СОН ОЛІГАРХА

(Майже реінкарнація)

Велика сила паперу, особливо з державними гербовими печатками. Ось і він тепер уже Босаченко, хоч сам досі не забуває, що насправді з діда-прадіда був Босяченком. Авжеж, змінити прізвище сьогодні не проблема, тим більше, коли перед тобою відчиняються всі двері, коли тебе позаочі хто шанобливо, а хто заздрісно називає магічним словом «олігарх». І в тому є щось доленосне, знаменне: саме його прізвище нагадує всім, що він хазяїн, бос. Усі оточенці так позаочі й називають: Бос. Воно вже стало його другим ім’ям. Аякже, помітили: хазяїнові це подобається.

Його Maybach уже виїхав із центру столиці, коли позаду, майже на задніх колесах, пролунав оглушливий вибух. Автомобіль якось дивно підскочив, але не перекинувся. За мить Бос оглянувся і з острахом помітив, що машина з охороною перебуває на неприпустимо далекій відстані. …Чортів Салопов – чого він так небезпечно для хазяїна відстав?.. І раптом у мозку сяйнула думка: а чи не продався цей колишній кагебіст конкурентові? За той час, коли він, Бос, так безжурно відпочивав у Таїланді?.. Ще за хвилину це припущення вже обернулося на серйозну підозру і викликало цілу низку спогадів та здогадок. А міг, таки міг продатися за добрі гроші, хоч він і досі отримував немало. Та, відомо, кожному завжди хочеться більше… Підозріливо глянув на водія Андрюшу: а ти, брацю, що?.. Ні, він теж ризикував – міг підірватися.

Так, Андрюша не винен. Он як хутко він додав швидкості і, петляючи вулицями та завулками, помчав геть із міста. Тепер охорона їм була непотрібна. Головне – «ушитися» подалі і залягти в якомусь забутому богом місці. От тільки де?.. Але відповідь на це запитання уже мав дати сам Бос.

Хто хотів його смерті чи так сильно налякати? Хто накинув оком на його заводи чи кому він перейшов дорогу?.. Це буде видно з подальших дій ворога, хоча після невдачі той може так само зачаїтися.

Ні, лякати ніхто не збирався, то був замах на його життя. Бо, дякувати богу, лише на якусь долю секунди пізніше ввімкнув кілер керовану на відстані міну. Так-так… Бос уже на дев’яносто відсотків упевнився, що його смерті жадав не менш впливовий бізнесмен Лівановський. О-о, то саме він, приблуда, два роки тому намагався через підставних осіб відібрати у нього банк, підбирався до тютюнової фабрики. А сьогодні… не дав пообідати.

Нарешті, Андрюша спитав те, що мусив спитати:

– Куди їдемо?

– До моєї колишньої… – і назвав адресу в Биківні. Аделька зовсім недавно виканючила у нього кілька «штук» зелених «на пропітаніє» та повідомила, що наразі самотня… І додав: – Зателефонуй своїй жінці, а вона хай передасть моїй, що ми на кілька днів зникаємо у невідкладних справах.– Але невдовзі підкоригував свій план: – Їдь у глиб лісу. Там перечекаємо до ночі, бо наша машина впаде у вічі Адельчиним сусідам.

Зупинилися вже далеко в лісі, на зовсім безлюдному місці. Бос видав Андрюші автомата і доручив наглядати за машиною. Сам поклав на коліна «люгара» і розслаблено відкинувся на сидінні. «Треба заспокоїтись і все тверезо обміркувати,– подумав. Ще раз глянув на водія, що слухняно завмер на пеньку: – Хороший хлопець, слухняний – обов‘язково збільшу йому зарплатню»…

А як усе було добре! Він так прекрасно відпочив у Таїланді… І поринув, поринув у приємні спогади. Тоді сам зачудувався, як легко йому пощастило відсторонитись від буденної суєти, коли розглядав чудернацькі барельєфи місцевих пагод, коли шукав філософський зміст у незворушному обличчі Будди… Він тоді справді пошкодував, що не вміє медитувати, і був готовий повірити в реінкарнацію. Тоді ж – Бос меланхолійно усміхнувся – як обережно він здмухнув зі свого плеча якогось маленького павучка! А спостережливий ченець одразу витлумачив це як особливий знак.

І всю ту душевну рівновагу, весь той відпочинок миттєво зруйнував сьогоднішній стрес, той приблуда Лівановський… О-о, він так уже втомився!.. Бос зітхнув і заплющив очі…

Він поволі трюхикав мимо баків зі сміттям і старанно принюхувався до їхнього вмісту. Але звідти не пахло їжею. Не інакше, як до нього тут уже побував той ненаситний п’яниця Гарик. (Ох, я на тебе колись таки гарикну! Добре гарикну!). Зовсім інший дід Максим: той і собі візьме, і йому щось кине. Іноді й вухо ласкаво потермосить: «Знаю, Босяче, чого так прохально дивишся… Ех, однакова сьогодні у нас обох доля – собача»…

Люди бувають різні – добрі та злі. Але чомусь злих більше, і в тім уже на власній шкурі переконався він, звичайний дворовий пес на ім’я Босяк.

З тими думками вже поминув баки зі сміттям, як несподівано з-за рогу долинув уже знайомий неприємний запах. Тьху, про Вовка помовка, а він і тут!.. Авжеж, то засмердів місяцями немитий алкаш Гарик, його «боржник». Босяк одразу згадав, як той одного разу кинув на нього цеглиною, а якось і копнув ногою, проганяючи від повної ласощів урни. Босяк тоді лише вискнув, але… «борг» його запам’ятав назавжди.

Тим часом шлунок знову нагадав про свою порожнечу. І Босяк побіг на звалище, сховане від людського ока за кам’яним парканом якоїсь фабрики. Тильна сторона паркана виходила в ліс, тому фабричні нехлюї безборонно викидали туди не лише виробничі відходи, а й недоїдки своїх робітників.

Ага, дзуськи!.. Тут уже хазяйнує Приблуда, конкурент з його таки собачого племені. Який нахаба! Тільки вчора добряче з ним побився за це місце, а йому хоч би що. Напевне, через те і їсти зараз так сильно хочеться, що витратив багато сил на ту бійку. Бачать усі собачі боги, йому дуже не хочеться знову починати гризню, але хто ж витерпить таке зухвальство?! Босяк підступився ближче і грізно загарчав. Диво: Приблуда цього разу не відповів на виклик – мовчки, майже слухняно подався геть. Але…от невезуха: тут уже не було за що битися! Босяк вилаявся.

А їсти хотілось дедалі більше. Він ледве стримувався, щоб не завити, як його далекі предки, вовки. Нарешті вирішив: побіжу до колишньої пасії – тої, що найближче.

Невелика рудувата сучка якраз хрумала на той час якісь тоненькі, певне, курячі кісточки і мало не давилася від щастя. Босяк сів навпроти неї і з подивом помітив, що та вже має добре округленого, повного щенят животика.

– Тут одна жаліслива бабуся час від часу мене підгодовує,– вибачливо сказала Аделька.– Та я боюся, що буде далі: старенька вже готується відійти на вічну призьбу. Хто ж тоді так ласкаво мене називатиме – Аделі? Хто допоможе ростити діток?.. Хіба тепер знайдуться такі шляхетні партнери? – Аделька запитально подивилася на Босяка. Але той відбив її натяк своїм запитанням:

– Хто ж їхній батько?

Аделька на мить зам’ялася, а тоді, мало не плачучи, випалила:

– Та швендяв тут один… фраєр невдячний, Приблудою називали.

Босяк мало не підскочив: овва!.. І тут же попрощався:

– Зрозуміло. Ну, бувай! Смачного тобі! – а про себе знову вилаявся. Коли не щастить, то хоч лапи гризи.

Босяк поволі рушив вулицею і незабаром опинився перед високим узорчастим парканом. Крізь його фігурні отвори не могла пролізти жодна людина, зате для собаки чи кота зробити це було нескладно. Тут біля розкішної буди щось смакував із мідниці великий бульдог Марс. Завидівши непроханого гостя, він презирливо й водночас невдоволено загарчав, а по тому ще й загрозливо вишкірився. «Не дасть ані крихти»,– зрозумів непроханий гість.– У-у, скупердяй!».– І почвалав далі.

За кілька хвилин Босяк опинився біля пишного котеджу під червоною металочерепицею. «Може, на щось розживуся у цього зразкового добряка?» – подумав він і ловко прошмигнув мимо охоронця.

Тут, на подвір’ї, граційно походжав кучерявий Місьо – песик білої масті, з породи малих пуделів. Раз по раз він манірно піднімав під тим чи тим деревцем свою ніжку.

– Навіщо тобі ці позначки, якщо нема конкурентів? – здивувався Босяк.

– Така вже традиція, такі наші інстинкти. А тобі чого треба?

– Просто зайшов у гості: наслухався про твою добру вдачу і гостинність.

– Е-е, голубе, мій новий хазяїн годує лише мене. Та й попередній не любив чужих.

– І ти тепер служиш новому?

– Яка різниця де гавкати?! Важливо не втрачати кваліфікації. Для чого ж іншого нам дано ці славетні голоси?! Служба потрібна скрізь. Це називається «робота». Перший хазяїн помер, його нащадки продали садибу… От і все. Вибач, пригостити не можу. Та, мабуть, тобі приємно буде дізнатися, що днями моя господиня зняла кінофільм, де на передній план часто виходжу я –герой нашого з тобою племені.

– Так-так,– протяг Босяк і відчув, як сильно йому хочеться вкусити цього безпринципного служаку. Але «був би ти справжнім сторожовим псом… а так і мазатись не хочу об дамську забавку».

Вже наприкінці вулиці він завернув до непоганого на вигляд будиночка. Тут, на подвір’ї, як підказав йому слух і нюх, відбувалась неабияка імпреза чи-то акція.

Справді, тут стояла купка різномастих, але добре доглянутих представників колишньої селекції і вигукувала принадні для вуха гасла: «Голодні та холодні, єднайтеся!», «Всім добру службу і ситний корм!», «Кожному власну буду!»… Босякові це сподобалося, і він собі примкнув до хору.

Та коли всі добре накричалися і вирішили розходитись, Босяк несміливо запитав про фуршет.

– Ми не годуємо, а тільки вимагаємо, щоб годували,– відповів йому вельми поважний пес із малозрозумілим родоводом.– У нас хто не працює, той не їсть.

– То дайте мені роботу.

– Ми не даємо роботи, а лише її вимагаємо. …Таким чином захищаємо інтереси всіх трудящих псів, а не лише когось одного.– По тих словах він величаво кивнув головою, від чого на його розшитому бісером ошийнику щось мелодійно дзеленькнуло.

«Мій шлунок теж вимагає! Вже зараз!» – хотів крикнути Босяк, та на слова уже не спромігся: здійняв догори носа і дав волю своїм прадавнім інстинктам:

– У-у-у-у-у!..

Голодний і втомлений, він поплентався до найближчого гастронома, під яким стояли пишногруді молодиці із запаморочливо пахучими кошиками. І, щоб бути готовим до розчарування, тужно подумав: «Даремно, нічого тут не скураєш»… Раптом побачив худорлявого знайомого чоловіка, що зупинився коло жінки з біляшами та почав гарячково нишпорити по кишенях. «Ну-ну, знайди ті кілька гривень та нарешті перекуси»,– поспівчував йому Босяк і раптом згадав: казали, то якийсь письменник, принаймні таким він себе вважає... Та ось нарешті чоловік купив собі того жаданого пляцка, і… тут їхні очі мимоволі зустрілися. Босяк перший відвів погляд: що з тебе візьмеш – їж уже сам. Але письменник думав інакше: розламав біляша і простягнув половину йому, собаці. Босяк жадібно схопив зубами несподіваного дарунка…

На тому Бос прокинувся. В його пам’яті ще стрибали і блякли щойно бачені образи, звучали почуті слова, проте він поволі вийшов з машини і роззирнувся. Здивований Андрюша відразу зауважив, як дивно запромінились хазяїнові очі, сповнені небаченим досі загадковим змістом.

– Вирушаймо назад. Треба навідати одного письменника і повернути йому борг.

Так, він усе пригадав: той письменник торік звертався до нього як до мецената – просив грошей на свою книжку. А він, скупердяй, відмовив. Подумав: дай одному – прибіжать десятки інших… Яке жлобство! Який сором!

Олекса Палійчук.

http://paliychuk.in.ua

УКРАЇНЦІ ТА ЮДЕЇ: ЛОГІКА СПІВЖИТТЯ

«Попри міжнародні та внутрішньо-українські скандали, попри критику з боку інтелектуалів, котрих аж ніяк не можна віднести до космополітичного чи проросійського таборів, попри, зрештою, елементарну політичну логіку речники ВО «Свобода» вперто продовжують уживати у публічному дискурсі слово «жид». І не просто продовжують, а ще й обґрунтовують це вживання: мовляв, це питомо українське слово, воно є складовою мови Шевченка, і слід відновлювати українську лексику в усьому її багатстві та колориті». (Сергій Грабовський «Чи варто заради слова «жид» відмовлятися від слова «українець»? (Тиждень.ua). http://tyzhden.ua/Politics/79216

      Жодним чином не ставлю під сумнів аналітичні здібності та громадянську щирість шанованого автора статті, одначе маю на цю тему власну думку. По-перше, слово «жид» не означає відмову від слова «українець». Наведені слова аж ніяк не антоніми, поняття не антагоністи, що й демонструє український народ, у т.ч. ВО «Свобода». Бажання цієї політичної сили дотримуватися вітчизняної традиції не гріх, тим більше, в незалежній країні, де навіть треба очищатися від негативних нашарувань колоніального минулого. Адже в сукупності з іншими складовими це називається  «національне відродження», участь в якому мають брати і громадяни України євреї.

     По-друге, йдеться не лише про «Свободу» і не лише про замітку названого автора. Розглянемо ініційовану окремими колами широку кампанію, розраховану передусім на підтримку тих євреїв, яких досі гнітить пам’ять про колишнє насильство з боку чорносотенства різних мастей і які досі його бояться. Відтак оголошено жупелом відомий усім етнонім «жид», який природним шляхом поширився у світі, от тільки найстрашнішим, виявляється, став у нашій країні. Настільки він, бачте, небезпечний, що треба було затіяти бурхливий осуд у паперових документах і в засобах масової інформації.

       Логічного пояснення та правових підстав для заборони цього слова нема: українець мусить від нього відмовитися тільки тому, що від нього відмовляється тутешній єврей. А той вважає названий етнонім образливим для себе і сподівається, що без нього йому буде значно комфортніше. Почалося це в останній чверті 18-го століття, коли юдеї з білоруського міста Шклова, вважаючи, що з «жидом» вони нажили собі багато негативу, попросили Катерину ІІ заборонити вживання цього слова в офіційних документах імперії. І та задовольнила їхнє клопотання. Відтоді в Росії та підросійській Україні на офіційному рівні змінюється самоназва юдеїв. На пересічному українцеві ця зміна практично не відбилася, не всім вона сподобалася юдеям. Але помітно зросла мода на вихрестів. Таким чином і дід по матері Ульянова-Леніна зі Старокостянтинова Волинської губернії Ізраель Мойсейович Бланк став православним християнином Олександром Дмитровичем. До «височайшого повеління» траплялося, що в Росії вживали навіть три етноніми: жид, єврей та юдей (иудей).

       На землях Західної України, що входили до інших держав, юдеї почувалися в цілому так, як у всьому світі, і моди на вихрестів не було. Тому своєї самовизначальної назви «жид» вони не зрікалися… Тут читач може запитати: а як же називали юдеїв наші давніші предки? Про це інформує доктор філософії Петро Мірчук: «Українські літописці й українські історики виразно подають, що в Києві за княжої Руси була "жидівська", а не "єврейська" дільниця і "жидівські", а не "євpейські" ворота… українці вже від княжих часів вживали тільки назву "жиди". Тому в моїх писаннях я послідовно вживаю "споконвічну" українську назву - "жиди". (Петро Мірчук. Зустрічі й розмови в Ізраїлі).

      Але повернімося до нашого сучасного питання (якраз питання, а не проблеми, бо такої насправді нема) й поглянемо на нього з історичної відстані, якою вимірюється тривалість буття юдейського народу. От що для нього важливіше: зберегти відоме у всьому світі власне історичне ім’я? чи піддатися тиску окремо взятого (російськомовного) соціуму, чиєїсь грубої стихії? Адже слово «жид» не містить у собі нічого негативного, воно ідентифікує означений етнос англійською мовою jew, французькою – juif,  німецькою – jude, іспанською – judeo, польською – żyd, словацькою – žid, чеською –  žid, хорватською židovi, болгарською – жид, литовською – žydas, угорською – zsidó. Проник термін з італійської мови (giudeo), а той прийшов з грецької (іudaios). Від грецької форми також походить латинська – judaeus, а сама грецька назва – від староюдейського іеhуді – יהודי‎ (юдей). Першоджерело: Юда, четвертий син Якова, онук Ісаака, правнук Авраама. Він же прабатько Давида, з чийого дому, як мовлено в Євангелії від Луки, мати Ісуса Христа Марія.

        Від цього етноніму в різних мовах утворено багато імен, прізвищ, топонімів, назв для комах, рослин тощо. Але народ називав, а кон’юнктурник за вказівкою згори запобігливо перейменовував, наче ті назви належали до обсценної лексики. І хто мені скаже, що виграли місцеві люди та краєзнавство від перейменування у 30-х роках села Жидівці Бердичівського району на Радянське, а  села Жидівці Погребищенського району на Чапаївку?..

       То було колись, і, може, про це не згадувалося б, якби за ознакою дотичності не виник новий клопіт. Сьогодні декотрі групи українських євреїв та окремі особи, над якими досі тяжіє російська традиція, пишуть звернення, скарги, виступають у ЗМІ, вимагаючи заборонити українцям із ВО «Свобода» офіційно вживати природне для них слово «жид». Мовляв, якщо ми самі відкинули цей етнонім, то й ви мусите це зробити. Тобто через фобії однієї сторони має втратити елементарне право на власну історичність друга. Отакий «найновіший» принцип демократії!.. То, може, відновимо ще практику 20–30 років і почнемо садовити отих «жидовствующих» українців у буцегарню? Бо як же інакше позатуляємо їм роти?

       Не обійшлося тут і без славнозвісної юдейської солідарності, що не знає кордонів, як от: «Про це пише газета «Сегодня». До редакції газети надійшов лист від лідерів Всесвітнього Форуму російськомовного єврейства (World Forum of Russian Jewry), в якому йдеться про оцінку діяльності партії «Свобода», їх ідеології та скандалу з вживанням слова «жид». («Євреї оголосили війну Тягнибоку»). http://novomoskovsk.eu/2013/євреї-оголосили-війну-тягнибоку/

         І даремне їм тлумачить знаний філолог Олександр Пономарів, що «в українській мові слово «жид» завжди було нейтральним і не мало антисемітського характеру. Негативного забарвлення слово «жид» набуло через те, що воно має негативне значення у російській мові». Батько вітчизняної історії Михайло Грушевський теж переконував: «Ми називаємо жидів жидами не в образу, а тому що здавна в Україні їх так називано і вони самі себе так називали, і в цім імені нема для них ніякої образи чи ганьби. Тепер, правда, часто уважають це слово за образливе і тому називають жидів з московська 'євреями'. [...] Саме слово 'жид' не образливе і нема чого його вважати за якусь лайку. Інакше потім буде здаватися, що наші давніші письменники - Шевченко й інші - жидів лаяли, коли називали жидами, хоч вони зовсім не зневажають жидів, але називали їх так, як вони в нашій мові називаються». (За підрахунками  дослідників, Тарас Шевченко 64 рази вжив слово «жид» і жодного разу – «єврей»). http://ukrlife.org/main/evshan/serbyn12.htm

    Правда, автори обох цих витягів визнавали за нацменшиною право на зміну власної самоназви, але й українці, в т. ч. «свободівці», мають право називати нацменшину по-своєму – так, як її називали їхні предки, як її називає світ. Ось чому Міністерство юстиції України ніяк не могло виявити «вживання в актах законодавства України термінів «жиди» та «жидівка», а також норм, якими б заборонялось вживання зазначених слів», – повідомляє LB.ua. http://lb.ua/news/2012/12/18/182947_minyust_upotreblyat_slovo_zhid.html

       Пригадую, колись я запитав знайомого єврея, чи образливе для нього слово «жид». Почуту  відповідь тоді зафіксував у короткій рефлексії:

      Коли наслухався про ідиш та іврит,

      наважився спитати я старого Герша,

      чи є образливим для нього слово «жид».

      І відповідь його була, мабуть, не перша,

      бо хутко відповів без всякої мудрації:

      «Залежить тут усе від інтонації».

    Доволі лаконічно висловився на цю тему ізраїльський професор Соломон Ґольдельман: «Вживання в українській мові етноніма єврей на противагу синоніму жид є ознакою святенництва та боягузтва, оскільки його вживання є в українській мові природнім і не має зневажливого характеру, як у мові російській». Широке коло інтересів та погляди автора слів промовисто засвідчує ця книжка:

     Авжеж слова професора найбільшою мірою стосувалися євреїв з колишньої підросійської України, бо, як уже мовлено, на решті українських земель була зовсім інша ситуація. На цей предмет Вікіпедія наводить цікавий приклад із мемуарів Микити Хрущова. Той згадує, що, «коли він 1939 року виступав перед євреями Західної України і називав їх, зрозуміло, «євреями», самі вони називали себе «жидами»[16]. http://ru.wikipedia.org/wiki/Жид#cite_note-14

      Але якщо перелічені аргументи – «в ігнор!», то за логікою все треба змінювати. Атож, будемо переписувати історію від стародавніх літописів до нашого часу, переписувати пісні, фольклор, топоніміку, наприклад, одразу викинемо зі списку учасників Куликовської битви Родіона Жидовина; на одній тільки Львівщині перейменуємо місто Жидачів, село Ожидів, вулицю Жидівщину, ліс Жидівку, поле Жиди, Жидівське болото і т. п. Вилучатимемо комусь «дискомфортне» слово з усіх майбутніх книжок, як уже вилучили його з деяких літописів, зі словника Даля, та наслідуватимемо приклад Сталіна, який 1942 року змусив генерала Жидова змінити своє прізвище на «Жадов»… Доведеться викидати навіть з Інтернету всі афоризми з «неприємним» словом. І зречемося прекрасного життєстверджувального міфу про Вічного Жида, дарма що цією тезою юдейський народ проголошує свою незнищенність. Отож уперед на догоду всім вашим тисячолітнім поневолювачам, бо, здавши свої фортеці, ви почуватиметесь «комфортніше»! Насправді, назад!.. Замість того, щоб звикати до незалежної України, до її культури, до її тепер уже державної мови?

      Так, я певен, ширше вживання української мови теж значною мірою допоможе позбутися прикрих асоціацій, приставучої залежності від колись накинутих стереотипів. Розумію, це нелегко, особливо коли довкола он скільки самих українців досі не можуть скинути колоніальну, але вже їм звичну, шкіру. Та все-таки це зробити можна і треба. Трапляються навіть випадки, гідні подиву. У моїй пам’яті досі живе подружжя з Києва (українець та єврейка), що гостювало у моєї сестри в Броварях. Симпатична чорнява жінка, як вона гарно співала українських пісень! І скільки багато їх знала! Вона любила їх співати… Вже близько тридцяти років минуло відтоді, а, бачте, досі не забувається.

       Здавати рідні фортеці не новина, орієнтуватися на переможця – теж. На це віками грішили багато народів – іноді це диктувала безвихідь, потреба фізично вижити, а часом вельми хотілося суттєвого «покращення» (тьху тобі, лізе на язик!), хотілося втекти від свого невеселого іміджу або зрівнятися з тим, хто стояв із палкою над твоєю головою. Тим-то сьогодні, коли я дивлюся на пікет мобілізованої молоді біля Мін’юсту, дуже хочеться сказати відому фразу: «Не за те руки і ноги мучите!». Радо став би поруч, але з гаслом теж відомим: «За нашу і вашу свободу!».

      Бо зовсім не ті цілі, зовсім недоречні на плакатах аналогії «русин», «малорос», «хохол». Перше аж ніяк не ображає українців: то їхня давніша назва, її ніхто не цурається; друге вже кануло в Лету разом з «Малоросією», а щодо третього – можна також сказати: залежить від інтонації. Бо саме по собі «хохол» – цілком пристойне російське слово, що означає «гребінь, чуб»; козаки отримали його за свого «оселедця» на поголеній голові. Червоний гребінь на шоломах грецьких та римських воїнів символізував характерну для півня войовничість. Та головне: які тут можуть бути аналогії?! То ж неспівмірні величини! «Жид» – ваш родовий символ для всієї планети, ваша підвалина, а «малорос», «хохол» –  всього-на-всього чужі українцям назвиська, дріб’язок.   

     То що ж ви там, хлопці, захищали? Право називатися євреєм? Ні, тої монаршої милості досі ніхто не забирав, хоч я сумніваюся, що після неї синів Авраама сильніше полюбили, і їм легше зажилося. Ага, ви хотіли забрати право в українців самим вирішувати, як вас називати. О, це вже серйозний виклик, експансія на їхню мозкову територію! І даремне вас підняли на той пікет: він теж тиснув на кнопки гідності та обурення у пересічного й непересічного українця. Хоча це так зрозуміло: людина вільна у своєму виборі – їй може не подобатися ВО «Свобода» зі своєю програмою, але настирно вимагати від неї покори, відступу од вікової традиції рідного народу… Хто і як до цього додумався?! «Свобода» ж не змушує вас відмовлятися від слова «євреї»!.. Явна стратегічна помилка. Дальше педалювання цієї затії лише віддалятиме нас один від одного – авжеж на радість ворогам нашого єднання. Жаль.

     Тікати від своєї історії та спадщини – річ безперспективна. Хто може гарантувати, що  колись тебе не почнуть ображати словом «єврей»? І що – знову шукатимеш іншої самоназви?.. Адже всі наші стосунки (в т.ч. конфліктні ситуації, суперечливі інтереси) якраз і породжують ліпше чи гірше ставлення один до одного, різні інтонаційні відтінки в характеристиках. Тому краще не поступатися чужим настроям і смакам, краще берегти свій природний образ у всіх його людських рисах. Я твердо переконаний: ніхто і ніколи не повинен здавати свої фундаментальні цінності заради поточної вигоди, заради примарного комфорту. В тому полягає справжня гідність кожного. І що з нашого національного скарбу піде в небуття, а що залишиться – вирішить час. Ось наочний урок нам усім: хто раніше міг припустити, що, похований майже на 2000 літ, відродиться розмовний  іврит?! Юдейський народ здійснив воістину нечуваний подвиг. Учімося!

      Отож замість того, щоб тільки у зверненнях та заявах називати наше поєднання, докладімо зусиль, щоб воно повсюдно заволоділо нами реально. Заради взаємної поваги ми повинні йти один одному назустріч та позбавлятися власних помилок – і в тактиці, і в стратегії. На щастя, маємо приклади взаєморозуміння: вчений і публіцист Леонід Шульман, поет і філософ Мойсей Фішбейн та інші на ділі довели, що таке єднання цілком можливе. Я за єдність в обороні та визволенні, а не в капітуляції, не в здачі рідних мурів! Сподіваюся, знайдуться люди, що мене зрозуміють.

     Останнім часом серед української інтелігенції поширився термін «юдей», що відповідає  природним традиціям обох сторін і всього світу. Тому, на мою скромну думку, найкраща сьогодні політика в цьому аспекті – вільний обіг усіх вживаних слів. І ніхто нікому не затуляє рота, нікого не ламає через коліно! Демократія і час визначатимуть логіку нашого мирного співжиття.

       Олекса Палійчук.

  «Жидівський пробойовий курінь», сформований  у червні 1919 під час Чортківської наступальної операції з жидівської міліції Тернополя. Командир – поручник Соломон Ляйнберг. 16 червня стрільці УГА відбили Тернопіль у поляків. Тоді ж, за уповноваженням виконавчого комітету жидів Тернополя (Жидівської національної ради) Ляйнберг звернувся до полковника Микитки з пропозицією вступити разом із кількома сотнями жидів до куреня УГА. У військових списках числився як «Жидівський пробойовий (ударний) курінь», що входив до І Корпусу Галицької Армії самостійним оперативним підрозділом. Складався з 1200 вояків. Серед командирів сотень і чет були та­кож старшини-українці.

 

 

ЩОДО УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

 …Все залежить від його форми і міри, від становища народу і держави. Україна не може бути калікою серед інших держав. Он у РФ депутати від національних республік виступають в Державній Думі лише російською мовою, а тут представник регіону, міста, смт не завдає собі клопоту виступити у ВР українською державною мовою. Один – через лінощі, другий – через власну пиху, третій – через інерцію: звик, що віками силуваний українець поступався рідною мовою перед панівною. Певна річ, у ставленні до мови народу, серед якого проживаєш, має місце ще рівень культури людини, її поняття про справедливість і власну честь.
     То чи можна так опускати Україну, принижувати гідність її держави і корінного народу?! Навіть В.І.Ленін відзначав різний націоналізм – справедливий і несправедливий, хоч, правда, більшовики хутко скотилися до асиміляції, до вже звичного поглинання. Доречно зазначити: якби не єврейські націоналісти, держава Ізраїль ніколи не відновилася б.

     Cьогодні Україна – незалежна держава. Здавалося б, за всіма логічними законами, має відбуватися інтенсивний процес національного відродження, але цього не забезпечує в належній мірі наша влада уже понад 20 років. Усмоктана з дитячих літ, традиція не дорожити українською мовою міцно засіла у свідомості владних функціонерів. Єдине, з чим вони охоче попрощалися – це із суспільними (читай, державними) засобами виробництва. Тим-то дієву ініціативу тут повинні виявляти партії та громадські організації. Найбільш послідовно й ефективно це робить ВО «Свобода», яка довела, що може вчитися на своїх помилках.

     Українська влада має вести широку роз’яснювальну роботу серед російськомовного населення країни хоча б на такому рівні, як це відбувається у прибалтійських країнах, що належали до СРСР, має створювати реальні заохочувальні умови для популяризації державної мови. Одна говорильня на цю тему нічого не дасть. Он маємо яскравий приклад: М.Азаров – доволі розумний чоловік – давно проживає в Україні, де обіймав високі посади, був навіть першим віце-прем’єром, а українською мовою «зацікавився» лише тоді, як став прем’єр-міністром. Але ж Україна не може всім росіянам чи російськомовним дати посаду прем’єра, щоб заохотити їх до державної мови. Поки що дії самого Кабінету Міністрів України аж ніяк не засвідчують його прихильності до цієї мови, скоріше, навпаки. І це вже називається абсурдом.

     Зрозуміло, є різні інтереси – особисті, групові тощо, і їх не варто приховувати: видно все одно. Одначе ці інтереси треба належною мірою синхронізувати з інтересами держави і народу, серед якого живеш, – принаймні так, як це заведено у всьому світі.

     Можна зрозуміти багатьох людей старшого покоління, яким нелегко міняти свої усталені життєві звички, але зовсім неприйнятні зусилля тих осіб, що войовниче намагаються зберегти в сучасній незалежній Україні колоніальні рудименти, що агресивно ставлять бар’єри її національному відродженню.

     Отож будьмо справедливі, не забуваймо про совість! Не шукаймо собі виправдань для власної необ’єктивності!

     Олекса Палійчук.

ГОДИНИ З ОЛЕСЕМ БЕРДНИКОМ

Олесь Бердник – високий чорнявий чоловік – мав красиві виразні риси обличчя. Він завжди гарно, зі смаком одягався. Влітку часто носив легке, стилізоване під український національний стрій, убрання. Все те робило письменника примітним серед перехожих. Жінки, ті, не приховуючи свого захоплення, подовгу супроводжували його поглядами. То була витончено колоритна фігура на вулицях Києва, український типаж, якому міг позаздрити кожен чоловік. Незнайомі люди наче вгадували його колишню професію: «Гляньте – пішов артист!»

    Олесь Бердник як доброволець брав участь у 2-ій світовій війні, був поранений, по демобілізації вчився і працював у театрі ім. Івана Франка. Вперше його заарештували і засудили 1949 року. Утримували в таборі суворого режиму. Звідти він і спробував утекти, але наздогнали із собаками, які, за його словами, просто хапали за п’яти… Так молодий Олесь сповна пізнав усі «принади» життя в бараках Печори і Казахстану. Амністували його 1956 року.

    Наші дружні стосунки як письменника і його палкого шанувальника розвинулися в 70-ті роки, коли я сам опинився у київських краях. Якось ми йшли з ним по Інститутській вулиці. І хоч пішоходів на ній було небагато, я все-таки час від часу озирався, бо розмовляли не на призначені для чужого вуха теми. Обидва ми тоді не мали роботи, й Олесь несподівано пожартував: «От якби нам знайти кусок золота! Правда?» Цей доволі простий жарт тоді вельми розвеселив мене та, певне, тим і запам’ятався – як ще одна риса характеру письменника, як ілюстрація нашого незавидного становища.

    І раптом я почув за спиною тяжке дихання. Оглянувся – побачив розповнілого чоловіка років 65-70-ти у капелюсі та плащі. Як він зумів так нечутно підійти?! Звідки вислизнув? Я ж хвилину тому озирався!.. Торкнув письменника, той подивився і зовсім не здивувався: «А-а, знаю його... Ходить за мною».

    То був так званий «топтун», і я після того ще довго про себе думав: який вишкіл! Як тихо йшов! Якби його не видало старече дихання… Тоді я ще не знав, що КДБ широко використовує своїх пенсіонерів, навіть прибиральниць в установах і твоїх же сусідів. Одного разу Олесь Бердник схопив якогось молодика за груди і сильно струсонув зі словами: «Ти доки будеш ходити за мною!?»

    Щоб не згинатися в автобусі, письменник завше ставав на нижчу його сходинку біля дверей і відмовлявся сідати, коли йому пропонували місце. Як зараз, бачу його на тій підніжці, з величавим лицем, обрамленим хвилястим волоссям, і з полотняною торбиною в руці. Так, тоді була мода на чоловічі торбинки, і в нього теж була – гарна, орнаментована.

    У ті ж 70-ті я познайомив Олеся Бердника з двійнятами Стокотельними – Павлом та Ольгою, які мешкали у 2-кімнатній кооперативній квартирі на Микільській Борщагівці. То були щиросерді, національно свідомі люди, завжди готові тебе переночувати і нагодувати. Трохи пізніше вони дали притулок відомій шестидесятниці Надії Світличній з її малолітнім сином Яремою: жінка щойно повернулася з Мордовії, де відбувала 4-річне ув’язнення, і тепер не мала ні житла, ні роботи.

    Згодом Надія вийде заміж за Павла, народить йому сина Івана, і… з двома дітьми на руках опиниться в США. Дещо пізніше її чоловік Павло теж виїде до США і з’єднається зі своєю сім’єю в м. Ірвінтоні штату Нью-Джерсі. Стокотельна Ольга поїде на Миколаївщину до ув’язненого в таборі поета Миколи Горбаля і там візьме з ним шлюб.

    Я знав також їхню матір і тітку. То була славна українська родина, яку в повоєнні роки вивезли до Сибіру. Там Оля та Павка ходили до російської школи, разом із батьками стоїчно витерпіли всі ті незгоди і виросли повноцінними українцями, переконаними патріотами. Я глибоко вдячний родині Стокотельних за допомогу в години моєї скрути. Так само цінував їхню гостинність мій старший друг Олесь Бердник. Там і відбувалися найтриваліші мої з ним зустрічі.

   1979 року за активну правозахисну діяльність Олеся Бердника, автора всесвітньовідомого роману-феєрії «Зоряний корсар», знову заарештували і засудили до 6 років суворого табірного режиму та 5 років заслання. Йому інкримінували «участь в Українській Гельсінській групі, антирадянську діяльність та пропаганду". Наступного року його етапували до с. Кучино Пермської області. Амністували тільки в 1984 році.

    Примушений кинути в пащу Молоху частку свого доброго імені, а ще більшу – свого життя, Олесь Бердник насправді зберіг власну неповторну сутність і закодовану в собі програму дій. Він не припиняє творчої та громадської діяльності. Створює організацію "Українська Духовна Республіка", подорожує світом, де зустрічається з цікавими і потрібними для задуманих справ людьми, читає лекції з космогонії в Київському планетарії.

    Де б не бував наш великий фантаст – у редакції, сквері чи в когось за столом – на нього всі звертали очі і слухали, слухали… Бо все з його вуст звучало цікаво, захопливо: і таємниці безмежного Всесвіту, й езотерика давніх народів, і власні філософські концепції. То була неординарна особистість, унікальний допитливий розум, то був сам Олесь Бердник.

    Олекса Палійчук.

Союз двох комашок чи самостійне явище?

     З цієї притичини можна було б сміятися, якби вона не була замішана на гіркій заквасці. Нас намагаються переконати, що українським письменникам-фантастам уже набридла незалежність, і вони вельми хочуть стати «разделом» російської «Лаборатории фантастики (Фантлабу)». Так-так, навіть не на правах якоїсь автономії, не кажу вже про республіку, як було в СРСР.

     А щоб надати собі ваги і показати, як це самому Фантлабу не дуже треба, нас беруть на простий базарний прийом: «После бурных дискуссий в теме "Украиноязычный раздел фантлаба. Нужен ли?" администрация сайта призадумалась... Аргументы были разные, почти все убедительные, как в пользу одного решения, так и другого». Але заздалегідь попередили: «Однако, помните, что базовый принцип "Лаборатории фантастики" остаётся без изменений: официальный и основной язык сайта – русский». Це підтвердив і модератор: «А вот для кого написано про основной язык сайта? Вот в этой колонке, в частности, нельзя писать на языке отличном от русского, не приводя при этом перевод на русский!»

      Використали для наших письменників і замануху у вигляді гасла: «Украиноязычным темам - быть!» (Аби наші не подумали, що так легко цього досягти). Наче в Інтернеті мало місця для україномовних тем. Насправді проблема в тому, що наклади виданої україномовної літератури набагато менші від російськомовної, а це значно підвищує вартість першої.
     Для більшого ефекту Фанлаб посилається на українських лаборантів, але не називає українських письменників, які просяться до нього в розділ. Саме ця прикмета видає його з головою та… з усім іншим. 

      І який закличний проект обходиться без наочної агітації?! Он як міцно потяглися одна до одної дві комашки, де перша в шароварах, друга – з балалайкою. Двомовний напис про довічне братерство теж багато про що нам нагадує.                                                               

 

Вперше побачивши у Facebook це поширення, я не втримався, щоб не прокоментувати: «Рукостискання цих комашок відразу нагадало мені про амазонських, жовтих пахучих, криваво-червоних мурах та африканських бджіл. А тоді ні з того ні з сього замаячила Переяславська Рада. Ох, ті ж мені спогади, асоціації!.. Та ви, панове українці, завдайте собі невеликого клопоту і поцікавтесь в Інтернеті, чим характерні вищеназвані мурахи і бджоли».

     На сторінках ФантЛабу з цікавою пропозицією виступає молодий фантаст Дмитро Кузьменко, який пропонує створити спеціальний бібліосайт і готовий допомогти у його створенні. Зважаючи на великий обсяг інформації з України, він також говорить про окремий український сайт. «І там на дещо погодилися. Але погодилися так, що, прочитавши те, мені розхотілося з ними співпрацювати – раз і назавжди, – зауважив головний редактор сайту «Аргонавти Всесвіту» Віталій Геник.– Отже, питання про бібліоресурс наразі відкрите, але я преконаний: такий сайт у нас рано чи пізно БУДЕ. Це суто технічна затримка, матеріалу є вже море, а ще більше не опрацьовано».

     Авжеж такий бібліосайт нам потрібен, тільки навіщо для цього входити в чужу сім’ю з її власними порядками й інтересами? Так само не треба чекати на якогось спонсора, щоби потім від нього залежати. Бібліосайт ми можемо створити самі – в Україні. Спочатку давайте складемося на його створення і знайдемо безкоштовний хостинг. Далі – організуємо Товариство «Українська фантастика», куди входитимуть як письменники-фантасти, так і шанувальники фантастики. Всі члени Товариства сплачуватимуть мінімальні внески, частина яких ітиме на обслуговування сайту. А може, цією справою заопікується Всеукраїнське об'єднання любителів фантастики (ВОЛФ)? Тут нехай виявить організаційний почин Клуб фантастики і космонавтики… Я впевнений, що поповнювати сайт нам допомагатимуть Книжкова палата і бібліотеки, чиї бібліографи опрацьовують кожну отриману книжку.

     Україна має доволі власних талановитих і працьовитих бібліографів. Це Олександр Левченко, Віталій Карацупа, Микола Ковальчук, Юрій Шевела, інші. Тоді чого нам іще бракує?.. А таки бракує: власної волі, щоб долати нашаровані віковим безправ’ям звички, бракує ініціативи у потрібний для справи час.

     Товариство! Давайте створимо власний бібліосайт! Зробимо це для розвитку української фантастики – складової культури нашого народу, для власної самоповаги кожного письменника та шанувальника! …І тоді перестануть писати, що «українська художня фантастика не представлена як самостійне явище».

      Олекса Палійчук.

   

СЛОВО ПРО ОБОВ’ЯЗОК І ВЛАСНУ ЧЕСТЬ

     Часто на форумах наші противники цілком заслужено беруть нас на глузи, штрикаючи нам у вічі: «Почему же вы сами не говорите на украинском?» і тут же роблять висновок про неповноцінність українця. Справді, важко уявити, щоб, скажімо, німці чи поляки спілкувалися між собою нерідною мовою. Дехто скаже: «Я хочу, щоб мою важливу думку почуло якомога більше людей». Гаразд, ось ти вже сипонув перлами, і тебе почули, а далі?.. Для кого твориш <кількість>, яка обов’язково переходить у <якість>? На кого працюєш? Адже відомо: нашу дитину виховує мовна атмосфера, що її оточує. Який ця дитина зробить вибір, якою мовою буде думати, залежить у тому числі від кожного з нас. Про це ми не повинні забувати, коли самі виступаємо на форумах, конференціях, у соціальних мережах або коли поширюємо чужі думки.

     І ще надзвичайно важливий фактор впливу на юного читача: наш власний приклад. Наскільки ми будемо послідовні у своїх діях, настільки він повірить у нашу правду, в нашу щирість. На це дружно чхають політики у боротьбі за владу, але ми не прагнемо влади. Ми насамперед громадяни, а дехто з нас ще й журналісти, письменники – носії слова. Ми впливаємо. І як громадяни, як дорослі українці, відповідальні перед суспільством, відповідальні перед українською дитиною, якій повинні прищепити пошану і любов до рідної мови. Кажу це без усякого пафосу чи менторства: роззирніться довкола, погляньте, в якому стані українська мова! Яка нова загроза нависла над нею! І то в незалежній державі!.. Годі! Працюймо так, щоб українська дитина не ставала перевертнем у рідній країні, на рідній землі. Це не тільки наш обов’язок, а й справа особистої гідності, власної честі.

     Олекса Палійчук.

НЕВІДСТУПНИЙ ЖАХ НАРДЕПА ЗУБАНОВА

Цьогорічна Купальська п’ятниця була багатою на події. Найважливіша з них – всеукраїнська акція супроти злощасного мовного закону. Надвечір телеканали почали запрошувати представників од партій висловитися на предмет баченого і чутого. А згодом ця тема найгостріше зазвучала на «Шустер LIVE». Доволі частий гість телеканалів нардеп В.Зубанов, уже відомий своєю зааганжованістю, не привернув би моєї уваги, якби незадовго перед тим я не почув з його вуст ті самі одіозні звинувачення в іншій телепередачі. Там вони прозвучали з дуже емоційною кінцівкою: «Навіть на перервах… Жах!» Адресував їх пан Зубанов попередній владі в особі Ю.Тимошенко, яка, бачте, видала розпорядження заборонити вчителям в україномовних школах розмовляти на перервах неукраїнською. Тут, у Шустера, він згадав іще одного «винуватця» – колишнього Міністра освіти і науки І.Вакарчука та безперестанку виказував це А.Яценюку, наголошуючи на тім, що тільки рішенням Конституційного Суду України зупинили ці нехороші дії.

Пам’ятаю, Ю.Тимошенко тоді відповіла: «Що ж, будемо виконувати рішення суду»… І даремне. Треба було звернутися до відповідальних експертів-педагогів, мало того – винести це питання на громадське обговорення. Бо такі специфічні справи не належать до компетенції Конституційного Суду.

Нардепові, як і членам КСУ, невтямки, що насправді так і має бути: згідно з вимогами, у всіх масових навчальних закладах про культуру мови повинен дбати кожен учитель-предметник. В україномовних школах усі вчителі без винятку зобов’язані привчати учнів до української літературної мови. І робити це мають не лише на уроці, а й на перерві, причому на всій території школи, бажано навіть за її межами. Бо вчитель – то завжди приклад для учня. Без особистого прикладу педагога нема самої педагогіки. У всіх традиційних і сучасних працях видатних педагогів ви прочитаєте думку на зразок «Учитель є головною фігурою педагогічного процесу, його особистий приклад - могутній фактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню з учнями вчитель виховує їх не тільки словом, а й всіма якостями своєї особистості».

Сократ називав педагогів «акушерами думки». Велику роль учителя в гуманістичному вихованні дитини обґрунтував «учитель учителів» чех Я.А.Коменський у своїй знаменитій «Великій дидактиці».

Видатний український та російський педагог, один із засновників педагогічної науки в Росії К.Д.Ушинський зазначав: «Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе. Лише особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, лише характером можна створити характер».

Л.М.Толстой, який сам набув педагогічного досвіду, казав: «Діти переймаються прикладом у сто разів сильніше, ніж найкрасномовнішими і найрозумнішими повчаннями. Вони (особливо це стосується дітей молодшого віку) копіюють учителя, наслідують його на кожному кроці». А ось як образно висловився на цю тему В.А.Сухомлинський: «Корінь багатьох лих виховання саме в тому, що найчастіше вихованця закликають іти за прапором, у той час, як цей прапор ніхто не несе».

Всесвітньовідомий теоретик і практик, німецький філософ та педагог Ф.А.Дістервег слушно зауважив: «Жодна книга не повинна і не може замінити духу вчителя… найважливішим явищем у школі, найповчальнішим предметом, найживішим прикладом для учня є сам учитель. Він - уособлений метод навчання, саме втілення принципу виховання». А представник швейцарської педагогічної школи Й.Г.Песталоцці твердив: «Всюди цінність школи дорівнює цінності її вчителя».

Українська педагогічна наука успадкувала найкращі досягнення світової педагогіки і тепер, визволившись із «прокрустового ложа» недержавної нації, має підручники та посібники, що допомагають їй виховувати молоде покоління у любові до України, в дусі здорового патріотизму. І серед найважливіших методів морального виховання, зазначає доктор педагогічних наук, професор І.В.Зайченко, є «Особистий приклад вчителя. Виховна дія його заснована (ґрунтується) на інстинкті наслідування, переймання. В процесі спіл¬кування з дорослими шляхом наслідування діти легко засвоюють моральні норми і правила поведінки, формують моральну свідомість». У навчальному посібнику І.В.Зайченка «Педагогіка» читаємо: «… виховання має національний характер, оскільки здійснюється в межах конкретного народу (конкретної нації) і ґрунтується на його мові, історії, культурі, звичаях, побуті».

На жаль, нашим конституційним суддям забракло кваліфікації винести правильний вердикт. Учителя масової української школи з його повсюдними виховними обов’язками, з його незмінним власним прикладом прирівняли до спеціаліста, найнятого якимсь підприємством чи організацією, де ніхто не має жодних виховних обов’язків. Таким чином знехтували всіма принципами і досвідом педагогіки від давньо- грецьких і римських часів до наших днів. А звиклі до того, що українець завжди поступався рідною мовою, недобросовісні вчителі отримали змогу й надалі «лише відбувати» свої уроки, і відразу ж по тому демонструвати учневі своє реальне ставлення до його рідної мови. Наче уроки для них були якоюсь неприємною повинністю, даниною цій «немодній» мові.

За всі роки нашої незалежності ніхто з державних чиновників по-серйозному не стежив за дотриманням мовного режиму в україномовних школах і дитсадках Києва. Пригадую, скільки моїх нервів пішло на те, щоб у найближчому україномовному дитсадку хоча б одна вихователька запрацювала з моєю дитиною рідною мовою. То, бачте, вона дружина військового, то дві молоді дівчини, хоч і відвідують Курси вивчення української мови, але як «хороші дєвочки» мають право послугуватися в роботі з дітьми лише двома українськими словами: «добрий день» і «до побачення». А то вже, зауважте, була середина 90-х!

Свою думку про згадане рішення КСУ я 25 лютого 2010 року опублікував у «Літературній Україні» під заголовком «Двомовний бублик», потрапила стаття і до Інтернету, де її можна знайти ще під заголовком «Роби, як я!».

Пригадую, як за радянських часів одна жінка «по великому секрету» мені розповіла, що в їхньому дитсадку завідуюча змушує навіть кухонних працівників спілкуватися між собою російською… Так, українці тоді мовчали. Але, зауважте, вони мовчать і сьогодні, хоч їхнє каліцтво ще не минуло, хоч наступ на їхні природні права, на їхню честь й елементарні національні інтереси триває. Від їхніх ще не масових скарг і вимог владні чиновники відмахуються, як від набридливих мух. Та бачиться мені: це вже не така мовчанка; що далі то загрозливіших ознак вона набуває. І якщо такий розвиток подій не турбує наших далеких і ближчих ляльководів, не спонукує їх погамувати власну загребущість – сказати щось заспокійливе про наше майбутнє ніхто не наважиться.

Олекса Палійчук.

ЧИ ЦЬОГО МИ ХОЧЕМО?

     На жаль, сьогодні в Україні відбуваються події, які ми не можемо обійти мовчанкою. Тож думаю, що свідомі, з почуттям справедливості росіяни знають, задля чого влада розгорнула цю кампанію за російську мову. Знають, що такі розкоші, як узаконене право обходитися в Україні без української мови, нікому добробуту не принесуть, а лише активізують розбрат у нашому суспільстві за національною ознакою. Хіба цього ми хочемо? Невже комусь так приємно бачити Україну калікою?

УКРАЇНСЬКА МОВА: ГРІХИ ЧУЖІ І НАШІ

Недавнє побоїще у Верховній Раді України й одразу по тому обговорення його на «Шустер LIVE», зрозуміло, не можуть залишити байдужими громадян нашої країни. Тим більше, конфлікт «інтересів» спалахнув і в цій студії, де занадто близько один від одного опинилися В’ячеслав Кириленко та його політичний супротивник Вадим Колісниченко. Тут, вважаю, ведучий справді чинить неправильно, садовлячи поруч ідеологічних ворогів. Адже їхнє протиборство спричиняють не різні смаки чи погляди на якісь теоретичні абстракції – маємо різне ставлення до святого – долі Вітчизни – і цілком практичні дії, що викликають природні людські почуття у протилежної сторони. С.Шустер, якщо він не дивиться на наші дискусії як на півнячі бої, повинен розуміти: це не той випадок, коли вчитель садовить поруч двох малих забіяк і наказує їм подати один одному руки.

     Так само дивують нас постійні твердження «регіоналів», найбільше Олександра Єфремова, що з приводу їхнього законопроекту про мови опозиція не висуває контраргументів, мовляв, чути лише одні емоції. Та навпаки, таких контраргументів було більш ніж досить, а об доказову базу Володимира Яворівського розбивалися всі тенденційно побудовані пафосні конструкції Колісниченка і Чечетова. Взагалі, О.Єфремов досяг піку у своїй, м’яко кажучи, зааганжованості, коли взявся пояснювати причини тяжкої травми у б’ютівця генерал-полковника Миколи Петрука – бачите, той сам ненароком «оступілся».

     На жаль, ніхто із депутатів не заперечив дезінформацію Юрія Болдирєва, що прозвучала у ВР та на згаданому шоу. Насправді російська мова не могла утворитися в Києві. Племена, що склали основу російськомовного народу, ніколи не проживали в Києві та близько нього. Депутат плутає поняття «руський» (староукраїнський) із «русский» (російський). Не розуміє, що писемна церковнослов’янська мова (староболгарська з македонськими та моравськими елементами) чинила набагато більший вплив на формування російської мови, ніж на українську та білоруську, через що російська на неї більше схожа. Це варто було б знати Болдирєву, коли надумав говорити про «графіті» Софії Київської. Як метрополія, Київ лише впливав на формування російської мови: збагачував її лексично, наближав до широкого світу.

     Цей вплив тривав і в наступні століття. Як писав російський літературознавець і лінгвіст-русист, академік АН СРСР В.Виноградов, «…резко усиливается влияние на славянский язык украинского литературного языка, подвергшегося воздействию западноевропейской культуры и пестревшего латинизмами и полонизмами. Юго-Западная Русь становится во второй половине XVII в. посредницей между Московской Русью и Западной Европой… Украинский литературный язык раньше русского вступил на путь освобождения от засилья церковнославянских элементов, на путь европеизации. Там раньше развились такие литературные жанры, как виршевая поэзия, интермедии и драмы. Там острее и напряженнее — в борьбе с насильственной колонизацией — протекал процесс национализации славяно-русского языка. Юго-западное влияние несло с собою в русскую литературную речь поток европеизмов».

     За логікою Болдирєва, в’ятичі та радимичі, що прийшли «від ляхів» і розселилися у верхів’ї Оки та в басейні Сожу, також інші далекі від Києва племена були ще німими та якимось дивом утворили собі російську мову аж у Києві. Так само комічними виглядають судження депутата про «староруську мову», які активно насаджувала радянська влада разом із надуманою «колискою трьох братніх народів». Насправді та колиска гойдалася набагато раніше і була спільною для всіх слов’янських народів та мов. Тепер українські науковці під староруською мовою розуміють староукраїнську, білоруські – старобілоруську. Тут не треба панові читати складні лінгвістичні праці – відкрийте лишень Вікіпедію: «Застосування терміну "давньоруська мова" до слов'янських діалектів Київської Русі у роботах сучасних лінгвістів є даниною традиції і не відображає реальної лінгвістичної картини того періоду». (Думки, дотичні до цієї теми, я вже розвивав у статті «Хто має каятися?» на сайті: paliychuk.ho.ua).

     Тим часом ідейного та юридичного краху злощасний законопроект остаточно зазнав буквально за кілька годин до шоу Шустера на телеканалі «Рада». Вирішального удару йому завдав юрист-міжнародник, представник ПАРЄ у Венеційській Комісії Сергій Головатий. От тільки менше громадян чули це інтерв’ю – мабуть, даремне пан Шустер не здогадався запросити чоловіка на свою програму. Чи, може, сам Головатий не любить таких видовищ?

     До середини XVII століття кияни могли почути російську мову лише випадково – наприклад, під час міжусобиць самих рюриковичів або торговельно-посольських вояжів. До Богдана Хмельницького у Києві розмовляли українською і польською мовами, оскільки Києвом володіла Польща, мовна картина почала змінюватися після того, як у Києві, а пізніше і в інших містах України, з’явилися московські (О.П. – російські) гарнізони.

     Як обіцяють автори законопроекту, в регіонах, де російська мова здобуде фактично всі юридичні права, державній українській мові не стане від того гірше. Але ми вже наочно знаємо, якою мірою насправді переймаються державною мовою тамтешні чиновники. Тепер вони ще хочуть отримати «законне» право зовсім обходитися без неї, тому цілком зрозуміло, чому українці, яким не байдужа рідна мова, не хочуть покладатися на милість регіональних вершителів її долі. І, зауважте, де? У себе вдома! І коли? Вже у незалежній державі! Також не забуваймо про те, що в тих регіонах є українські села, які потраплятимуть іще під інтенсивнішу русифікацію.

     Та й про долю міських т.зв. російськомовних українців треба серйозно подумати. Посилатися на них пропагаторам російської мови не тільки аморально, це великий гріх перед усім людством, перед самою Природою, перед Космосом. Не можна спокійно слухати, як цинічно і зловтішно звучать такі посилання на наше глобальне каліцтво, спричинене багатовіковим насильством та наругою. Тим часом і це зло не є довічним для України прокляттям: каліцтво виліковуване. На щастя, відбувається зміна поколінь, тобто нащадки російськомовних українців можуть повертати собі здоровий природний образ. Тільки такий процес буде чесним і справедливим. Цього має прагнути керівництво незалежної України і повсюдно забезпечувати національне відродження свого народу. Інакше зникає сама потреба державної незалежності, зникає її сенс. Бо всі зміни зведуться лише до одного – передачі народних благ до приватних рук, до виникнення своїх та чужих олігархів.

     Зізнаюсь, я просто дивуюся з легковажності цих нуворишів, які не завдають собі клопоту «підсолодити» українському народові його втрату суспільного майна, цей тяжкий перехід до капіталізму. Замість того вони вирішили його послаблювати далі: ділити, позбавляти ідентифікаційних ознак, історії – всього того, що творить спільність, народ. Очевидно, вирішили: краще розкласти, краще добити, ніж дати йому рости?.. Але не треба бути ясновидцем, щоб усвідомити: ця стратегія і тактика обов’язково повторить їм 1917 рік. І тоді один магнат скаже другому приблизно таке: «Даремне ми поскупилися цьому плебсу на «цукерку». Нас убила жадібність». Так, я певен: український народ не захоче втрачати все поспіль.

     А щодо обіцянок та їх виконання – краще зважити, що тобі обійдеться дорожче: виконати чи попросити у свого виборця вибачення? Постарайся засвоїти цей урок і надалі добре подумай, що обіцяєш. Та ще ліпше – ніколи не забувай про совість, бо надто ганебним виглядає намагання закріпити наслідки трагедії нелюбого тобі народу, намагання залишити його калікою замість того, щоб повернути йому здоров’я. І ніяка патетика, ніякі віртуозні виверти не заглушать одвічного людського голосу: грішно будувати власну вигоду на чужій біді.
     Російськомовні, а колись польськомовні українці в Україні – це і наш великий гріх: ми століттями покірно дозволяли сусідам грішити в нашій хаті. Ми – ті, хитріші, хто намагався зберегти свої васальні привілеї та багатства, хто справно служив сусідові за те, що «наше нам дозволив мати», і ті, що корилися через власну нужду, брак гідності. Так формувався, на жаль, не поодинокий суб’єкт, про якого з гіркотою писав Тарас Шевченко: «За шмат гнилої ковбаси його хоч матір попроси». І кожний, хто хотів володіти Україною, був зацікавлений, аби множився саме такий пояничарений, духовно обмежений тип, якому були б непотрібні воля та власне національне обличчя.

     Олекса Палійчук.