четвер, 30 червня 2016 р.
середа, 22 червня 2016 р.
БЕРДИЧІВСЬКИЙ ФОРС-МАЖОР
Біда, чорна біда не полишає Бердичівький комбінат хлібопродуктів. І не
подумайте, що він зумисне ходив з простягненою рукою, шукаючи ваучери «для
підтримки штанів». То всі тисячі інших з усіх сил банкрутували свої
підприємства, щоб їх приватизувати, а він… о, він не такий! Якийсь невмолимий
форс-мажор з року в рік переслідує всіх його акціонерів, не даючи навіть
оговтатися і перепочити. А той комбінат має такий трудящий колектив і таких
винахідливих менеджерів, хоч медалі чіпляй та хвалу велемовно співай!.. Ех,
недарма кажуть: долю не обирають.
Ось самі подивіться, на скількох
нивах водночас він з ранку до вечора тяжко пре плуга: виробляє хліб і всілякі «печеньки», макарони,
продукти борошномельно-круп’яної
промисловості, оптом торгує зерном, насінням та кормами для тварин, ще в
роздріб торгує в неспеціалізованих магазинах з перевагою продовольчого
асортименту, а… розрахуватися за ваучери, каже, нічим. Навіть не пробував. Е-е,
ні-ні, на керівництво не грішіть: було б негодяще – замінили б, і чийогось
родового прокляття не шукайте, тут винуватець – усе той же невідчепний форс-мажор.
Відомо, невезуха комбінату ставить у складні умови і всіх мешканців Бердичева та його околиць, бо на хліб таки у них грошей вистачило б. Тим-то, дивлячись на такі бідування бердичівців, я пропоную організувати їм безперервну допомогу, і в першу чергу хлібом. Думаю, сухарями теж не слід гребувати. І, що не менш важливо, необхідно заборонити комбінату постачати хлібопродукти в столичні магазини. Так-так, спочатку нехай задовольнять своїх найближчих споживачів!
Я зовсім не беру до уваги, хоч і не забув, той давній епізод, коли мені зателефонував якийсь тип і запропонував 40 гривень за мій ваучер зі словами «все одно вам дивіденди комбінат не буде платити». Сподіваюся, то був жартівник, а ти, читачу, як вважаєш?..
Та нещодавно названий комбінат отримав нового керівника, що має гарне українське жіноче ім’я, отож зажевріла надія, що їй і нам хоч трохи пощастить. Тому я і не спішу називати її імені – так-так, щоб не зурочити. Назагал скажу: мені дивно, що таких народних акціонерів, як я, затято не помічають наші, теж народні, депутати. Наче змовилися.
Відомо, невезуха комбінату ставить у складні умови і всіх мешканців Бердичева та його околиць, бо на хліб таки у них грошей вистачило б. Тим-то, дивлячись на такі бідування бердичівців, я пропоную організувати їм безперервну допомогу, і в першу чергу хлібом. Думаю, сухарями теж не слід гребувати. І, що не менш важливо, необхідно заборонити комбінату постачати хлібопродукти в столичні магазини. Так-так, спочатку нехай задовольнять своїх найближчих споживачів!
Я зовсім не беру до уваги, хоч і не забув, той давній епізод, коли мені зателефонував якийсь тип і запропонував 40 гривень за мій ваучер зі словами «все одно вам дивіденди комбінат не буде платити». Сподіваюся, то був жартівник, а ти, читачу, як вважаєш?..
Та нещодавно названий комбінат отримав нового керівника, що має гарне українське жіноче ім’я, отож зажевріла надія, що їй і нам хоч трохи пощастить. Тому я і не спішу називати її імені – так-так, щоб не зурочити. Назагал скажу: мені дивно, що таких народних акціонерів, як я, затято не помічають наші, теж народні, депутати. Наче змовилися.
Олекса Палійчук.
субота, 18 червня 2016 р.
ДО СЛОВА ПРО "ШАРОВАРЩИНУ"
Як часто
ми чуємо від критиків слово «шароварщина» з осудом нібито невисокої, переважно сільської культури. І ті ж критики
зовсім не беруть до уваги, що таким чином самі стають апологетами аж ніяк не
передових, накинутих їм збоку понятійних штампів. Почнімо з того, що
українці-автохтони ніде і ніколи не називали свої штани «шароварами» чи
«брюками» (от розпитайте своїх дідів і прадідів!). Це наші сусіди, запозичуючи
собі «сарафана» з його персько-тюркською історією, відкрили для себе ще такий
оригінальий термін. Він їм настільки сподобався за формою і звучанням, що став
частиною військового одягу в царській армії, а згодом перекинувся і в білу
армію. Широкі генеральські шаровари ще мали назву «чакчири», а вужчі –
«рейтузи». Так, сусіди багато чого собі напозичали, але немало з того набутку і
втратили у страшному для себе 1917-му році.
Одначе наші селяни та козаки називали найперші у побуті речі звичними для себе словами і, можу вас запевнити, вони одяглися в штани не пізніше від сусідів. Так уже повелося, що в поході чи у роботі українець-степовик сам полюбляв легенький вітерець на своєму тілі, і ті рідні штани стали незаперечним елементом його національного костюма. Типовий образ простого українця з Великої України показує нам Тарас Шевченко: «Матнею вулицю мете – іде козак». Авжеж той старий козак не просто йде – танцює навприсядки.
Очевидним є факт, що природні умови України і людські таланти впливали й на творення її національного одягу. Так, що далі на Захід, бачимо все більше змін у його покрої та орнаменті, і це вражаюче багатство стилів та кольорів яскраво засвідчує велич нашої народної культури. Ми справді маємо що показати світові, маємо чим насолоджуватися і пишатися.
Оскільки термін «шаровари» міцно увійшов у практику Росії, чий вплив і тиск на Україну був набагато триваліший і сильніший, ніж з боку Туреччини, викликає певну засторогу думка, нібито ми перейняли це слово від турків. Як правило, одночасно з назвою переймають річ, яку застосовують, а для українського народу «шаровари» так і лишилися чужими – у мові й у застосуванні. Тож нам нема потреби боротися з «шароварщиною» у власній культурі: ті українці, яким національний костюм уже заважає розвиватися, нехай пошукають природних слів для донесення своєї думки. Ну, а заздрісним неукраїнцям, які не мають власного національного костюма, рота не стулиш: їм і наша вишивка не дає спокою, – на зразок своїх «ватників» творять для нас «вишиватників». Як то кажуть, велика жаба душить. Але наш незнищенний юберменш запопадливо взявся освоювати вже й цю «обнову».
Зрозуміло, не викличе заперечення вже інтернаціональне слово «брюки» як синонім до природного нам слова «штани» чи слово «кальсони» в значенні «підштанників», та не переходьмо на чужомовні штампи, які виконують роль примітивних обзивалок. І ще не забуваймо: будь-яка мода – скороминуща, а народна культура – вічна. Тим-то зовсім даремне на «Євробаченні» мало не всі намагаються співати англійською, а не мовою рідного народу. Це навіть смішно і, зрештою, нецікаво. Як я вже колись писав, співоче поле Європи не Генеральна асамблея ООН.
Тим же, хто щиро вболіває за розвиток нашої культури, скажу одне: гопак аж ніяк не заважає вам танцювати бальні чи латино-американські танці, та той же гопак ви не будете танцювати у смокінгу. А рівень і поширення нашого національного театру, кіно і телебачення насамперед залежить від становища нашої рідної мови. Саме її намагалися загнати на задвірки поневолювачі різних мастей. Для цього душили її немилосердно, для цього масово заселяли нашу землю своїм етносом і нещадно викошували найкращі паростки нашої національної самосвідомості. З наших таки земляків селекціонували місцевих керівників усіх рангів, а ті поспішали віддати своїх дітей до чужомовних шкіл, аби покірно засвідчити всевладному окупантові свою псячо-мавп’ячу відданість.
На жаль, у світі, де панують гроші, українець посідає дуже слабку позицію. Маючи багато талантів і добру голову, він, проте, не вміє робити великі гроші. А без них як розвинеш сучасну модерну культуру з національним обличчям?.. Отож маємо олігархів, яким не соромно за стан україномовного кінематографа, україномовної книги, що навіть на Discovery Україна отримує передову освітню інформацію російською мовою. Не вельми заклопотана українською і влада, готова більше дбати про мову англійську. Ось так ми опинилися формально у статусі незалежної країни, а практично із загальмованим хтозна допоки національним відродженням.
Одначе наші селяни та козаки називали найперші у побуті речі звичними для себе словами і, можу вас запевнити, вони одяглися в штани не пізніше від сусідів. Так уже повелося, що в поході чи у роботі українець-степовик сам полюбляв легенький вітерець на своєму тілі, і ті рідні штани стали незаперечним елементом його національного костюма. Типовий образ простого українця з Великої України показує нам Тарас Шевченко: «Матнею вулицю мете – іде козак». Авжеж той старий козак не просто йде – танцює навприсядки.
Очевидним є факт, що природні умови України і людські таланти впливали й на творення її національного одягу. Так, що далі на Захід, бачимо все більше змін у його покрої та орнаменті, і це вражаюче багатство стилів та кольорів яскраво засвідчує велич нашої народної культури. Ми справді маємо що показати світові, маємо чим насолоджуватися і пишатися.
Оскільки термін «шаровари» міцно увійшов у практику Росії, чий вплив і тиск на Україну був набагато триваліший і сильніший, ніж з боку Туреччини, викликає певну засторогу думка, нібито ми перейняли це слово від турків. Як правило, одночасно з назвою переймають річ, яку застосовують, а для українського народу «шаровари» так і лишилися чужими – у мові й у застосуванні. Тож нам нема потреби боротися з «шароварщиною» у власній культурі: ті українці, яким національний костюм уже заважає розвиватися, нехай пошукають природних слів для донесення своєї думки. Ну, а заздрісним неукраїнцям, які не мають власного національного костюма, рота не стулиш: їм і наша вишивка не дає спокою, – на зразок своїх «ватників» творять для нас «вишиватників». Як то кажуть, велика жаба душить. Але наш незнищенний юберменш запопадливо взявся освоювати вже й цю «обнову».
Зрозуміло, не викличе заперечення вже інтернаціональне слово «брюки» як синонім до природного нам слова «штани» чи слово «кальсони» в значенні «підштанників», та не переходьмо на чужомовні штампи, які виконують роль примітивних обзивалок. І ще не забуваймо: будь-яка мода – скороминуща, а народна культура – вічна. Тим-то зовсім даремне на «Євробаченні» мало не всі намагаються співати англійською, а не мовою рідного народу. Це навіть смішно і, зрештою, нецікаво. Як я вже колись писав, співоче поле Європи не Генеральна асамблея ООН.
Тим же, хто щиро вболіває за розвиток нашої культури, скажу одне: гопак аж ніяк не заважає вам танцювати бальні чи латино-американські танці, та той же гопак ви не будете танцювати у смокінгу. А рівень і поширення нашого національного театру, кіно і телебачення насамперед залежить від становища нашої рідної мови. Саме її намагалися загнати на задвірки поневолювачі різних мастей. Для цього душили її немилосердно, для цього масово заселяли нашу землю своїм етносом і нещадно викошували найкращі паростки нашої національної самосвідомості. З наших таки земляків селекціонували місцевих керівників усіх рангів, а ті поспішали віддати своїх дітей до чужомовних шкіл, аби покірно засвідчити всевладному окупантові свою псячо-мавп’ячу відданість.
На жаль, у світі, де панують гроші, українець посідає дуже слабку позицію. Маючи багато талантів і добру голову, він, проте, не вміє робити великі гроші. А без них як розвинеш сучасну модерну культуру з національним обличчям?.. Отож маємо олігархів, яким не соромно за стан україномовного кінематографа, україномовної книги, що навіть на Discovery Україна отримує передову освітню інформацію російською мовою. Не вельми заклопотана українською і влада, готова більше дбати про мову англійську. Ось так ми опинилися формально у статусі незалежної країни, а практично із загальмованим хтозна допоки національним відродженням.
Олекса
Палійчук.
субота, 11 червня 2016 р.
Підписатися на:
Дописи (Atom)