Повстанські пісні (1942-1954)

МОЄ РОЗУМІНЯ НАШОЇ СПІЛЬНОЇ ЧЕСТІ

    Сьогодні не додивився до кінця монологу Дмитра Корчинського щодо пропозиції Путіна повернути нам кораблі. Зазначу, я щиро поважаю Дмитра, часто поширюю його думки, але цього разу рішуче не погоджуюся з ним у дотичному до теми питанні нашої честі. Забрати разом «своє і його (Путіна)», певна річ, звучить круто, але чи можливо це у найближчій перспективі та й чи нам потрібне «його»?.. Перспектива протистояти китайцям десь на Амурі чи на Уралі мене зовсім не приваблює. Повернути своє – авжеж не проти, адже ви тут читали мої рядки: «Розпукою гуде, ятриться, мучить, Куди не повернись, куди не стань, Найглибша рана, сором наш пекучий – До тла, до тла зросійщена Кубань», – та це вже програма максимум.     
     А от повертати повоєнні кордони можна і треба вже сьогодні. Якраз у тому полягає наша з вами честь. Але як?.. Та реальними у виконанні методами. По-перше, мусимо визнати свої фатальні помилки з Кримом і Донбасом, де ми легковажно віддали нападникові оперативний простір й ініціативу, переоцінивши т. зв. Будапештський меморандум. По-друге, не дозволяти нікому звикнути до наших територіальних втрат: ні собі, ні ворогові, ні світу. А то вже почали виготовляти карти і глобуси, де Україна без Криму. Через посилення власної пропаганди й дипломатії, через міжнародні суди безперервно, систематично й послідовно тримати людство в темі жахливого злочину з боку РФ. Так, нехай ми почнемо з повернення тих кораблів, що нібито гонорово, а насправді з певним розрахунком кидає нам Путін. Кораблі нам, звісно, пригодяться, а от чи він від того виграє – сумніваюся.
    Процес повернення будемо розширювати, відвойовуючи в міжнародних судах втрачені активи, промислові ділянки аж до нафтово-газових родовищ включно. Реальна боротьба з використанням реально можливих засобів, допоки ми не станемо спроможними викликати ворога до бар’єра, – ось моє розуміння нашої спільної честі!

     Олекса Палійчук.