійчук.