понеділок, 28 січня 2013 р.

ЩОДО УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

 …Все залежить від його форми і міри, від становища народу і держави. Україна не може бути калікою серед інших держав. Он у РФ депутати від національних республік виступають в Державній Думі лише російською мовою, а тут представник регіону, міста, смт не завдає собі клопоту виступити у ВР українською державною мовою. Один – через лінощі, другий – через власну пиху, третій – через інерцію: звик, що віками силуваний українець поступався рідною мовою перед панівною. Певна річ, у ставленні до мови народу, серед якого проживаєш, має місце ще рівень культури людини, її поняття про справедливість і власну честь.
     То чи можна так опускати Україну, принижувати гідність її держави і корінного народу?! Навіть В.І.Ленін відзначав різний націоналізм – справедливий і несправедливий, хоч, правда, більшовики хутко скотилися до асиміляції, до вже звичного поглинання. Доречно зазначити: якби не єврейські націоналісти, держава Ізраїль ніколи не відновилася б.
     Cьогодні Україна – незалежна держава. Здавалося б, за всіма логічними законами, має відбуватися інтенсивний процес національного відродження, але цього не забезпечує в належній мірі наша влада уже понад 20 років. Усмоктана з дитячих літ, традиція не дорожити українською мовою міцно засіла у свідомості владних функціонерів. Єдине, з чим вони охоче попрощалися – це із суспільними (читай, державними) засобами виробництва. Тим-то дієву ініціативу тут повинні виявляти партії та громадські організації. Найбільш послідовно й ефективно це робить ВО «Свобода», яка довела, що може вчитися на своїх помилках.
     Українська влада має вести широку роз’яснювальну роботу серед російськомовного населення країни хоча б на такому рівні, як це відбувається у прибалтійських країнах, що належали до СРСР, має створювати реальні заохочувальні умови для популяризації державної мови. Одна говорильня на цю тему нічого не дасть. Он маємо яскравий приклад: М.Азаров – доволі розумний чоловік – давно проживає в Україні, де обіймав високі посади, був навіть першим віце-прем’єром, а українською мовою «зацікавився» лише тоді, як став прем’єр-міністром. Але ж Україна не може всім росіянам чи російськомовним дати посаду прем’єра, щоб заохотити їх до державної мови. Поки що дії самого Кабінету Міністрів України аж ніяк не засвідчують його прихильності до цієї мови, скоріше, навпаки. І це вже називається абсурдом.
     Зрозуміло, є різні інтереси – особисті, групові тощо, і їх не варто приховувати: видно все одно. Одначе ці інтереси треба належною мірою синхронізувати з інтересами держави і народу, серед якого живеш, – принаймні так, як це заведено у всьому світі.
     Можна зрозуміти багатьох людей старшого покоління, яким нелегко міняти свої усталені життєві звички, але зовсім неприйнятні зусилля тих осіб, що войовниче намагаються зберегти в сучасній незалежній Україні колоніальні рудименти, що агресивно ставлять бар’єри її національному відродженню.
     Отож будьмо справедливі, не забуваймо про совість! Не шукаймо собі виправдань для власної необ’єктивності!

     Олекса Палійчук.

середа, 15 серпня 2012 р.

ГОДИНИ З ОЛЕСЕМ БЕРДНИКОМ

Олесь Бердник – високий чорнявий чоловік – мав красиві виразні риси обличчя. Він завжди гарно, зі смаком одягався. Влітку часто носив легке, стилізоване під український національний стрій, убрання. Все те робило письменника примітним серед перехожих. Жінки, ті, не приховуючи свого захоплення, подовгу супроводжували його поглядами. То була витончено колоритна фігура на вулицях Києва, український типаж, якому міг позаздрити кожен чоловік. Незнайомі люди наче вгадували його колишню професію: «Гляньте – пішов артист!»
    Олесь Бердник як доброволець брав участь у 2-ій світовій війні, був поранений, по демобілізації вчився і працював у театрі ім. Івана Франка. Вперше його заарештували і засудили 1949 року. Утримували в таборі суворого режиму. Звідти він і спробував утекти, але наздогнали із собаками, які, за його словами, просто хапали за п’яти… Так молодий Олесь сповна пізнав усі «принади» життя в бараках Печори і Казахстану. Амністували його 1956 року.
    Наші дружні стосунки як письменника і його палкого шанувальника розвинулися в 70-ті роки, коли я сам опинився у київських краях. Якось ми йшли з ним по Інститутській вулиці. І хоч пішоходів на ній було небагато, я все-таки час від часу озирався, бо розмовляли не на призначені для чужого вуха теми. Обидва ми тоді не мали роботи, й Олесь несподівано пожартував: «От якби нам знайти кусок золота! Правда?» Цей доволі простий жарт тоді вельми розвеселив мене та, певне, тим і запам’ятався – як ще одна риса характеру письменника, як ілюстрація нашого незавидного становища.
    І раптом я почув за спиною тяжке дихання. Оглянувся – побачив розповнілого чоловіка років 65-70-ти у капелюсі та плащі. Як він зумів так нечутно підійти?! Звідки вислизнув? Я ж хвилину тому озирався!.. Торкнув письменника, той подивився і зовсім не здивувався: «А-а, знаю його... Ходить за мною».
    То був так званий «топтун», і я після того ще довго про себе думав: який вишкіл! Як тихо йшов! Якби його не видало старече дихання… Тоді я ще не знав, що КДБ широко використовує своїх пенсіонерів, навіть прибиральниць в установах і твоїх же сусідів. Одного разу Олесь Бердник схопив якогось молодика за груди і сильно струсонув зі словами: «Ти доки будеш ходити за мною!?»
    Щоб не згинатися в автобусі, письменник завше ставав на нижчу його сходинку біля дверей і відмовлявся сідати, коли йому пропонували місце. Як зараз, бачу його на тій підніжці, з величавим лицем, обрамленим хвилястим волоссям, і з полотняною торбиною в руці. Так, тоді була мода на чоловічі торбинки, і в нього теж була – гарна, орнаментована.
    У ті ж 70-ті я познайомив Олеся Бердника з двійнятами Стокотельними – Павлом та Ольгою, які мешкали у 2-кімнатній кооперативній квартирі на Микільській Борщагівці. То були щиросерді, національно свідомі люди, завжди готові тебе переночувати і нагодувати. Трохи пізніше вони дали притулок відомій шестидесятниці Надії Світличній з її малолітнім сином Яремою: жінка щойно повернулася з Мордовії, де відбувала 4-річне ув’язнення, і тепер не мала ні житла, ні роботи.
    Згодом Надія вийде заміж за Павла, народить йому сина Івана, і… з двома дітьми на руках опиниться в США. Дещо пізніше її чоловік Павло теж виїде до США і з’єднається зі своєю сім’єю в м. Ірвінтоні штату Нью-Джерсі. Стокотельна Ольга поїде на Миколаївщину до ув’язненого в таборі поета Миколи Горбаля і там візьме з ним шлюб.
    Я знав також їхню матір і тітку. То була славна українська родина, яку в повоєнні роки вивезли до Сибіру. Там Оля та Павка ходили до російської школи, разом із батьками стоїчно витерпіли всі ті незгоди і виросли повноцінними українцями, переконаними патріотами. Я глибоко вдячний родині Стокотельних за допомогу в години моєї скрути. Так само цінував їхню гостинність мій старший друг Олесь Бердник. Там і відбувалися найтриваліші мої з ним зустрічі.
   1979 року за активну правозахисну діяльність Олеся Бердника, автора всесвітньовідомого роману-феєрії «Зоряний корсар», знову заарештували і засудили до 6 років суворого табірного режиму та 5 років заслання. Йому інкримінували «участь в Українській Гельсінській групі, антирадянську діяльність та пропаганду". Наступного року його етапували до с. Кучино Пермської області. Амністували тільки в 1984 році.
    Примушений кинути в пащу Молоху частку свого доброго імені, а ще більшу – свого життя, Олесь Бердник насправді зберіг власну неповторну сутність і закодовану в собі програму дій. Він не припиняє творчої та громадської діяльності. Створює організацію "Українська Духовна Республіка", подорожує світом, де зустрічається з цікавими і потрібними для задуманих справ людьми, читає лекції з космогонії в Київському планетарії.
    Де б не бував наш великий фантаст – у редакції, сквері чи в когось за столом – на нього всі звертали очі і слухали, слухали… Бо все з його вуст звучало цікаво, захопливо: і таємниці безмежного Всесвіту, й езотерика давніх народів, і власні філософські концепції. То була неординарна особистість, унікальний допитливий розум, то був сам Олесь Бердник.

    Олекса Палійчук.

четвер, 2 серпня 2012 р.

Союз двох комашок чи самостійне явище?

     З цієї притичини можна було б сміятися, якби вона не була замішана на гіркій заквасці. Нас намагаються переконати, що українським письменникам-фантастам уже набридла незалежність, і вони вельми хочуть стати «разделом» російської «Лаборатории фантастики (Фантлабу)». Так-так, навіть не на правах якоїсь автономії, не кажу вже про республіку, як було в СРСР.
     А щоб надати собі ваги і показати, як це самому Фантлабу не дуже треба, нас беруть на простий базарний прийом: «После бурных дискуссий в теме "Украиноязычный раздел фантлаба. Нужен ли?" администрация сайта призадумалась... Аргументы были разные, почти все убедительные, как в пользу одного решения, так и другого». Але заздалегідь попередили: «Однако, помните, что базовый принцип "Лаборатории фантастики" остаётся без изменений: официальный и основной язык сайта – русский». Це підтвердив і модератор: «А вот для кого написано про основной язык сайта? Вот в этой колонке, в частности, нельзя писать на языке отличном от русского, не приводя при этом перевод на русский!»
      Використали для наших письменників і замануху у вигляді гасла: «Украиноязычным темам - быть!» (Аби наші не подумали, що так легко цього досягти). Наче в Інтернеті мало місця для україномовних тем. Насправді проблема в тому, що наклади виданої україномовної літератури набагато менші від російськомовної, а це значно підвищує вартість першої.
     Для більшого ефекту Фанлаб посилається на українських лаборантів, але не називає українських письменників, які просяться до нього в розділ. Саме ця прикмета видає його з головою та… з усім іншим. 
      І який закличний проект обходиться без наочної агітації?! Он як міцно потяглися одна до одної дві комашки, де перша в шароварах, друга – з балалайкою. Двомовний напис про довічне братерство теж багато про що нам нагадує.                                                               

 
Вперше побачивши у Facebook це поширення, я не втримався, щоб не прокоментувати: «Рукостискання цих комашок відразу нагадало мені про амазонських, жовтих пахучих, криваво-червоних мурах та африканських бджіл. А тоді ні з того ні з сього замаячила Переяславська Рада. Ох, ті ж мені спогади, асоціації!.. Та ви, панове українці, завдайте собі невеликого клопоту і поцікавтесь в Інтернеті, чим характерні вищеназвані мурахи і бджоли».
     На сторінках ФантЛабу з цікавою пропозицією виступає молодий фантаст Дмитро Кузьменко, який пропонує створити спеціальний бібліосайт і готовий допомогти у його створенні. Зважаючи на великий обсяг інформації з України, він також говорить про окремий український сайт. «І там на дещо погодилися. Але погодилися так, що, прочитавши те, мені розхотілося з ними співпрацювати – раз і назавжди, – зауважив головний редактор сайту «Аргонавти Всесвіту» Віталій Геник.– Отже, питання про бібліоресурс наразі відкрите, але я преконаний: такий сайт у нас рано чи пізно БУДЕ. Це суто технічна затримка, матеріалу є вже море, а ще більше не опрацьовано».
     Авжеж такий бібліосайт нам потрібен, тільки навіщо для цього входити в чужу сім’ю з її власними порядками й інтересами? Так само не треба чекати на якогось спонсора, щоби потім від нього залежати. Бібліосайт ми можемо створити самі – в Україні. Спочатку давайте складемося на його створення і знайдемо безкоштовний хостинг. Далі – організуємо Товариство «Українська фантастика», куди входитимуть як письменники-фантасти, так і шанувальники фантастики. Всі члени Товариства сплачуватимуть мінімальні внески, частина яких ітиме на обслуговування сайту. А може, цією справою заопікується Всеукраїнське об'єднання любителів фантастики (ВОЛФ)? Тут нехай виявить організаційний почин Клуб фантастики і космонавтики… Я впевнений, що поповнювати сайт нам допомагатимуть Книжкова палата і бібліотеки, чиї бібліографи опрацьовують кожну отриману книжку.
     Україна має доволі власних талановитих і працьовитих бібліографів. Це Олександр Левченко, Віталій Карацупа, Микола Ковальчук, Юрій Шевела, інші. Тоді чого нам іще бракує?.. А таки бракує: власної волі, щоб долати нашаровані віковим безправ’ям звички, бракує ініціативи у потрібний для справи час.
     Товариство! Давайте створимо власний бібліосайт! Зробимо це для розвитку української фантастики – складової культури нашого народу, для власної самоповаги кожного письменника та шанувальника! …І тоді перестануть писати, що «українська художня фантастика не представлена як самостійне явище».

      Олекса Палійчук.

   

вівторок, 17 липня 2012 р.

СЛОВО ПРО ОБОВ’ЯЗОК І ВЛАСНУ ЧЕСТЬ


     Часто на форумах наші противники цілком заслужено беруть нас на глузи, штрикаючи нам у вічі: «Почему же вы сами не говорите на украинском?» і тут же роблять висновок про неповноцінність українця. Справді, важко уявити, щоб, скажімо, німці чи поляки спілкувалися між собою нерідною мовою. Дехто скаже: «Я хочу, щоб мою важливу думку почуло якомога більше людей». Гаразд, ось ти вже сипонув перлами, і тебе почули, а далі?.. Для кого твориш <кількість>, яка обов’язково переходить у <якість>? На кого працюєш? Адже відомо: нашу дитину виховує мовна атмосфера, що її оточує. Який ця дитина зробить вибір, якою мовою буде думати, залежить у тому числі від кожного з нас. Про це ми не повинні забувати, коли самі виступаємо на форумах, конференціях, у соціальних мережах або коли поширюємо чужі думки.
     І ще надзвичайно важливий фактор впливу на юного читача: наш власний приклад. Наскільки ми будемо послідовні у своїх діях, настільки він повірить у нашу правду, в нашу щирість. На це дружно чхають політики у боротьбі за владу, але ми не прагнемо влади. Ми насамперед громадяни, а дехто з нас ще й журналісти, письменники – носії слова. Ми впливаємо. І як громадяни, як дорослі українці, відповідальні перед суспільством, відповідальні перед українською дитиною, якій повинні прищепити пошану і любов до рідної мови. Кажу це без усякого пафосу чи менторства: роззирніться довкола, погляньте, в якому стані українська мова! Яка нова загроза нависла над нею! І то в незалежній державі!.. Годі! Працюймо так, щоб українська дитина не ставала перевертнем у рідній країні, на рідній землі. Це не тільки наш обов’язок, а й справа особистої гідності, власної честі.

     Олекса Палійчук.

середа, 11 липня 2012 р.

НЕВІДСТУПНИЙ ЖАХ НАРДЕПА ЗУБАНОВА

Цьогорічна Купальська п’ятниця була багатою на події. Найважливіша з них – всеукраїнська акція супроти злощасного мовного закону. Надвечір телеканали почали запрошувати представників од партій висловитися на предмет баченого і чутого. А згодом ця тема найгостріше зазвучала на «Шустер LIVE». Доволі частий гість телеканалів нардеп В.Зубанов, уже відомий своєю зааганжованістю, не привернув би моєї уваги, якби незадовго перед тим я не почув з його вуст ті самі одіозні звинувачення в іншій телепередачі. Там вони прозвучали з дуже емоційною кінцівкою: «Навіть на перервах… Жах!» Адресував їх пан Зубанов попередній владі в особі Ю.Тимошенко, яка, бачте, видала розпорядження заборонити вчителям в україномовних школах розмовляти на перервах неукраїнською. Тут, у Шустера, він згадав іще одного «винуватця» – колишнього Міністра освіти і науки І.Вакарчука та безперестанку виказував це А.Яценюку, наголошуючи на тім, що тільки рішенням Конституційного Суду України зупинили ці нехороші дії.

Пам’ятаю, Ю.Тимошенко тоді відповіла: «Що ж, будемо виконувати рішення суду»… І даремне. Треба було звернутися до відповідальних експертів-педагогів, мало того – винести це питання на громадське обговорення. Бо такі специфічні справи не належать до компетенції Конституційного Суду.

Нардепові, як і членам КСУ, невтямки, що насправді так і має бути: згідно з вимогами, у всіх масових навчальних закладах про культуру мови повинен дбати кожен учитель-предметник. В україномовних школах усі вчителі без винятку зобов’язані привчати учнів до української літературної мови. І робити це мають не лише на уроці, а й на перерві, причому на всій території школи, бажано навіть за її межами. Бо вчитель – то завжди приклад для учня. Без особистого прикладу педагога нема самої педагогіки. У всіх традиційних і сучасних працях видатних педагогів ви прочитаєте думку на зразок «Учитель є головною фігурою педагогічного процесу, його особистий приклад - могутній фактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню з учнями вчитель виховує їх не тільки словом, а й всіма якостями своєї особистості».

Сократ називав педагогів «акушерами думки». Велику роль учителя в гуманістичному вихованні дитини обґрунтував «учитель учителів» чех Я.А.Коменський у своїй знаменитій «Великій дидактиці».

Видатний український та російський педагог, один із засновників педагогічної науки в Росії К.Д.Ушинський зазначав: «Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе. Лише особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, лише характером можна створити характер».

Л.М.Толстой, який сам набув педагогічного досвіду, казав: «Діти переймаються прикладом у сто разів сильніше, ніж найкрасномовнішими і найрозумнішими повчаннями. Вони (особливо це стосується дітей молодшого віку) копіюють учителя, наслідують його на кожному кроці». А ось як образно висловився на цю тему В.А.Сухомлинський: «Корінь багатьох лих виховання саме в тому, що найчастіше вихованця закликають іти за прапором, у той час, як цей прапор ніхто не несе».

Всесвітньовідомий теоретик і практик, німецький філософ та педагог Ф.А.Дістервег слушно зауважив: «Жодна книга не повинна і не може замінити духу вчителя… найважливішим явищем у школі, найповчальнішим предметом, найживішим прикладом для учня є сам учитель. Він - уособлений метод навчання, саме втілення принципу виховання». А представник швейцарської педагогічної школи Й.Г.Песталоцці твердив: «Всюди цінність школи дорівнює цінності її вчителя».

Українська педагогічна наука успадкувала найкращі досягнення світової педагогіки і тепер, визволившись із «прокрустового ложа» недержавної нації, має підручники та посібники, що допомагають їй виховувати молоде покоління у любові до України, в дусі здорового патріотизму. І серед найважливіших методів морального виховання, зазначає доктор педагогічних наук, професор І.В.Зайченко, є «Особистий приклад вчителя. Виховна дія його заснована (ґрунтується) на інстинкті наслідування, переймання. В процесі спіл¬кування з дорослими шляхом наслідування діти легко засвоюють моральні норми і правила поведінки, формують моральну свідомість». У навчальному посібнику І.В.Зайченка «Педагогіка» читаємо: «… виховання має національний характер, оскільки здійснюється в межах конкретного народу (конкретної нації) і ґрунтується на його мові, історії, культурі, звичаях, побуті».

На жаль, нашим конституційним суддям забракло кваліфікації винести правильний вердикт. Учителя масової української школи з його повсюдними виховними обов’язками, з його незмінним власним прикладом прирівняли до спеціаліста, найнятого якимсь підприємством чи організацією, де ніхто не має жодних виховних обов’язків. Таким чином знехтували всіма принципами і досвідом педагогіки від давньо- грецьких і римських часів до наших днів. А звиклі до того, що українець завжди поступався рідною мовою, недобросовісні вчителі отримали змогу й надалі «лише відбувати» свої уроки, і відразу ж по тому демонструвати учневі своє реальне ставлення до його рідної мови. Наче уроки для них були якоюсь неприємною повинністю, даниною цій «немодній» мові.

За всі роки нашої незалежності ніхто з державних чиновників по-серйозному не стежив за дотриманням мовного режиму в україномовних школах і дитсадках Києва. Пригадую, скільки моїх нервів пішло на те, щоб у найближчому україномовному дитсадку хоча б одна вихователька запрацювала з моєю дитиною рідною мовою. То, бачте, вона дружина військового, то дві молоді дівчини, хоч і відвідують Курси вивчення української мови, але як «хороші дєвочки» мають право послугуватися в роботі з дітьми лише двома українськими словами: «добрий день» і «до побачення». А то вже, зауважте, була середина 90-х!

Свою думку про згадане рішення КСУ я 25 лютого 2010 року опублікував у «Літературній Україні» під заголовком «Двомовний бублик», потрапила стаття і до Інтернету, де її можна знайти ще під заголовком «Роби, як я!».

Пригадую, як за радянських часів одна жінка «по великому секрету» мені розповіла, що в їхньому дитсадку завідуюча змушує навіть кухонних працівників спілкуватися між собою російською… Так, українці тоді мовчали. Але, зауважте, вони мовчать і сьогодні, хоч їхнє каліцтво ще не минуло, хоч наступ на їхні природні права, на їхню честь й елементарні національні інтереси триває. Від їхніх ще не масових скарг і вимог владні чиновники відмахуються, як від набридливих мух. Та бачиться мені: це вже не така мовчанка; що далі то загрозливіших ознак вона набуває. І якщо такий розвиток подій не турбує наших далеких і ближчих ляльководів, не спонукує їх погамувати власну загребущість – сказати щось заспокійливе про наше майбутнє ніхто не наважиться.

Олекса Палійчук.

вівторок, 5 червня 2012 р.

ЧИ ЦЬОГО МИ ХОЧЕМО?

     На жаль, сьогодні в Україні відбуваються події, які ми не можемо обійти мовчанкою. Тож думаю, що свідомі, з почуттям справедливості росіяни знають, задля чого влада розгорнула цю кампанію за російську мову. Знають, що такі розкоші, як узаконене право обходитися в Україні без української мови, нікому добробуту не принесуть, а лише активізують розбрат у нашому суспільстві за національною ознакою. Хіба цього ми хочемо? Невже комусь так приємно бачити Україну калікою?

середа, 30 травня 2012 р.

УКРАЇНСЬКА МОВА: ГРІХИ ЧУЖІ І НАШІ

Недавнє побоїще у Верховній Раді України й одразу по тому обговорення його на «Шустер LIVE», зрозуміло, не можуть залишити байдужими громадян нашої країни. Тим більше, конфлікт «інтересів» спалахнув і в цій студії, де занадто близько один від одного опинилися В’ячеслав Кириленко та його політичний супротивник Вадим Колісниченко. Тут, вважаю, ведучий справді чинить неправильно, садовлячи поруч ідеологічних ворогів. Адже їхнє протиборство спричиняють не різні смаки чи погляди на якісь теоретичні абстракції – маємо різне ставлення до святого – долі Вітчизни – і цілком практичні дії, що викликають природні людські почуття у протилежної сторони. С.Шустер, якщо він не дивиться на наші дискусії як на півнячі бої, повинен розуміти: це не той випадок, коли вчитель садовить поруч двох малих забіяк і наказує їм подати один одному руки.
     Так само дивують нас постійні твердження «регіоналів», найбільше Олександра Єфремова, що з приводу їхнього законопроекту про мови опозиція не висуває контраргументів, мовляв, чути лише одні емоції. Та навпаки, таких контраргументів було більш ніж досить, а об доказову базу Володимира Яворівського розбивалися всі тенденційно побудовані пафосні конструкції Колісниченка і Чечетова. Взагалі, О.Єфремов досяг піку у своїй, м’яко кажучи, зааганжованості, коли взявся пояснювати причини тяжкої травми у б’ютівця генерал-полковника Миколи Петрука – бачите, той сам ненароком «оступілся».
     На жаль, ніхто із депутатів не заперечив дезінформацію Юрія Болдирєва, що прозвучала у ВР та на згаданому шоу. Насправді російська мова не могла утворитися в Києві. Племена, що склали основу російськомовного народу, ніколи не проживали в Києві та близько нього. Депутат плутає поняття «руський» (староукраїнський) із «русский» (російський). Не розуміє, що писемна церковнослов’янська мова (староболгарська з македонськими та моравськими елементами) чинила набагато більший вплив на формування російської мови, ніж на українську та білоруську, через що російська на неї більше схожа. Це варто було б знати Болдирєву, коли надумав говорити про «графіті» Софії Київської. Як метрополія, Київ лише впливав на формування російської мови: збагачував її лексично, наближав до широкого світу.
     Цей вплив тривав і в наступні століття. Як писав російський літературознавець і лінгвіст-русист, академік АН СРСР В.Виноградов, «…резко усиливается влияние на славянский язык украинского литературного языка, подвергшегося воздействию западноевропейской культуры и пестревшего латинизмами и полонизмами. Юго-Западная Русь становится во второй половине XVII в. посредницей между Московской Русью и Западной Европой… Украинский литературный язык раньше русского вступил на путь освобождения от засилья церковнославянских элементов, на путь европеизации. Там раньше развились такие литературные жанры, как виршевая поэзия, интермедии и драмы. Там острее и напряженнее — в борьбе с насильственной колонизацией — протекал процесс национализации славяно-русского языка. Юго-западное влияние несло с собою в русскую литературную речь поток европеизмов».
     За логікою Болдирєва, в’ятичі та радимичі, що прийшли «від ляхів» і розселилися у верхів’ї Оки та в басейні Сожу, також інші далекі від Києва племена були ще німими та якимось дивом утворили собі російську мову аж у Києві. Так само комічними виглядають судження депутата про «староруську мову», які активно насаджувала радянська влада разом із надуманою «колискою трьох братніх народів». Насправді та колиска гойдалася набагато раніше і була спільною для всіх слов’янських народів та мов. Тепер українські науковці під староруською мовою розуміють староукраїнську, білоруські – старобілоруську. Тут не треба панові читати складні лінгвістичні праці – відкрийте лишень Вікіпедію: «Застосування терміну "давньоруська мова" до слов'янських діалектів Київської Русі у роботах сучасних лінгвістів є даниною традиції і не відображає реальної лінгвістичної картини того періоду». (Думки, дотичні до цієї теми, я вже розвивав у статті «Хто має каятися?» на сайті: paliychuk.ho.ua).
     Тим часом ідейного та юридичного краху злощасний законопроект остаточно зазнав буквально за кілька годин до шоу Шустера на телеканалі «Рада». Вирішального удару йому завдав юрист-міжнародник, представник ПАРЄ у Венеційській Комісії Сергій Головатий. От тільки менше громадян чули це інтерв’ю – мабуть, даремне пан Шустер не здогадався запросити чоловіка на свою програму. Чи, може, сам Головатий не любить таких видовищ?
     До середини XVII століття кияни могли почути російську мову лише випадково – наприклад, під час міжусобиць самих рюриковичів або торговельно-посольських вояжів. До Богдана Хмельницького у Києві розмовляли українською і польською мовами, оскільки Києвом володіла Польща, мовна картина почала змінюватися після того, як у Києві, а пізніше і в інших містах України, з’явилися московські (О.П. – російські) гарнізони.
     Як обіцяють автори законопроекту, в регіонах, де російська мова здобуде фактично всі юридичні права, державній українській мові не стане від того гірше. Але ми вже наочно знаємо, якою мірою насправді переймаються державною мовою тамтешні чиновники. Тепер вони ще хочуть отримати «законне» право зовсім обходитися без неї, тому цілком зрозуміло, чому українці, яким не байдужа рідна мова, не хочуть покладатися на милість регіональних вершителів її долі. І, зауважте, де? У себе вдома! І коли? Вже у незалежній державі! Також не забуваймо про те, що в тих регіонах є українські села, які потраплятимуть іще під інтенсивнішу русифікацію.
     Та й про долю міських т.зв. російськомовних українців треба серйозно подумати. Посилатися на них пропагаторам російської мови не тільки аморально, це великий гріх перед усім людством, перед самою Природою, перед Космосом. Не можна спокійно слухати, як цинічно і зловтішно звучать такі посилання на наше глобальне каліцтво, спричинене багатовіковим насильством та наругою. Тим часом і це зло не є довічним для України прокляттям: каліцтво виліковуване. На щастя, відбувається зміна поколінь, тобто нащадки російськомовних українців можуть повертати собі здоровий природний образ. Тільки такий процес буде чесним і справедливим. Цього має прагнути керівництво незалежної України і повсюдно забезпечувати національне відродження свого народу. Інакше зникає сама потреба державної незалежності, зникає її сенс. Бо всі зміни зведуться лише до одного – передачі народних благ до приватних рук, до виникнення своїх та чужих олігархів.
     Зізнаюсь, я просто дивуюся з легковажності цих нуворишів, які не завдають собі клопоту «підсолодити» українському народові його втрату суспільного майна, цей тяжкий перехід до капіталізму. Замість того вони вирішили його послаблювати далі: ділити, позбавляти ідентифікаційних ознак, історії – всього того, що творить спільність, народ. Очевидно, вирішили: краще розкласти, краще добити, ніж дати йому рости?.. Але не треба бути ясновидцем, щоб усвідомити: ця стратегія і тактика обов’язково повторить їм 1917 рік. І тоді один магнат скаже другому приблизно таке: «Даремне ми поскупилися цьому плебсу на «цукерку». Нас убила жадібність». Так, я певен: український народ не захоче втрачати все поспіль.
     А щодо обіцянок та їх виконання – краще зважити, що тобі обійдеться дорожче: виконати чи попросити у свого виборця вибачення? Постарайся засвоїти цей урок і надалі добре подумай, що обіцяєш. Та ще ліпше – ніколи не забувай про совість, бо надто ганебним виглядає намагання закріпити наслідки трагедії нелюбого тобі народу, намагання залишити його калікою замість того, щоб повернути йому здоров’я. І ніяка патетика, ніякі віртуозні виверти не заглушать одвічного людського голосу: грішно будувати власну вигоду на чужій біді.
     Російськомовні, а колись польськомовні українці в Україні – це і наш великий гріх: ми століттями покірно дозволяли сусідам грішити в нашій хаті. Ми – ті, хитріші, хто намагався зберегти свої васальні привілеї та багатства, хто справно служив сусідові за те, що «наше нам дозволив мати», і ті, що корилися через власну нужду, брак гідності. Так формувався, на жаль, не поодинокий суб’єкт, про якого з гіркотою писав Тарас Шевченко: «За шмат гнилої ковбаси його хоч матір попроси». І кожний, хто хотів володіти Україною, був зацікавлений, аби множився саме такий пояничарений, духовно обмежений тип, якому були б непотрібні воля та власне національне обличчя.

     Олекса Палійчук.














субота, 28 квітня 2012 р.

Пошесть на ім'я АБСУРД

   Ця хвороба захопила не лише Україну, але почнемо з неї, де на віками нищеному культурному полі це особливо помітно і найбільше вражає. Здавалося, країна стала незалежною, отримала в цьому статусі міжнародне визнання і всі необхідні для цього державні атрибути, одначе похвалитися їй сьогодні справді нічим. Національне відродження, заради чого, власне, і поклав тяжкі жертви український народ, зупинилося на початковій стадії під невиразні й анемічні порухи наших високих керівників, які, за відомим висловом, вирішили ступати вперед із поверненими назад обличчями, а то й зовсім плюнути на «забаганки націоналістів».
    Такому тупцюванню на місці дуже славно прислужилася «англомовна пошесть», яка владно опанувала інформаційний та культурний світовий простір від персональних комп’ютерів до вітчизняних та міжнародних ефірів і подіумів. Чи треба далеко ходити?.. Он подивіться, як наші тітоньки і дядьки, бабусі та дідусі з української глибинки щоразу змушені ламати свої язики, повторюючи це, нав’язане їм, чуже слово «фолькмюзік». Бо сама програма їм дуже подобається, та й ведуча Оксана Пекун веде її професійно, а от, бачите, забаглося комусь «покрасуватися» не по-тутешньому. Іноді просто дивуєшся, наскільки рельєфно у гомо сапієнсі можуть прокидатися мавп’ячі інстинкти. Ось так виникає абсурд!
    Не лише мені, а й багатьом моїм знайомим незрозуміло, чому на Євробаченні наші виконавці співають англійською мовою. Чому англомовний слухач має такі переваги над рештою населення планети? Це що – міжнародний науковий симпозіум чи асамблея ООН?.. Бо як, скажіть, можна уповні показати таланти свого народу, не заспівавши його пісні, до того ж, природною мовою?! Може, хтось хоче сказати, що це крок до майбутнього злиття культур?.. О, цими баєчками всі ми уже доволі набавилися! Як письменник-фантаст, я припускаю, що колись може бути і міжпланетна, навіть всегалактична мова, але вона не заперечуватиме земної чи твоєї рідної, і до того далекого часу людству потрібно дожити. А поки що здавати культурні надбання попередніх поколінь власного народу безглуздо й аморально, навіть злочинно.
    Не варто забувати й того, що вічних переваг, вічного домінування не буває. Ще кілька століть тому передова Європа писала наукові трактати латиною і співала опери тільки італійською мовою, а що маємо сьогодні?.. Тим більше, нема жодних реальних підстав англійську мову вважати найкращою. Поширений шляхом силових експансій, її вплив не має під собою природного фундаменту в постколоніях і послаблюватиметься там доти, доки не знівелюється остаточно. Якась незрозуміла нам сила космічної рівнодії у підсумку впокорює найбільшу агресію і дає людству змогу розвиватися далі.
    Але англійську мову (і не лише її) дехто свідомо застосовує в Україні саме з метою зупинити наше національне відродження. Таким особам видається, що української мови, національної свідомості наш народ має забагато, а це нібито може якось обмежити інтереси інших. Бо чи не абсурдом виглядає ганебно мізерний відсоток української пісні на такому широко розрекламованому українському дійстві, як Х-фактор? Організатори цього шоу показали тут усі свої тенденційні наміри та методи – від добору суддів і педагогів до репертуару. Це ж треба дати завдання всім 11 фіналістам (хлопцям і дівчатам) співати пісень одної Алли Пугачової! Навіть талановита ведуча Оксана Марченко, яка, безперечно, добре володіє українською мовою, чомусь нерідко думає, що виконавці – громадяни України – не зрозуміють державної мови.
    Зовсім недавно мені довелося почути з телеекрана українську пісню у виконанні переможця першого сезону Олексія Кузнєцова, і я щиро подивувався: як сильно, як милозвучно і яскраво засяяв його талант саме в українській пісні. Досі я і не підозрював, що він на таке здатний.
    А чи не абсурдом виглядає змагання країн, коли їх представляють, м’яко кажучи, наймані «волонтери»? Ще якось можна зрозуміти, коли купують і продають футболістів клуби, але щоб гімн і прапор країни уособлювали люди, які не переживатимуть за її честь?.. От подивіться, як «прославили» Великобританію Хей і Чизора. Авжеж, тут ідеться не про расову приналежність, а про відчуття Батьківщини.
    Особисто я можу уявити себе представником будь-якої раси і національності, навіть комахою, але під час бою Віталія Кличка я хвилювався і тримав кулаки саме за нього. Проте не уявляю себе уболівальником Чизори, якби він, не дай Боже, представляв на ринзі Україну. І це, на мою думку, цілком природно, чесно та справедливо. Бо є різниця між формальним громадянством і громадянством, що органічно єднає тебе з твоїм народом.
    Не перестаю захоплюватися подвигом єврейського народу, який через 1800 років буквально реанімував свою рідну мову і тим самим показав наочний приклад живучості народного духу й доцільності існування кожної природної мови. Яка потороч посміє назвати це «поганим» націоналізмом?
    Український народ не виняток. Він теж не хоче виглядати і почуватися калікою в колі інших народів. З приводу цього наведу слова видатного філософа і вченого Леоніда Шульмана: «Справжній націоналізм є універсальним. Поборник права націй на самовизначення не може визнавати це право тільки за своєю нацією. Він мусить визнати його за всіма націями без винятку».
    Абсурд у вигляді примітивного мавпування чи зумисне націлений супроти українства – однаково небезпечний за своєю шкідливою дією проти людської природи і логіки. Він закладає і нарощує вибухові конфлікти в суспільстві, жити з якими доведеться якщо не нам, то нашим майбутнім поколінням.

    Олекса Палійчук.





вівторок, 16 серпня 2011 р.

ДВА ВІКТОРИ І ПУТІН СУПРОТИ ЮЛІЇ

Розмова двох інтелігентних на вигляд молодиків у Київському метро зацікавила мене, і я запропонував їм дати мені інтерв’ю. Вони погодилися лише тоді, коли я показав їм своє письменницьке посвідчення. Незабаром усі ми опинилися в обраному ними приміщенні. Хлопці явно співчували Юлії Тимошенко і Юрієві Луценку, що сьогодні в Україні доволі масове явище, тому я запитав, на чому ґрунтуються їхні симпатії та переконання.

Сергію, ви сказали фразу: «Два Віктори і Путін проти Юлії». Будь ласка, аргументуйте.
Та вже зрозуміло, мабуть, усім: Віктор-президент не хоче мати потенційного суперника на наступних виборах. Додайте до цього гострі висловлювання Юлії Тимошенко на його адресу, і все стане ще зрозуміліше.

Щодо гострих висловлювань… Чи не вважаєте ви, що Юлія Тимошенко тут перегинає палку? От, скажімо, її недавня поведінка на судовому засіданні. Це ж відвертий виклик й нехтування усталеними нормами. Хіба від цього не втратить Ю.Тимошенко енне число прихильників? Дехто, навпаки, може поспівчувати ще судді.

Не знаю, чи втратить, але візьміть до уваги те, щó їй довелося вже пережити. Її понад 40 разів викликали до слідчого. Її обшукували, мов злочинця, буквально морили цими викликами. Цькували у засобах інформації, і, взагалі, кожний знає, для чого це робиться. То справді було організоване владою судилище, а не суд.

Валерій:

Юлія Володимирівна – людина, і, як мовили давні філософи, ніщо людське їй не чуже. Це її власна емоційна форма протесту в таких умовах.

Іноді ця форма дратувала глядача, скажімо, коли вона перебивала суддю чи прокурора, а захисник навмисне відмовлявся прибрати руку з-перед очей судді. Така примітивна демонстрація виклику не посилить позиції захисту, лише їй зашкодить.

Від того, як будуть поводитися підсудний та її захисник, нічого не зміниться. Навіть не замовне, а наказне рішення суду вже заготовлено. На це рішення працює не тільки нинішня влада, а й екс-президент Віктор Ющенко. Ви ж, мабуть, у курсі, як він знову прислужується своєму тезкові? Його недавні виступи у Києві та Львові більш ніж показові.

Сергію, ви у своїй розмові згадували ще Путіна. Прокоментуєте?
Путін зрадив Юлію Тимошенко. І зробив це досить легко, бо Президент в Україні Янукович для нього і Росії вигідніший, ніж Юлія Тимошенко.

Але ж Віктор Ющенко каже, що то обидва російські проекти. Колись навіть ужив фразу «два чоботи – пара».
Таке порівняння було і є вигідне Партії регіонів. Насправді виявилося, ті чоботи – зовсім не пара. У партії Ю.Тимошенко є українські письменники та інші патріотично налаштовані депутати, які мають позитивний вплив на курс цієї політичної сили, чого не скажеш про Партію регіонів і її антиукраїнських колісниченків, левченків, болдирєвих, костусєвих та інших.

Валерій:

По-перше, уряд Юлії Тимошенко видавав постанови про розвиток українського козацтва, захист української мови, а нова влада, напаки, не тільки відмінила ці постанови, а й завела обмеження для української мови. По-друге, зверніть увагу на те, як під час виборів Президента пропагандистська машина Росії та  проросійська 5 колона в Україні масово накинулися саме на Юлію Тимошенко, а не на Віктора Януковича. І цього не може не знати Віктор Ющенко, який зі своєю новою сім’єю раніше сам потерпав од цих атак.

М.Азаров казав, начебто зі слів Путіна знає, що Юлія Тимошенко теж обіцяла пролонгувати угоду щодо перебування російського Чорноморського флоту в Україні.
Сергій:

Припускаю: затиснута умовами з вини того ж Ющенка, Тимошенко, може, щось і пообіцяла Путіну, але навряд чи вона виконала б ту обіцянку, а якщо і виконала б, то хіба на 25 років?.. Ми переконалися, що надійнішим у цьому плані для Москви був більш залежний від неї Янукович. І зрада Путіна якраз виявилася у тім, що він переповів це Азарову. Чи ви хочете сказати, що це був тільки якийсь рефлекс, неприпустимий для чоловіка вчинок?.. Та найбільше характеризує Путіна як зрадника Юлії Тимошенко і прихильника теперішньої влади позиція Росії в Стокгольмському арбітражному суді, що завдало великої матеріальної шкоди Україні. Або ще – «из праха восставшая» вимога Міноборони Росії до України повернути борг ЄЕСУ.

Юлію Тимошенко часто критикують за те, що вона ствердно хихикнула на шпильку Путіна супроти Президента Віктора Ющенка. Погодьтеся, це була недоречна солідарність із Путіним, хоч і миттєва.
Це була не мить солідарності з Путіним, а мить презирства до Ющенка, який до того завдав їй багато підступних ударів. Але погоджуємося: керівникові такого рангу треба бути витриманішим, особливо перед об’єктивами.

ВО «Батьківщина» – лівоцентристська партія. Протягом усієї своєї діяльності вона провадила виражену соціально спрямовану політику, прийнятну для різних регіонів України. Скажімо, виступала за повернення державі багатьох несправедливо приватизованих підприємств. То чому українські комуністи підтримували не її, а Партію регіонів?
Валерій:

Дозвольте відповісти сміхом. Це вже не потребує коментарів. Як ідеологічна та політична сила, КПУ  давно збанкрутувала, тож її верхівці нічого не лишилося, як пристати на вигідні для себе умови.

І давайте доведемо до кінця питання про Юлію Тимошенко. Ви вірите, що вона колись давала хабаря російським генералам?

Давала чи ні – не знаємо. Але цю справу давно закрито, і сьогодні нема причин для її реанімування.

Відомо, не помиляється той, хто не працює. Ви готові простити Юлії Тимошенко її помилки?
Обидва:

Так.

Розмову вів Олекса Палійчук.

ДАВАЙТЕ РАЗОМ ПОЖУРИМОСЯ!

Наче сніг на голову, прийшло це повідомлення: Юрія Плаксюка звільнено з посади Голови Держкомтелерадіо. Звільнила своя, рідна йому Партія регіонів в особі Президента й Верховної Ради України. І я дивуюся: чим їй пан Юрій не догодив?.. Адже він усе робив «правильно». Наприклад, дещицю бюджетних грошей за програмою «Українська книга» виділив не мені, а своїй людині А.Толстоухову… Може, влада звернула увагу на те, що наклад у 10 тис. примірників моєї поетичної книжки для дітей «Рідна Україна» був у кілька разів дешевший від 1 тис. примірників толстоухівської «Харцызск: время, события, люди»? І такий же наклад моєї прозової книжки на історичну тематику «Священний вогонь» аж у п’ять разів дешевший! При тому, що мою книжку рекомендували два доктори та один кандидат наук, і що я член Національної Спілки письменників України? Може, тому, що я вже увосьме звертався до названого Комітету і дарма?

Ні-ні, я в такі чудеса не вірю. Впевнений: Президент навіть не знає про моє існування, ба про мої багаторічні поневіряння в Держкомтелерадіо навряд чи відає і Ганна Герман. Звісно, такі заклопотані люди не мають часу на читання всіх статей. Певна річ, не вичитують вони й заявок та обгрунтувань від видавництв. Цю справу довірено Державному комітету телебачення і радіомовлення України. Але… тут мене огорнула якась меланхолійна хвиля. Пригадалась аудієнція у щойно призначеного Голови Держкомтелерадіо п. Юрія Плаксюка 28 квітня 2010 року. То був його перший прийом громадян на новій посаді, опублікований на сайті Комітету, де мовилося: «О. Палійчук висловив свої побажання щодо програми «Українська книга» та діяльності Експертної ради. Зокрема, він запропонував, як збільшити наклад окремих книг за рахунок відмови від друку обов’язкової твердої палітурки. Також О. Палійчук поскаржився, що уже всьоме звертається до Держкомтелерадіо за сприянням у виданні за програмою «Українська книга» творів «Рідна Україна» та «Священний вогонь».

Повернувся я тоді додому в піднесеному настрої: аякже, Голова Комітету мені подякував за пропозиції та пообіцяв позитивні зміни. Була реальна надія, що тепер хоч одна з моїх заявлених книжок вийде у світ. Але… знову оте вже банальне на виході розчарування: не так сталося, як гадалося. Кому потрібна давня історія Волині з її маловідомими ворогами óбрами, з її наукою патріотизму?! От Харцизьк вельми виділяється з-поміж мало не півтисячі райцентрів України. Чим?.. Напевне, тим, що, як повідомляють ЗМІ, автор його історії колись працював лектором, інструктором відділу пропаганди та агітації в Харцизькому міськкомі КПУ.

Отак, шановний пане Юрію. Вам дали попрацювати всього рік із хвостиком. Правда, піднесли букет квітів, але я не повірю, що він вам пахнув. Авжеж такі букети не пахнуть. Одначе я нітрохи не зловтішаюся таким поворотом, хоч ви двічі встигли мені відмовити. Бо навряд чи для мене щось зміниться на краще: я не вашого поля ягода. Але дарма – бувають несподівані моменти солідарності. Нам обом не пощастило, тож давайте разом пожуримося!

Олекса Палійчук



ВИЛАЗКА УКРАЇНОФОБІВ

З великою натугою почалося в уже незалежній Україні національне відродження, особливо повернення українцям рідної мови. В деяких регіонах з вини місцевої та центральної влади таких прогресивних змін люди майже не бачили або не бачили зовсім. Більшість наших національно-демократичних депутатів у погоні за голосом пересічного виборця переймалися переважно побутовими питаннями і, ніде правди діти, завчено повторювали тезу про потребу далі розвивати в Україні російську культуру, а відтак російську мову, хоч її вже було більш ніж треба.

Звісно, таке переполовинення в головах і вчинках народних обранців не могло поліпшити мовний клімат для етнічних українців, як не могло змінити смаку пересоленій юшці додавання однаковими порціями посоленої та несоленої води. Становище значно погіршилося, коли нова влада не стала чекати можливості законодавчо запровадити державну двомовність в Україні, а  вирішила це робити знизу – поетапно і порегіонно, спираючись на своїх партійних посадовців на місцях. Прикладом цього стали агресивні «танці» депутатів Запорізької та Луганської облрад, але найгрізніше пішов «пасадоблем» і замахав палицею мер Одеси Алєксєй Костусєв, який безапеляційно наказав вилучити з практичного життя одеситів навіть саме поняття «україномовна школа». А чом би й ні, якось подумав на самоті теперішній градоначальник, адже могли за президентства українофіла Ющенка встановити статую ліквідаторці українського козацтва і кріпосниці Катерині II, то вже мені гріх не розвинути наступ Гурвіца.

А тут іще нові друзі з місцевого таки «бомонду» скаржаться: для їхніх дітей найближча україномовна школа, а українською вчитися не хочеться… І хоч таких шкіл у місті зовсім небагато, але й вони, мов більмо на оці. Треба знайти обтічну форму, як від них спекатися.


 Начебто знайшли, але без порушення Конституції України не обійшлося. Не кажучи вже про основоположні права української – увага! – титульної нації. Для об’єктивної характеристики етнічно-мовної ситуації в Одесі наведемо таку статистику: «Вихід України зі складу СРСР і надання українській мові державного статусу на всій її території додали ваги українській мові в суспільних сферах життя Одеси, проте за даними  соціолінгвістичних опитувань дорослого населення, проведених у 1992–1999 роках, у сімейному спілкуванні нею послуговується 12% одеситів, у побутовому спілкуванні (здебільшого, разом із російською) – 23%, у трудових колективах – 10,6%, в офіційно-діловій сфері – 10%. У той-таки час, з українським етносом себе ідентифікують 45,5% одеситів, з російським – 44%, з єврейським – 4%, з болгарським – 1,7%, з вірменським – 0,9%, з молдавським чи румунським – 0,6%, з білоруським, гагаузьким, грецьким, грузинським, циганським, татарським, азербайджанським, польським, німецьким, чеченським, корейським, чеським та деякими іншими етносами – 3,3%. Російську мову назвали рідною 77,5% опитаних одеситів, українську – 16%, інші мови – 6,5% («Українське життя в Севастополі»).

Але ж це дані на початку незалежного життя українців. Власну державність вони виборювали не для того, щоб надовго законсервувати постімперський статус рідної мови. Будь-яка влада – оранжева чи біло-голуба – зобов’язана забезпечити національне відродження українському народові, у т.ч. відродження його рідної мови. Інакше та влада буде йому чужою.

А тепер уявімо собі, як почуватиметься маленький українець, який навчається в окремо взятому класі двомовної школи. У коридорах і на подвір’ї, на спортмайданчиках, навіть у медпункті – російська мова. За українську мову його вже традиційно дражнять. Як його маленькій душі це витримати?! І чи довго він зможе опиратися?.. Психологічний гніт посилюється тим, що самі його вчителі на перервах розмовляють теж нерідною мовою. Бо таке дозволив Конституційний Суд України, який не має зеленого поняття про основи педагогіки, про виняткову роль учителя в масових державних і недержавних школах. Це ж не найманий іноземний спеціаліст для тимчасової роботи на якомусь підприємстві чи в установі. Це загальноосвітня школа з навчально-виховним процесом, де найперший приклад подає вчитель-вихователь! І, на жаль, наші високі культурні діячі та опозиційні партії не завдали собі клопоту оскаржити це некваліфіковане рішення у міжнародних судах.

Українській державній незалежності вже виповнилося двадцять років, тож настав час нашій владі в особі президентів і прем’єрів одзвітувати, яких успіхів у національному відродженні досяг українець під її орудою в тому ж Запоріжжі, Луганську, в Одесі…, якої популярності і ваги там набула його мова.

 

Олекса Палійчук.

МАЙСТРИ ПОЛІТИЧНОЇ ВИШИВКИ

Які ж бувають несподіванки! 27 травня 2011 року в програмі "Шустер Live» виступав Віктор Ющенко. Зізнаюся, спочатку слухати його не хотів. Пам’яталося, як нещодавно на 5-му телеканалі він безпорадно вимахував руками і трусив пальцями, так нічого і не сказавши нового. Але дедалі враження змінювалося: наш  третій Президент показав неабиякі знання з історії України, назвав усі поразки нашої національно-визвольної боротьби у ХХ столітті та їхні головні причини, зробив правильні узагальнення і висновки. Навіть слушно заперечив на доволі ввічливий аргумент нардепа від ПР В.Олійника щодо Харківських угод, наголосивши на непорушній пріоритетності безпеки України.

Впадало у вічі те, що найгорластіших критиків з боку ПР, які могли б поставити у незручне становище Віктора Андрійовича, в студії С.Шустера вже не було: вони вчасно перебігли на телеканал «Інтер» до Є.Кисельова. Не було потреби заперечувати промовцеві комусь і з табору націонал-демократів, адже йшлося про цілком очевидні з безпекового погляду речі, та наші демократи не могли не помітити теж очевидного: заради чого плететься сама «канва», щó на ній вишиватимуть і хто тут буде головним антигероєм. Отож Віктор Андрійович  перебував у надзвичайно сприятливих для себе умовах, чим уповні й скористався.

А от ми, прості українці, маємо про що спитати третього Президента України. Скажіть, Вікторе Андрійовичу: коли ви перераховували всі країни з колишнього соціалістичного табору, які успішно захистили свої безпекові інтереси, коли ви ставили їх нам за приклад, – чому не згадали про ту різницю між діями їхніх керівників та українських, у тому числі вас особисто? Адже ви мали з кого брати приклад, починаючи з Томаша Масарика. Отже, незаперечна і ваша вина у наших безпекових негараздах.

За таких комфортних умов студії ви нещадно розкритикували Юлію Тимошенко та її газові контракти, не забувши сказати, що призначили її Прем’єр-міністром тому, що вона була людиною Майдану, тобто мала широку підтримку в народі… Та хто ж, як не ви, Вікторе Андрійовичу, без усіляких серйозних причин звільнив Юлію Тимошенко, незважаючи на ту народну підтримку та її добру роботу, яку самі незадовго до звільнення відзначали? Хто, як не ви, цим звільненням легковажно штовхнув Ю.Тимошенко на особисті перемовини з Кремлем? Уже звільнена, без статусу вищої державної особи, вона намагалась уникнути переслідування з боку російської Генпрокуратури. Відтак, щó б не стояло за тими газовими угодами, зрозуміло одне: якщо там є вина Ю.Тимошенко, то є і ваша, пане Ющенко.

І ще ми просимо вас прокоментувати оновлену 29.05.2011 р. в Цензор.Нет угоду, яку ви уклали з Віктором Януковичем наприкінці 2009 року. В ній серед інших є такі статті:

2. Сторони зобов’язуються уникати у своїй передвиборчій агітації взаємної критики та використати всі наявні можливості для підтримки Януковича В.Ф. у другому турі виборів;

4. Сторони забезпечують висування на посаду Прем’єр-міністра України Ющенка В.А. та позитивне голосування за цю кандидатуру парламентської більшості.

http://censor.net.ua/ru/news/view/108733/yuschenko_i_yanukovich_zaklyuchili_dogovor_o_vzaimodeyistvii_na_nyneshnih_prezidentskih_vyborah_i_posle_nih_dokument_obnovleno

Названу конфіденційну угоду вперше оприлюднив на прес-конференції 25 грудня 2009 Ярослав Козачок – доктор наук, професор, заступник керівника Головної служби з  внутрішньополітичних питань та регіонального розвитку Секретаріату Президента України. Певна річ, він звільнився за власним бажанням.

Сьогодні інтернет-видання знову публікують цю угоду та все довкола неї. Отож, Вікторе Андрійовичу, тут мовчанка уже не вихід: людям треба пояснити власні дії. І бажано, щоб ви промовляли не на зачищеній від опонентів території.

Олекса Палійчук.

 

НЕ ГАНЬБІТЬ УКРАЇНУ!

«У нас на єдиній державно-політичній території насправді дві політичні нації існують. І вони мають достатньо антагоністичні уявлення про своє минуле. Це так би мовити – протистояння по лінії Сталін – Бандера, чи Бандера – Сталін. Це ж абсурдно і жахливо, коли, власне кажучи, фізично давно мертві особи диктують наше сьогодення, тобто активно присутні у нашій сьогоднішній українській реальності. А що ж робити живим? На минулому можна було б домовитися про те, що ми мораторій на минуле запроваджуємо у всій країні, домовляємося, що ми їх, мерців, не чіпаємо, щоб вони в нашому житті не командували» (Ю.Андрухович, ефір 5-го каналу, за інформацією ZIK ).

    Він поставив в один ряд, в одну чергу на забуття Йосипа Джугашвілі (Сталіна) і Степана Бандеру.  Тим самим знову викликав у глядача хвилю обурливих коментарів з одного боку і зловтішних насмішок, навіть похвалу з другого. Після намірів одрізати від України Крим і Донецьк українець мусив проковтнути ще такий від нього подарунок. І знову переконався: далеко не всі письменники та митці, навіть талановиті, можуть безпечно заходити на політичні терени. Туди, де тебе зустрінуть  карколомні скелі та урвища, болотні трясовини. І навіщо в такому разі заходити? …Шоб тільки марно набити собі ґулі чи в ліпшому випадку безпорадно поборсатися?..

    Насправді, в Україні нема двох політичних націй. Є лише громадяни політично більш або менш поінформовані. Є українці, що дозріли до певного рівня національної свідомості, і ті, що тільки дозрівають. Ми, західні українці, теж дозрівали. Бо світогляд у дітей простих колгоспників чи робітників формували не їхні батьки, а вчителі, які виконували обов’язкові настанови КПРС. Назвіть хоч одну школу чи інший навчальний заклад у повоєнній Західній Україні, де б цього не робили. Назвіть хоч одне підприємство, установу чи колгосп, радгосп, де не було керівника-комуніста,  парторга і менших партійних челядників. А скільки всього  членів КПУ налічувала там наша ненька, ви не цікавилися?.. Саме від тієї задушливої влади залежала освіта і трудовлаштування людини, тобто її елементарне існування та розвиток.

    Загалом нове покоління українців почало дозрівати завдяки тим героям Заходу і Сходу України, які в 60-х рр. жертовно підняли ідею визволення України. І та ідея грунтувалася не на порожньому місці: найсвіжішим фундаментом їй слугувала ще недавня боротьба ОУН-УПА, на чолі якої стояли такі провідники нації, як Степан Бандера. Наші нові герої Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл та їхні побратими мали переконливий приклад для наслідування і власного високого чину.

    Авжеж, молоді українці Заходу дозрівали швидше і більшим числом. Вони легше струшували з себе політичне зомбування, бо мали що пригадати з раннього дитинства. А таких спогадів і вражень було немало: якщо не твоя оселя, то сусідська мала безпосередній стосунок до боротьби. І пам’ять про ті події старші люди так чи інакше передавали молодшим. Залишалося тільки задуматися над почутим і пробудити в собі дух Волі. Отож своєю національною свідомістю ми завдячуємо борцям старшого покоління, які до скону боролися за незалежність нашої Батьківщини і передали нам естафету тієї боротьби.  Знову ж таки завдячуємо таким організаторам Великого спротиву, як Степан Бандера.

    Українці (Заходу, Сходу, Півночі і Півдня країни) – один етнічно, культурно й історично сформований народ, отже – одна політична нація, через те має назву: титульна. І всі, хто щиро вболіває за рідну Україну, мають широке поле для роботи, щоб тут чи там допомогти духовному дозріванню українця, передусім – його національному відродженню. Так, є у нас 5-та колона з її вельми активними центрами, що діють за потужної підтримки північного сусіда і намагаються зберегти ба навіть розширити свій колишній панівний статус, але їх аж ніяк не назвеш нацією.

    Історія всіх народів, що боролися за своє визволення, наочно показує, як чужі окупаційні режими з усіх сил намагалися очорнити такі рухи, знеславити і знищити їхніх вождів, стерти про них пам’ять у нащадків. Тим-то сьогодні, коли ми ще зазнаємо потужного тиску з боку північної держави та її креатури на нашій землі, виникає закономірне запитання: пане Андрухович, на чий млин ви ллєте воду?.. Невже досі не розумієте, чого будемо варті ми, українці, якщо ігноруватимемо таких «мерців»?!

    Степан Бандера і вся його родина жертовно поклали хто голови, хто долі на вівтар нашої ВІтчизни. Пропагувати йому забуття в рідному народі нарівні з катом України Сталіним – нечуване святотатство. Це означає поступитися гідністю України, вимкнути її пам”ять, і такого гріха простити не можна. Моя попередня, доволі поміркована і приязна стаття в UNIAN «Ампутація чи лікування?» виявилась потрібною Андруховичу, як зайцеві стоп-сигнал. Ну що ж, нехай біжить, куций, далі… від насущних проблем. Напевне, я прислýхаюся до порад і більше не реагуватиму на його безглузді витівки. Український народ все одно знає і знатиме: Степан Бандера захистив честь і майбутнє України. Він символ боротьби і незнищенності нашого народу.

    Та на закінчення скажу всім андруховичам: годі вже плодити капітулянтські проекти і настрої! Якщо не здатні наступати, то хоч навчіться тримати оборону! Це вам сьогодні мовчазно наказують ті, кого підвішували головою над вогнищем, а вони до загину кричали: «Слава Україні!»; ті, хто стрілявся в криївках, щоб не потрапити у полон; ті, хто посіяв свої кості в сталінських таборах із дерев’яною биркою на голій нозі… Це вам наказує підступно убитий Степан Бандера зі своїми закатованими братами. … Схаменіться! Не ганьбіть Україну!

    І справді абсурдно стверджувати, ніби в нашому суспільстві є «протистояння по лінії Сталін – Бандера чи Бандера – Сталін». За останнім ще ллють сльози жалюгідні купки дідусів та бабусь із підозрілим минулим. Але не треба забувати й Сталіна, щоб не повторювати трагічних помилок. То гіркий досвід не лише для нас, а й для всієї планети. Важко уявити собі історію без розповіді про тиранів. Людство недарма пам’ятає своїх антигероїв.

      Олекса Палійчук.

ШИРОКЕ ПОЛЕ ДЛЯ РОБОТИ

Як і передбачали політологи, Верховна Рада України дружно проголосувала за продовження своїх повноважень. Підтримали цей закон і чимало націонал-демократів. Дехто з них пояснював, нібито за триваліший час опозиціонери зуміють об’єднатися, а нинішня влада встигне розчарувати у собі мало не всіх громадян країни. От лише забули себе спитати, а що – такого варіанту не прокручував мозковий центр їхніх політичних супротивників? Якщо сам Центр зініціював той закон і втілював у житя, то невже був дурніший за них, «свідомих» обранців?.. Ні, практика виборів показує далеко іншу картину.


 Авжеж не всі опозиціонери, що проголосували, були настільки наївні, аби не усвідомлювати, з ким, власне, мають справу. Щоб не знати, як уміють досягати своєї мети ці наполегливі та спритні хлопці.  Тож не один українець собі подумає: а чи не переважив у голові опозиційного депутата чисто шкурний інтерес?.. Бо знайти пояснення своєму вчинку не так уже й складно.


 Кажете, «регіонали» не виконають своєї обіцянки суспільству краще жити вже сьогодні? ...Ага, знайшли залізний аргумент! Вони вже привчають людей до думки, що таке поліпшення швидко не приходить, он, мовляв, у якому занедбаному стані прийняли господарство країни. І, щоб наочно та постійно це показувати, будуть і будуть заарештовувати представників попередньої влади. Отож факт, що 40 голосів од НУНСУ організовано підтримали цей закон, викликáє в громадськості серйозні запитання. Але, припустімо, розрахунок виправдався: правлячу партію через півтора року спіткало політичне банкрутство. «А я ж казав!» – тоді гордовито ударить себе в груди наш «угодовець», але сором’язливо промовчить на предмет, що ж здобуде чи втратить за цей час Україна? Скільки ще поступок Росії зробить теперішня влада?.. Он в Інтернеті вже зарябіли заголовки на зразок «Київ поступився Москві і дозволив забрати половину Азова», де мовиться, що «Україна готова до компромісів у питанні розмежування Керченської протоки. Зокрема, росіяни уже фактично домоглися від Києва відмови від методу серединної лінії. Це означає, що лінія кордону по Азову буде зміщена в український бік." (Відголос.сом).


 Та найбільшим конфузом може стати для «угодовців» інший фінал: використавши подовжений термін, Партія регіонів ще більше укріпиться. І 2012 року вона знову буде збирати коаліцію в парламенті, а 2015 року В.Янукович вдруге стане Президентом України. Але наші патріотичні «стратеги» такого можливого варіанту до уваги не брали. Тим-то, проголосувавши за відтермінування виборів, вони автоматично стали відповідальними за цей відтинок часу, тобто віднині як ніхто зобов’язані стежити за чесною делімітацією і демаркацією кордонів, за збереженням власності нашого народу.


 На тлі усіх цих подій прикрими для українства стають декотрі невдалі мудрації та порівняння наших письменників. Для одного – Україна, мов ящірка: може віддати хвоста (певну територію), щоб урятувати собі життя. І забуває, що в ящірки хвіст відростає, чого не скажеш про втрачені землі. Для другого – наші нещастя є гангреною, і він теж готовий оперувати уражені «органи» Крим та Донбас… Якщо керуватися цим діагнозом, то вже сьогодні треба позбутися навіть Києва. Такому «хірургові» хочеться сказати: чоловіче, якщо тебе іноді опановують хвилини розпачу, постарайся заспокоїтися, не поспішай тиражувати свої страхи у ЗМІ, бо не всі твої слова – перли. Он речники влади, навпаки, зайвий раз продекларують свою політику єдності України і таким чином лише здобудуть важливе для себе очко у боротьбі за народні симпатії.


 Через свою бездержавність Україна і так багато втратила земель із власним етнічним населенням як на Сході, так і на Заході. Але тепер Україна – держава, тому не має права втрачати під жодним соусом. Навпаки, мусить наполегливо розвивати власну силу й авторитет у світі. Всі наші негаразди, якими великими не були б, – не вічні. Українці лише повинні навчитися їх усувати. Не вічні уряди, президенти, а головне – змінюються покоління, і тут кожен із нас має широке поле для роботи. Щоб наших дітей виховував не той чи той сусід, а мати-Україна на грунті цивілізаційних досягнень людства.




 Олекса Палійчук.

понеділок, 6 грудня 2010 р.

Одіозний виклик Україні

Дев’ятнадцять років нашій незалежності. За цей час ми «близько познайомилися» з чотирма президентами. А Україна – досі одна з найкорумпованіших країн у Європі, на одному з перших місць за поширенням СНІДу, туберкульозу, на одному з останніх місць за рівнем соціального забезпечення. Ми щодня декларуємо своє прагнення стати європейською державою, та, скільки б не галасували про це, не зрушимо з місця, якщо не матимемо справді рідного уряду. Того уряду, який щиро вболіває за свій народ і переживає за його престиж у світі. Бо тільки справжній господар і батько з роду-віку найбільше переживав за здоров’я своїх дітей, тягнувся з останніх сил, щоб вони виглядали і почувалися не гірше від інших, дорожив добрим ім’ям свого роду і дому. Він не ховав грошей від сім’ї десь на стороні, мав почуття гідності, відповідальності і сорому.
Але ж як нам, українцям, домогтися такого патріотичного керівництва? Як переконати решту співгромадян голосувати за ревного і відповідального господаря?.. Досі не забуваю слів жінки зі Севастополя, коли йшлося про вибір Президента України: «А зачем нам украинский язык?!» Ото був єдиний її аргумент. Авжеж вона добре знала, що в тому місті їй ніхто не заважав уживати рідної мови, ба більше, й українську, нібито державну, вона там чула дуже і дуже рідко, а от, збурена підлою агітацією недругів наших, укоренилася в такому дрімучому невігластві й несприйнятті української мови взагалі.
То чому ж ця жінка зі своїм скромним світоглядом так думає? Чому наші президенти не подбали про те, щоб розширити її світоглядні обрії, щоб нейтралізувати українофобські бацили не тільки в Севастополі, а й у Сімферополі, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Запоріжжі, Харкові, Миколаєві, Херсоні, Одесі?.. Так, не подбали, бо й самі по-справжньому не набули імунітету проти тієї бацили. Вони з нею давно змирилися, навчилися співіснувати.
Коли у Латвії, де відсоток етнічних росіян становить 28% порівняно з 59,2% латишів, разом з титульними представниками нації агітували за вступ до НАТО ще й свідомі росіяни, теж громадяни тієї країни, то стає зрозуміло, яке там було державне керівництво і яку повсякденну роботу воно з цією метою провадило. А в нас?.. Забувши про власний сором й авторитет держави, «демократично» дозволяли проганяти американський корабель, який зайшов до нас із дружнім візитом.
Жоден із наших президентів не завдав собі клопоту організувати ефективну роз’яснювальну роботу серед українських росіян про те, що тільки національне відродження України принесе їм добробут і справжню демократію. Натомість безтурботно віддавали ініціативу пропагандистам від протилежних сил, що фактично було службовим недбальством у всеукраїнському масштабі. Адже саме від Президента залежала ефективність Генпрокуратури, СБУ та інших правоохоронних органів, а також великою мірою їхнє матеріальне забезпечення як і забезпечення армії, флоту. Хіба можна було українському морякові платити за службу менше, ніж російському в тому ж таки Севастополі?!
Маючи ресурси та адміністративні важелі впливу, саме влада у першу чергу зобов’язана творити і захищати велику національну політику, а не емоційно наснажений поет чи митець, готовий розчулитись від її поодиноких позитивних рухів. І скоро ми побачимо, як сучасна влада відреагує на новий виклик Україні від «братнього сусіда і найважливішого стратегічного партнера», добре нам пам’ятного з історії про Тузлу.
24 листопада ц. р. Верховний суд Російської федерації оголосив рішення про ліквідацію Федеральної національно-культурної автономії українців у Росії – повідомляє інтернет-газета «Трибуна» – таким чином задовільнив відповідний позов Міністерства юстиції РФ. Роботу ФНКАУ Мінюст призупинив ще в жовтні минулого року, але її голова Валерій Семененко, бачте, і далі виступав у ЗМІ та організовував заходи до річниці Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Сам В.Семененко доводить, що ліквідація автономії відбувається незаконно, що він точно виконував приписи Мінюсту, бо виступав по радіо вже як приватна особа, оскільки вийшов зі складу організаторів конференції, присвяченої пам’яті жертв Голодомору. Але і Тверський суд Москви, і Мосміськсуд відхилили скаргу ФНКАУ (Кореспондент.net).
Зауважмо: російські правові органи не висунули вимогу звільнити В.Семененка як голову ФНКАУ, а гамузом ліквідували все громадське об’єднання, тобто наочно показали справжню причину і мету російської влади. З цього приводу народні депутати Лілія Григорович, Володимир Карпук та  Андрій Парубій звернулися до Міністра іноземних справ України Костянтина Грищенка з вимогою викликати посла РФ в Україні Михайла Зурабова, вручити йому ноту протесту і зажадати пояснень. «У той час, як Україна розширює обсяги вивчення і застосування російської мови, – пишуть вони, – РФ ліквідовує залишки національно-культурних громад українців у Росії. Адже українці в РФ, як і росіяни в Україні, – перші за числом національні меншини» («Заvтра»).
Протестна нота і пояснення, звісно, потрібні, але чи співмірні вони з тим, що зробила Росія?.. «Пояснення» завжди знайдеться. Тут адекватно відповісти має українська влада, якщо вона претендує на такий статус. Не менш важливо і те, як на це зреагують інші депутати, громадськість України, зокрема вже традиційні наші речники від народу.
І чому наші відповідальні органи та високі особи не били на сполох минулого року? Чому тоді не звернули увагу громадян України на це рішення російського Мінюсту?.. Може, й допомогли б своїм єдинокровним братам, а так… проковтнули, прокліпали як завжди і тим заохотили свого сусіда до ще радикальніших дій.

Олекса Палійчук.

четвер, 11 листопада 2010 р.

Хто має каятися?

«Отож, наші предки примусово русифікували угро-фінів… Тому, здається, прийшов час нашому народові покаятися перед росіянами, головну біологічну основу яких складають угро-фінські племена, - за кривди заподіяні нашими князями». (Роман Ревчук. «Покаяння перед угро-фінами», «Українська правда»).
Такого висновку дійшов автор названої публікації і навіть навів коментар з УП: «Следовательно, русичи (украинцы) русифицировали угро-финнов. Русификация, которая была насильственной, воспитала таких же насильников. Вот они и пришли к учителям повторить их подвиги..." Не заперечуючи вартості статті Романа Ревчука, я все-таки вважаю за необхідне висловити відмінні погляди  на декотрі історичні процеси і дещо додати в межах означеної теми. Для цього долучу окремі свої думки, висловлені раніше в періодиці та в Інтернеті.
Спочатку розберемось, якою мовою розмовляли давні українці. Певна річ, не писемною давньоруською, не церковно-слов’янською і не мовою радимичів та в’ятичів, які прийшли «від ляхів» із власною слов’янською мовою. То що за мова побутувала у наших предків-русичів?.. Нагадаємо: на питання "Як говорили в Київській Русі?" історик другої половини XIX — початку XX  ст. В.Ключевський відповідав: "Так, як го­ворять малороси". І це казав почесний академік Петербурзької академії наук, який розглядав історію Росії з позицій російського егоцентризму.
Член-кореспондент Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності М.Максимович теж не сумнівався, що говір руських князів тотожний говорові сучасного мало­руського селянина Київщини. А ось висновок В.Ягича — доктора філософії у Лейпцизькому та доктора слов'янської філології у Петербурзькому університетах, професора чотирьох університетів, першого історика української філологічної науки: "У Києві ХІ—ІХГУ століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу" (Українська мова. Refine.org.ua).
    Які ж фактори смертельно загрожували мові угро-фінів? Може, слов’яно-фінський койне?.. Ні, він був лексично обмежений, починав із примітивного товарообміну, у своєму асиміляційному просуванні досяг небагато і легко поступився тюрксько-татарській мові з монгольською компонентою. Койне був набагато слабкішй від нашого суржику, бо обіймав неспоріднені мови. Хоч дехто й перебільшував його силу. Але то були такі перебори, за яких «…лапти — это тоже чисто финский атрибут: славяне никогда лаптей не носили, а носили только кожаную обувь — тогда как все финские народы носят лапти».
    Не опанувала місцеве населення і чужа йому церковно-слов’янська мова — давньоболгарська з домішкою чехо-моравської. Подібне відбувалося й на території Київської Русі: наші предки не перейшли на рідну мову Рюриковичів та їхніх варязьких дружин, так само не взяли собі для спілкування церковно-слов’янську мову, хоч вона їм була набагато ближчою, ніж угро-фінам.
На мою думку, мовний гріх київських князів, зокрема Юрія Довгорукого й Андрія Боголюбського полягав у тім, що вони підтримували зрозумілу для себе мову колонізаторів — радимичів і в’ятичів та, вірогідно, використовували їхніх представників для посилення свого контролю над тубільцями. Нав’язати ж угро-фінським селянам якусь іншу мову прибулий князь, може, й намагався, але без успіху: надто малими за чисельністю були його почет  і — не завжди рідномовна — дружина.
Становлення офіційної мови Московської держави відбувалося повільно і важко. «Ибо язык Московии был скуден на славянскую лексику,— писав російський лінгвіст І.Улуханов («Русская речь», №5, 1972).— Круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI—XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики».
Але не можна погодитися з тими, хто вважає російську мову цілком штучним продуктом, навіть називає її другим есперанто. Прихід племен «від ляхів» багато що означає і пояснює. Радимичі та в’ятичі, що компактно оселилися на нових землях, поступово опанували мовну ситуацію в країні. Їхня усна мова виконала роль станового хребта в затяжному творенні національної російської мови, що у свою чергу зумовило наближення ділової та літературної мови до живої розмовної. Аналогічний процес наближення відбувався і в Україні до її живої розмовної мови.
   Зрозуміло, гріхом не називають зовнішні позитивні впливи, що сприяють розвитку і збагаченню мови. Як писав російський літературознавець і лінгвіст-русист, академік АН СРСР В.Виноградов, «…резко усиливается влияние на славянский язык украинского литературного языка, подвергшегося воздействию западноевропейской культуры и пестревшего латинизмами и полонизмами. Юго-Западная Русь становится во второй половине XVII в. посредницей между Московской Русью и Западной Европой… Украинский литературный язык раньше русского вступил на путь освобождения от засилья церковнославянских элементов, на путь европеизации. Там раньше развились такие литературные жанры, как виршевая поэзия, интермедии и драмы. Там острее и напряженнее — в борьбе с насильственной колонизацией — протекал процесс национализации славяно-русского языка. Юго-западное влияние несло с собою в русскую литературную речь поток европеизмов».
Так, долаючи старокнижні традиції, приказно-адміністративну мову, під впливом України та Європи взагалі, це зробила саме вона, природна слов’янська мова радимичів і в‘ятичів, бо, як уже доведено, ніякої спільної давньоруської мови окремо для українців, білорусів та росіян не було. Як не було і «спільної колиски трьох братніх народів». Насправді то був штучно збиваний драбиняк — віз, куди ревнителі різномастих імперій запихали українця, білоруса і москвина та кожного разу везли до якоїсь «пресвітлої мети».
Сьогодні може викликати тільки сміх колись нав’язуване згори і повторюване місцевими пристосуванцями твердження, ніби мови цих «виколисаних» родаків і дружбанів утворилися аж у XIV—XV століттях. Та, навіть забувши про історичні джерела, тільки за допомогою простої логіки можна довести, що відмінні синтаксичні та фразеологічні форми, самі лексеми так швидко не утворюються. Бо що для мови два століття?.. Це коли прадід Іван може сказати правнукові, що розмовляє з ним тією ж мовою, що й Іванів прадід. За тогочасних комунікацій такі серйозні масові зміни були просто неможливі. Проникати могли тільки окремі слова. Двомовність (а не  синтез мов!) могла виникати лише десь на пограниччі або у спільних поселеннях. Навіть розділені державними кордонами, русичі-українці зберегли свою рідну мову з властивими для себе діалектними прикметами.
Доказом того, що угро-фінів асимілювали все-таки осілі серед них радимичі і в’ятичі «з роду ляхів», є незаперечна спорідненість російської мови з польською. Насамперед це форма інфінітива: «видеть — widzieć», «ходить — chodzić»; дієслівні форми минулого часу: «видел — widział», «ходил — chodził»; прикметникові суфікси без м’якого знака: «Новаковский — Nowakowski», «королевский — królewski»; майже однакова вимова багатьох слів, як от: «хлеб» — «chleb», «есть» — «jest», «каждый» — «każdy»; наявність близьких за вимовою та значенням «утро» і «jutro»... Навіть «язык» і «język» означають одне поняття.
Очевидно, спільність у російській та польській мовах виникла ще на ранній стадії їх творення, що було зумовлено спільністю походження і проживання їхніх носіїв, в українську ж мову польські слова як неологізми потрапляли значно пізніше, вже після її сформування. Відповідно у польську мову потрапляли українські. То був цілком взаємотворчий процес, правда, пізніше не взаємо-пропорційний, оскільки проникнення польської мови в українську посилювали асиміляційні дії Речі Посполитої, так само як російську мову жорстко запроваджувала в Україні Російська імперія, потім — СРСР.
Наявність власної та збереженої слов’янської мови у прийшлих племен підтверджують і їхні нові топоніми, в т.ч. похідні від обсценної лексики. На цю тему читай статтю «Запрошення до подвигів» на сайті paliychuk.ho.ua в розділі «Статті».
Якби наші предки-русичі справді асимілювали угро-фінів, то сьогодні в Росії розмовляли б і писали українською мовою. Та й сама країна мала б інше обличчя. Тож варто погодитися з висновком, що «Происхождения русского языка и украинского можно понять через этнические процессы. На территории России первые славяне появились относительно недавно. Это вятичи и радимичи в центральной России, и словены в Новгороде» <Meta>.
Спочатку вагоміший, вплив північно-західного регіону (Новгорода, Пскова і Полоцько-Смоленщини) на російське мовотворення згодом не витримав тиску з боку московського центру. Як зауважив Лев Успенський, «Если бы лет сорок назад где-нибудь возле Великих Лук, завидев замурзаного парнишку на деревенском крыльце, вы окликнули его: «Вань, а ваши где?», вы рисковали бы услышать в ответ что-нибудь вроде: «Да батька уже помешáлся, так ён на будвóрице орёт, а матка, тая шум с избы пáше» (Отец закончил вторую вспашку поля и теперь поднимает огород возле избы, а мать — та выметает мусор из дому).
Отже, мовний гріх тяжіє лише над князями з династії Рюриковичів, що правили у IX—XIII століттях. Та й Рюрики не з нашого кореня, вони самі прийшли до нас як завойовники, тому історична вина українців тут може існувати хіба що в містичному тлумаченні розплати за неї. Справді, чи могли ті князі колись навіть припустити, що підтримувана ними практика витіснення, а то й знищення іншої мови, у майбутньому жорстоко перекинеться на їхню метрополію, на самих нащадків русичів? Що 1729 року буде наказ Петра І переписати в Україні державні постанови і розпорядження з української мови на російську. 1863 року — циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою: "Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії". 1876 року — Емський указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкувати оригінальні твори художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонено також сценічні вистави, читання та друкування текстів до них українською мовою, про що Н.К.Садовський скаже: «Тридцятимільйонному народу вирізали язик».
Будуть і такі паскудства: 1888 року — указ Олександр III "Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами". 1970 року — наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою навіть із питань української мови та літератури. 1983 р. — андроповська Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури й директива колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки.
Про ті та інші злочини можна докладніше прочитати на веб-сторінці Народного Руху України http://www.nru.org.ua/print/?id=4497&t=news або у праці академіка Григорія Півторака «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов» http://litopys.org.ua/pivtorak/pivtorak.htm в інших дослідженнях.
А тепер настав час для простого запитання: ну, то хто має каятися і перед ким?

Олекса Палійчук.