«Після роздумів над цими питаннями я дійшов
висновку про існування традиційної помилки в суспільно-політичному мисленні
євреїв. Помилка ця вкорінилася так давно, так глибоко і так повсюдно, що
єврейство навіть не помічає, як протягом усієї історії своєї нації наступає на
ті самі граблі. Так і виник задум цієї статті».
(Леонід ШУЛЬМАН.
СТАНДАРТНА ХИБА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ ЄВРЕЙСТВА. http://lib.rus.ec/b/308756/read).
Неможливо поминути увагою цей
вистражданий розумом і серцем аналітичний трактат людини, яка піднялася до
планетарного розуміння своєї цивілізаційної місії в долі всього людства. Напевно,
це і є той найвищий стан душі, коли об’єктивність і совість беруть гору над певними
егоїстичними традиціями й інтересами твого національно-етнічного соціуму.
Називаючи суспільно-політичні хиби,
характерні для світового єврейства, автор водночас глибоко переймається його історичною
долею, з болем зазначає, як ця помилкова орієнтація шкодить самим євреям,
оскільки заважає їм налагодити щирі добросусідські стосунки з народом, серед
якого вони проживають.
Дослідження Леоніда Шульмана
складається з розділів «Як і чому я наважився це написати», «Євреї в
колоніальних імперіях», «Євреї в Російській імперії», «Що таке націоналізм та
інтернаціоналізм?», «Поведінка та соціальна орієнтація євреїв у СРСР під час
сталінізму», «Державний антисемітизм та поведінка євреїв у післясталінську
епоху», «Після розпаду СРСР», «Що робити євреям в Україні?», «Примітки».
Вже на початку другого розділу автор
пише: «В усіх без винятку імперіях євреї
вважалися другосортною нацією. Навколо них було презирство, інколи ненависть.
Їх піддавали різним варіантам дискримінації. Це мало місце і в метрополіях, і в
колоніях. Незважаючи на таке ставлення до себе з боку панівної верхівки, євреї
в колоніях пнулися на службу до колонізаторів. За поодинокими винятками, про
які ще буде згадано, євреї пропонували колонізаторам свої послуги в
пригнобленні корінної нації, вони вірою і правдою служили гнобителям. Із свого
боку, колонізатори охоче послуговувалися євреями, яким доручали найбрудніші
справи, саме ті, що викликали найбільшу ненависть серед корінної нації. Відтак
євреї охоче бралися за роль підпанків, а разом з тим за роль соціального
громовідводу, й сумлінно ці ролі виконували».
Як історик, Леонід Шульман коротко,
але цілком об’єктивно називає обставини, за яких українці потрапляли до складу
тої чи тої імперії, та докладно описує роль єврейства у їхньому житті за кожної
влади. Ця нещадна об’єктивність гідна глибокої поваги і щонайвищої оцінки за вселюдською
гуманістичною шкалою.
Ось що каже автор про стосунки
єврейства й українців за польського панування: «Євреї Правобережної України миттю пішли служити полякам. Вони збирали
податки для польської скарбниці, брали на відкуп усе, на чому можна було
визискувати українців (тоді вже була ринкова економіка), наприклад, православні
церкви, за ключі від яких для весілля або хрещення дитини, або іншої треби з
прихожан брали гроші. Лихварство та шинкарство багатої верхівки єврейства
затуляли перед очима українського населення факт існування трудівних верств
єврейського населення, ремісників та дрібних крамарів. Останні мали б стати
соціальними партнерами та друзями українства. Хоч окремі випадки дружніх та
добросусідських стосунків між євреями та українцями мали місце, загалом
польське єврейство ставилося до українського населення з презирством, поділяючи
польське ставлення до «хлопів», до «бидла», як звали поляки українців. Отже,
євреї не приховували своєї ненависти до українців і дотримувалися пропольської
політичної орієнтації. Зі свого боку, польська держава багато в чому йшла
назустріч євреям. У Польщі євреїв називали «поляками Мусієвого закону». Їх не
навертали силоміць до католицизму, навіть дозволили судити євреїв-злочинців не
польським судом, а судом рабинату. Із цих причин під час визвольних змагань
України під проводом Богдана Хмельницького українське військо вважало за своїх
ворогів і поляків, і євреїв. В єврейській літературі чимало написано про
нищення євреїв вояками Хмельницького. Проте євреї самі обрали свою долю, вони
свідомо опинилися по один бік барикад із польськими колонізаторами».
Як тільки Польща впала й Україною
заволоділа Росія, «Євреї досить швидко
змінили орієнтацію. Вони заговорили російською мовою та й пішли у підпанки до
російських поміщиків... Поляки не подарували євреям такої безпринципности. Коли
Польща відновила свою державність, поляки дивились на євреїв як на зрадників.
Дарма євреї знов заговорили польською мовою. З приходом німецьких окупантів
поляки залюбки допомагали німцям викорінювати єврейське населення. Не випадково
президенту Польщі Кваснєвському довелося за це публічно вибачатися».
Автор із гіркотою узагальнює: «Як уже згадувалося, поведінка євреїв в
Україні під польським ярмом не була винятком. Так само поводилися євреї в
Єгипті та інших британських і французьких колоніях. Чомусь не спало їм на
думку, що рано чи пізно колонізаторів змусять забиратися геть і тоді євреї
залишаться сам-на-сам із народом, який вони протягом багатьох поколінь
зневажали та визискували. Не думали євреї, що за цими рахунками доведеться
платити їхнім нащадкам».
Перервати цю злощасну естафету, коли
за гріхи попереднього покоління мусить розплачуватися наступне – ось
непереборне святе бажання Леоніда Шульмана. Скажу: українці теж мають що
переривати в себе; у них свої «граблі», і про це давно вони з тугою пишуть самі.
Далі автор докладно перераховує утиски,
яких зазнавало єврейство в царській Росії, і слушно зауважує: «Здавалося б, ставлення євреїв до Росії мало
б бути абсолютно негативним. Проте, насправді все було значно складніше.
Багатий прошарок був задоволений життям. Вони не боялися погромів. Хабар
поліції — і все гаразд. Серед цих євреїв переважала ідея асиміляції. Деякі
євреї-багатії хрестилися, а іноді ставали антисемітами. Вони полюбляли казати
про себе: «Я — русский, еврейской народности, иудейского вероисповедания». Ці
охоче йшли на службу до російської держави, виявляючи традиційний єврейський
опортунізм. Основна маса єврейства, тобто ремісники (слюсарі, ковалі, склярі,
будівельники, шевці, кравці), лікарі, аптекарі, музики, візники, биндюжники та
балаґули, дрібні торгівці тощо, — потерпала від політики царського уряду».
З розділу «Що таке націоналізм та інтернаціоналізм?»
«Людина поневоленої нації змушена
творити історію не свою, а панівної нації. Таким чином, незважаючи на те, що з
росіянина і татарина беруть однакову ціну за пляшку горілки (рівноправність!),
татарин, на відміну від росіянина, позбавлений права творити історію свого
народу, він мусить творити історію Росії. Євреї теж протягом століть творили
історію інших народів. Єврейська нація стала суб’єктом історії тільки після
створення Ізраїлю».
Тут і далі вважаю за доцільне
обійтися без коментарів, натомість більше подати авторського тексту:
«Варто
зупинитися ще на одному пропагандистському трюкові інтернаціоналістів. Вони,
спираючись на співзвучність слів, переконують громадськість в тотожності
націоналізму та нацизму. Якщо сформулювати принципи нацизму у формі,
аналогічній вищенаведеним тріадам, то буде таке:
1.
Моя нація (раса) вища. Всі інші — нижчі (die Untermenschen).
2.
Інтереси нації понад усе (Deutschland ьber alles). Головна мета нації —
невпинне розширення життєвого простору. Інші нації мусять бути підкорені,
перетворені на рабів і приречені на зникнення.
3.
Демократія — перешкода на шляху досягнення цілей нації. Привести націю до
перемоги може тільки фюрер (Ein Volk. Ein Staat. Ein Führer).
Як
бачимо, принципи нацизму не мають нічого спільного з принципами націоналізму. А
ось між нацизмом та інтернаціоналізмом неважко помітити дещо спільне. Й та, й
та ідеології спрямовані на розширення життєвого простору своєї нації. Різниця
полягає лише в методах, якими цього пропонується досягти. Нацисти віддають
перевагу збройному підкоренню і знищенню інших націй під проводом фюрера, тоді
як інтернаціоналісти пропонують зобразити збройне підкорення як добровільне
приєднання та здійснити після цього асиміляцію підкорених народів, вони
агітують останніх зголоситися на асиміляцію добровільно, бо, мовляв, іншого
вибору немає. Таким чином і нацизм, і інтернаціоналізм — два варіанти
шовінізму: жорсткий та м’який. На відміну від них, націоналізм захищає право
кожної нації жити самостійним життям у своїй національній державі. Через це
такі словосполучення, як «український націоналізм», «абхазький націоналізм»,
«єврейський націоналізм», звучать доволі смішно. Справжній націоналізм є
універсальним. Поборник права націй на самовизначення не може визнавати це
право тільки за своєю нацією. Він мусить визнати його за всіма націями без
винятку.
Маю
цікавий приклад. В одній з антисемітських книжок, виданих в СРСР, а саме в
книзі єврея-антисеміта Анатолія Крима «Выбор» (Київ. Радянський письменник,
1980) єврейських націоналістів, тобто сіоністів, звинувачено в тому, що вони
злигалися з українськими націоналістами-бандерівцями. Як доказ, сказано, що
бандерівське підпілля у 1948 р., щойно після проголошення держави Ізраїль і
початку першої арабо-єврейської війни, провело в Західній Україні запис
українських націоналістів у добровільні загони для війни в Ізраїлі на боці
євреїв. Факт цей було подано як такий, що характеризує з найгіршого боку і
євреїв, і українців. Я звик до брехні в радянській літературі, тому спочатку не
повірив. Згодом від своїх друзів із Західної України довідався, що факт запису
в ці загони мав місце. Проте практично переправити бійців-українців до Ізраїлю
не вдалося, бо радянська влада зміцнила контроль кордону.
Настав
час для висновків. Якщо читач шанує логіку, він уже побачив, що націоналізм —
чесна і справедлива ідеологія, невід’ємна складова демократичних переконань. Не
можна бути демократом, якщо водночас ти не дотримуєшся принципів націоналізму.
Націоналіст — борець за рівноправ’я націй. Інтернаціоналізм — поєднання брехні,
підступу та лицемірства. Інтернаціоналіст — підла людина, що виборює зверхність
своєї панівної нації або, якщо він до неї не належить, своє право бути
підпанком чи попихачем на її службі. З превеликим жалем і болем мушу визнати,
що більшість євреїв після жовтневого перевороту стали інтернаціоналістами та
подалися на службу до російських більшовиків. Звичайно, саме слово
«інтернаціоналіст» має більшовицьке забарвлення, тому сучасні
євреї-інтернаціоналісти полюбляють називати себе космополітами, пнуться довести
собі й оточенню, що вони зовсім позбавлені національної приналежності. Марна
справа! Адже вони не переходять на мову есперанто (як національно нейтральну)
чи китайську (мову відносної більшості населення світу), або ж англійську (як
сучасну лінґва-франка). Вони спокійнісінько розмовляють російською, сприяють
русифікації колишніх колоній Росії. Отже, маємо тих самих підпанків на
добровільних засадах. Звичайно, не справджується надія цих
інтернаціоналістів-космополітів стати ніким. Їх все одно вважають євреями. Бо
безнаціональних, як і безмовних, людей не існує. Називати себе космополітами
люблять також представники імперських націй. Але це — облуда.
Американець-космополіт зазвичай палкий патріот США і ніколи не відмовиться від
свого американського громадянства».
Як тут не погодитися з логікою
автора?! А от щодо твердження: «Справді,
чи утворюють націю спільна територія, культура, економіка та мова? Певно, що
ні»,– маю власну думку. Навіть з
урахуванням наведених автором прикладів, я вважаю, тут замість «ні» ліпше було
б сказати «не завжди». Адже багато що залежить від місця та часу, долі конкретного
народу. Наприклад, для українців мова була і лишається тим рятівним кругом,
тримаючись за який, вони досі не потонули і за який ще тепер змушені боротися.
Навіть в офіційно незалежній державі. Та й подвиг самого єврейства –
відновлення рідної мови через 1800 років – у першу чергу відбувся не заради представницьких
«аксесуарів», а заради виживання народу зі своїм природним обличчям.
У розділі «Поведінка та соціальна орієнтація євреїв у СРСР під час сталінізму»
читаємо:
«Більшовизм
привабив євреїв саме інтернаціоналізмом. В євреїв виникли утопічні сподівання,
що більшовики збудують державу, де вони стануть по-справжньому рівноправними.
Релігія? Більшовики — атеїсти. Мова? Хай буде російська. Євреї були готові
відмовитись від рідної мови і за роки існування СРСР це зробили, перейшли на
російську мову. Прізвища, імена? Євреї починають міняти прізвища, а також імена
і по батькові, на російські. Зокрема, це зробили всі євреї, що стояли біля
керма революції. Великі сподівання на революцію покладали не тільки євреї. Інші
поневолені народи Російської імперії мріяли про незалежність, державність і
право творити власну історію. Серед таких був і український народ. Яку ж
позицію зайняли євреї стосовно національних сподівань неросійських націй?
Незначна частка єврейства підтримала нації, серед яких вони жили, тобто
пристала до націоналізму. Щодо переважної більшості єврейства, то воно
захопилось інтернаціоналізмом і, як і в своїй попередній історії, масово
посунуло на службу до колонізаторів, наївно вірячи, що російська нація їм за це
віддячить. Ніякої подяки вони насправді не дочекались. Єврейство з головою
поринає в революцію на боці більшовиків. Троцький створює Червону армію. Серед
червоних командирів і, особливо, комісарів, багато євреїв. Євреї активно
реквізують у селянства хліб у складі продзагонів. Пам’ятаєте, в «Думі про
Опанаса» одеського поета-єврея Едуарда Багрицького: «Я бежал из продотряда от
Когана-жида…» Можна сказати, що без участі євреїв навряд чи перемогли б
більшовики у громадянській війні».
Тут автор може спокійно обійтися і без слова «навряд». Як у жовтневому
перевороті, так і в громадянській війні євреї становили головну ідеологічну,
рушійну та організаційну силу. Відомий радянський історик А.Барабой не без
гордощів оцінив їхній внесок у 70 відсотків.
«Одна
з проблем пореволюційного керівництва — брак кваліфікованих кадрів. Освічена
частина російського суспільства переважно не підтримала більшовиків. Вона
частково емігрувала, частково була винищена революцією. Тільки незначна
кількість фахівців погодилася працювати на радянську владу. Вакуум заповнили
євреї. Євреї стають домінуючим прошарком у керівництві ВКП(б), уряді, в усіх
ланках державного апарату, серед командирів та комісарів у збройних силах…
Пролетаріат не квапився йти вчитися. Революція змела бар’єр, що стояв на шляху
євреїв до освіти, і євреї, які завжди прагнули знань, швидко заповнили
студентські місця. Євреї навіть не потребували ленінського заклику вчитися. Серед
інженерів, науковців, лікарів, учителів, професури, діячів літератури та
мистецтва постає значний єврейський контингент. Євреї масово працюють у
торговельній мережі, системі постачання, на будівництві. Євреї вносять значний
внесок до економіки, виробництва, науки і культури СРСР. Культури, звичайно, не
єврейської, а російської.
Що
ж отримали євреї від російської нації замість подяки за те, що вони століттями
лікували, навчали, постачали, одягали, взували й обслуговували та розважали цей
народ? Отримали євреї заздрість і, після революції, ненависть за те, що
«захопили» всі престижні та прибуткові посади».
І
як тут не повернутися до підтвердженого історією висновку автора: «Не прислухалися євреї до заклику одного із
засновників сіонізму, українського єврея Зеєва Жаботинського, триматися далі
від російського революційного руху, натомість докласти зусиль для відновлення
державності єврейської нації. Хоч скільки твердив Жаботинський: «Це — не ваша
країна, це — не ваша революція. Ніхто вам за неї не подякує».
Автор визнає: «Перше двадцятиріччя радянської влади було для євреїв сприятливим.
Вплив євреїв у керівництві країною був настільки сильним, що антисемітизм карали
як злочин. Держава запровадила єврейську освіту. Були єврейські середні школи.
В Житомирській області навіть існувало Училище механізаторів сільського
господарства з викладанням мовою ідиш… Зруйновану протягом громадянської війни
економіку теж відновили переважно євреї, які скористалися лібералізацією НЕПу
та розвинули торгівлю й мале підприємництво».
«Нас
у даному випадку цікавитиме той факт, що євреї-чекісти разом із
євреями-партапаратниками брали найактивнішу участь у колективізації та у
знищенні «ворогів народу», зокрема у функціонуванні ҐУЛАҐУ. На стрічку
пекельного конвеєра потрапляли і євреї, навіть євреї-чекісти. Діяльність ця
тривала аж до початку Другої світової війни».
«Після
перемоги над Гітлером питома вага єврейства в партійних та радянських
інстанціях, а також у каральних органах, зменшилась настільки, що стало
можливим повернутися до звичного для Росії відвертого державного антисемітизму.
У 1948 році почалась холодна війна, а разом із нею кампанія викриття та
вигнання з посад «безрідних космополітів»... Ні, не оцінили російські
інтернаціоналісти добровільне зросійщення євреїв, їхню готовність служити
підпанками та не винагородили їх за це».
«А
євреї служили. Вірою і правдою. Після перемоги над Гітлером СРСР зіткнувся з
національно-визвольними рухами на теренах Західної України та анексованих країн
Балтії. Євреї беруть активну участь у придушенні цих рухів. Учасники боротьби
проти Української Повстанської Армії, сьогодні вже дуже старі люди, й досі
пишаються своєю роллю в боротьбі проти українських націоналістів-бандерівців.
Попри таку безмежну відданість євреїв ідеалам інтернаціоналізму та російським
національним інтересам, СРСР починає готуватися до «остаточного розв’язання
єврейського питання», як це було свого часу зроблено в Німеччині. Хоча й обидві
фашистські держави зійшлися в смертельній борні, вони багато в чому вчилися
одна в одної. Перед війною міністерство пропаганди доктора Ґеббельса
запозичувало досвід у ЦК ВКП(б). Після війни Сталін, звичайно, на догоду
партійній верхівці та широким російським масам, вирішує скористатись із досвіду
гітлерівської Німеччини та остаточно вирішити єврейське питання. В Магаданській
області будують бараки, куди планується переселити всіх євреїв СРСР. Бараки ці
стоять там і досі»…
З розділу «Державний антисемітизм та поведінка євреїв у післясталінську епоху»:
«У
хрущовську та брежнєвську доби державний антисемітизм не вщухає. Він набуває
інших форм, а подекуди особливого єзуїтства. Зокрема, Москва бачить особливу
загрозу російському інтернаціоналізму в Україні, тому боротьбі одночасно проти
«сіонізму» і «українського буржуазного націоналізму» приділяється особлива
увага… Про росіян дбали, щоб їх не було замало. Але головне — дивилися, щоб не
було забагато євреїв… Москва систематично зміцнювала керівництво» шляхом
призначення російських чиновників на різні керівні посади в Україні. Серед них
траплялись євреї, і вони сумлінно виконували роль колонізаторів та
русифікаторів».
«В
останні роки існування СРСР на тлі звичного єврейського опортунізму виникає
позитивне зрушення: чимало євреїв у різних республіках СРСР переходять на позиції
націоналізму. В Естонії, Литві, Латвії, Білорусі та Україні бачимо євреїв серед
учасників національно-визвольних рухів — народних фронтів та Народного Руху (в
Україні). На жаль, на такі позиції перейшла меншість євреїв. Більшість
залишилась інтернаціоналістами та приєдналася до різних Інтерфронтів, що їх
створила КПРС з російськомовного населення. Згадаємо активіста, а згодом голову
естонського Інтерруху, єврея Когана, інваліда, депутата, завідувача
лабораторією охорони праці на одному з таллінських заводів. До націоналізму
здебільшого схилялись місцеві євреї (згадаємо, що в Західній Україні вони свого
часу навіть йшли до УПА), інтернаціоналістами ставали євреї, що приїхали у
складі «десантів» російських колонізаторів».
У розділі «Після розпаду СРСР»:
«Мушу
з болем визнати, що у створенні негативного іміджу України беруть найактивнішу
участь євреї. Вигнаний з Росії поет Бродський в США оприлюднює антиукраїнського
вірша. Відомий київський борець проти антисемітизму і колишній рухівець Найман
друкує статті в американській пресі, де пише саме те, що хотіли б там побачити
наші «північні друзі». Я б зрозумів Наймана, якби він апелював до громадської
думки українського читача... Гадаю, що Найман це теж розуміє, тому єдина мета
публікації — створення негативного іміджу України. Навіщо це знадобилося
євреєві?»
А так оцінює автор політичну і
громадянську позицію сучасних українських євреїв: «На загал висновок дуже сумний. Багато євреїв не відчули, що вони
живуть вже в іншій країні. Що, на відміну від Росії, де вони жили раніше, в цій
країні Мазепа, Петлюра, Бандера — вже не «злочинці» та «бандити», а національні
герої. А учасники боротьби проти українського націоналізму, нині відставники,
чекісти та військові (а скільки між ними євреїв?), яким Україна й досі платить
високі пенсії, — вороги української нації і справжні злочинці. Ті євреї не
приховують зневаги, презирства, а іноді й відвертої ненависті до України та
всього українського: культури, мови, традицій, історії, народних звичаїв,
ментальності та всього іншого, за винятком хіба що української їжі. Вони
читають виключно російську пресу. Їхні телевізори налаштовані на кабельні
російські канали. Події в Москві чи Хабаровську їх хвилюють більше, ніж те, що
коїться в Києві, Львові чи Харкові. Їхні діти вчаться в російських школах і
мріють про вищу освіту в Москві. За будь-яких обставин, надто в офіційній
ситуації, вони демонстративно розмовляють російською мовою, одне слово, роблять
усе, щоб підкреслити свою єдність із п’ятою проросійською колоною. Разом із росіянами
вони не визнають існування української нації, а тому часто називають українців
«русскими». Частково це пояснюється тим, що слово «гой» в ідиш можна
застосувати до будь-якого неєврея, а частково це йде від нерозуміння
національної самосвідомости українців. Це євреєві може бути приємно, коли його
назвуть «русским», а для українця, крім денаціоналізованих малоросів, це —
образа».
«Особисто
чув, як такі євреї уболівають за успіх будь-яких антиукраїнських дій Росії,
попри те, що ці дії часто б’ють по їх власних кишенях. Одна моя сусідка,
єврейка, не приховувала радощів і зловтіхи з приводу того, що Росія забере за
борги українську нафтогазотранспортну мережу та найліпші промпідприємства.
«Скоро ваша Украина совсем развалится», — сказала вона мені в запалі. На що ці
євреї сподіваються? На те, що Україна так і не стане національною державою
українців, а самоплином зафіксується в ролі провінційного дубліката Росії? На
те, що Росія приєднає Україну в якості васала, як це зроблено з Білоруссю?
На
те, що з часом Україна втратить незалежність і відбудеться нове «добровільне
возз’єднання»? На те, що з поверненням російського панування «старший брат»
віддячить євреям за їхній інтернаціоналізм? Не чекайте. Якщо й станеться
національна катастрофа та повернення до колоніального рабства, то російські
окупанти не віддячать євреям, а навпаки, проголосять їх винними у
катастрофічному падінні життєвого рівня і, як це вже було неодноразово в
історії, спрямують на євреїв хвилю народного гніву. Марні, наївні, до того ж
нечесні сподівання».
Що
робити євреям в Україні?
«Найперше
— обрати своє майбутнє,–
відповідає сам автор.– Якщо ви налаштовані на еміграцію, вам
повинні бути байдужими російські інтереси в Україні. Не гайте часу на
антиукраїнську діяльність. Вчіть іврит, англійську чи там німецьку. Вивчайте
історію та звичаї вашої майбутньої батьківщини. Емігруйте. Якщо ж ви маєте
намір залишатися в Україні, вам доведеться відмовитись від інтернаціоналізму та
перейти на націоналістичну платформу. Ви мусите усвідомити, що, попри тимчасовий
наступ русифікації, рано чи пізно на теренах вашої батьківщини постане
національна держава українців. Що такий фінал цілком справедливий та логічний.
Що світ колоніальних імперій на наших очах перетворюється на світ вільних
демократичних і переважно дружніх національних держав. Що чинити опір цьому
процесу — безглузда, підла й безперспективна справа. Ви мусите також зрозуміти,
і це чи не найважче, що національна держава українців не є загрозою для
єврейської меншини. Тому варто вже зараз вийти із складу «російськомовного
населення» та п’ятої промосковської колони. Полишити традиційну мрію багатьох
російських євреїв — стати «русскими по паспорту». Україна не вимагатиме від вас
перетворення на українців. Залишайтеся собою, залишайтеся євреями. Принципова
позиція викликає повагу навіть у недругів. Традиційний єврейський опортунізм
викликає відразу. Але не варто тішитись ілюзіями, ніби перехід на принципові
націоналістичні позиції миттєво змінить ставлення до вас українського соціуму».
«Хто
такий єврей в очах американця? Це — єврейський лікар (так вони й кажуть),
єврей-адвокат, єврей-професор. І тільки другою чергою єврей-бізнесмен,
єврей-крамар чи єврей-найманий працівник. Хто такий єврей в очах українця в
далекому минулому? Єврей-лихвар, єврей-шинкар, єврей-підпанок на службі
польського чи російського пана. Хоча й таких була абсолютна меншість, саме вони
створили імідж єврейській нації. Та й зараз сучасний українець ледь помічає
єврея-інтелігента, який працює поруч із ним за таку саму жалюгідну зарплату.
Український селянин не помічає єврейку-вчительку, що навчає його дітей у
сільській школі і так само, як він, працює на своєму городі, щоб вижити. Але
добре помічає українець євреїв-шахраїв, до яких потрапили великі, фактично
вкрадені, капітали. Саме ці шахраї створюють євреям вкрай негативний
«авторитет». Ось чому не сподівайтесь на швидкі оплески, коли перейдете на
націоналістичні позиції, визнаєте Україну своєю батьківщиною та зміните свою
поведінку на поведінку українського патріота. Упередженість українців стосовно
вас та вашу апріорну репутацію заробили десятки попередніх генерацій євреїв.
Але не журіться. До вас придивляться. Якщо ви чесна й принципова людина, вас
оцінять по заслузі, і одного разу відчуєте, що ви — свій. Ось на такий шлях я
вас і закликаю стати».
«P.S. Цю статтю я спробував
надрукувати в одному з єврейських журналів і дістав відкоша. Мене звинуватили в
антисемітизмі, а також у тому, що я нібито агітую євреїв «змінити хазяїна»,
тобто Росію на Україну. Не згоден. Невже важко зрозуміти, що я взагалі відкидаю
та засуджую ідею підпанства. Я агітую євреїв (і українців теж) високо підняти
чоло, схилене в покорі до пана, відчути, що ми маємо власну державу, що держава
ця ніколи не стане справжньою та привабливою, якщо в нас не прокинуться почуття
власної гідності, порядність та принциповість».
На жаль, таких мужів, як Леонід
Шульман, небагато, але їхні переконання свідчать про те, що спільне життя
євреїв і українців таки може отримати поштовх до цілком позитивної тенденції та
розвитку. Адже свідомі українці хочуть не так уже й багато: аби їхня
Батьківщина не лишалася потворною, без власного обличчя калікою, не стала аморфним
географічним тілом, широко доступним для пограбування зсередини та ззовні.
Українці не хочуть бути гіршими від інших націй і не будуть такими. Слава Богу,
їхня поінформованість невпинно зростає. А будь-чия недобра байдужість, якась
підступна протидія українству нікому довічних переваг не дасть. Сьогодні настав
час будувати нові, позбавлені недовіри та ворожості міжнаціональні стосунки в
Україні. І для цього ми всі разом мусимо серйозно подбати про незалежність
нашої спільної Вітчизни, про її національне відродження, територіальну цілість
й економічну міць. Ми зобов’язані
вибудувати суспільство без жодного презирства з будь-чийого боку.
Публікація Леоніда Шульмана – це не
тільки екскурс у минуле з історичними уроками для єврейства, а й бажання автора
побачити нову роль євреїв у сучасному суспільстві, побачити їх без негативних
комплексів, величнішими і щасливішими. Таким хоче бачити свій народ кожен, у
тому числі й українець. Звідси напрошується висновок: тож давайте поєднаємо
зусилля – ми живемо в одній країні, ми сповідуємо спільні цивілізаційні
вартості!
Епохальні спостереження та висновки
автора цілком співзвучні з поглядами патріотично налаштованих українців,
занепокоєних долею своєї нації та які справді хочуть громадянського єднання і
добросусідства з євреями. Одначе єврейські організації традиційно ухиляються
від діалогу, вважаючи за краще лишатися в тіні зі своїми окремішними інтересами.
Поки що я не помітив їхнього реагування на слова письменника Володимира
Яворівського, які можна вважати закликом до такого діалогу: «Позбавляти народ, націю ідеї патріотизму
може або перевертень, або агент. Через те Табачнику ніхто не дивується.
Найгірше те, що це робить представник єврейської національності. Я просто
дивуюсь, як євреї самі не повстануть, і не вимагають його відставки. Адже він
кидає тінь на весь єврейський народ. Сьогодні кожен українець прекрасно знає,
хто такий Табачник»… (Gazeta.ua).
Напевно, українського читача також здивує
те, що одіозного Д.Табачника не помітив Леонід Шульман. Бо шкода цього чоловіка,
завдана добросусідським стосункам українців та євреїв, незрівняно більша від позиції
пересічної єврейки-сусідки. З огляду на заявлену тему, авторові доречно було б
висвітлити сучасну політику і практичні дії («за» чи «проти» українства) євреїв,
які посідають крісла у всіх гілках нинішньої влади. Варто згадати і про
тенденційно-відособлену діяльність сучасних єврейських центрів, організацій. А
може, автор над цими питаннями вже працює?..
Стаття Леоніда Шульмана цікава і
важлива тим, що вона висвітлює наші міжнаціональні відносини в історичному
розрізі та закладає реальний грунт для їх кардинального поліпшення. Адже всі ми
добре знаємо, чого насправді варті показушні реверанси тих чи тих осіб на всіляких
офіційних церемоніях.
Так, подолати дрімучі традиції
важко. Леонідові Шульману або мені відмовить іще не один орган друку, та, як би
не було, ми всі можемо вести діалог уже сьогодні, не чекаючи «з моря погоди». У
цьому нам допоможе Інтернет. А наразі я запрошую Леоніда Шульмана для ближчого
знайомства на мій сайт: paliychuk.ho.ua – хоч там опубліковано лише частину
моїх творів.
Закликаю всіх прочитати статтю
Леоніда Шульмана. Вона – сміливий прорив з єврейського боку назустріч
українцям, прорив у світ нових, вищих за рівнем, взаємин. Для мене у словах
автора прозвучала не лише мудрість, а й людське співчуття – те, чого не
знайдете в жодному президентському вибаченні.
Олекса Палійчук.
P.S.
На жаль, поспілкуватися з Леонідом Марковичем Шульманом уже нікому не
доведеться. Як стало відомо, видатний український патріот й учений скінчив свій
земний шлях іще 2007 року, тобто незадовго після опублікування вищеназваної
статті.
Леонід
Шульман – вдумливий публіцист й активний громадський діяч, знаменитий
астрофізик, доктор фізико-математичних наук. Він автор фундаментальних праць із
теорії ядер, атмосфер та еволюції комет. На честь Леоніда Шульмана та
Г.К.Назарчук малу планету № 4187 названо Шульназарія.
Особисто
прошу вибачення у читача за брак інформації про автора і за ті ЗМІ, що вперто
замовчували його внесок у громадське та наукове життя нашої країни і світу.
Україна пам’ятатиме і шануватиме ім’я свого великого земляка і громадянина.
