Доброго дня, вельмишановний пане Семене!
Щойно прочитав у «Фокусі» одне з ваших інтерв’ю («Крушение и надежда. Семён Глузман o нежелании реформировать страну и последствиях, к которым это приведёт». Юрій Володарський). Вважаю за необхідне одразу відповісти. До речі, я пам’ятаю вас – уже на волі, молодого, красивого. З якоїсь нагоди нам випало сидіти поруч у Спілці письменників України. Вам треба було кудись на недовго відлучитися, тож попросили мене приглянути за легкими речами. Більше ми з вами не бачилися, та, знаючи про вашу відсидку, я всі роки зберігав про вас добру пам’ять. І ось, читаючи ваше інтерв’ю, з неабияким для себе подивом зупиняюся на словах: «Кстати, я говорю по-украински, но после того как меня пытались заставить давать по-украински интервью, потому что у одного телеканала были такие требования, я отказался и теперь даю интервью только по-русски. Но когда я недавно встречался с блаженнейшим Любомиром Гузаром, то говорил с ним по-украински — во-первых, из уважения, а во-вторых, потому что меня никто к этому не принуждал».
Жаль, що цей випадок з телеканалом так разюче вплинув на раніше стійкого до випробувань дисидента, а от спілкувння з блаженнішим Любомиром Гузаром - ні. Хоча й пропозицію телеканалу можна було зрозуміти. Його працівник, безперечно, знав, що ви сиділи разом з українцями, які терпіли «гулаги» і навіть гинули за ту українську мову, тож, певне, сподівався на якусь толерантність якщо не солідарність з вашого боку. Чому було не піти йому назустріч або навіть самому виявити подібну ініціативу?.. Занадто швидко і легко ви розцінили це як тиск і зазіхання на власну свободу: «…і теперь даю интервью только порусски». Думаєте, знайшли собі вірогідне виправдання на всі часи?.. Дуже сумніваюся. Бо, зрештою, хіба так багато від вас хотіли?.. І від кого? Від громадянина України. Хто хотів? Український народ, що вставав з колін. Хоч тут пояснення дуже просте: коли не хочеш чогось робити, легко знайдеш причину відмовитися. Отож давайте без лукавства.
Насправді ви сьогодні демонструєте власну свободу і право ігнорувати мову народу, серед якого живете, тим самим заперечуючи право і потребу самих українців боронити цю мову. А що ж іще як не власну ідентичність їм слід захищати? Для цього й потрібне національне відродження після вікового поневолення. Хтось, мабуть, подумає, ще менше воно було потрібне для евреїв, а от всупереч світовій практиці ми стали свідками справжнього дива, нечуваного подвигу: єврейський народ відроджується після майже 2000 літ поневірянь і втрат. Воскресла його рідна мова! І це прекрасно, до того ж, маємо приклад, що вселяє надію іншим народам. А як же інакше?.. В епоху, коли людство дедалі більше пізнає ідеали гуманізму, коли намагається зберегти рідкісну тварину чи рослину, втрачати культурне обличчя цілого етносу, фактично втрачати народ – просто нонсенс! Чи не так?.. А щодо питання в цілому, то вам більше скаже стаття Леоніда Шульмана «http://lib.rus.ec/b/308756/read
На все добре!!
Щиро – Олекса Палійчук.
Щойно прочитав у «Фокусі» одне з ваших інтерв’ю («Крушение и надежда. Семён Глузман o нежелании реформировать страну и последствиях, к которым это приведёт». Юрій Володарський). Вважаю за необхідне одразу відповісти. До речі, я пам’ятаю вас – уже на волі, молодого, красивого. З якоїсь нагоди нам випало сидіти поруч у Спілці письменників України. Вам треба було кудись на недовго відлучитися, тож попросили мене приглянути за легкими речами. Більше ми з вами не бачилися, та, знаючи про вашу відсидку, я всі роки зберігав про вас добру пам’ять. І ось, читаючи ваше інтерв’ю, з неабияким для себе подивом зупиняюся на словах: «Кстати, я говорю по-украински, но после того как меня пытались заставить давать по-украински интервью, потому что у одного телеканала были такие требования, я отказался и теперь даю интервью только по-русски. Но когда я недавно встречался с блаженнейшим Любомиром Гузаром, то говорил с ним по-украински — во-первых, из уважения, а во-вторых, потому что меня никто к этому не принуждал».
Жаль, що цей випадок з телеканалом так разюче вплинув на раніше стійкого до випробувань дисидента, а от спілкувння з блаженнішим Любомиром Гузаром - ні. Хоча й пропозицію телеканалу можна було зрозуміти. Його працівник, безперечно, знав, що ви сиділи разом з українцями, які терпіли «гулаги» і навіть гинули за ту українську мову, тож, певне, сподівався на якусь толерантність якщо не солідарність з вашого боку. Чому було не піти йому назустріч або навіть самому виявити подібну ініціативу?.. Занадто швидко і легко ви розцінили це як тиск і зазіхання на власну свободу: «…і теперь даю интервью только порусски». Думаєте, знайшли собі вірогідне виправдання на всі часи?.. Дуже сумніваюся. Бо, зрештою, хіба так багато від вас хотіли?.. І від кого? Від громадянина України. Хто хотів? Український народ, що вставав з колін. Хоч тут пояснення дуже просте: коли не хочеш чогось робити, легко знайдеш причину відмовитися. Отож давайте без лукавства.
Насправді ви сьогодні демонструєте власну свободу і право ігнорувати мову народу, серед якого живете, тим самим заперечуючи право і потребу самих українців боронити цю мову. А що ж іще як не власну ідентичність їм слід захищати? Для цього й потрібне національне відродження після вікового поневолення. Хтось, мабуть, подумає, ще менше воно було потрібне для евреїв, а от всупереч світовій практиці ми стали свідками справжнього дива, нечуваного подвигу: єврейський народ відроджується після майже 2000 літ поневірянь і втрат. Воскресла його рідна мова! І це прекрасно, до того ж, маємо приклад, що вселяє надію іншим народам. А як же інакше?.. В епоху, коли людство дедалі більше пізнає ідеали гуманізму, коли намагається зберегти рідкісну тварину чи рослину, втрачати культурне обличчя цілого етносу, фактично втрачати народ – просто нонсенс! Чи не так?.. А щодо питання в цілому, то вам більше скаже стаття Леоніда Шульмана «http://lib.rus.ec/b/308756/read
На все добре!!
Щиро – Олекса Палійчук.
