Прикмети гріхопадіння

Нещодавно інтернет-видання поширили вибухову інформацію про намір Д.Табачника переписати підручники з історії. Зокрема Ukranews наводить такі його слова: "Я беру підручник для 9 класу з історії. Тут висловлюється думка про те, що на території Російської імперії українці піддавалися неймовірним приниженням і обмеженням. І, водночас, як аксіома говориться про те, що на території Австро-Угорської імперії українці не піддавалися приниженню. Це неправда. Всі ці обмеження в Австро-Угорщині були жорсткіші, ніж у Росії…». Видання додає: «Міністр пообіцяв особисто читати підручники з історії та літератури і з гуманітарних предметів для ВНЗ. Крім того, зміни торкнуться тем ОУН-УПА й Голодомору». 

Безперечно, всі іноземні держави, які володіли чи намагалися володіти Україною, не були щодо неї альтруїстами. Визискування і гніт мали місце як в економічній, так і в гуманітарній сфері. Тож Австро-Угорщина тут не виняток. Але чи ж справді порівняно з царською Росією гніт її був жорсткіший?.. Спочатку навмисне розглянемо це питання з ідеологічних позицій, зовсім відмінних од нелюбих Табачникові націоналістичних, а саме подивимося, що казав на цей предмет вождь комуністів В.І.Ленін. Кого-кого, а цього більшовицького класика пан Табачник аж ніяк не міг обійти, якщо у 1986 р. скінчив Київський держуніверситет ім. Тараса Шевченка за фахом історик, викладач історії та суспільствознавства. Не міг він забути погляди Леніна і коли завідував ідеологічним відділом Київського міськкому ЛКСМ України.
Наші комуністи, очевидно, вже змирилися з існуванням новітніх «експлуататорів», але чи ж погодяться вони з тим, що їхній партнер по коаліції взявся спростовувати висновки «живішого з усіх живих вчителя трудящих усього світу»?.. Бо висновки ті від порівняння з Австро-Угорщиною були аж ніяк не на користь Росії, в якій (ще й у Польщі), за визначенням Леніна, і кріпосне право було найтяжчим, і національна культура українців зазнавала найбільших утисків. Тут, вважаю, нема потреби називати для доктора історичних наук усі ленінські праці, що стосуються соціального та національного становища українців у XIX та на початку XX століття.
Якщо наш історик забув ходульне ленінське визначення царської Росії як «тюрми народів», то нехай згадає препринт 12 Інституту історії Академії наук УРСР (К.Гломозда, О.Павловський – 1989 р.), в складі редколегії якого він сам перебував. Якраз тут читаємо: «Внаслідок буржуазно-демократичної революції 1848-1849 рр. Австро-Угорщина (таку назву дістала імперія у 1867 р.) за рівнем соціально-політичного розвитку певною мірою випередила царську Росію. Це, зокрема, призвело і до того, що, як відзначав Ленін, «…в цілому ряді випадків пригноблені народності, які живуть по окраїнах (Російської імперії – Авт.), мають своїх сородичів по той бік кордону, які користуються більшою національною незалежністю (досить згадати хоча б по західному і південному кордону держави – фіннів, шведів, поляків, українців, румунів)».
У тому ж матеріалі мовиться, що названа революція викликала «як загострення соціальних суперечностей, так і значне пожвавлення національно-визвольних рухів. Уряд, що опинився у скрутному становищі, але сподівався зберегти владу, був змушений задовольнити певні вимоги національної буржуазії. Таким чином у Львові 2 травня 1848 р. і виникла вищезгадана Головна руська рада. Цей орган прагнув очолити політичний і національний рух українського населення Галичини, пропонував ідею національного відродження і особливу символіку». Зауважимо: тоді як «Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою». (Ленін В.І.Повне зібр. творів. Т. 32. С. 333).
У своїй вікопомній праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» академік Іван Дзюба наводить таку ленінську цитату про становище недержавних народів у Російській імперії: "Тепер нашому великоруському націоналізмові і поміщицькому патріотизмові нема, здається, рівних в Європі, і не тільки в Європі, але навіть в Азії. В усьому світі не знайти нічого гіршого, нічого ганебнішого від того, що чинять у нас над пригнобленими народностями».
Наприкінці XX ст. Україна вступила у новий період своєї історії – час відновлення власної державності. Відтоді жодний чиновник уже не зміг зупинити допитливого і вдумливого дослідника. Ось у публікації “Згадавши самого себе і одне одного”, посилаючись на джерела, журналіст Тарас Кінько слушно долучає висновок Леніна щодо подій 1916 року: «Росiя воює за Галичину, володiти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крiм Галичини у цього народу немає і бути не може куточка свободи, порiвняної, звичайно» (ж. «Людина і світ».– 1991. – №3). Цим висловлюванням підтверджує свою думку публіцист Ігор Лосів у статті «Реанімація старої утопії» і додає Леніна ще: «Царизм веде вiйну для загарбання Галичини й остаточного придушення свободи українців» (сайт: «Українське життя в Севастополі»).
Авжеж, Ленін умів давати влучні й нещадні характеристики, та всі його декларації завжди відступали перед необхідністю рятувати свою революцію українським хлібом, цукром, чавуном та вугіллям. І він ще скаже з властивою для себе відвертістю: «Втратити Україну – втратити голову». Сьогодні політичний опонент Леніна назвав би його вболівання за Україну войовничим популізмом і мав би цілковиту рацію. Але що було, те було, і Табачникові та його нинішнім союзникам-комуністам треба, як-то кажуть, з’ясувати стосунки.
Заперечити Д.Табачникові може й другий його партнер по коаліції академік НАН України В.Литвин, який у статті «Становище українців в Австро-Угорщині» писав, що Австро-Угорщина «завжди відзначалася високим ступенем національної толерантності» (сайт: В.М.Литвин – академік НАН України…).
А ось що повідомляє сам Урядовий портал у ст. «Уряди Західноукраїнської Народної Республіки – Історія»: «Найсприятливіші умови для розгортання національно-визвольного руху були у Східній Галичині. З огляду на те, що в Австро-Угорщині існували досить тривкі демократичні традиції, прогресивне українство намагалося перетворити Галичину в «П’ємонт» для реалізації програми державної самостійності України».
Як подає Вільна енциклопедія, «Після утворення дуалістичної Австро-Угорщини Галичина увійшла до складу австрійської її частини (Ціслейтанії). Влада тут повністю належала польським аристократам, і до самої Першої світової війни постійно існувало українсько-польське протистояння. Проте у 2-й половині XIX століття Галичина була регіоном активного розвитку українських національно-культурних установ: товариство «Просвіта» (1868), «Літературне товариство ім. Т.Шевченка» (1873), кооперативні організації, спортивні товариства «Січ», «Сокіл» тощо. Тут працювали видатні українські діячі того часу. І.Франко, М.Павлик, А.Вахнянин, Ю.Романчук та інші. З 1894 р. у Львові працював проф. М.Грушевський».
Інтерес до цього питання з боку сучасних ЗМІ, в т.ч. електронних, неухильно зростає. Так у «Нарисі з історії України» web-журнал «Інтелектус» пише: «Відродження України почалося переважно зі Львова. Оскільки в Австро-Угорщині національний гніт був значно менший, ніж у царській Росії, саме у Львові ще наприкінці XIX сторіччя інтелігенція почала поширювати книги українською мовою, про українську історію, там же виникли перші українські політичні партії. Трохи пізніше це поширилося і на російську Україну».
Отже, ми наочно переконалися, що твердження Д.Табачника, нібито для українців «обмеження в Австро-Угорщині були жорсткіші, ніж у Росії» виявилось неправдою. То що – з такими суб’єктивними оцінками, з такою зааганжованістю він буде приступати до «реформ» у всеукраїнських масштабах та переписувати для наших студентів і школярів підручники? Ні, покластися на його «об’єктивність» було б непростимою помилкою. І мабуть, не в одного мене з’являється на душі гіркота, коли бачиш, як людина намертво убиває в собі історика на користь політикові, що не гребує фальсифікаціями. Чи, бува, не робота у штабах Л.Кучми спричинилася до такого гріхопадіння?
То вималювалася справді ще не бувала за своєю парадоксальністю картина: Міністр освіти і науки в незалежній країні хоче, аби її народ засудив свою національно-визвольну боротьбу. Ту боротьбу, завдяки якій став незалежним!.. Тим часом якраз міністр гуманітарної сфери зобов’язаний найбільшою мірою забезпечувати процес національного відродження, повертати народові незалежну від сусідів історію, втрачену рідну мову. Бо то обличчя й ознака честі рідної країни. …Якщо п. Табачник хоче послатися на невинні жертви, які незмінно бувають, коли така боротьба опановує низи, то наперед скажу: ніхто їх і не виправдовує. Йдеться про боротьбу за виживання цілого етносу з його культурою взагалі. І саме з цього ми повинні виходити у своїх історичних оцінках, інакше довелося б засудити всі масові національно-визвольні змагання на Землі.
Та що б не казав чи не писав п. Табачник, я не буду закидати йому в некомпетентності. Бо нітрохи не сумніваюся, що йому добре відомі і праці Леніна про Україну, і реальна картина свобод українців у названих імперіях. То що ж змушує його іти на крайнощі у своїй неприпустимій для вченого тенденційності, вдаватися до грубого спотворення нашої історії? Які причини ховаються за його ненавистю: щось родинне? Певні зобов’язання?.. Але важливішими від цих запитань для нас є завдання не схибити на своєму шляху. Сьогодні ми не маємо права робити будь-які кроки назад і втрачати ті, поки що скромні, здобутки, які дала нам незалежність. Тим більше, ця незалежність, як бачимо, недостатньо закріплена: до державного керма ще пробиваються особи з небезпечними для України намірами. До того ж, досі існують латентні зовнішні загрози.
Ми часто з прикрістю і болем згадуємо фатальні помилки наших предків, через які вони не спромоглися захистити Україну. Тож знаймо: так само нащадки будуть згадувати і нас, якщо знову переважить наша вікова інфантильність, бажання кожного, щоб за тебе боровся і жертвував хтось інший. Стосовно цієї теми я на закінчення наведу думку незламного борця за нашу незалежність Левка Лук’яненка, висловлену кореспондентові From-UA: «Мене цікавить навіть не стільки результат (хоч і результат, звісно, важливий), а сам процес (кампанії проти Табачника – Ред.). Мене дуже тішить, що люди в багатьох областях, а не лише в Києві, піднімаються проти Табачника і вимагають його відставки. Я в цьому бачу активність наших громадян, і, слава богу, вона достатньо велика. Тому що раби завжди погоджуються з тим, що робить влада. А тут влада призначила цього українофоба й україножера на посаду міністра, то люди бунтують і висловлюють свій протест. Я вбачаю у цьому дуже добрий знак». Так, цей чоловік має моральне право судити про нас. І як же треба було нагрішити, аби заслужити в нього такі епітети?!

Олекса Палійчук.

Ви ж не флюгери!

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?.. 
                Тарас Шевченко.
 

Це сакраментальне запитання ось уже скільки літ висить в українському повітрі і, на жаль, не зникає. Більше того, воно з особливою силою постало сьогодні, вже в офіційно незалежній Україні. І селянин, і робітник, й інтелігент – кожний по-своєму задумується над ним і в тій чи тій формі реагує, прив’язуючи його до факту відновлення нашої державності.

Що ж дала українцеві незалежність його країни? Який сенс було боротися народові за неї, класти на її вівтар голови кращих своїх синів і дочок?.. Лише для того, аби наплодити стільки власних й інтернаціональних олігархів? І навіть таких глитаїв, які будуть тобі забороняти доступ до рідного лісу і ставка? Бо вони, бачте, вже їх «оформили» на себе… Це що – гряде пришестя нових поміщиків?.. Наша статистика чомусь не рахує або не розголошує даних, скільки бізнесменів творять нові виробництва чи технології, а скільки просто навчилися хапати й привласнювати суспільне майно. І протягом усієї тої «прихватизації» безкарно зловтішається ворог нашої свободи: «А-а, хатєлі нєзалєжності?!»… Наче вона, поки що квола незалежність, винна у всіх нещастях України.

Вісімнадцять років нашій новій державі! За цей час народилося і досягло повноліття ціле нове покоління, а ми, українці, ще й досі бідняки на своїх багатющих грунтах і покладах сировини! Куди не кинь – скрізь бракує грошей. Наче в якомусь похмурому анекдоті, наче якесь прокляття невідступно тяжіє над народом…

Наші законодавці та виконавці навіть не завдають собі клопоту дієво відбивати той глум, якому з усіх боків піддають Україну. Кажуть, на похиле дерево кози скачуть… Але тут є ще й інша сторона правди: не честь України їх турбує, а лише влада і власна користь від неї. Тим-то досі не маємо спеціальних центрів чи служб, які постійно роз’яснювали б населенню, для чого йому потрібна своя держава, і які відбивали б щоденні пропагандистські атаки ззовні та зсередини.

Старорежимні чиновники навіть чисто психологічно не здатні опиратися тиску на свою країну. Вони цього ніколи не робили, навпаки, слухняно виконували вказівки згори. Якщо приходив з Москви якийсь наказ по СРСР, то республіканське відомство лише в окремі його пункти вставляло те, що стосувалося України. Тож звідки було взятися власній ініціативі?!

Політики?.. Ті для впливу на електорат добре навчилися фальшивого запалу, епатажності, навчились удавати шляхетне обурення і мудру розсудливість… Ось, мовляв, подивіться, як ми вболіваємо за долю народу, А тим часом то тихенько, то скандально захоплюють фабрики і заводи, розширюють свої володіння, вибудовують розкішні вілли і справжні палаци. Так звані опозиціонери весь час скаржаться, що їхні політичні противники чіпляються за владу, хоч самі безсоромно й несамовито рвуться до тої влади. Вони готові обмазувати дьогтем і битися за трибуну, мов за батьківську спадщину.

І на тлі такої політичної колотнечі, наче якась проказа, виступає штучно запущена програма боротьби з національним відродженням України. Найкраще це видно з агресивних потуг місцевого владного потороччя не допустити до зросійщених українців рідної їм мови. Чому таке відбувається, чому такий агресивний спротив і навіть упереджувальні «бомбометання» дозволено нашим недругам – серйозне запитання до центральних органів української влади. Та об’єктивної відповіді не почуєте. Бо, як уже мовлено, вище чиновництво – переважно старорежимне. Якщо і допустить у свої ряди когось із молодших, то переважно собі подібних.

Напевне, багатьох із нас подивувавало, як нещодавно Голова ВР України Володимир Литвин вітав донеччан із відкриттям нового стадіону недержавною мовою. Ба навіть у Коростені на фестивалі дерунів не обійшовся без російської. Наче робот, автоматично «перемикався» з однієї мови на іншу теж кандидат у президенти України Арсеній Яценюк. Хоч зверталися до обох них громадяни України, які добре розуміють українську мову. Так особистий приклад, як треба шанувати державну мову, щоразу поступався примітивному розрахунку на прихильність російськомовного електорату.

Але як би добре не відпрацювали риторику, не поставили свої голоси і патетичний порив наші претенденти, глузливої посмішки з боку слухачів їм не уникнути. Всі ті «шпагати» настільки вже відомі і приїлися людям, що їх «плюси» і «мінуси» легко взаємознищуються.

Неважко здогадатися, що мені можуть відповісти названі особи чи схожі на них: вони, мовляв, переходять на російську з поваги до людини, що запитує. Не беручи під сумнів їхню щирість, резонно зауважу: а що – державну мову поважати не треба? Одному – хоч розмовляти нею, а другому – хоч її слухати? Така для обох проблема?.. Ви, промовці, самі ж таким чином показуєте, що наперед розраховуєте на голоси тих, хто не хоче й чути української мови, і запевняю вас: часто помиляєтесь. Не всім нашим російськомовним громадянам українська мова така нелюба. Дехто може навіть образитись: мовляв, я не маю заперечень щодо неї і не настільки тупий, щоб її не розуміти. Можна припустити, що на ці діалоги ще впливає «есесерівська» звичка поступатися російській мові, але ж ... допоки?! Та схаменіться: ви ж не флюгери. Ви повинні мати певну статичність, а отже, й статечність.

Які чиновники, такі політики. Це сполучені між собою «посудини». Тому наша державність сьогодні виглядає, наче та бліда фотографія, яку хочуть закріпити в недопроявленому стані.. А як могло бути інакше?.. Коли щойно народжений незалежний українець уже з пелюшок втратив ім’я свого народу. Авжеж, колишнім радянським ідеологам – адептам російського інтернаціоналізму, що стирав межі та національні відмінності, було дуже легко стерти і запис «українець» у головному посвідченні особи – паспорті. Це лише один із прикладів того, «що маємо».

Одначе всі хочуть мати більше, хочуть жити ліпше, от тільки голосують не завжди розважливо чи осмислено. Пригадую, як 2004 року мені довелося розмовляти на цю тему з уже немолодою росіянкою – мешканкою Севастополя. Вона тоді без роздумів сказала, за кого буде голосувати. На моє запитання, чому не за другого кандидата, відповіла досить показово: «А зачем нам украінскій язик?». Хоч про жодну мову тоді не йшлося. Інші причини цю жінку не цікавили. Так традиційна обмеженість, помножена на лінощі, не дозволяла їй розширювати горизонти пізнання світу.

Наразі невідомо, коли людина її типу дозріє до розуміння, які умови формують життєвий рівень у країні, та будувати ілюзій на цей предмет не варто. Важливо усвідомити одне: про власну державу, про добробут співвітчизників найбільше дбатиме патріот. Саме він пишатиметься славою Батьківщини і відчуватиме палючий сором за її ганьбу. Якщо ми досі поневіряємося по світах у пошуку заробітку, то врешті-решт мусимо розібратися, хто нами керує, хто нам пише закони. Ось чому багато громадян нашої країни вже стояли і будуть стояти перед вибором за що проголосувати: за краще майбутнє чи за свої дрімучі лінощі та звички.

Ставлення до української державної мови – яскравий показник політичної температури в нашому суспільстві, показник його здоров’я. У тому числі це й характеристика вітчизняної еліти, картина її сокровенних інтересів. Як вона сьогодні здійснює національне відродження після багатовікової руїни – не таємниця, тож відповідну їй оцінку вже давно виставив пересічний і непересічний українець.

Так певні традиції, лінощі та розбещеність заважають багатьом нашим співвітчизникам тверезо глянути на нову світову карту і місце на ній України. Заважають навчитися шанувати Конституцію нашої країни, а отже, й державну мову. Цих людей треба ставити у практичні умови, що спонукували б їх зростати інтелектуально й духовно, не шукати нашій державі місця серед калік або на цвинтарі.

Ефективну програму національного відродження може створити і втілювати у життя лише справді національна еліта. Тому вона мусить вибороти владу і провести широку люстрацію. Так, як це успішно зробили інші народи, що недавно визволилися з-під чужого тоталітарного гніту. Але ту еліту ми повинні творити самі та її всебічно підтримувати. Нам усім потрібна мобілізаційна солідарность і воля до перемоги, аби чітко «проявитися» у цьому світі і, можливо, поза ним.

Олекса Палійчук.

Коли свербить і не сидиться

А нашому Дмитрикові, що ходить під прізвищем Табачник, таки не сидиться. Знай бавиться собі на пісочному майданчику – то істориком, то політиком себе уявляє. І все було б нічогенько, якби не ота «дитяча хвороба»... Ну просто якась алергія до нього причепилася –алергія на галичан. Свербить йому і свербить гірше корости, аж підскакувати доводиться. От і знову мусив до вибриків удатися – всі свої галофобії неабияким криком та плачем у російській газеті вилив («Известия», От Риббентропа до майдана, 23 вересня 2009 р.). Після того вже й мені хочеться звернутись до галичан: перестаньте кривдити малого! А коли ви цього не робите – дайте йому якоїсь сироватки від отої фобії. Не проходьте мимо! Возлюбіть ближнього!

Та спочатку вислухайте його жалі та нарікання. Невже світ не бачить, що «Сегодня украинские националисты всех мастей, как и прочие враги России (в какой бы ипостаси - государства Рюриковичей, империи Романовых, СССР, демократической республики - она ни выступала), пытаются придать факту вступления Красной Армии на польскую территорию апокалиптическое значение, приписать на этом основании СССР равную с Третьим рейхом ответственность за развязывание Второй мировой войны»? (Ну й ну! То як же там виступала Росія «в ипостаси государства Рюриковичей»?). Невже світ не зрозумів, що вся та змова сталінського СРСР і гітлерівської Німеччини про поділ Європи була просто необхідна, що Пакт Молотова–Ріббентропа – це лише «инструмент обороны, а не агрессии»?

І чого тим полякам не погоджуватися чи дивуватися? Адже «Подписание подобных соглашений - обычная европейская практика тех лет… Советский Союз предлагал Германии подписать подобное соглашение еще в 1936 году. Тогда формальной причиной отказа Берлина стало отсутствие у Германии и СССР общей границы. С этой точки зрения возвращение (по инициативе немецкой стороны) к этому вопросу в августе 1939 года выглядит более чем логичным. Немцы прямо заявили, что собираются ликвидировать Польшу и во избежание конфликтной ситуации хотели бы заранее урегулировать отношения с СССР, общая граница с которым, таким образом, появлялась. Учитывая сложившуюся к тому моменту практику международных отношений, ничего экстраординарного в таком предложении Германии не было». А Москва, підписавши договір з Німеччиною, таким чином ще й "разделила европейские ценности".

Намагаючись виправдати Сталіна і вступ Червоної Армії на територію колишньої польської держави, Д.Табачник лише визнає, що «польское правительство даже приказало своим войскам не оказывать Красной Армии сопротивление - воевать только против немцев», але мовчить про те, як на тлі цього наказу виглядає винищення 21 тисячі польських офіцерів каральними органами НКВС. Тим часом ветеран війни, журналіст із Коростеня Станіслав Корольов зазначає: «Це з ініціативи Сталіна 23 серпня 1939 року було підписано Пакт Ріббентропа – Молотова, а наприкінці вересня того ж року – й Договір про дружбу та кордон між СРСР і Німеччиною, які перетворили Радянський Союз на тактичного союзника фашистської Німеччини у війні проти Польщі і, таким чином, у розв’язуванні Другої світової війни. Особливо підкреслимо: горезвісний «Постскриптум» – таємний протокол про розділ «сфер інтересів» у Європі між СРСР і Німеччиною було запропоновано саме радянською стороною» (http://ukrhist.at.ua/) .

Мають лишатися задоволеними й фіни: що там війна і десятки тисяч їхніх смертей, територіальні втрати (!), коли «Сталин не только сохранил независимость Финляндии, но даже не тронул в ней капиталистический строй. Единственное условие, поставленное финскому правительству и свято выполнявшееся Финляндией вплоть до распада Советского Союза, - обязательное сохранение дружественных отношений с СССР».

Деякі українські реалії просто отруюють життя нашому історикові: «Необходимо также сказать, что некоторые решения, казавшиеся правильными в тот момент, в исторической перспективе оказались миной замедленного действия, взорвавшейся после распада СССР и по сей день отравляющей нам жизнь. Я имею в виду решение о включении восточно-польских, западно-украинских земель в состав УССР». Але чому ж так?.. Дуже просто: «…галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане. У нас разные враги и разные союзники. Более того, наши союзники и даже братья - их враги, а их "герои" (Бандера, Шухевич) для нас - убийцы, предатели и пособники гитлеровских палачей». А до чиїх же союзників зарахувати волинян? І що – наддніпрянський українець має більше спільного з народами РФ?.. Це називається, дописався… Зрештою, Велика Україна не уповноважувала пана Табачника промовляти від «нас», тобто від її імені. Певен, ніколи й не уповноважить.

І до чого ж зухвалі ті капосні галичани! Безцеремонно залазять авторові під сорочку і лоскочуть, шкрябають, кусають, змушують його чухатися до нестями: «Таким образом, присоединение Галичины к УССР объединило в одном административном, а затем и государственном формировании два различных народа - цивилизационных оппонентов. При этом, если народы Великой Украины всегда толерантно относились к галичанам, не вмешиваясь в их жизнь и не навязывая свои ценности, то сами галичане при первой же возможности крайне агрессивно, не останавливаясь перед насилием и массовыми убийствами, пытались причесать Украину под свою гребенку». Тепер, шановний читачу, ти переконався, хто ділить Україну? Навіть на два окремі народи!

І до чого ж непослідовний той пан Табачник! Не так давно казав: "Мы должны понять, что если не лезть друг к другу со своим уставом, можно спокойно жить в одном государстве, не разделяя ценностей друг друга. В конце концов, жителю Донецка абсолютно все равно, какие памятники ставят во Львове и в честь кого называют улицы, точно так же и львовянину не должно быть никакого дела, на каком языке говорят в Донецке и кому ставят памятники в Одессе". (Утиный суп" по-украински" ("Киевский телеграф" від 9-12 листопада 2007 р., № 45). Таке казав, а сам весь час «лізе» й «лізе» до Галичини, як цап у Пилипову капусту.

Ой галичани! Виявляється, ви облюбували собі теплі місця не лише в автора під сорочкою: «И сегодняшняя антиукраинская, антироссийская, антиевропейская и даже античеловеческая (в ценностном измерении) политика украинского руководства - в значительной степени результат галицийского засилья в украинской политике». І сьогодні вже саме через тих «националистов, контролирующих государственную власть в Киеве, украинская дипломатия не имеет в своем активе побед». Гай-гай! Досить прочитати біографії наших найвищих посадовців й уміти рахувати до 20, щоб дізнатися, хто контролює у нас державну владу та який відсоток галичан у тому контролі. Пан Табачник просто дезинформує російського читача.

А щодо питання у принципі, то зовсім не таємниця, що після того, як центр боротьби за українську незалежність перемістився до Галичини, вона – як менш понівечена – стала кісткою в горлі усіх, хто хотів заковтнути Україну. Галичина досі лишається своєрідним донором України, вона додає їй українськості, тобто природної сили. А сильна незалежна Україна не до вподоби ще й особам, які люблять ловити рибку в скаламученій воді.

Та годі вже… Галичани! Хутчій забирайте своїх батярів з поверхні авторового тіла, бо той уже вам заготував суворий вердикт: «Последние же пять лет галицийского засилья так близко подвели государство к грани, за которой крах, распад, гражданский конфликт, что галичане должны быть сами заинтересованы покинуть если не Украину, то по крайней мере ее властные институты». Ой-ой, лишень подивіться: не Табачник буде покидати Україну, як це ми підозрівали раніше, а галичани! І то в масовому порядку… Ось хто не тільки ділить Україну, а ще й готовий частину її кудись відправити.

Й останній плід представника «передової думки» від опозиції: «Впрочем, украинские националисты - люди странные. Так, они называют оккупацией воссоединение Украины с Россией, санкционированное Переяславской радой 1654 года, но ни в какую не хотят возвращать подаренный по случаю 300-летия этой "оккупации" Крым. Они клеймят позором национальную политику Сталина, но хотят жить в украинском государстве, границы которого были определены именно при СССР» …То нехай пан Табачник пригадає, які землі з українським корінним населенням Сталін забрав до Росії чи віддав сусідам, а виторгував собі Кенігсберг (нині Калінінград), до якого тепер його послідовники мусять добиратися через іноземну державу... Чи, може, пан Табачник волів би повернути історію у зворотному напрямі? Скажімо, найпершою почне повертати землі така «люба» йому Росія? (О-о, вона має що повертати!). І так дійдемо аж до того, що радимичі та в’ятичі почимчикують назад до «ляхів»?.. Е-е, ні, то вже дивакуватий ви, пане Табачник.

Олекса Палійчук. Сайт: paliychuk.ho.ua

Гайвороння

То не базарна перекупка закликала людей до свого товару. То видавництво «Арій» та «Книжковий супермаркет» ось такою гучною тирадою рекламували свою продукцію та послуги, запрошували на презентацію нової збірки оповідань Олеся Бузини “Поверніть жінкам гареми”: «Скандальний, епатажний, дикуватий, але достатньо привабливий плюндрувач національної святині, загальновідомий автор книги, що в свій час сколихнула дрімаючу українську спільноту, «Вурдалак Тарас Шевченко», пропонує подискутувати про свою нову шедевральну збірку оповідань... завітайте... та отримайте купу задоволення від спілкування з вищезгаданою персоною». (АртВертеп).

Рекламна епопея отримала свій логічний розвиток. За повідомленням УНІАН, активістка жіночого руху Femen Олександра Шевченко кинула торта в обличчя О.Бузині, коли той презентував свою книжку «Поверніть жінкам гареми» в тому ж таки «Книжковому супермаркеті».

Та не лише «Арій» вхопився за Бузину. Такої ж видавничої політики дотримуються і «Довіра», «Прометей»... За повідомленням forUcom, Бузина, розповідаючи про запланований вихід своєї третьої книжки у видавництві «Довіра», задоволено констатував, що там «даже не пытались меня править – готовы публиковать так, как у меня написано. Без купюр». Гай-гай, чи не та «Довіра» з Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, де президентом п. Олександр Афонін? Той, що очолює Експертну комісію з питань книговидання і бібліотечної справи Національної Ради з питань культури та духовності при Президентові України. Не гребують «вищезгаданою персоною» і декотрі газети, телеканали, а що вже казати про широкодоступні Інтернет-видання... Ну як їм іще принадити читача, коли на кращий проект не вистачає кебети?!

Підхвалюваний аж ніяк не нашими приятелями, Бузина щедро сипле своїми оцінками та коментарями, нагадуючи нам сп΄янілого від сторонньої уваги хлопчака, і навіть хизується своїми екстримними забаганками. А хоче він не так уже й мало – обернути Україну на «степную Швейцарию» і, певна річ, з другою – російською – державною мовою. Він навіть не проти, щоб Київ став столицею майбутньої імперії, але то вже має бути не українське місто, бо «я скорее белогвардеец». Для газети «День» він зізнається: "Я не можу назвати себе людиною честі, тому що моїм ідеалом є відтворення Російської імперії, а я вимушений пристосовуватися до потворних умов "розбудови" незалежної України".

Та своїми стосунками з владою він цілком задоволений: «У нас давно заключено с властью молчаливое соглашение – вы не трогаете нас, мы не трогаем вас. Обычно обе стороны его придерживаются». Хоч воно трохи й дивно: за дрібну притичину феміністка О.Шевченко сплатила штраф, а от про те, щоб на сучасного «білогвардійця» накладали якісь адміністративні санкції, не довелось почути. Одначе не думайте, що Бузина дотримується тієї «мовчазної угоди». Доволі частенько він не відмовляється від задоволення так чи інак добряче куснути поблажливу до себе владу. («Виктор Андреевич и команда», «Атаман Юлька и кризис украинской легкой кавалерии» та ін.). Бо ж, відомо, у російського монархіста є певні претензії.

Випендрюючись під час онлайн-конференції на ForUm, він ще самовдоволено прокоментує і міжнародні події: «Вот Грузию я бы разделил! Совершенно выдуманная страна! Уродливое детище сталинской системы. Этот винзавод во главе с Саакашвили прекрасно делится на цеха - Мингрелию, Сванетию, Кахетию, Картли, Аджарию и, естественно, Абхазию, которую так любят угнетать грузинские садисты».

Свій твір «Вурдалак Тарас Шевченко», яким він так брутально прославився, Бузина сповнив украй тенденційними тлумаченнями життєвого шляху Кобзаря, жовчною зловтіхою з приводу його особистих невдач та ненавистю до нього вкупі з нестримною заздрістю. І тієї заздрості йому не сховати під блазнюванням типу: «Он мой такой маленький непутевый литературный брат».

Егеж, тепер може розреготатися і читач, та аж ніяк не на користь Бузині. Як бачите, лютою буває не лише ненависть, а й заздрість, що змінюється параноїдальними симптомами. На щастя, все оте паскудство безсиле як за змістом, так і за формою. Титан і пігмей – постаті явно не співмірні. Але ж сам факт гавкання Моськи на Слона відбувся... Як і Моська, Бузина став відомим (або ще – за сумнозвісним прикладом Герострата) і викликав солідарне підвивання з табору недругів України. А головне – заробив собі грошенят від видавництв, які теж вирішили поживитися за рахунок скандальності та примітивного до неї інтересу з боку обивателя. А що ж, правило «гроші не пахнуть» їм так само не чуже.

Шо ж проголошують автор і видавець «Арій» у згаданій книжці? «Цель этой книги — развенчать миф о Шевченко. Вы узнаете совсем другого Кобзаря — не гения и святого, а алкоголика и завистника. Неуклюжего ловеласа, отбирающего у бывшей невесты подарки...». Так, жахлива картина зґвалтованої України могла спонукувати поета хоч на мить притупити чаркою своє горе. Чи є це великим гріхом порівняно з його великою жертвою на вівтар України?.. Ні. І передвесільні подарунки у нареченої, що передумала виходити заміж, обов’язково забирають – така традиція. То ж не прості подарунки, а символічні. Вони цінуються не за матеріальним виміром. Залишати їх у людини, що обрала собі іншого, не годилося ні з логічного, ні з морального боку. Повернувся ж язик назвати поета ще й «завистником»... Навпаки, заздрити могли самому поетові. Як висловився М.Некрасов, йому сам «бог позавидовал».

Підстьобувана гіпертрофованим марнославством і бажанням догодити ворогам українства, уява Бузини по-дикунському спотворює духовну суть і значення творів Шевченка, як от: «Всю жизнь Шевченко преследовал сюжет о соблазненной нехорошим барином крепостной праведнице. Впервые он всплыл в "Катерине", а потом раз за разом будет выныривать то в стихах, то в прозе, как надоедливый сорняк. На первый взгляд непонятно, почему во всем виноват ловелас-офицер. Силой он наивную Катю за порог не тащил, белых ручек ей за спину не заламывал, на соломе не насиловал. Произошло все по взаимному согласию. Но Шевченко, не вдаваясь в психологические нюансы, винит в блуде только проклятого дворянина и не задумывается, что селянка, наверное, просто тщеславно надеялась стать барыней, скакнув в благородное сословие прямо с душистого "батькївського" сеновала. Все становится ясно, если предположить, что поэта просто давила зависть к удачливому сопернику-аристократу. А потому, мучаясь комплексом сексуальной неполноценности, Тараса Григорьевич наделяет его чуть ли не чертячьей шкурой - а бычьей так точно».

З настирливістю обридлої мухи кружляє Бузина довкола образу поета, намагаючись хоч десь скраєчку портрета какнути свою чорну цятку. Бачите, і цар Микола I був добрий, а от «рифмоплёт» Шевченко відповів чорною невдячністю на його милість. Авжеж, напевне, хтось інший був би вельми радий тим, що сам вибився «у люди», і чхав би на інших знедолених кріпаків та по-собачому лизав би руки своїм покровителям, а Тарас, на щастя, був не такий. Глибока рана, завдана Україні московськими сатрапами та всілякими іншими кровопивцями, боліла в ньому несказанно і нищила його фізично. Бо руйнівники нищили дух, культуру, мову його народу. Хіба може це зрозуміти типовий перевертень, який хвалиться тим, що він з дитинства розмовляв на вулиці російською, який протиставляє себе вихідцеві із села Тарасові, і це вже, бачите, дає йому право називати поета «хуторским философом». Жертовність усіх відомих нам особистостей якраз і полягала в тім, що кожен із них у свій рокований час зробив малозрозумілий для Бузини вибір – переступив через такий бар’єр «вдячності» чи власного добробуту.

За Бузиною, солдатчина, в яку на 10 років забрили поета, стала для «забулдыги» періодом суцільної гульні та п’янства. Тож і Шевченка-борця ми начебто отримали завдяки оковитій, оскільки поет був «трусливым, боялся вообще всего. А когда он выпивал – это такой заяц во хмелю. Вот тогда он начинал воображать себя запорожским казаком, гетманом, защитником девушек. В общем, много чего. Но для этого ему надо было крепко выпить. И вот чем больше он выпивал, тем большим героем он становился». Напевне, і тут поетові додавала хоробрості горілка: «Ну он нахал был. Человек, который постоянно переоценивал свои силы. Он сел писать пьесу. Пьеса у него, честно говоря, получилась омерзительная».

Бузина може до безглуздя викривити і гіперболізувати спробу поета оберегти честь дружньої йому людини: «Поведением госпожи Герн Шевченко возмущался до бешенства и грозил, что не даст ей "безнаказанно позорить честное имя уважаемого человека". І вже Тарас за свій вияв чоловічої солідарності отримує від автора тавро «стукач-самовольщик», «шпионящий за женой друга». Звісно, такі дешеві фортелі аж ніяк не викличуть довіри у серйозного читача.

Бузина переконався: «Шевченко – это отрицательный пример», не те що він сам: «Я человек очень регулярный – Шевченко очень безалаберный. Я люблю армию, милитарист по своему духу – Шевченко ее ненавидел. Я был хорошим солдатом – Шевченко был плохим солдатом». (Чи, бува, не «до школи молодших командирів» Бузина просився?). То навіщо ж Тарасові ненавидіти армію, коли там йому була така «лафа» – пий та гуляй, скільки хочеш?

Та що там балакати, Бузина точно знає: «В Киеве можно мемориальные доски ставить на тех местах, где он пьяный лежал под забором». А чого там варта його поезія? «Но я нигде не слышал, чтобы кто-то пел, например, где-нибудь в Чехии или во Франции в ресторане поэму Шевченко «Иван Гус». Цікаво, чиї ж непісенного призначення твори співають по ресторанах?.. Може, Шекспіра, Байрона, Пушкіна?.. Для покладання на музику є інші теми й поетичні форми, тож і на вірші Тараса Шевченка Україна створила і досі творить чимало улюблених нами різнопланових пісень.

Можеш, читачу, посміхатися далі. Про неспроможність «регулярного человека» аналізувати і робити логічні узагальнення свідчить і такий випад: «Большинство мужчин, читающих эту книгу, служили, наверное, в армии. А теперь скажите, многие ли из вас обедали хотя бы разок у своего взводного? То-то же! А несчастный, преследуемый царскими сатрапами Тарас, подъедался годами. И не у взводного, а у своего прямого начальника, выше которого по званию в крепости не было никого. Да еще и бросал на его жену Агафью Ускову платонические взгляды, вызванные, по-видимому, хорошей кухней и отличным пищеварением». Контрзапитання: а чи багато з вас, хто служив в армії, настільки вирізнялися із загального числа і були цікаві для армійського начальства та ще могли малювати портрети їхніх рідних?

Напевне, Бузина знає вислів античного філософа Теренція «Я людина, і ніщо людське мені не чуже», його ж приміряв на себе і комуністичний революціонер Карл Маркс. Авжеж знає, та з єхидством довгоносої нишпорки смакує витяги з листів Тараса Шевченка, в яких той просить впливових осіб посприяти його визволенню. (Така можливість набрала реальних обрисів, коли на російський престол зійшов Олександр II).

Новоявлений білогвардієць намагається заперечити поетове кредо «караюсь, мучусь, але не каюсь», та врешті-решт змушений заперечити сам собі: «Пройдет совсем немного времени, и на радостях от пьянящей свободы, Шевченко опять, как в молодые годы, будет поносить царицу, называя ее «сукой» и требовать срочно оросить «кайданы» кровью. Хочу напомнить: живи он в современной Англии, его обязательно привлекли бы к суду за оскорбление королевы...» Або: «И он вспомнил. И на мгновение опустил руку с топором. Но только на мгновение».

На думку Бузини, проти образу Шевченка спрацюють і брудні мазки типу «Берия в президиуме шевченковского юбилея». Згадає і Сталіна: «Но все-таки чем так приглянулся бывший казачок пана Энгельгардта бывшему грузинскому семинаристу? Не поверите — сходством мироощущения. Так сказать, родством душ».

Саркастично мазюкатиме і по оточенню поета: «Среди рисунков Шевченко сохранился портрет Виктора Закревского, напоминающего вставшего на задние ноги поросенка — уродливого, опухшего с перепоя существа с отвисшим брюхом, в едва запахивающемся халате. Запомни читатель эту осовевшую личность владельца сельца Березовые Рудки — именно в его булькающем животе зарождались первые на Украине прогрессивные идеи! Взирай на него с благоговением — это друг Великого Кобзаря. А значит и твой тоже». (Украинские страницы).

Отак без упину: то злісне єхидство, то блазенське підхихикування, то примітивна зловтіха, як ось тут: «Кроме издательской, наш герой потерпел в том году еще одну неудачу… Он требовал присвоить ему «звание академика». Однако Академия амбиции Тараса пресекла, ограничившись предоставлением ему куда более скромного звания – «неклассного художника» с правом «пользоваться с потомством его вечною и совершенною свободою и вольностью и вступать в службу, в какую сам как свободный художник пожелает. Это был провал».

Авжеж, знаємо: недобрали або не взяли почестей від життя ті, хто офірував себе Вітчизні, не беруть вони їх і сьогодні. Така невідворотна участь кожного, кого печуть народні рани. Та не зайве буде зауважити, що 1860 року за талановито виконані офорти з творів зарубіжних та російських художників Тарасові Шевченку надано звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. (Вільна енциклопедія).

Отакі у «плюндрувача святинь» приклади й аргументи. Вони уповні відображають його ідеологічну заангажованість, необ’єктивність. І з приводу цього досить показові, оскільки не кожний читач буде перевіряти всі тенденційно дібрані та витлумачені Бузиною джерела, та вже цілком може скласти власну думку щодо його мети і прийомів.

«Интеллектуальный триллер,– оголошує цю книжку реклама. – Нове її видання утричі більше за обсягом»… І від того «інтелекту» аж зблискує бузинівський череп, як от: «И памятник Шевченко должен быть другой. В памятнике напротив Киевского университета много не хватает деталей. Рядом с ним должна стоять бочка с огурцами, он должен держать сулею с самогоном, гарбуз обязательно там должен лежать, которым его девушки награждали, когда он лез к ним свататься. Часто награждали. Он наглый был чувак... Он пошел к дочери попа свататься. Ему дали от ворот поворот».

А ось тобі, читачу, промовисте «НАКОНЕЦ-TO!.. (Вместо послесловия)» – за підписом «Александр БЕЛОДЕД доктор филологических наук, профессор, академик Академии Наук Высшей Школы Украины». Наведемо досить промовистий його висновок: «Такая книга со всей неизбежностью когда-нибудь должна была появиться. Мы ее долго ждали, а процес ожидания явно затягивался... Кто же такой Шевченко? Жутко закомплексованный маленький человек, всю жизнь страдавший из-за своих эротических неудач, страхов, беспомощности и низкого происхождения. Отсюда его неспособность к компромиссам; самоиронии, сглаживающей несовершенство бытия, и паталогическая ненависть к дворянству, к «панам», несмотря на то, что именно они вывели его в люди. Нет, бей их, режь, круши, топчи! Остри топор, буди волю!.. Думалось: когда же мы выйдем на этот уровень, перестанем выть про "долю" и "воріженьків", и подвергнем беспощадному анализу наших допотопних одинозавренных идолов. И первый шаг на этом пути – книга Олеся Бузины. Наконец-то!».

Або його ж: «Появление книги Олеся Бузины – книги, направленной на развенчание культа Шевченко... знаменует собой определенный этап в сфере личной свободы, реализуемой в свободе мнения и свободе слова. Существование же идолов подавляет их, парализуя мышление в отдельно взятой голове. А, как известно, истины и великие открытия возникают только там». («Украинские страницы»).

Ну й ну!.. Вистачило зухвалості казати про якесь право Бузини паплюжити нашого пророка, про особисту свободу людини і самому ж заперечувати право дисидента Василя Овсієнка на навчання: «Це паршива вівця, яка ніколи не повинна бути в нашому університеті!». Як бачимо, вельми показова позиція апологета сучасних йому «одинозаврених» компартійних ідолів, відверта солідарність із тодішніми репресивними органами.

Колись мені довелося почути з телеекрана, як цей академік виправдовував появу Бузини та його, з дозволу сказати, творчості. Пам’ятаю, дуже здивувався тим, як докторові філології було важко висловлюватися українською: він постійно вставляв у свою мову російські слова. Хвалив російську мову і на протиставлення їй навів суб’єктивну думку якоїсь польської пані про неймовірно велику кількість полонізмів в українській мові (30%).

Просто класичний нонсенс: двоє справді маленьких чоловічків – О.Бузина та О.Білодід – намагаються переконати читача у мализні великого Кобзаря. Уявімо собі: два карлики щосили підскакують угору, аби вчепити на шию велетневі табличку з написом «маленький человек»... Ось вам і тема для клоунади на домашній сцені! ...Коли навіть отой «лях» Єжи Єнджеєвич подарував світові прекрасний, багатий фактами роман про Тараса Шевченка «Українські ночі, або родовід генія». Пригадую, довелося читати його польською, бо перекласти українською партійні бонзи тоді не дозволили.

Вже за нашої пам’яті у боротьбі з дисидентським рухом КДБ демонстрував «чудеса» низькопробної фантазії, щоб скомпрометувати його учасників. Були тут «неудачники», «психически больные», «развратники», «пьяницы», «насильники», «рецидивісти», «враги народа», «наёмники», «террористы», «буржуазные националисты» і т. п. Не треба сподіватися, що кілька століть тому, коли доносити навіть на свого начальника було державною нормою, практикувалися менш суворі та чистіші методи компрометації. Російська імперія нищила і знеславлювала своїх непокірних, Річ Посполита – своїх. Тож навіть у близькому колі Тараса Шевченка, вплив якого невпинно поширювався на інтелігенцію та широкі верстви населення, водилися провокатори і наклепники. Офіційну думку завжди формував переможець. І на яку об’єктивність можна було сподіватися, коли з благословення царського двору фальсифікували навіть літописи і берестяні грамоти?!

Та як би важко не формувались ми у повноцінну націю, як би не шкодили нам вороги та їхні поплічники – мрії нашої не здолати, поступу – не спинити. Народних героїв не збезчестити. Нещодавно в Чехії – вже у шістнадцятій країні світу – відкрито пам’ятника нашому духовному провідникові Тарасові Шевченку. «Молись. Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись». Ці заповітні слова про поета має сказати кожний український батько своїй дитині. І сказати так, щоб вона запам’ятала їх на все життя.

Одначе Бузина не думав про поетові муки і страдницький шлях України, коли паразитом присмоктувався до імені Кобзаря. Не думав ні тоді, ні згодом. Уже зміцнівши черевцем, за підтримки зовнішніх пустобрехів і 5-ої колони, він узявся далі плюндрувати наші святині. Йдеться про його пасквіль на минувшину нашого народу «Тайная история Украины-Руси», що вийшов знову ж таки у видавництві «Довіра».

Цього разу Бузина шукає «зверства запорожских казаков» і твердить: «Руки наших предков - по локти в крови разномастных туземцев, а сапоги - топтали половину земного шара». Чи ось такий фінт: «А у нас еще говорят о каком-то Батурине! Да казаки почти за столетие до взятия Меньшиковым мазепинской столицы устроили в соседней России чуть ли не десяток 'батуринов'! Труп лежал на трупе!» (InoCMI.Ru, Buza.ru, varjag_2007, СЕГОДНЯ.ua, Sevastopol.info та ін.).

Народ співає про Сагайдачного та Дорошенка?.. Навіщо? Он у Бузини: «Гетмана Сагайдачного и его заместителя Дорошенко вместе с двадцатью тысячами готовых на все профессиональных душегубов наняло варшавское правительство, чтобы посадить на московский престол польского королевича Владислава». Ви скаржитеся на московських мракобісів, що забороняли рідну вам українську мову та культуру?.. Еге, якраз-таки, ось що всім треба знати: «Ущерб, нанесенный украинскими захватчиками культурному наследию России в эпоху Смутного Времени, не поддается точному исчислению. Можно только сказать, что он колоссален».

Не подобається «вищезгаданій персоні» і те, що сучасне покоління українців отримало змогу уповні вивчати історію власної країни: «Детей в школах запугивают Крутами и Голодомором. Взрослых по телевизору - русским флотом в Севастополе. В результате народ вымирает без всякой войны. Неужели всегда было так? Да, ничего подобного! Нам есть чем гордиться! Наши предки умели не только умирать, но и убивать. Они оставили след в прошлом как первостатейные разбойники и головорезы».

«Так, співаючи в унісон з уже відомими царськими посіпаками, які намагались очорнити українську козаччину, Бузина тенденційно вишукує і подає факти, осіб, джерела, аби забаламутити голови непідготовленим читачам за чужинецькими штампами і цілями. Козаки в нього – суцільні розбійники, грабіжники та ґвалтівники. Та відповідь йому вже дав сам Тарас Шевченко знаменитими рядками:

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане…

А хочете знову посміятися?.. Наприклад, у розділі «Как галичане развалили Киевскую Русь» можете знайти для цього доволі причин, та купувати книжку не варто – досить пошукати в Інтернеті. За словами Бузини, галичани – ті «славянизированные молдаване» – завдали великої шкоди Київській Русі. Насправді це твердження Бузини не що інше як його власний жалюгідний писк, що влився до хору численних нацькованих зграй у декотрих ЗМІ, особливо у широкодоступному Інтернеті. Завдання у них недвозначне – пересварити Східну Україну із Західною, протиставити одну частину нашої Батьківщини другій. Бо страх як не подобається нашим недругам ота Галичина зі своїм незалежним духом та оздоровчим впливом на зросійщених українців.

За інформативною вартістю опуси Бузини значно нижчі від повідомлень папараці, бо останні вишукують сенсації або різноманітні скандали, не цікавлячись їхньою ідеологічною підкладкою. Тим часом Бузина шукає для нелюбих персонажів тільки моменти, які легше витлумачити на свій викривлений копил. Так, аби «підсвинити» Іванові Мазепі, «плюндрувач святинь» щодуху мчить до Польщі, аби за долари придбати в антиквара мемуарні записки про стосунки з Іваном польського шляхтича Пасека, і його анітрохи не цікавить оцінка тих стосунків з боку суперника-українця. Не цікавить і думка про тодішнього І.Мазепу у Польщі взагалі. А про те, що вона більш ніж позитивна, свідчить хоча б однойменний польський фільм, демонстрований ще за радянських часів у кінотеатрі «Краків». На жаль, розійтися йому по всій Україні не дозволили.

Шляхтич Пасек як ніхто інший по-чорному заздрив успіхам Івана при королівському дворі, особливо у жінок. Як так, щоб його, «уродзоного» поляка, обійшов чужак-українець?! Тому й не скупився на літературні вигадки. Та це не зашкодило поширенню в Європі романтичного образу нашого земляка, його привабливої історії: «...поети, маляри та музики – Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст — покористувалися нею і звеличили її героя, що зріс до величини символу. Едгар Кіне порівняв раз нещасливу Францію до замученого Мазепи, перед яким простягалося славне майбутнє». (Візіонери).

Так само не писали компліменти всім нашим козакам їхні недоброзичливці та вороги, навпаки, вони готові були малювати їх мало не з чортячими рогами та копитами. А взагалі, кожен професійний історик знає: будь-яка збройна боротьба – соціальна чи національна, коли в неї втягувалися «низи», не обходилася без невинних жертв. Це не означає, що ті жертви треба виправдовувати, але це переконує: оцінювати такий Рух потрібно не за кожним конкретним випадком, а в цілому – за його метою, історичним значенням. А в Бузини, наприклад, читаємо: «Все это безобразие в современной украинской историографии почему-то именуется «народним повстанням проти польсько-шляхетського панування під проводом Наливайка». Хотя было обычным разбоем, закончившимся для Северина четвертованием в Варшаве – заслуженной карой любому маньяку, несмотря на его «историческое» значение». За тими ж критеріями Бузина може лихословити і з приводу повстань упродовж усієї історії людства.

Якщо у когось виникає запитання, чому не з’являються аналоги Бузини деінде, скажімо, у Польщі або в Росії, – відповім: поляки і росіяни не зазнали настільки тривалої та жорстокої асиміляції, щоб могли породити таке ганебне масове явище, як колабораціонізм, що переходив у сервілізм, коротко – зрадництво. Тим-то в сучасній Росії не існує проектів для масового читача з метою знеславлення Пушкіна, хоч у спогадах його сучасників можете знайти чимало несхвального.

Інерцію багатовікового зрадництва досі не здатна спинити наша «стара-нова» влада. Сьогодні вона не бачить іншого виходу, як свою хаотичну метушню та безпорадність називати демократією. Ось чому так легко знепрометеюється вітчизняне видавництво «Прометей» і прокльовується з виливка (недоформованого яйця) О.Бузина, який до кожного свого опусу може епіграфом приставити загальновідому інвективу:

Хорошо быть кошкою,

Хорошо – собакою,

Где хочу там писяю,

Где хочу там какаю.

Та, певна річ, де б не залишив свою чорну «цятку» О.Бузина, на хід історії це не вплине. В кінцевому результаті програє лише він, бо надто не рівна вагова категорія, щоб усерйоз боротися з генієм. До того ж, боротися з Тарасом Шевченком і козаччиною – означає боротися з нашим народом, з нашою думою та піснею, з історичною правдою.

Чому ж визрів такий ось Бузина?.. Причина досить банальна. Скільки їх, зґвалтованих мовно і духовно в різних поколіннях, ще сьогодні «перекидаються» в Україні! Скільки їх із псячою вірністю служили чужоземним гнобителям, обравши собі найсприятливіший спосіб виживання в колоніальній Україні! Маючи під собою ще достатньо живильний грунт, вони й досі це роблять за психологічною інерцією та розрахунком.

Так, база для них ще збереглася. Хтось скаже: а що їм робити?! Перебудуватися набагато важче, а тут хочеться чогось особливого вже сьогодні... Ну самі подумайте: хто знав би про середньостатистичного борзописця Бузину, якби не знамениті об’єкти його нападів?! Навіть за всієї його хворобливої пристрасті до слави?! Та пробіжися він хоч без штанів по Хрещатику – за тиждень усі забудуть. А тут... «шкандаль», сенсація, і надовго!

Безперечно, Бузина має змогу прожити довший вік, ніж Тарас Шевченко, та навряд чи у нього настільки розвинеться і просвітліє душа, аби хоч на схилку літ збагнути свій тяжкий гріх: надто далеко він зайшов у своєму блюзнірстві. От лише про власних нащадків не подумав: як буде їм витерпіти сором за такого предка?!

Сьогодні десятки ЗМІ, книжкові-й Інтернет-магазини пропагують кололітературну продукцію Бузини. Багато російських Інтернет-видань пропонують безкоштовно її «скачати». На превеликий жаль, не пасуть задніх й українські. Всі вони, мов хиже гайвороння, галасливо кружляють над великомучеником Тарасом – кожний намагається вхопити частку його тіла. Але не звертають на це уваги наші народні обранці та високі посадовці: наче оглухли й осліпли у своїх дрібних «жабомишодраківках» за владу. Наче байдуже їм, що ось такі «демократичні» цеглини хтось закладає у підвалини нашої державної моралі та незалежності.

Усі ми не маємо права пасивно мовчати тоді, коли наші недруги нарощують сили і розвивають наступ на українські твердині. Побоюватися, що додамо слави "Герострату", більше нема рації: хоч і з чорного ходу, але він уже став відомим, став додатковим поштовхом і стимулом до розгортання ворожої агресії проти самостійної соборної України.

Олекса Палійчук.

Сайт: paliychuk.ho.ua Розділ «Статті».

Повертайтесь, але не за булавою

Напевне, спогади про те, як я із шкури ліз у 2004 р., агітуючи за кандидата в президенти В.Ющенка, та ще певні етичні принципи не дозволили мені навіть словом зашкодити тому ж самому В.Ющенку в його новій спробі стати Президентом України. Мою мовчанку не порушило і те, що його висуванець Міністр культури і туризму В.Вовкун тричі відмовлявся мене прийняти, хоч я тричі писав йому з цією метою листа і надіслав телефонограму. Я не звертався до суду й утримався від публічної критики п. Вовкуна, дарма що мої правильно оформлені заявки на закупівлю книжок двічі поспіль потрапляли до зовсім іншого відділу Мінкульту. І, хоч я вчасно повертав їх за призначенням, в Експертній раді розглянуті не були. Це так реагував чиновник за проголошеної Президентом демократії на мої критичні статті, покликані поліпшити книговидання в Україні. Та все ж я захищав міністра в Інтернеті, коли йшлося про українську мову: не могли чиїсь примітивні фортелі переважити найважливішу справу мого життя.

Правда, цього разу я за кандидата В.Ющенка вже не агітував і не голосував, оскільки мав для цього вагомі причини. Перераховувати його невиконані обіцянки не буду: про них уже мовлено достатньо. Зупинюся на морально-психологічному підгрунті останніх подій і власних враженнях від п’ятирічної діяльності нашого третього Президента. Спочатку погоджуся з політологом В.Карасьовим у тім, що В.Ющенко має позитивне системно-концептуальне бачення розвитку України. Так, має, але він не просто аналітик, не чийсь радник – він Президент, отже, повинен іще діяти і спонукати до цього інших. Повинен тримати у полі зору політичну обстановку в країні й адекватно реагувати на загрози – не епізодично, а постійно і послідовно.

Не голосував я у першому турі й за Ю.Тимошенко, та, коли серйозно постало питання про долю нашої мови і політичний курс держави, вагань не було. Радо зустрів рішення Народної ради України, ветеранів УПА, інших організацій та відомих діячів науки й культури, які чітко усвідомили важливість політичного моменту і прийняли єдино правильне рішення. Всі громадяни України могли наочно переконатися: саме політичний образ Ю.Тимошенко кинулися з усіх сил підривати штатні й нештатні російські полюцери, активісти з п’ятої колони.

Я вже писав у «ЛУ», що мікродози українськості, наче те щеплення, тільки мобілізовують наших недругів, зміцнюють їхні сили для опору національному відродженню України. Тим часом історія людства переконливо доводить: ворогів треба або перемагати, або залучати на свій бік. Або…їм здаватися. З історії ми також знаємо, що слабкий правитель завжди втрачав своїх прибічників, оскільки переставав бути для них запорукою надійної безпеки. І яскравою картиною такої суворої закономірності став перехід п. А.Кінаха та інших у табір ПР. Саме «регіонали» добре опанували цей історичний досвід і в такий спосіб неухильно наближалися до своєї заповітної мети – здобути конституційну більшість у парламенті, що загрожувало Президентові повною катастрофою. І хто ж як не Ю.Тимошенко тоді його порятував?.. Ота сама Ю.Тимошенко, яка своєю енергійною боротьбою дала йому змогу оголосити позачергові парламентські вибори і яку В.Ющенко раніше так легко звільнив із посади Прем’єр-міністра, точнісінько повторивши вчинок Л.Кучми щодо нього самого. То навіщо він це зробив? Може, боявся її як конкурента в очах народу, терзався ревнощами?.. Чи тільки так, у боротьбі з жінкою, він міг реалізуватися як політик і державний діяч?

Наприкінці 2007 року, після далеко не тріумфальної перемоги, колишні герої Майдану знову прийшли до влади, і, певна річ, Ю.Тимошенко стала Прем’єр-міністром. Та коли це відбулося, патріотично настроєний українець із жахом побачив, що його Президент обрав собі чи не за найважливіше завдання боротьбу зі своїм Прем’єром. Саме тут В.Ющенко виявив невластиві для себе послідовність і наполегливість, хоч таких бійцівських рис вимагала передусім політична обстановка на півдні та сході України, де за бездіяльності того ж таки Президента буйно розросталися будяки олігархічного і низового сепаратизму. Недарма один із кримчан якось із гіркотою проказав у телеефірі: «Кучму хоть боялись».

Явно тенденційні і не джентельменські випади В.Ющенка на адресу жінки-політика особливо посилились і стали докучливо-неприємними для телеглядача під час цьогорічних президентських виборів. І коли на початку це можна було ще пояснити його намаганням цілковито перебрати на себе «майданний» електорат, то вже після першого туру таке настирливе шельмування Прем’єра викликало логічне запитання: кому торуєш дорогу до президентства?.. Бо оті поодинокі фрази типу «два чоботи пара», мовлені для годиться, не переконували пересічного виборця у щирості. Сьогодні той не настільки простакуватий, щоб не зрозуміти, хто і куди «гне лінію».

Безперечно, за своєю природою В.Ющенко – натуральний українець, вихований у близькому до природного дусі. Цьому сприяли і розповіді освіченого батька, який побачив світу, і навчання у Тернопільському вищому навчальному закладі, і власні роздуми над історичною долею України. Це добре. Але не кожний природний українець може бути Президентом країни. Так, ми схвалюємо шанобливе ставлення В.Ющенка до наших національних святинь і традицій, неабиякий внесок у справу об’єктивної оцінки і широкого вивчення голодомору 1932-1933 років. Та, як слушно зазначив один з аналітиків, це краще було зробити тоді, коли він мав рейтинг у 55 відсотків.

Те саме можна сказати й про високі нагороди борцям за волю України Романові Шухевичу та Степанові Бандері чи Указ про визнання ОУН-УПА. Видані наприкінці президентської каденції, «під завісу», ці укази не дістали собі практичного закріплення у свідомості суспільства. Отже, позбавлені державного захисту, як самі укази, так і пам’ять про наших героїв стануть об’єктом шаленого остракізму з боку всіх без винятку українофобів. Більше того, нові владоможці обіцяють нам їх переглянути на догоду внутрішній п’ятій колоні та Росії. Так, В.Янукович в інтерв’ю телеканалу «Россия 24» вже заявив: "Вопросы о присвоении звания героя Украины С.Бандере, а также связанные с героизацией сотрудничавших с фашистами отрядов украинских националистов УНА-УПА, очень резонансны для Украины и очень сильно влияют на раскол украинского государства… Конечно, я этот вопрос рассмотрю. И мы будем принимать решения, чтобы в будущем никогда у нас в стране не возникали вопросы переписывания истории" (тижневик «Деловая столица»). Надто пізно вирішив Президент і захистити державну мову, якщо видав аж 15 лютого 2010 р. Указ про Концепцію державної мовної політики.

Наші політологи постійно наголошували на незбалансованості влади, на її вкрай слабкій вертикалі, відсутності елементарного порядку тощо. А чого ж іншого можна було чекати, коли Прем’єр-міністр без дозволу примхливого Президента не могла викликати до себе регіонального керівника держадміністрації?.. Ніби на дитячому майданчику: «Не чіпай – то мої цяцьки!». Та чи тільки твої?! У подібних випадках кажуть: це було б смішно, якби не було так сумно.

Та сам навести порядок у країні він не міг, тому й узявся називати наявний безлад «успіхами демократії». І наш громадянин, який уже звик до влучного слова «бардак», не переставав дивуватися: чи-то Президент так дивно розуміє демократію, чи насправді йому не вистачає сили волі. Бо вельми часто наш глава держави нагадував безпорадного вчителя, неспроможного забезпечити дисципліну в класі, якому «учні вилазять на голову».

Якось В.Ющенко скрушно висловився, що, мовляв, знає: на темі голодомору він електорату не здобуде. Зовсім не так. Якраз успішно активоване ним питання голодомору чи не найбільшою мірою зберегло йому голоси. Так само не підтверджується думка, ніби на передвиборний рейтинг Президента негативно вплинули його вищеназвані укази. Скоріш навпаки. І це показують попередні опитування різними службами в різні часи та порівняння їхніх даних із результатами першого туру виборів, де за нього проголосувала частина електорату О.Тягнибока, Ю.Костенка, А.Яценюка і В.Литвина. Отже, хоч запізніле, але гідне вшанування справжніх героїв України багато виборців оцінили як мужній і потрібний для країни крок Президента. Бідному українцеві, що ніколи не отримував такого задоволення своїх національних потреб та ще з боку державної влади, затепліло на душі і, бозна-як розчуленому, вже захотілося славити, виправдовувати, мало не героїзувати автора указів.

Одначе плюси і мінуси взаємознищуються. Бо системної і планомірної, навіть оборонної – не кажу вже про наступальну – державної політики в цьому напрямку не було. Українське серце щоразу обпікав палючий сором, коли в Криму безкарно шматували його державні прапори, збивали герби, не давали екіпажу американського корабля, що завітав у гості, зійти на берег. А в Одесі зовсім не до речі постав пам’ятник Катерині II як зухвалий виклик нашому народові, цинічний символ тяжкої наруги над ним. На п’єдестал звели короновану шльондру, найбільшу кріпосницю, руйнительку Запорозької Січі. В інших місцях країни на її честь організовували театралізовані дійства…Чи про таку волю для України мріяв Тарас Шевченко?! Святотатство нечуване!

Може, В.Ющенку не вистачало гарту?.. Бо щось ми не чули про нього в оті доленосні роки боротьби за незалежність України. Напевне, і він тоді не помічав тих, хто здобував нашу перемогу, раз так легко позбувся В.Червонія та Є.Жовтяка. Більше того, він щедрою рукою набирав собі колишніх «кучмівсько-регіоналівських» чиновників, а турбота про рідну мову виявилась такою «великою», що… в його штаті можна було знайти цілий відділ, де звичайні легкозамінні «пташки» щебетали російською. Що вже йому значили мої скромні докори в «ЛУ» на початку 2006 року?!

В.Ющенко не був таким наївним, щоб не розуміти, кому вигідна термінова зміна виборчого закону чи така ж поспішна нейтралізація керівника МВС Ю.Луценка, але доклав до цього рук. Навіть звільнив декотрих керівників обласних держадміністрацій, помічених у симпатіях до нелюбої йому Ю.Тимошенко. То як це виглядає?.. Не інакше, як продумана здача без бою і практична допомога наперед визначеному кандидатові... Може, сподівався, що у В.Януковича він легше відбере булаву наступного разу?.. Як би не так: не на тих натрапив.

На відході з високої посади В.Ющенко повторив свою колишню фразу: «Я ще повернусь». Та в якій іпостасі?.. Навряд чи пані Доля вдруге піднесе йому такий щедрий подарунок. Ба й національно свідомий українець тепер лише поспівчуває йому як людині, що витерпіла тяжке отруєння. Так, він поспівчуває, і він завжди готовий зустріти його на своїх барикадах: «Повертайтесь, але не за булавою».

Олекса Палійчук.

Сайт: paliychuk.ho.ua

Демократичні централізми

Відтоді, як в Україні згинув комуністичний режим і започаткувались демократичні зміни, в її політикумі запанував справжній шал волі. До яких лише віртуозних кульбітів не вдаються представники численних наших партій, порхаючи у безмежному етері свободи!.. Навіть комуністи, які були незаперечними монополістами на всіх трибунах СРСР, тепер дозволяють собі такі прийоми та гіперболи, на які не могли зважитись раніше, бо щоразу мусили оглядатися на «смотрящих» згори. На тих наймудріших і єдиноправильних, що посіли вищі щаблі партійної трапеції. Всі громадяни країни були зобов’язані озиратися, і цей порядок називався «демократичним централізмом».

Звісно, демократією тоді й не пахло, але слово таке було і вживалося залежно від обставин. Та – віддамо належне – сьогодні у нас демократичний централізм таки є, і то не один. Щоб у тому переконатися, досить побувати на пленарних засіданнях Верховної Ради України. Демократія там – це говори на весь обшир своєї винахідливості, а централізм – уважно стеж за рукою наказного диригента своєї фракції.

Лідер партії не потребує такої команди і може собі дозволити значно більше. Зате він і більше дбає про авторитет своєї політичної організації в очах виборців. Відомо, за рахунок їхніх голосів отримує добре влаштоване життя. Але, як той казав, «ніщо людське мені не чуже». Тож і засуджувати керівника КПУ Петра Симоненка за його новий спалах почуттів я не збираюся, тим більше, теоретики комунізму виступали за ще більшу свободу соціостатевих стосунків у майбутньому суспільстві. Правда, в СРСР партія по-своєму пильнувала мораль й охоче йшла назустріч усім скаржникам жіночої статі.

Так, будь-який стереотип ханжі нам неприємний, але й не викликають симпатії негарні маневри задля відновлення свого реноме. Маю на увазі навмисні дії, покликані переважити в очах певного електорату свій попередній малопопулярний вчинок. Скажімо, спішно організоване і вельми гучне збирання грошей Президентові на дорогу в Америку чи… оті передвиборні рекламні щити на тротуарах, де П.Симоненко красується біля своєї молодої дружини, а напис твердить, що тільки за такої свободи людина щаслива. На мить я уявив перед зображенням цієї щасливої пари його першу дружину і здригнувся: як жорстоко! Ні, Петре Миколайовичу, так переламувати суспільну думку не варто. Ефект буде протилежний.

Розгнузданий шал у боротьбі за виборця породив нові, вкрай агресивні форми агітації та контрагітації. Високооплачувані іміджмейкери відпрацьовують з кандидатами найефективніші прийоми і методи впливу. Тут і енергійна хода, і багатозначні жести, і рішучий погляд, метал у голосі, і, для посилення картини, навіть стрімкий рух великого літака над головою. А що?.. Людям це подобається: нехай клюють і втішаються. Правда, Голова ВО «Свобода» Олег Тягнибок успішно обходиться без такої сценічної демонстрації та бутафорії. Його образ невимушений, природний, а думки логічно вмотивовані, переконливі.

Цього разу у Верховні Раді йщлося про м. Калуш як зону надзвичайної економічної ситуації. Ось за трибуну вийшов П.Симоненко. Авжеж, такої нагоди він не пропустить... І починається стрімкий штурм, гнівна атака на винних у всіх наших бідах націоналістів, які, бачте, тільки те й робили, що 18 років без упину збагачувалися, привласнюючи народні гроші. Ця «кулеметна» черга демагогічної тріскотні чомусь викликала у мене спогади: сидиш у бліндажі і тримаєш над собою зеленуваті фанерні мішені. По селектору лунає команда «Поднять мишень!».. І десь там позаду враз зачастить ротний кулемет, і над тобою так цікаво заспівають кулі. Цікаво, бо знаєш: тебе вони тут не зачеплять. А потім ти сам побіжиш із кулеметом, і вже комусь заспівають твої кулі…

Та я полишаю спогади і знову втуплюю очі в екран телевізора. Зараз чомусь так виразно захотілося крикнути: «Петре Миколайовичу! Заради Бога, назвіть мені хоч одного олігарха-націоналіста – і я вам красненько подякую. Бо вже завтра побіжу просити у нього грошей на видання своєї книжки!.. Знаю, він свідомий – не відмовить». Але полум’яний викривач не помічає мого пориву, ба й реальних олігархів називати не збирався. Він лише виступив у своєму амплуа, відіграв звичну роль у приємній для вуха пересічного громадянина тональності, і… досить. Так само вчинить і його фракція, бо всі однодумці. Так само вчинить і партія, бо принципом її організації та керування є «демократичний централізм».

Олекса Палійчук.

Сайт: paliychuk.ho.ua