КОГО І ЧОГО НАМ БОЯТИСЯ?

«Хватит связываться с проходимцами, господин президент. Хватит думать, как в еще большей степени усилить свой контроль. Пора подумать о стране» (В.Портніков. http://www.liga.net/opinion/349909_giperboloid-prezidenta-poroshenko.htm).
    Чи не запізнілі чуємо заклики?.. Після того, що наробив Порошенко як Президент України і Верховний головнокомандувач, говорити лише про якісь «помилки» означає якщо не лукаве мудрствування доволі зааганжованого оглядача, то в кращому випадку його наївність, тобто політичну незрілість. Відомо, плодючість автора – це ще не переконлива ознака його успішного становлення як публіциста. А що стосується М.Саакашвілі зокрема, зішлюся на більш професійну оцінку Д.Гордона https://112.ua/video/gordon-saakashvili-eto-politik-proshedshiy-ochen-moshhnuyu-shkolu-vyzhivaniya-248045.html Хоча над ним теж виразно тяжіє історична суспільно-політична хиба, докладно проаналізована доктором фізико-математичних наук Л.Шульманом http://paliychuk.in.ua/index.php/statti/115-2011-11-09-09-19-29
    Міхеїл Саакашвілі - порівняно «свіжак» у політичному житті України, та популярність його зростає напрочуд швидко. В чому ж криється секрет успіху цього запального грузина?.. Передусім у незаперечних результатах його діяльності на посаді президента своєї країни. Він справді подолав корупцію у найбільш корумпованому суспільстві колишньої республіки СРСР. Під його керівництвом Грузія запровадила передові системи в управлінні та господарстві, у всебічному обслуговуванні громадян. У країні швидко зросла кількість шкіл, лікарень та санаторіїв, зміцніла обороноздатність країни. Залучивши керівників багатьох держав, він зупинив збройний наступ агресивної Росії, що теж підняло його авторитет у світі.
     І нарешті не менш важлива риса Міхо: його природна людська щирість. Ми самі не завжди буваємо щирими, але кожний з нас свідомо і несвідомо прагне відчути у стосунках з людьми якраз такий душевний комфорт. Виходить, це органічна потреба людини, просто необхідна для нашого еволюційного розвитку.
     В.Портников і Д.Гордон позиціонують себе як українські юдеї, що захищають інтереси України. Таке бажання треба лише вітати, оскільки чимало російських юдеїв, наприклад, Жириновський, Вассерман, пропагандист Соловйов та інші з брутальним викликом підтримують агресора, одначе дієва допомога Україні передбачає послідовність і широкий спектр бодай публіцистичної діяльності, а не вузько-тематичну вибірковість, обмежену суто етнічною ментальністю. Додайте до цього періодичні «вилазки» на шкоду Україні, як от: вкид В.Портникова «Шестая колонна», репліку Д,Гордона щодо назви проспекту ім. Романа Шухевича, і ви можете вивести їхній реальний ККД.
     Нарешті: я впевнений, М.Саакашвілі не уособлює небезпеку ні для українців, ні для юдеїв, краще звернути увагу на проєкт, поширюваний  Ігорем Гекко (нині Беркутом), що має на меті змусити українців більше боятися не Росію, а побудови Небесного Ізраїлю на теренах п’яти областей України.

    Олекса Палійчук.

ГРІХИ І ПОКАРАННЯ: ПРИКЛАД З ІСТОРІЇ

Про велелюбну царицю Катерину II, яка організувала убивство свого чоловіка і щедро винагородила його убивць, охоче згадують історики та письменники, а народна творчість навіть приписала їй статеві зносини з жеребцем. Одначе мало хто знає, що в стародавньому Римі реально застосовували покарання для жінок, пов’язане із представником сімейства Конячих ослом.

Римський філософ-письменник Луцій Апулей, що творив за часів Антоніна Пія та Марка Аврелія, докладно описав, як скарали жінку, що отруїла п’ять чоловік з метою заволодіння їхнім майном: «На арені було поставлено ліжко, оздоблене черепаховими гребнями, з матрацом із пір’я, вкрите китайським покривалом. Жінку розтягли на ліжку і прив’язали до нього. Видресирований осел став коліньми на ліжко і спарувався з осудженою. Коли він скінчив, його вивели з арени, а замість нього випустили хижаків, які довершили знущання над жінкою, розірвавши її на частини». Саме дресирувальник Карпофор знайшов секрет, як навчити тварин гвалтувати жінок.

http://www.all-crime.ru/kazni/en-kazney/kazni-en-04-drevnya-rim.htm

Історія переконує: людство еволюціонує в гуманістичному векторі, у напрямі Совісті. Всі режими, всі ідеології, що протистоять цьому напряму, приречені на загибель. Не сумніваюся, якщо людство схибить з цього шляху, воно теж цілком зникне.

 Олекса Палійчук.

ІГО ВЛАСНОГО МЕНТАЛІТЕТУ

Гріх неволі

                              

    Подивіться, який спосіб знайшов пан Гордон для поширення своїх поглядів на політичну ситуацію в Україні. Для цього він обирає композитора Владіміра Бистрякова, дає йому змогу повністю проагітувати слухачів щодо прав Донбасу на конфедерацію, на  особливий статус російської мови в Україні, заявити про законність кримського референдуму тощо.
      Іінтерв’юер іноді м’яко заперечує, але хутко поступається. Обом приємно і навіть весело. У глядача може скластися враження, що перед ним спілкуються однодумці або Гордон у такий спосіб навмисне випитує чоловіка: викриває нам сепаратиста… Всяке можна подумати, якщо не знати пана Гордона, не знати, що таким чином він поширює своє ставлення до української ідеї, до історії нашої визвольної боротьби, до  нашого національного відродження. У цій площині інтерв’юер, звісно, має у своєму візаві союзника, але не в загальному світогляді, ба й для сучасного українця цей музейний експонат рафінованого, чужорідного йому совка аж ніяк не цікавий, хіба що активізує пересмішників. Любителів цього жанру відсилаю до https://ua.112.ua/video/volodymyr-bystriakov-kompozytor-u-prohrami-hordon-vypusk-vid-30072017-243875.html
    Владімір не визнає європейських цінностей, вважає, що на Донбасі російських військ нема, обурюється, що не допускають окремих російських артистів до України. Чи міг він сформуватися іншим, якщо вважає, що за есесерівських часів усі мали щасливе дитинство і сам досі пишається тим, що малюком попросив у Будьоного дозволу його поцілувати?.. Навряд.
     Пан Гордон просто віртуозно, за допомогою тих же навідних запитань, підштовхує свого співрозмовника виказати обурення начебто тривалим засиллям Західної України у всебічне життя нашого народу. А Владімір, бачте, «корінной кієвлянін», того й може дозволити собі таке сказати, назвати західних українців окупантами, але звідки він сам тут узявся, таємниць не розкриває. Зате ми добре знаємо про те, що в о н и віками безперешкодно «оптом і вроздріб» сунули в Україну непроханими гістьми.
     І як тут не згадати ще одного гостя, який побував у нас навіть Міністром освіти й науки та який ще крутіше протиставляв Західну Україну Східній. Д.Табачник: "Индустриальный восток Украины сокрушит заробитчанский Запад в гражданской войне... После окончания гражданской войны ее инициаторы (которые после поражения удерут за океан) могут обнаружить, что то, о чем они лживо плачут сегодня, стало исторической реальностью и на пространстве от Дона до Карпат не осталось ни одного носителя мовы, а шароварно-трембитная культура перешла в разряд археологических". Отакі пироги! Я колись в інтернеті його запитав, куди він буде тікати, якщо різко зміняться обставини, але він тоді ще був дуже упевнений в непорушності свого становища. Одначе не поспішайте святкувати торжество справедливості: Д.Табачник під сміховинне пояснення отримав дозвіл навідати Україну, аби повирішувади особисті справи. 
     У пана Гордона є власна, характерна саме для нього та його однодумців хиба, яку вчений Леонід Шульман назвав «стандартною суспільно-політичною для єврейства». http://lib.rus.ec/b/308756/read Гордон її вже не раз озвучував для загалу, та особливо дав волю емоціям, коли мова торкнулася проспекту Романа Шухевича в Києві. Але то більше клопіт Гордона, можливо, він колись реалізує свою мрію і спитає  Путіна, чи йому сняться «кровавые мальчики». Наш клопіт: подолати своє воляче терпіння і близьке до абсурду всепрощення. Кажуть, це і є наш менталітет. Очевидно, та я додам: це ще розплата за наш гріх неволі.

       

     Олекса Палійчук.

Скандальное переименование проспекта в Киеве: новые подробности

Скандальное переименование проспекта в Киеве: новые подробности

Савченко: "фраза сказанная Захарченко по-человечески правильная".

ПОШУК УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА

СХОЖЕ.

     Дуже популярним стає у сучасників вставне слово схоже. Ось кілька прикладів його вживання:

                    Схоже на те, що бере гору думка реформаторів...

                    Схоже на те, що ніхто не бореться...

                    На це, схоже, останнім часом перестали звертати увагу...

     Українська мовна традиція знає чудову форму виглядає, яку в ролі вставного слова й уживано в подібних реченнях:

                    Виглядає, що бере гору думка реформаторів...

                    Виглядає, що ніхто не бореться...

                    На це, виглядає, останнім часом перестали звертати увагу...

     Схоже на те - це калька з російського похоже на то.  Вживання цієї форми - наслідок засилля російської мови у багатьох сферах суспільного й державного життя України. Українізуючись на ходу, мовці перекладають узвичаєні російські форми, як їм здається найлегше. Але такий переклад - це не українська мова, а українізована російська, або просто - суржик.

     Українські мовці протягом століть виробили свої самобутні мовні стандарти, і нехтування цих стандартів ”розмиває” українську мову, творить цілком нову лінгвістичну категорію.

     Можуть сказати, ”Нащо створювати проблему. Слово схоже зрозуміле нам, то тут немає великої біди. Головне, щоб передати думку зрозуміло”.

     Якби ж слово схоже було єдиною запозиченою формою у сучасному мовному процесі, то його, справді, не варто було б обговорювати. Але таких схожих слів буквально тисячі.  І їх, ніби хвилями морського прибою, сучасний мовний процес виносить і виносить на чисті береги української мови.

     Постає питання, чи цей процес не є деградацією? А коли так, то з ним треба боротися.  Розглядаючи кожен такий ”новотвір”, ми даємо тим, хто хоче знати і висловлюватися неспотвореною українською мовою дороговказ, як уникати, нехай і модних, та не властивих нам форм, і нагадуємо про свої, нераз лексично доцільніші, але занедбані, а часом і репресовані колись форми.

     Святослав Караванський. 

     http://maysterni.com/p2.htm

Щодо розмов про українізацію

    Поки що це тільки розмови, хоча маємо категорично відкинути творене віковим насильством статус-кво. І це вже не так важливо хто його захисник за національністю і що ним рухає. Неукраїнець він чи вже традиційний перевертень. Важить те, що насправді нема самого факту якоїсь активної українізації. Запроваджуються лише елементарні засади української державності і то дуже повільно, дуже кволо. Останнє -- від лукавого. На жаль, дієвої натуралізації українця сьогодні ще нема. А вона мусить бути, якщо ми хочемо називатися повноцінним народом, нацією, а не лишатися якимось покручем, такою собі згвалтованою покриткою, негідною місця у колі інших народів. 

   Закон виживання з даним нам природою обличчям зобов'язує нас не втрачати, а навпаки, розвивати власну оригінальність (у першу чергу мову), аби привнести у майбутній планетарний образ землянина якомога більше власних рис. Бо саме це свідчитиме про те, як і наскільки ми, українці, варті свого майбутнього. Історія вже навіки поховала велике число народів та їхніх мов, тож ми не повинні увійти в цей перелік. На щастя, покоління змінюються, і за правильного виховання українці можуть назавжди позбутися такого "інвалідства". Для цього, певна річ, потрібна наша активна воля, потрібне здорове, свідоме свого історичного покликання, керівництво.
  Ми повинні творити нову, позбавлену комплексів меншовартості, еліту й ефективно нейтралізовувати ті сили, що свідомо або через свої лінощі цьому перешкоджають. Бо такий опір лише завдає шкоди всім громадянам України без винятку. Все одно природа і воля нашого народу до повнокровного життя переможе. Заради цього і жертвували собою упродовж поколінь найкращі сини і дочки України.      

    

    Олекса Палійчук.