Дядькові моєму Олексієві Калишуку, який 19944 згорів у танку під Ковелем.
Спадкоємець Германарика Вінітарій – із германо-вендського царського роду Амалів – 368 року «рушив військо у землі антів (слов’ян) і, коли вступив туди, у першій битві був переможений, але далі став діяти рішучіше і розіп’яв короля їхнього Божа (Буса) з його синами та сімдесятьма князями для остраху, щоб трупирозіп’ятих подвоїли страх покорених» (Йордан. Гетика).
Як обернулося Небесне Коло й настала Ніч (затемнення) Сварога, нараз усе змінилося навколо: боги покинули слов’янську Русь, і влада перейшла до Чорнобога, і на хресті сконав король наш Бус.
Але не вічна милість у фортуни. Знов порух Кола, і – нова година: ордою вдруге викотились гунни і готів скинули на маргінес. Інакшою не бачилась картина, бо вже на третій день наш Бус воскрес.
Свароже Коло оберталось далі, являло нам літа, нові епохи. Стикалися народи і скрижалі комусь на світлий День, комусь на Ніч, і вже хтось мав усе, хтось – тільки трохи, бо здав сусідам навіть рідну піч.
Нащадки готів знали генетично слов’янські щедрі землі-води.Заволодіти ними рухала спокуса. Відтак пізнали Чудське озеро,Грюнвальд і Першу світову війну, і вже останній, пам’ятний«бліцкріґ».
Білява бестія була з Дойчлянду, шукала простору в чужих пенатах і запустила бомбову гірлянду під Badenweiler Marsch* мені у двір, на бідний дім, що у чужих лещатах без просвітку вже гибів з давніх пір.
Не звинувачую тебе, Свароже, тепер уже слабкого пра-пра-Бога: я мусив рвати сам кільце вороже і зупинити цю ганебну Ніч. Така мені судилася дорога – оборонятися повік і навсібіч…
Он як націлились «пантери» грізно, готові смерть обрушити вогнисто, але танкістів повертати пізно… «Вперед!» – і мить скінчиться вічним сном. За їхні смерті фюрер особисто когось вшанує Рицарським хрестом.
1944 р. у невдалій операції під Ковелем відбулась трагічна дляЧервоної Армії бронетанкова битва з гітлерівцями. По її закінченнідля похоронних команд відкрилось моторошне видовище. Те, щобуло людьми, стало шматками сплавлених з металом тіл. Якповідомляють хроніки, Ставка ВГК розформувала 2-й Білоруськийфронт, його вищих командирів понизила у званнях та посадах іразом з особовим складом передала 1-му Білоруському фронту.
Йому не побажаєш землю «пухом», небесне царство теж не обіцяли. Росли могили з кожним кроком, рухом – звичайні, братські: це ж не генерали! Росли повсюди й менші могилки через чиїсь великі помилки.
І зойкнула Земля – найперша мати, здригнулася, запричитала слізно: «Невже за мене варт себе вбивати?! Чи так уже вам, діти мої, тісно?.. Мені вже сняться сироти і вдови. Молю: навчіться мирної любови!»
Я з острахом запалюю ці свічі (хіба ще мало «там» було вогню?)... І подумки наш ирій бороню: що б не складалося у потойбіччі, я дядька од заброди відокремлю – вони по-різному любили Землю.
Міністр освіти і науки України Дмитро ТАБАЧНИК сказав під час відеомосту Київ-Москва: «Я думаю, що навчальний посібник для вчителів України і Росії можна буде зробити до кінця календарного року. Видамо його ми досить швидко. А охоплювати він має період від стародавньої історії і до XXI століття». У свою чергу, заступник міністра освіти і науки РФ Ісаак КАЛІНА також підкреслив, що треба розпочинати із спільної книги для вчителів, і, можливо, з часом це переросте у взаємоузгоджені підручники з історії (УНІАН).
День від дня не кращий. Негативні події для України розгортаються з шаленою швидкістю. Російські центри та їхня креатура успішно розширюють прорив в українській обороні. А чому поспішають? …Намагаються не дати противникові опам’ятатися. Такі воєнні правила наступу. Противник же у них не хто інший, як сам український народ?! Той, що віками прагнув незалежності і національного відродження.
Яку нам хочуть накинути «спільну» історію? Що – далі слатимемо на «Івашку Мазепу» прокляття, «анафему нє точію сугубо і трегубо, но многогубо» за те, що той хотів скористатися походом Карла XII і визволити Україну? І водночас як зразкові васали мовчатимемемо про Андрусівське перемир’я 1667 р., за яким Московська держава зрадила Україну і передала полякам її Правобережжя? «Умови перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Б.Хмельницьким, Ю.Хмельницьким та І.Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини – Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році» (Вільна енциклопедія»). І все те відбулося задовго до вимушеного рішення Івана Мазепи.
Чи, може, знову почнемо оспівувати перемогу Росії під Полтавою, лише натяком згадувати про винищення українського населення у Батурині і замовчувати поразку російських військ під Конотопом?.. Якраз такими тлумаченнями історії сьогодні рябіють російські засоби масової інформації, з ними їхні автори безцеремонно вриваються в українські, сіючи не тільки шкурну тенденційність, а й просто зухвалу брехню.
Таким «науковим альянсом» ще могли б тут похвалитися творці спільної історії для ведмедів та бджіл або лисиць і курей. А що – цікава для вас пропозиція, пане Табачник! Починайте! З вашими, м’яко кажучи, довільними трактуваннями історії в жанрі «фентезі» це може навіть викликати певний інтерес.
Позбавити незалежну державу права самостійно вивчати і розвивати історію власного народу –безпрецедентний удар по її незалежності, по її честі. І як називатиметься та влада, що дозволить собі таке вчинити?! Зрештою, я дуже сумніваюся, що ваша «Ставка» добре прорахувала можливі наслідки таких поспішних операцій. Запаморочення від успіхів – так воно називається і, як правило, кепсько для всіх закінчується. Бо цинічно провокує розкол України вже не так за географічними ознаками, як за етнічними.
Ви ж, пане Табачник, мабуть, не думаєте, що українці віками клали свої голови лише за те, щоб ви сьогодні стали міністром або хтось так само конкретно – мільярдером чи Президентом. Будь-яка влада має основоположні обов’язки. Для України, що стала незалежною, це насамперед реальний суверенітет і національне відродження, неможливе без повернення зросійщеним українцям рідної мови. Якщо батько з тих чи тих причин втратив руку, зовсім не означає, що її мають втрачати також його нащадки. І подібне каліцтво мусить припинити держава, інакше то вже буде якась чужа, не українська держава. Йдеться насамперед про українців на їхній історичній Батьківщині, я вже тут не кажу про діаспорних українців, яким їхня матірна країна теж повинна допомагати певною мірою зберегти свою ідентичність.
Надійна влада – наче вправний капітан, який успішно проводить корабель мимо скель і мілин у призначений порт. Він може перечекати бурю десь у транзитному порту, але не смикається назад і не розпродає по дорозі такелаж.
Ідея Володимира Семиноженка про створення союзу Росії, України і Білорусії є «перевіркою українського суспільства на витривалість і на те, що воно взагалі може сприйняти у сьогоднішній ситуації». Таку думку висловив на прес-конференції Главред-медіа політичний аналітик Олександр Палій. На думку експерта, сама ідея створення такого союзу є абсурдною. («Главред»).
Цілком погоджуюся з шанованим експертом та його висновком про абсурдність задуму В.Семиноженка, але хочу зауважити: названа ініціатива може тільки пост-фактум виявитися перевіркою на витривалість, оскільки сьогодні віце-прем’єр взявся не перевіряти, а на практиці втілювати конкретну мету.
Тим-то, нехай дарує мені п. Семиноженко, я не можу потрактувати його ініціативу як таку собі невинну провокацію. Бо не лише відповідальна посада, а й поважний вік та освіта не дозволили б чоловікові так легковажно вдаватися до небезпечних авантюрних витівок. Небезпечних для України та ризикованих для нього самого. Он опозиційні депутати вже вимагають від Верховної Ради звільнити В.Семиноженка, а екс-Президент України Леонід Кравчук закликав чинного Президента розтлумачити Семиноженку, яка відповідальність передбачена за такі дії. Та ще: «Не може віце-прем'єр брати участь у громадських заходах (публічно або не публічно, письмово або усно), не маючи повноважень уряду. І ні за яких умов не може брати участь як приватна особа». (proUA.com).
Позицію В.Семиноженка промовисто ілюструють як факт призначення Міністром освіти і науки одіозного для українства Д.Табачника, так і погоджені з ним дії та плани. Тож даремне втішала українців п. Г.Герман, що Д.Табачник перебуватиме під надійним контролем В.Семиноженка. Який може бути дієвий контроль, коли вони однодумці або, м’яко кажучи, залучені до однієї справи?! І ось Табачник в ражі від своєї безкарності вже зробив новий крок: скасував державний іспит з української мови для бакалаврів у вищій школі («Українська правда»).
У співзвучності з останніми подіями трапилась інша оказія: російський прем’єр-міністр В.Путін привітав наш театр ім. Івана Франка з 90-річним ювілеєм… Ні-ні, він не сплутав, скажімо, тамбовський театр із київським. То новий політичний клімат в Україні дозволив йому відчути себе дотичним до української культури. Він тепер, за прикладом нашого класика, володіє «аркодужним перевисанням до народів».
Наразі ми не знаємо, чи належать обидва наші високі урядовці до мозкового центру, що рухає внутрішню і зовнішню політику нової влади, але вектор її вже чітко проявився у нищівних для України рішеннях. Ініціатива широких дебатів про можливість утворення нового Союзу чи спільної країни з Росії, Білорусі та України якраз і має на меті започаткувати тотальний вплив на свідомість наших громадян. З одного боку, вона повертала б чималу частину старшого покоління громадян до спогадів, коли у молодому віці життя виглядає у привабливішому світлі. А це на тлі дуже скромних надбань за незалежної України могло б викликати певну ностальгію і навіть спротив національному відродженню України та її незалежності. З другого боку, така нібито демократична дискусія призвичаювала б юне покоління до альтернативного варіанту, в ході якої втрата власної державності вже не видавалася б йому гріхом, а зрада Батьківщини – злочином.
Певна річ, усе те не міг не знати п. Семиноженко, а проте сміливо вирішив девальвувати наші національні пріоритети і безпеку. То виникає цілком резонне запитання: на чий млин він ллє воду?.. І нехай ніхто не шукає тут пояснень на зразок «перевірки на витривалість». Бо жодна нормальна людина не перевірятиме витривалість кволої після нещастя матері пропозиціями повернути її до пережитого нещастя. А в тім, що і Семиноженко, і Табачник цілком нормальні та осудні, я не сумніваюся. То, може, варто пошукати причину їхніх вчинків?
Нещодавно інтернет-видання поширили вибухову інформацію про намір Д.Табачника переписати підручники з історії. Зокрема Ukranews наводить такі його слова: "Я беру підручник для 9 класу з історії. Тут висловлюється думка про те, що на території Російської імперії українці піддавалися неймовірним приниженням і обмеженням. І, водночас, як аксіома говориться про те, що на території Австро-Угорської імперії українці не піддавалися приниженню. Це неправда. Всі ці обмеження в Австро-Угорщині були жорсткіші, ніж у Росії…». Видання додає: «Міністр пообіцяв особисто читати підручники з історії та літератури і з гуманітарних предметів для ВНЗ. Крім того, зміни торкнуться тем ОУН-УПА й Голодомору».
Безперечно, всі іноземні держави, які володіли чи намагалися володіти Україною, не були щодо неї альтруїстами. Визискування і гніт мали місце як в економічній, так і в гуманітарній сфері. Тож Австро-Угорщина тут не виняток. Але чи ж справді порівняно з царською Росією гніт її був жорсткіший?.. Спочатку навмисне розглянемо це питання з ідеологічних позицій, зовсім відмінних од нелюбих Табачникові націоналістичних, а саме подивимося, що казав на цей предмет вождь комуністів В.І.Ленін. Кого-кого, а цього більшовицького класика пан Табачник аж ніяк не міг обійти, якщо у 1986 р. скінчив Київський держуніверситет ім. Тараса Шевченка за фахом історик, викладач історії та суспільствознавства. Не міг він забути погляди Леніна і коли завідував ідеологічним відділом Київського міськкому ЛКСМ України.
Наші комуністи, очевидно, вже змирилися з існуванням новітніх «експлуататорів», але чи ж погодяться вони з тим, що їхній партнер по коаліції взявся спростовувати висновки «живішого з усіх живих вчителя трудящих усього світу»?.. Бо висновки ті від порівняння з Австро-Угорщиною були аж ніяк не на користь Росії, в якій (ще й у Польщі), за визначенням Леніна, і кріпосне право було найтяжчим, і національна культура українців зазнавала найбільших утисків. Тут, вважаю, нема потреби називати для доктора історичних наук усі ленінські праці, що стосуються соціального та національного становища українців у XIX та на початку XX століття.
Якщо наш історик забув ходульне ленінське визначення царської Росії як «тюрми народів», то нехай згадає препринт 12 Інституту історії Академії наук УРСР (К.Гломозда, О.Павловський – 1989 р.), в складі редколегії якого він сам перебував. Якраз тут читаємо: «Внаслідок буржуазно-демократичної революції 1848-1849 рр. Австро-Угорщина (таку назву дістала імперія у 1867 р.) за рівнем соціально-політичного розвитку певною мірою випередила царську Росію. Це, зокрема, призвело і до того, що, як відзначав Ленін, «…в цілому ряді випадків пригноблені народності, які живуть по окраїнах (Російської імперії – Авт.), мають своїх сородичів по той бік кордону, які користуються більшою національною незалежністю (досить згадати хоча б по західному і південному кордону держави – фіннів, шведів, поляків, українців, румунів)».
У тому ж матеріалі мовиться, що названа революція викликала «як загострення соціальних суперечностей, так і значне пожвавлення національно-визвольних рухів. Уряд, що опинився у скрутному становищі, але сподівався зберегти владу, був змушений задовольнити певні вимоги національної буржуазії. Таким чином у Львові 2 травня 1848 р. і виникла вищезгадана Головна руська рада. Цей орган прагнув очолити політичний і національний рух українського населення Галичини, пропонував ідею національного відродження і особливу символіку». Зауважимо: тоді як «Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою». (Ленін В.І.Повне зібр. творів. Т. 32. С. 333).
У своїй вікопомній праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» академік Іван Дзюба наводить таку ленінську цитату про становище недержавних народів у Російській імперії: "Тепер нашому великоруському націоналізмові і поміщицькому патріотизмові нема, здається, рівних в Європі, і не тільки в Європі, але навіть в Азії. В усьому світі не знайти нічого гіршого, нічого ганебнішого від того, що чинять у нас над пригнобленими народностями».
Наприкінці XX ст. Україна вступила у новий період своєї історії – час відновлення власної державності. Відтоді жодний чиновник уже не зміг зупинити допитливого і вдумливого дослідника. Ось у публікації “Згадавши самого себе і одне одного”, посилаючись на джерела, журналіст Тарас Кінько слушно долучає висновок Леніна щодо подій 1916 року: «Росiя воює за Галичину, володiти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крiм Галичини у цього народу немає і бути не може куточка свободи, порiвняної, звичайно» (ж. «Людина і світ».– 1991. – №3). Цим висловлюванням підтверджує свою думку публіцист Ігор Лосів у статті «Реанімація старої утопії» і додає Леніна ще: «Царизм веде вiйну для загарбання Галичини й остаточного придушення свободи українців» (сайт: «Українське життя в Севастополі»).
Авжеж, Ленін умів давати влучні й нещадні характеристики, та всі його декларації завжди відступали перед необхідністю рятувати свою революцію українським хлібом, цукром, чавуном та вугіллям. І він ще скаже з властивою для себе відвертістю: «Втратити Україну – втратити голову». Сьогодні політичний опонент Леніна назвав би його вболівання за Україну войовничим популізмом і мав би цілковиту рацію. Але що було, те було, і Табачникові та його нинішнім союзникам-комуністам треба, як-то кажуть, з’ясувати стосунки.
Заперечити Д.Табачникові може й другий його партнер по коаліції академік НАН України В.Литвин, який у статті «Становище українців в Австро-Угорщині» писав, що Австро-Угорщина «завжди відзначалася високим ступенем національної толерантності» (сайт: В.М.Литвин – академік НАН України…).
А ось що повідомляє сам Урядовий портал у ст. «Уряди Західноукраїнської Народної Республіки – Історія»: «Найсприятливіші умови для розгортання національно-визвольного руху були у Східній Галичині. З огляду на те, що в Австро-Угорщині існували досить тривкі демократичні традиції, прогресивне українство намагалося перетворити Галичину в «П’ємонт» для реалізації програми державної самостійності України».
Як подає Вільна енциклопедія, «Після утворення дуалістичної Австро-Угорщини Галичина увійшла до складу австрійської її частини (Ціслейтанії). Влада тут повністю належала польським аристократам, і до самої Першої світової війни постійно існувало українсько-польське протистояння. Проте у 2-й половині XIX століття Галичина була регіоном активного розвитку українських національно-культурних установ: товариство «Просвіта» (1868), «Літературне товариство ім. Т.Шевченка» (1873), кооперативні організації, спортивні товариства «Січ», «Сокіл» тощо. Тут працювали видатні українські діячі того часу. І.Франко, М.Павлик, А.Вахнянин, Ю.Романчук та інші. З 1894 р. у Львові працював проф. М.Грушевський».
Інтерес до цього питання з боку сучасних ЗМІ, в т.ч. електронних, неухильно зростає. Так у «Нарисі з історії України» web-журнал «Інтелектус» пише: «Відродження України почалося переважно зі Львова. Оскільки в Австро-Угорщині національний гніт був значно менший, ніж у царській Росії, саме у Львові ще наприкінці XIX сторіччя інтелігенція почала поширювати книги українською мовою, про українську історію, там же виникли перші українські політичні партії. Трохи пізніше це поширилося і на російську Україну».
Отже, ми наочно переконалися, що твердження Д.Табачника, нібито для українців «обмеження в Австро-Угорщині були жорсткіші, ніж у Росії» виявилось неправдою. То що – з такими суб’єктивними оцінками, з такою зааганжованістю він буде приступати до «реформ» у всеукраїнських масштабах та переписувати для наших студентів і школярів підручники? Ні, покластися на його «об’єктивність» було б непростимою помилкою. І мабуть, не в одного мене з’являється на душі гіркота, коли бачиш, як людина намертво убиває в собі історика на користь політикові, що не гребує фальсифікаціями. Чи, бува, не робота у штабах Л.Кучми спричинилася до такого гріхопадіння?
То вималювалася справді ще не бувала за своєю парадоксальністю картина: Міністр освіти і науки в незалежній країні хоче, аби її народ засудив свою національно-визвольну боротьбу. Ту боротьбу, завдяки якій став незалежним!.. Тим часом якраз міністр гуманітарної сфери зобов’язаний найбільшою мірою забезпечувати процес національного відродження, повертати народові незалежну від сусідів історію, втрачену рідну мову. Бо то обличчя й ознака честі рідної країни. …Якщо п. Табачник хоче послатися на невинні жертви, які незмінно бувають, коли така боротьба опановує низи, то наперед скажу: ніхто їх і не виправдовує. Йдеться про боротьбу за виживання цілого етносу з його культурою взагалі. І саме з цього ми повинні виходити у своїх історичних оцінках, інакше довелося б засудити всі масові національно-визвольні змагання на Землі.
Та що б не казав чи не писав п. Табачник, я не буду закидати йому в некомпетентності. Бо нітрохи не сумніваюся, що йому добре відомі і праці Леніна про Україну, і реальна картина свобод українців у названих імперіях. То що ж змушує його іти на крайнощі у своїй неприпустимій для вченого тенденційності, вдаватися до грубого спотворення нашої історії? Які причини ховаються за його ненавистю: щось родинне? Певні зобов’язання?.. Але важливішими від цих запитань для нас є завдання не схибити на своєму шляху. Сьогодні ми не маємо права робити будь-які кроки назад і втрачати ті, поки що скромні, здобутки, які дала нам незалежність. Тим більше, ця незалежність, як бачимо, недостатньо закріплена: до державного керма ще пробиваються особи з небезпечними для України намірами. До того ж, досі існують латентні зовнішні загрози.
Ми часто з прикрістю і болем згадуємо фатальні помилки наших предків, через які вони не спромоглися захистити Україну. Тож знаймо: так само нащадки будуть згадувати і нас, якщо знову переважить наша вікова інфантильність, бажання кожного, щоб за тебе боровся і жертвував хтось інший. Стосовно цієї теми я на закінчення наведу думку незламного борця за нашу незалежність Левка Лук’яненка, висловлену кореспондентові From-UA: «Мене цікавить навіть не стільки результат (хоч і результат, звісно, важливий), а сам процес (кампанії проти Табачника – Ред.). Мене дуже тішить, що люди в багатьох областях, а не лише в Києві, піднімаються проти Табачника і вимагають його відставки. Я в цьому бачу активність наших громадян, і, слава богу, вона достатньо велика. Тому що раби завжди погоджуються з тим, що робить влада. А тут влада призначила цього українофоба й україножера на посаду міністра, то люди бунтують і висловлюють свій протест. Я вбачаю у цьому дуже добрий знак». Так, цей чоловік має моральне право судити про нас. І як же треба було нагрішити, аби заслужити в нього такі епітети?!
За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?.. Тарас Шевченко.
Це сакраментальне запитання ось уже скільки літ висить в українському повітрі і, на жаль, не зникає. Більше того, воно з особливою силою постало сьогодні, вже в офіційно незалежній Україні. І селянин, і робітник, й інтелігент – кожний по-своєму задумується над ним і в тій чи тій формі реагує, прив’язуючи його до факту відновлення нашої державності.
Що ж дала українцеві незалежність його країни? Який сенс було боротися народові за неї, класти на її вівтар голови кращих своїх синів і дочок?.. Лише для того, аби наплодити стільки власних й інтернаціональних олігархів? І навіть таких глитаїв, які будуть тобі забороняти доступ до рідного лісу і ставка? Бо вони, бачте, вже їх «оформили» на себе… Це що – гряде пришестя нових поміщиків?.. Наша статистика чомусь не рахує або не розголошує даних, скільки бізнесменів творять нові виробництва чи технології, а скільки просто навчилися хапати й привласнювати суспільне майно. І протягом усієї тої «прихватизації» безкарно зловтішається ворог нашої свободи: «А-а, хатєлі нєзалєжності?!»… Наче вона, поки що квола незалежність, винна у всіх нещастях України.
Вісімнадцять років нашій новій державі! За цей час народилося і досягло повноліття ціле нове покоління, а ми, українці, ще й досі бідняки на своїх багатющих грунтах і покладах сировини! Куди не кинь – скрізь бракує грошей. Наче в якомусь похмурому анекдоті, наче якесь прокляття невідступно тяжіє над народом…
Наші законодавці та виконавці навіть не завдають собі клопоту дієво відбивати той глум, якому з усіх боків піддають Україну. Кажуть, на похиле дерево кози скачуть… Але тут є ще й інша сторона правди: не честь України їх турбує, а лише влада і власна користь від неї. Тим-то досі не маємо спеціальних центрів чи служб, які постійно роз’яснювали б населенню, для чого йому потрібна своя держава, і які відбивали б щоденні пропагандистські атаки ззовні та зсередини.
Старорежимні чиновники навіть чисто психологічно не здатні опиратися тиску на свою країну. Вони цього ніколи не робили, навпаки, слухняно виконували вказівки згори. Якщо приходив з Москви якийсь наказ по СРСР, то республіканське відомство лише в окремі його пункти вставляло те, що стосувалося України. Тож звідки було взятися власній ініціативі?!
Політики?.. Ті для впливу на електорат добре навчилися фальшивого запалу, епатажності, навчились удавати шляхетне обурення і мудру розсудливість… Ось, мовляв, подивіться, як ми вболіваємо за долю народу, А тим часом то тихенько, то скандально захоплюють фабрики і заводи, розширюють свої володіння, вибудовують розкішні вілли і справжні палаци. Так звані опозиціонери весь час скаржаться, що їхні політичні противники чіпляються за владу, хоч самі безсоромно й несамовито рвуться до тої влади. Вони готові обмазувати дьогтем і битися за трибуну, мов за батьківську спадщину.
І на тлі такої політичної колотнечі, наче якась проказа, виступає штучно запущена програма боротьби з національним відродженням України. Найкраще це видно з агресивних потуг місцевого владного потороччя не допустити до зросійщених українців рідної їм мови. Чому таке відбувається, чому такий агресивний спротив і навіть упереджувальні «бомбометання» дозволено нашим недругам – серйозне запитання до центральних органів української влади. Та об’єктивної відповіді не почуєте. Бо, як уже мовлено, вище чиновництво – переважно старорежимне. Якщо і допустить у свої ряди когось із молодших, то переважно собі подібних.
Напевне, багатьох із нас подивувавало, як нещодавно Голова ВР України Володимир Литвин вітав донеччан із відкриттям нового стадіону недержавною мовою. Ба навіть у Коростені на фестивалі дерунів не обійшовся без російської. Наче робот, автоматично «перемикався» з однієї мови на іншу теж кандидат у президенти України Арсеній Яценюк. Хоч зверталися до обох них громадяни України, які добре розуміють українську мову. Так особистий приклад, як треба шанувати державну мову, щоразу поступався примітивному розрахунку на прихильність російськомовного електорату.
Але як би добре не відпрацювали риторику, не поставили свої голоси і патетичний порив наші претенденти, глузливої посмішки з боку слухачів їм не уникнути. Всі ті «шпагати» настільки вже відомі і приїлися людям, що їх «плюси» і «мінуси» легко взаємознищуються.
Неважко здогадатися, що мені можуть відповісти названі особи чи схожі на них: вони, мовляв, переходять на російську з поваги до людини, що запитує. Не беручи під сумнів їхню щирість, резонно зауважу: а що – державну мову поважати не треба? Одному – хоч розмовляти нею, а другому – хоч її слухати? Така для обох проблема?.. Ви, промовці, самі ж таким чином показуєте, що наперед розраховуєте на голоси тих, хто не хоче й чути української мови, і запевняю вас: часто помиляєтесь. Не всім нашим російськомовним громадянам українська мова така нелюба. Дехто може навіть образитись: мовляв, я не маю заперечень щодо неї і не настільки тупий, щоб її не розуміти. Можна припустити, що на ці діалоги ще впливає «есесерівська» звичка поступатися російській мові, але ж ... допоки?! Та схаменіться: ви ж не флюгери. Ви повинні мати певну статичність, а отже, й статечність.
Які чиновники, такі політики. Це сполучені між собою «посудини». Тому наша державність сьогодні виглядає, наче та бліда фотографія, яку хочуть закріпити в недопроявленому стані.. А як могло бути інакше?.. Коли щойно народжений незалежний українець уже з пелюшок втратив ім’я свого народу. Авжеж, колишнім радянським ідеологам – адептам російського інтернаціоналізму, що стирав межі та національні відмінності, було дуже легко стерти і запис «українець» у головному посвідченні особи – паспорті. Це лише один із прикладів того, «що маємо».
Одначе всі хочуть мати більше, хочуть жити ліпше, от тільки голосують не завжди розважливо чи осмислено. Пригадую, як 2004 року мені довелося розмовляти на цю тему з уже немолодою росіянкою – мешканкою Севастополя. Вона тоді без роздумів сказала, за кого буде голосувати. На моє запитання, чому не за другого кандидата, відповіла досить показово: «А зачем нам украінскій язик?». Хоч про жодну мову тоді не йшлося. Інші причини цю жінку не цікавили. Так традиційна обмеженість, помножена на лінощі, не дозволяла їй розширювати горизонти пізнання світу.
Наразі невідомо, коли людина її типу дозріє до розуміння, які умови формують життєвий рівень у країні, та будувати ілюзій на цей предмет не варто. Важливо усвідомити одне: про власну державу, про добробут співвітчизників найбільше дбатиме патріот. Саме він пишатиметься славою Батьківщини і відчуватиме палючий сором за її ганьбу. Якщо ми досі поневіряємося по світах у пошуку заробітку, то врешті-решт мусимо розібратися, хто нами керує, хто нам пише закони. Ось чому багато громадян нашої країни вже стояли і будуть стояти перед вибором за що проголосувати: за краще майбутнє чи за свої дрімучі лінощі та звички.
Ставлення до української державної мови – яскравий показник політичної температури в нашому суспільстві, показник його здоров’я. У тому числі це й характеристика вітчизняної еліти, картина її сокровенних інтересів. Як вона сьогодні здійснює національне відродження після багатовікової руїни – не таємниця, тож відповідну їй оцінку вже давно виставив пересічний і непересічний українець.
Так певні традиції, лінощі та розбещеність заважають багатьом нашим співвітчизникам тверезо глянути на нову світову карту і місце на ній України. Заважають навчитися шанувати Конституцію нашої країни, а отже, й державну мову. Цих людей треба ставити у практичні умови, що спонукували б їх зростати інтелектуально й духовно, не шукати нашій державі місця серед калік або на цвинтарі.
Ефективну програму національного відродження може створити і втілювати у життя лише справді національна еліта. Тому вона мусить вибороти владу і провести широку люстрацію. Так, як це успішно зробили інші народи, що недавно визволилися з-під чужого тоталітарного гніту. Але ту еліту ми повинні творити самі та її всебічно підтримувати. Нам усім потрібна мобілізаційна солідарность і воля до перемоги, аби чітко «проявитися» у цьому світі і, можливо, поза ним.
А нашому Дмитрикові, що ходить під прізвищем Табачник, таки не сидиться. Знай бавиться собі на пісочному майданчику – то істориком, то політиком себе уявляє. І все було б нічогенько, якби не ота «дитяча хвороба»... Ну просто якась алергія до нього причепилася –алергія на галичан. Свербить йому і свербить гірше корости, аж підскакувати доводиться. От і знову мусив до вибриків удатися – всі свої галофобії неабияким криком та плачем у російській газеті вилив («Известия», От Риббентропа до майдана, 23 вересня 2009 р.). Після того вже й мені хочеться звернутись до галичан: перестаньте кривдити малого! А коли ви цього не робите – дайте йому якоїсь сироватки від отої фобії. Не проходьте мимо! Возлюбіть ближнього!
Та спочатку вислухайте його жалі та нарікання. Невже світ не бачить, що «Сегодня украинские националисты всех мастей, как и прочие враги России (в какой бы ипостаси - государства Рюриковичей, империи Романовых, СССР, демократической республики - она ни выступала), пытаются придать факту вступления Красной Армии на польскую территорию апокалиптическое значение, приписать на этом основании СССР равную с Третьим рейхом ответственность за развязывание Второй мировой войны»? (Ну й ну! То як же там виступала Росія «в ипостаси государства Рюриковичей»?). Невже світ не зрозумів, що вся та змова сталінського СРСР і гітлерівської Німеччини про поділ Європи була просто необхідна, що Пакт Молотова–Ріббентропа – це лише «инструмент обороны, а не агрессии»?
І чого тим полякам не погоджуватися чи дивуватися? Адже «Подписание подобных соглашений - обычная европейская практика тех лет… Советский Союз предлагал Германии подписать подобное соглашение еще в 1936 году. Тогда формальной причиной отказа Берлина стало отсутствие у Германии и СССР общей границы. С этой точки зрения возвращение (по инициативе немецкой стороны) к этому вопросу в августе 1939 года выглядит более чем логичным. Немцы прямо заявили, что собираются ликвидировать Польшу и во избежание конфликтной ситуации хотели бы заранее урегулировать отношения с СССР, общая граница с которым, таким образом, появлялась. Учитывая сложившуюся к тому моменту практику международных отношений, ничего экстраординарного в таком предложении Германии не было». А Москва, підписавши договір з Німеччиною, таким чином ще й "разделила европейские ценности".
Намагаючись виправдати Сталіна і вступ Червоної Армії на територію колишньої польської держави, Д.Табачник лише визнає, що «польское правительство даже приказало своим войскам не оказывать Красной Армии сопротивление - воевать только против немцев», але мовчить про те, як на тлі цього наказу виглядає винищення 21 тисячі польських офіцерів каральними органами НКВС. Тим часом ветеран війни, журналіст із Коростеня Станіслав Корольов зазначає: «Це з ініціативи Сталіна 23 серпня 1939 року було підписано Пакт Ріббентропа – Молотова, а наприкінці вересня того ж року – й Договір про дружбу та кордон між СРСР і Німеччиною, які перетворили Радянський Союз на тактичного союзника фашистської Німеччини у війні проти Польщі і, таким чином, у розв’язуванні Другої світової війни. Особливо підкреслимо: горезвісний «Постскриптум» – таємний протокол про розділ «сфер інтересів» у Європі між СРСР і Німеччиною було запропоновано саме радянською стороною» (http://ukrhist.at.ua/) .
Мають лишатися задоволеними й фіни: що там війна і десятки тисяч їхніх смертей, територіальні втрати (!), коли «Сталин не только сохранил независимость Финляндии, но даже не тронул в ней капиталистический строй. Единственное условие, поставленное финскому правительству и свято выполнявшееся Финляндией вплоть до распада Советского Союза, - обязательное сохранение дружественных отношений с СССР».
Деякі українські реалії просто отруюють життя нашому історикові: «Необходимо также сказать, что некоторые решения, казавшиеся правильными в тот момент, в исторической перспективе оказались миной замедленного действия, взорвавшейся после распада СССР и по сей день отравляющей нам жизнь. Я имею в виду решение о включении восточно-польских, западно-украинских земель в состав УССР». Але чому ж так?.. Дуже просто: «…галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане. У нас разные враги и разные союзники. Более того, наши союзники и даже братья - их враги, а их "герои" (Бандера, Шухевич) для нас - убийцы, предатели и пособники гитлеровских палачей». А до чиїх же союзників зарахувати волинян? І що – наддніпрянський українець має більше спільного з народами РФ?.. Це називається, дописався… Зрештою, Велика Україна не уповноважувала пана Табачника промовляти від «нас», тобто від її імені. Певен, ніколи й не уповноважить.
І до чого ж зухвалі ті капосні галичани! Безцеремонно залазять авторові під сорочку і лоскочуть, шкрябають, кусають, змушують його чухатися до нестями: «Таким образом, присоединение Галичины к УССР объединило в одном административном, а затем и государственном формировании два различных народа - цивилизационных оппонентов. При этом, если народы Великой Украины всегда толерантно относились к галичанам, не вмешиваясь в их жизнь и не навязывая свои ценности, то сами галичане при первой же возможности крайне агрессивно, не останавливаясь перед насилием и массовыми убийствами, пытались причесать Украину под свою гребенку». Тепер, шановний читачу, ти переконався, хто ділить Україну? Навіть на два окремі народи!
І до чого ж непослідовний той пан Табачник! Не так давно казав: "Мы должны понять, что если не лезть друг к другу со своим уставом, можно спокойно жить в одном государстве, не разделяя ценностей друг друга. В конце концов, жителю Донецка абсолютно все равно, какие памятники ставят во Львове и в честь кого называют улицы, точно так же и львовянину не должно быть никакого дела, на каком языке говорят в Донецке и кому ставят памятники в Одессе". (Утиный суп" по-украински" ("Киевский телеграф" від 9-12 листопада 2007 р., № 45). Таке казав, а сам весь час «лізе» й «лізе» до Галичини, як цап у Пилипову капусту.
Ой галичани! Виявляється, ви облюбували собі теплі місця не лише в автора під сорочкою: «И сегодняшняя антиукраинская, антироссийская, антиевропейская и даже античеловеческая (в ценностном измерении) политика украинского руководства - в значительной степени результат галицийского засилья в украинской политике». І сьогодні вже саме через тих «националистов, контролирующих государственную власть в Киеве, украинская дипломатия не имеет в своем активе побед». Гай-гай! Досить прочитати біографії наших найвищих посадовців й уміти рахувати до 20, щоб дізнатися, хто контролює у нас державну владу та який відсоток галичан у тому контролі. Пан Табачник просто дезинформує російського читача.
А щодо питання у принципі, то зовсім не таємниця, що після того, як центр боротьби за українську незалежність перемістився до Галичини, вона – як менш понівечена – стала кісткою в горлі усіх, хто хотів заковтнути Україну. Галичина досі лишається своєрідним донором України, вона додає їй українськості, тобто природної сили. А сильна незалежна Україна не до вподоби ще й особам, які люблять ловити рибку в скаламученій воді.
Та годі вже… Галичани! Хутчій забирайте своїх батярів з поверхні авторового тіла, бо той уже вам заготував суворий вердикт: «Последние же пять лет галицийского засилья так близко подвели государство к грани, за которой крах, распад, гражданский конфликт, что галичане должны быть сами заинтересованы покинуть если не Украину, то по крайней мере ее властные институты». Ой-ой, лишень подивіться: не Табачник буде покидати Україну, як це ми підозрівали раніше, а галичани! І то в масовому порядку… Ось хто не тільки ділить Україну, а ще й готовий частину її кудись відправити.
Й останній плід представника «передової думки» від опозиції: «Впрочем, украинские националисты - люди странные. Так, они называют оккупацией воссоединение Украины с Россией, санкционированное Переяславской радой 1654 года, но ни в какую не хотят возвращать подаренный по случаю 300-летия этой "оккупации" Крым. Они клеймят позором национальную политику Сталина, но хотят жить в украинском государстве, границы которого были определены именно при СССР» …То нехай пан Табачник пригадає, які землі з українським корінним населенням Сталін забрав до Росії чи віддав сусідам, а виторгував собі Кенігсберг (нині Калінінград), до якого тепер його послідовники мусять добиратися через іноземну державу... Чи, може, пан Табачник волів би повернути історію у зворотному напрямі? Скажімо, найпершою почне повертати землі така «люба» йому Росія? (О-о, вона має що повертати!). І так дійдемо аж до того, що радимичі та в’ятичі почимчикують назад до «ляхів»?.. Е-е, ні, то вже дивакуватий ви, пане Табачник.
То не базарна перекупка закликала людей до свого товару. То видавництво «Арій» та «Книжковий супермаркет» ось такою гучною тирадою рекламували свою продукцію та послуги, запрошували на презентацію нової збірки оповідань Олеся Бузини “Поверніть жінкам гареми”: «Скандальний, епатажний, дикуватий, але достатньо привабливий плюндрувач національної святині, загальновідомий автор книги, що в свій час сколихнула дрімаючу українську спільноту, «Вурдалак Тарас Шевченко», пропонує подискутувати про свою нову шедевральну збірку оповідань... завітайте... та отримайте купу задоволення від спілкування з вищезгаданою персоною». (АртВертеп).
Рекламна епопея отримала свій логічний розвиток. За повідомленням УНІАН, активістка жіночого руху Femen Олександра Шевченко кинула торта в обличчя О.Бузині, коли той презентував свою книжку «Поверніть жінкам гареми» в тому ж таки «Книжковому супермаркеті».
Та не лише «Арій» вхопився за Бузину. Такої ж видавничої політики дотримуються і «Довіра», «Прометей»... За повідомленням forUcom, Бузина, розповідаючи про запланований вихід своєї третьої книжки у видавництві «Довіра», задоволено констатував, що там «даже не пытались меня править – готовы публиковать так, как у меня написано. Без купюр». Гай-гай, чи не та «Довіра» з Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, де президентом п. Олександр Афонін? Той, що очолює Експертну комісію з питань книговидання і бібліотечної справи Національної Ради з питань культури та духовності при Президентові України. Не гребують «вищезгаданою персоною» і декотрі газети, телеканали, а що вже казати про широкодоступні Інтернет-видання... Ну як їм іще принадити читача, коли на кращий проект не вистачає кебети?!
Підхвалюваний аж ніяк не нашими приятелями, Бузина щедро сипле своїми оцінками та коментарями, нагадуючи нам сп΄янілого від сторонньої уваги хлопчака, і навіть хизується своїми екстримними забаганками. А хоче він не так уже й мало – обернути Україну на «степную Швейцарию» і, певна річ, з другою – російською – державною мовою. Він навіть не проти, щоб Київ став столицею майбутньої імперії, але то вже має бути не українське місто, бо «я скорее белогвардеец». Для газети «День» він зізнається: "Я не можу назвати себе людиною честі, тому що моїм ідеалом є відтворення Російської імперії, а я вимушений пристосовуватися до потворних умов "розбудови" незалежної України".
Та своїми стосунками з владою він цілком задоволений: «У нас давно заключено с властью молчаливое соглашение – вы не трогаете нас, мы не трогаем вас. Обычно обе стороны его придерживаются». Хоч воно трохи й дивно: за дрібну притичину феміністка О.Шевченко сплатила штраф, а от про те, щоб на сучасного «білогвардійця» накладали якісь адміністративні санкції, не довелось почути. Одначе не думайте, що Бузина дотримується тієї «мовчазної угоди». Доволі частенько він не відмовляється від задоволення так чи інак добряче куснути поблажливу до себе владу. («Виктор Андреевич и команда», «Атаман Юлька и кризис украинской легкой кавалерии» та ін.). Бо ж, відомо, у російського монархіста є певні претензії.
Випендрюючись під час онлайн-конференції на ForUm, він ще самовдоволено прокоментує і міжнародні події: «Вот Грузию я бы разделил! Совершенно выдуманная страна! Уродливое детище сталинской системы. Этот винзавод во главе с Саакашвили прекрасно делится на цеха - Мингрелию, Сванетию, Кахетию, Картли, Аджарию и, естественно, Абхазию, которую так любят угнетать грузинские садисты».
Свій твір «Вурдалак Тарас Шевченко», яким він так брутально прославився, Бузина сповнив украй тенденційними тлумаченнями життєвого шляху Кобзаря, жовчною зловтіхою з приводу його особистих невдач та ненавистю до нього вкупі з нестримною заздрістю. І тієї заздрості йому не сховати під блазнюванням типу: «Он мой такой маленький непутевый литературный брат».
Егеж, тепер може розреготатися і читач, та аж ніяк не на користь Бузині. Як бачите, лютою буває не лише ненависть, а й заздрість, що змінюється параноїдальними симптомами. На щастя, все оте паскудство безсиле як за змістом, так і за формою. Титан і пігмей – постаті явно не співмірні. Але ж сам факт гавкання Моськи на Слона відбувся... Як і Моська, Бузина став відомим (або ще – за сумнозвісним прикладом Герострата) і викликав солідарне підвивання з табору недругів України. А головне – заробив собі грошенят від видавництв, які теж вирішили поживитися за рахунок скандальності та примітивного до неї інтересу з боку обивателя. А що ж, правило «гроші не пахнуть» їм так само не чуже.
Шо ж проголошують автор і видавець «Арій» у згаданій книжці? «Цель этой книги — развенчать миф о Шевченко. Вы узнаете совсем другого Кобзаря — не гения и святого, а алкоголика и завистника. Неуклюжего ловеласа, отбирающего у бывшей невесты подарки...». Так, жахлива картина зґвалтованої України могла спонукувати поета хоч на мить притупити чаркою своє горе. Чи є це великим гріхом порівняно з його великою жертвою на вівтар України?.. Ні. І передвесільні подарунки у нареченої, що передумала виходити заміж, обов’язково забирають – така традиція. То ж не прості подарунки, а символічні. Вони цінуються не за матеріальним виміром. Залишати їх у людини, що обрала собі іншого, не годилося ні з логічного, ні з морального боку. Повернувся ж язик назвати поета ще й «завистником»... Навпаки, заздрити могли самому поетові. Як висловився М.Некрасов, йому сам «бог позавидовал».
Підстьобувана гіпертрофованим марнославством і бажанням догодити ворогам українства, уява Бузини по-дикунському спотворює духовну суть і значення творів Шевченка, як от: «Всю жизнь Шевченко преследовал сюжет о соблазненной нехорошим барином крепостной праведнице. Впервые он всплыл в "Катерине", а потом раз за разом будет выныривать то в стихах, то в прозе, как надоедливый сорняк. На первый взгляд непонятно, почему во всем виноват ловелас-офицер. Силой он наивную Катю за порог не тащил, белых ручек ей за спину не заламывал, на соломе не насиловал. Произошло все по взаимному согласию. Но Шевченко, не вдаваясь в психологические нюансы, винит в блуде только проклятого дворянина и не задумывается, что селянка, наверное, просто тщеславно надеялась стать барыней, скакнув в благородное сословие прямо с душистого "батькївського" сеновала. Все становится ясно, если предположить, что поэта просто давила зависть к удачливому сопернику-аристократу. А потому, мучаясь комплексом сексуальной неполноценности, Тараса Григорьевич наделяет его чуть ли не чертячьей шкурой - а бычьей так точно».
З настирливістю обридлої мухи кружляє Бузина довкола образу поета, намагаючись хоч десь скраєчку портрета какнути свою чорну цятку. Бачите, і цар Микола I був добрий, а от «рифмоплёт» Шевченко відповів чорною невдячністю на його милість. Авжеж, напевне, хтось інший був би вельми радий тим, що сам вибився «у люди», і чхав би на інших знедолених кріпаків та по-собачому лизав би руки своїм покровителям, а Тарас, на щастя, був не такий. Глибока рана, завдана Україні московськими сатрапами та всілякими іншими кровопивцями, боліла в ньому несказанно і нищила його фізично. Бо руйнівники нищили дух, культуру, мову його народу. Хіба може це зрозуміти типовий перевертень, який хвалиться тим, що він з дитинства розмовляв на вулиці російською, який протиставляє себе вихідцеві із села Тарасові, і це вже, бачите, дає йому право називати поета «хуторским философом». Жертовність усіх відомих нам особистостей якраз і полягала в тім, що кожен із них у свій рокований час зробив малозрозумілий для Бузини вибір – переступив через такий бар’єр «вдячності» чи власного добробуту.
За Бузиною, солдатчина, в яку на 10 років забрили поета, стала для «забулдыги» періодом суцільної гульні та п’янства. Тож і Шевченка-борця ми начебто отримали завдяки оковитій, оскільки поет був «трусливым, боялся вообще всего. А когда он выпивал – это такой заяц во хмелю. Вот тогда он начинал воображать себя запорожским казаком, гетманом, защитником девушек. В общем, много чего. Но для этого ему надо было крепко выпить. И вот чем больше он выпивал, тем большим героем он становился». Напевне, і тут поетові додавала хоробрості горілка: «Ну он нахал был. Человек, который постоянно переоценивал свои силы. Он сел писать пьесу. Пьеса у него, честно говоря, получилась омерзительная».
Бузина може до безглуздя викривити і гіперболізувати спробу поета оберегти честь дружньої йому людини: «Поведением госпожи Герн Шевченко возмущался до бешенства и грозил, что не даст ей "безнаказанно позорить честное имя уважаемого человека". І вже Тарас за свій вияв чоловічої солідарності отримує від автора тавро «стукач-самовольщик», «шпионящий за женой друга». Звісно, такі дешеві фортелі аж ніяк не викличуть довіри у серйозного читача.
Бузина переконався: «Шевченко – это отрицательный пример», не те що він сам: «Я человек очень регулярный – Шевченко очень безалаберный. Я люблю армию, милитарист по своему духу – Шевченко ее ненавидел. Я был хорошим солдатом – Шевченко был плохим солдатом». (Чи, бува, не «до школи молодших командирів» Бузина просився?). То навіщо ж Тарасові ненавидіти армію, коли там йому була така «лафа» – пий та гуляй, скільки хочеш?
Та що там балакати, Бузина точно знає: «В Киеве можно мемориальные доски ставить на тех местах, где он пьяный лежал под забором». А чого там варта його поезія? «Но я нигде не слышал, чтобы кто-то пел, например, где-нибудь в Чехии или во Франции в ресторане поэму Шевченко «Иван Гус». Цікаво, чиї ж непісенного призначення твори співають по ресторанах?.. Може, Шекспіра, Байрона, Пушкіна?.. Для покладання на музику є інші теми й поетичні форми, тож і на вірші Тараса Шевченка Україна створила і досі творить чимало улюблених нами різнопланових пісень.
Можеш, читачу, посміхатися далі. Про неспроможність «регулярного человека» аналізувати і робити логічні узагальнення свідчить і такий випад: «Большинство мужчин, читающих эту книгу, служили, наверное, в армии. А теперь скажите, многие ли из вас обедали хотя бы разок у своего взводного? То-то же! А несчастный, преследуемый царскими сатрапами Тарас, подъедался годами. И не у взводного, а у своего прямого начальника, выше которого по званию в крепости не было никого. Да еще и бросал на его жену Агафью Ускову платонические взгляды, вызванные, по-видимому, хорошей кухней и отличным пищеварением». Контрзапитання: а чи багато з вас, хто служив в армії, настільки вирізнялися із загального числа і були цікаві для армійського начальства та ще могли малювати портрети їхніх рідних?
Напевне, Бузина знає вислів античного філософа Теренція «Я людина, і ніщо людське мені не чуже», його ж приміряв на себе і комуністичний революціонер Карл Маркс. Авжеж знає, та з єхидством довгоносої нишпорки смакує витяги з листів Тараса Шевченка, в яких той просить впливових осіб посприяти його визволенню. (Така можливість набрала реальних обрисів, коли на російський престол зійшов Олександр II).
Новоявлений білогвардієць намагається заперечити поетове кредо «караюсь, мучусь, але не каюсь», та врешті-решт змушений заперечити сам собі: «Пройдет совсем немного времени, и на радостях от пьянящей свободы, Шевченко опять, как в молодые годы, будет поносить царицу, называя ее «сукой» и требовать срочно оросить «кайданы» кровью. Хочу напомнить: живи он в современной Англии, его обязательно привлекли бы к суду за оскорбление королевы...» Або: «И он вспомнил. И на мгновение опустил руку с топором. Но только на мгновение».
На думку Бузини, проти образу Шевченка спрацюють і брудні мазки типу «Берия в президиуме шевченковского юбилея». Згадає і Сталіна: «Но все-таки чем так приглянулся бывший казачок пана Энгельгардта бывшему грузинскому семинаристу? Не поверите — сходством мироощущения. Так сказать, родством душ».
Саркастично мазюкатиме і по оточенню поета: «Среди рисунков Шевченко сохранился портрет Виктора Закревского, напоминающего вставшего на задние ноги поросенка — уродливого, опухшего с перепоя существа с отвисшим брюхом, в едва запахивающемся халате. Запомни читатель эту осовевшую личность владельца сельца Березовые Рудки — именно в его булькающем животе зарождались первые на Украине прогрессивные идеи! Взирай на него с благоговением — это друг Великого Кобзаря. А значит и твой тоже». (Украинские страницы).
Отак без упину: то злісне єхидство, то блазенське підхихикування, то примітивна зловтіха, як ось тут: «Кроме издательской, наш герой потерпел в том году еще одну неудачу… Он требовал присвоить ему «звание академика». Однако Академия амбиции Тараса пресекла, ограничившись предоставлением ему куда более скромного звания – «неклассного художника» с правом «пользоваться с потомством его вечною и совершенною свободою и вольностью и вступать в службу, в какую сам как свободный художник пожелает. Это был провал».
Авжеж, знаємо: недобрали або не взяли почестей від життя ті, хто офірував себе Вітчизні, не беруть вони їх і сьогодні. Така невідворотна участь кожного, кого печуть народні рани. Та не зайве буде зауважити, що 1860 року за талановито виконані офорти з творів зарубіжних та російських художників Тарасові Шевченку надано звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. (Вільна енциклопедія).
Отакі у «плюндрувача святинь» приклади й аргументи. Вони уповні відображають його ідеологічну заангажованість, необ’єктивність. І з приводу цього досить показові, оскільки не кожний читач буде перевіряти всі тенденційно дібрані та витлумачені Бузиною джерела, та вже цілком може скласти власну думку щодо його мети і прийомів.
«Интеллектуальный триллер,– оголошує цю книжку реклама. – Нове її видання утричі більше за обсягом»… І від того «інтелекту» аж зблискує бузинівський череп, як от: «И памятник Шевченко должен быть другой. В памятнике напротив Киевского университета много не хватает деталей. Рядом с ним должна стоять бочка с огурцами, он должен держать сулею с самогоном, гарбуз обязательно там должен лежать, которым его девушки награждали, когда он лез к ним свататься. Часто награждали. Он наглый был чувак... Он пошел к дочери попа свататься. Ему дали от ворот поворот».
А ось тобі, читачу, промовисте «НАКОНЕЦ-TO!.. (Вместо послесловия)» – за підписом «Александр БЕЛОДЕД доктор филологических наук, профессор, академик Академии Наук Высшей Школы Украины». Наведемо досить промовистий його висновок: «Такая книга со всей неизбежностью когда-нибудь должна была появиться. Мы ее долго ждали, а процес ожидания явно затягивался... Кто же такой Шевченко? Жутко закомплексованный маленький человек, всю жизнь страдавший из-за своих эротических неудач, страхов, беспомощности и низкого происхождения. Отсюда его неспособность к компромиссам; самоиронии, сглаживающей несовершенство бытия, и паталогическая ненависть к дворянству, к «панам», несмотря на то, что именно они вывели его в люди. Нет, бей их, режь, круши, топчи! Остри топор, буди волю!.. Думалось: когда же мы выйдем на этот уровень, перестанем выть про "долю" и "воріженьків", и подвергнем беспощадному анализу наших допотопних одинозавренных идолов. И первый шаг на этом пути – книга Олеся Бузины. Наконец-то!».
Або його ж: «Появление книги Олеся Бузины – книги, направленной на развенчание культа Шевченко... знаменует собой определенный этап в сфере личной свободы, реализуемой в свободе мнения и свободе слова. Существование же идолов подавляет их, парализуя мышление в отдельно взятой голове. А, как известно, истины и великие открытия возникают только там». («Украинские страницы»).
Ну й ну!.. Вистачило зухвалості казати про якесь право Бузини паплюжити нашого пророка, про особисту свободу людини і самому ж заперечувати право дисидента Василя Овсієнка на навчання: «Це паршива вівця, яка ніколи не повинна бути в нашому університеті!». Як бачимо, вельми показова позиція апологета сучасних йому «одинозаврених» компартійних ідолів, відверта солідарність із тодішніми репресивними органами.
Колись мені довелося почути з телеекрана, як цей академік виправдовував появу Бузини та його, з дозволу сказати, творчості. Пам’ятаю, дуже здивувався тим, як докторові філології було важко висловлюватися українською: він постійно вставляв у свою мову російські слова. Хвалив російську мову і на протиставлення їй навів суб’єктивну думку якоїсь польської пані про неймовірно велику кількість полонізмів в українській мові (30%).
Просто класичний нонсенс: двоє справді маленьких чоловічків – О.Бузина та О.Білодід – намагаються переконати читача у мализні великого Кобзаря. Уявімо собі: два карлики щосили підскакують угору, аби вчепити на шию велетневі табличку з написом «маленький человек»... Ось вам і тема для клоунади на домашній сцені! ...Коли навіть отой «лях» Єжи Єнджеєвич подарував світові прекрасний, багатий фактами роман про Тараса Шевченка «Українські ночі, або родовід генія». Пригадую, довелося читати його польською, бо перекласти українською партійні бонзи тоді не дозволили.
Вже за нашої пам’яті у боротьбі з дисидентським рухом КДБ демонстрував «чудеса» низькопробної фантазії, щоб скомпрометувати його учасників. Були тут «неудачники», «психически больные», «развратники», «пьяницы», «насильники», «рецидивісти», «враги народа», «наёмники», «террористы», «буржуазные националисты» і т. п. Не треба сподіватися, що кілька століть тому, коли доносити навіть на свого начальника було державною нормою, практикувалися менш суворі та чистіші методи компрометації. Російська імперія нищила і знеславлювала своїх непокірних, Річ Посполита – своїх. Тож навіть у близькому колі Тараса Шевченка, вплив якого невпинно поширювався на інтелігенцію та широкі верстви населення, водилися провокатори і наклепники. Офіційну думку завжди формував переможець. І на яку об’єктивність можна було сподіватися, коли з благословення царського двору фальсифікували навіть літописи і берестяні грамоти?!
Та як би важко не формувались ми у повноцінну націю, як би не шкодили нам вороги та їхні поплічники – мрії нашої не здолати, поступу – не спинити. Народних героїв не збезчестити. Нещодавно в Чехії – вже у шістнадцятій країні світу – відкрито пам’ятника нашому духовному провідникові Тарасові Шевченку. «Молись. Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись». Ці заповітні слова про поета має сказати кожний український батько своїй дитині. І сказати так, щоб вона запам’ятала їх на все життя.
Одначе Бузина не думав про поетові муки і страдницький шлях України, коли паразитом присмоктувався до імені Кобзаря. Не думав ні тоді, ні згодом. Уже зміцнівши черевцем, за підтримки зовнішніх пустобрехів і 5-ої колони, він узявся далі плюндрувати наші святині. Йдеться про його пасквіль на минувшину нашого народу «Тайная история Украины-Руси», що вийшов знову ж таки у видавництві «Довіра».
Цього разу Бузина шукає «зверства запорожских казаков» і твердить: «Руки наших предков - по локти в крови разномастных туземцев, а сапоги - топтали половину земного шара». Чи ось такий фінт: «А у нас еще говорят о каком-то Батурине! Да казаки почти за столетие до взятия Меньшиковым мазепинской столицы устроили в соседней России чуть ли не десяток 'батуринов'! Труп лежал на трупе!» (InoCMI.Ru, Buza.ru, varjag_2007, СЕГОДНЯ.ua, Sevastopol.info та ін.).
Народ співає про Сагайдачного та Дорошенка?.. Навіщо? Он у Бузини: «Гетмана Сагайдачного и его заместителя Дорошенко вместе с двадцатью тысячами готовых на все профессиональных душегубов наняло варшавское правительство, чтобы посадить на московский престол польского королевича Владислава». Ви скаржитеся на московських мракобісів, що забороняли рідну вам українську мову та культуру?.. Еге, якраз-таки, ось що всім треба знати: «Ущерб, нанесенный украинскими захватчиками культурному наследию России в эпоху Смутного Времени, не поддается точному исчислению. Можно только сказать, что он колоссален».
Не подобається «вищезгаданій персоні» і те, що сучасне покоління українців отримало змогу уповні вивчати історію власної країни: «Детей в школах запугивают Крутами и Голодомором. Взрослых по телевизору - русским флотом в Севастополе. В результате народ вымирает без всякой войны. Неужели всегда было так? Да, ничего подобного! Нам есть чем гордиться! Наши предки умели не только умирать, но и убивать. Они оставили след в прошлом как первостатейные разбойники и головорезы».
«Так, співаючи в унісон з уже відомими царськими посіпаками, які намагались очорнити українську козаччину, Бузина тенденційно вишукує і подає факти, осіб, джерела, аби забаламутити голови непідготовленим читачам за чужинецькими штампами і цілями. Козаки в нього – суцільні розбійники, грабіжники та ґвалтівники. Та відповідь йому вже дав сам Тарас Шевченко знаменитими рядками:
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане…
А хочете знову посміятися?.. Наприклад, у розділі «Как галичане развалили Киевскую Русь» можете знайти для цього доволі причин, та купувати книжку не варто – досить пошукати в Інтернеті. За словами Бузини, галичани – ті «славянизированные молдаване» – завдали великої шкоди Київській Русі. Насправді це твердження Бузини не що інше як його власний жалюгідний писк, що влився до хору численних нацькованих зграй у декотрих ЗМІ, особливо у широкодоступному Інтернеті. Завдання у них недвозначне – пересварити Східну Україну із Західною, протиставити одну частину нашої Батьківщини другій. Бо страх як не подобається нашим недругам ота Галичина зі своїм незалежним духом та оздоровчим впливом на зросійщених українців.
За інформативною вартістю опуси Бузини значно нижчі від повідомлень папараці, бо останні вишукують сенсації або різноманітні скандали, не цікавлячись їхньою ідеологічною підкладкою. Тим часом Бузина шукає для нелюбих персонажів тільки моменти, які легше витлумачити на свій викривлений копил. Так, аби «підсвинити» Іванові Мазепі, «плюндрувач святинь» щодуху мчить до Польщі, аби за долари придбати в антиквара мемуарні записки про стосунки з Іваном польського шляхтича Пасека, і його анітрохи не цікавить оцінка тих стосунків з боку суперника-українця. Не цікавить і думка про тодішнього І.Мазепу у Польщі взагалі. А про те, що вона більш ніж позитивна, свідчить хоча б однойменний польський фільм, демонстрований ще за радянських часів у кінотеатрі «Краків». На жаль, розійтися йому по всій Україні не дозволили.
Шляхтич Пасек як ніхто інший по-чорному заздрив успіхам Івана при королівському дворі, особливо у жінок. Як так, щоб його, «уродзоного» поляка, обійшов чужак-українець?! Тому й не скупився на літературні вигадки. Та це не зашкодило поширенню в Європі романтичного образу нашого земляка, його привабливої історії: «...поети, маляри та музики – Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст — покористувалися нею і звеличили її героя, що зріс до величини символу. Едгар Кіне порівняв раз нещасливу Францію до замученого Мазепи, перед яким простягалося славне майбутнє». (Візіонери).
Так само не писали компліменти всім нашим козакам їхні недоброзичливці та вороги, навпаки, вони готові були малювати їх мало не з чортячими рогами та копитами. А взагалі, кожен професійний історик знає: будь-яка збройна боротьба – соціальна чи національна, коли в неї втягувалися «низи», не обходилася без невинних жертв. Це не означає, що ті жертви треба виправдовувати, але це переконує: оцінювати такий Рух потрібно не за кожним конкретним випадком, а в цілому – за його метою, історичним значенням. А в Бузини, наприклад, читаємо: «Все это безобразие в современной украинской историографии почему-то именуется «народним повстанням проти польсько-шляхетського панування під проводом Наливайка». Хотя было обычным разбоем, закончившимся для Северина четвертованием в Варшаве – заслуженной карой любому маньяку, несмотря на его «историческое» значение». За тими ж критеріями Бузина може лихословити і з приводу повстань упродовж усієї історії людства.
Якщо у когось виникає запитання, чому не з’являються аналоги Бузини деінде, скажімо, у Польщі або в Росії, – відповім: поляки і росіяни не зазнали настільки тривалої та жорстокої асиміляції, щоб могли породити таке ганебне масове явище, як колабораціонізм, що переходив у сервілізм, коротко – зрадництво. Тим-то в сучасній Росії не існує проектів для масового читача з метою знеславлення Пушкіна, хоч у спогадах його сучасників можете знайти чимало несхвального.
Інерцію багатовікового зрадництва досі не здатна спинити наша «стара-нова» влада. Сьогодні вона не бачить іншого виходу, як свою хаотичну метушню та безпорадність називати демократією. Ось чому так легко знепрометеюється вітчизняне видавництво «Прометей» і прокльовується з виливка (недоформованого яйця) О.Бузина, який до кожного свого опусу може епіграфом приставити загальновідому інвективу:
Хорошо быть кошкою,
Хорошо – собакою,
Где хочу там писяю,
Где хочу там какаю.
Та, певна річ, де б не залишив свою чорну «цятку» О.Бузина, на хід історії це не вплине. В кінцевому результаті програє лише він, бо надто не рівна вагова категорія, щоб усерйоз боротися з генієм. До того ж, боротися з Тарасом Шевченком і козаччиною – означає боротися з нашим народом, з нашою думою та піснею, з історичною правдою.
Чому ж визрів такий ось Бузина?.. Причина досить банальна. Скільки їх, зґвалтованих мовно і духовно в різних поколіннях, ще сьогодні «перекидаються» в Україні! Скільки їх із псячою вірністю служили чужоземним гнобителям, обравши собі найсприятливіший спосіб виживання в колоніальній Україні! Маючи під собою ще достатньо живильний грунт, вони й досі це роблять за психологічною інерцією та розрахунком.
Так, база для них ще збереглася. Хтось скаже: а що їм робити?! Перебудуватися набагато важче, а тут хочеться чогось особливого вже сьогодні... Ну самі подумайте: хто знав би про середньостатистичного борзописця Бузину, якби не знамениті об’єкти його нападів?! Навіть за всієї його хворобливої пристрасті до слави?! Та пробіжися він хоч без штанів по Хрещатику – за тиждень усі забудуть. А тут... «шкандаль», сенсація, і надовго!
Безперечно, Бузина має змогу прожити довший вік, ніж Тарас Шевченко, та навряд чи у нього настільки розвинеться і просвітліє душа, аби хоч на схилку літ збагнути свій тяжкий гріх: надто далеко він зайшов у своєму блюзнірстві. От лише про власних нащадків не подумав: як буде їм витерпіти сором за такого предка?!
Сьогодні десятки ЗМІ, книжкові-й Інтернет-магазини пропагують кололітературну продукцію Бузини. Багато російських Інтернет-видань пропонують безкоштовно її «скачати». На превеликий жаль, не пасуть задніх й українські. Всі вони, мов хиже гайвороння, галасливо кружляють над великомучеником Тарасом – кожний намагається вхопити частку його тіла. Але не звертають на це уваги наші народні обранці та високі посадовці: наче оглухли й осліпли у своїх дрібних «жабомишодраківках» за владу. Наче байдуже їм, що ось такі «демократичні» цеглини хтось закладає у підвалини нашої державної моралі та незалежності.
Усі ми не маємо права пасивно мовчати тоді, коли наші недруги нарощують сили і розвивають наступ на українські твердині. Побоюватися, що додамо слави "Герострату", більше нема рації: хоч і з чорного ходу, але він уже став відомим, став додатковим поштовхом і стимулом до розгортання ворожої агресії проти самостійної соборної України.
