середа, 15 серпня 2012 р.

ГОДИНИ З ОЛЕСЕМ БЕРДНИКОМ

Олесь Бердник – високий чорнявий чоловік – мав красиві виразні риси обличчя. Він завжди гарно, зі смаком одягався. Влітку часто носив легке, стилізоване під український національний стрій, убрання. Все те робило письменника примітним серед перехожих. Жінки, ті, не приховуючи свого захоплення, подовгу супроводжували його поглядами. То була витончено колоритна фігура на вулицях Києва, український типаж, якому міг позаздрити кожен чоловік. Незнайомі люди наче вгадували його колишню професію: «Гляньте – пішов артист!»
    Олесь Бердник як доброволець брав участь у 2-ій світовій війні, був поранений, по демобілізації вчився і працював у театрі ім. Івана Франка. Вперше його заарештували і засудили 1949 року. Утримували в таборі суворого режиму. Звідти він і спробував утекти, але наздогнали із собаками, які, за його словами, просто хапали за п’яти… Так молодий Олесь сповна пізнав усі «принади» життя в бараках Печори і Казахстану. Амністували його 1956 року.
    Наші дружні стосунки як письменника і його палкого шанувальника розвинулися в 70-ті роки, коли я сам опинився у київських краях. Якось ми йшли з ним по Інститутській вулиці. І хоч пішоходів на ній було небагато, я все-таки час від часу озирався, бо розмовляли не на призначені для чужого вуха теми. Обидва ми тоді не мали роботи, й Олесь несподівано пожартував: «От якби нам знайти кусок золота! Правда?» Цей доволі простий жарт тоді вельми розвеселив мене та, певне, тим і запам’ятався – як ще одна риса характеру письменника, як ілюстрація нашого незавидного становища.
    І раптом я почув за спиною тяжке дихання. Оглянувся – побачив розповнілого чоловіка років 65-70-ти у капелюсі та плащі. Як він зумів так нечутно підійти?! Звідки вислизнув? Я ж хвилину тому озирався!.. Торкнув письменника, той подивився і зовсім не здивувався: «А-а, знаю його... Ходить за мною».
    То був так званий «топтун», і я після того ще довго про себе думав: який вишкіл! Як тихо йшов! Якби його не видало старече дихання… Тоді я ще не знав, що КДБ широко використовує своїх пенсіонерів, навіть прибиральниць в установах і твоїх же сусідів. Одного разу Олесь Бердник схопив якогось молодика за груди і сильно струсонув зі словами: «Ти доки будеш ходити за мною!?»
    Щоб не згинатися в автобусі, письменник завше ставав на нижчу його сходинку біля дверей і відмовлявся сідати, коли йому пропонували місце. Як зараз, бачу його на тій підніжці, з величавим лицем, обрамленим хвилястим волоссям, і з полотняною торбиною в руці. Так, тоді була мода на чоловічі торбинки, і в нього теж була – гарна, орнаментована.
    У ті ж 70-ті я познайомив Олеся Бердника з двійнятами Стокотельними – Павлом та Ольгою, які мешкали у 2-кімнатній кооперативній квартирі на Микільській Борщагівці. То були щиросерді, національно свідомі люди, завжди готові тебе переночувати і нагодувати. Трохи пізніше вони дали притулок відомій шестидесятниці Надії Світличній з її малолітнім сином Яремою: жінка щойно повернулася з Мордовії, де відбувала 4-річне ув’язнення, і тепер не мала ні житла, ні роботи.
    Згодом Надія вийде заміж за Павла, народить йому сина Івана, і… з двома дітьми на руках опиниться в США. Дещо пізніше її чоловік Павло теж виїде до США і з’єднається зі своєю сім’єю в м. Ірвінтоні штату Нью-Джерсі. Стокотельна Ольга поїде на Миколаївщину до ув’язненого в таборі поета Миколи Горбаля і там візьме з ним шлюб.
    Я знав також їхню матір і тітку. То була славна українська родина, яку в повоєнні роки вивезли до Сибіру. Там Оля та Павка ходили до російської школи, разом із батьками стоїчно витерпіли всі ті незгоди і виросли повноцінними українцями, переконаними патріотами. Я глибоко вдячний родині Стокотельних за допомогу в години моєї скрути. Так само цінував їхню гостинність мій старший друг Олесь Бердник. Там і відбувалися найтриваліші мої з ним зустрічі.
   1979 року за активну правозахисну діяльність Олеся Бердника, автора всесвітньовідомого роману-феєрії «Зоряний корсар», знову заарештували і засудили до 6 років суворого табірного режиму та 5 років заслання. Йому інкримінували «участь в Українській Гельсінській групі, антирадянську діяльність та пропаганду". Наступного року його етапували до с. Кучино Пермської області. Амністували тільки в 1984 році.
    Примушений кинути в пащу Молоху частку свого доброго імені, а ще більшу – свого життя, Олесь Бердник насправді зберіг власну неповторну сутність і закодовану в собі програму дій. Він не припиняє творчої та громадської діяльності. Створює організацію "Українська Духовна Республіка", подорожує світом, де зустрічається з цікавими і потрібними для задуманих справ людьми, читає лекції з космогонії в Київському планетарії.
    Де б не бував наш великий фантаст – у редакції, сквері чи в когось за столом – на нього всі звертали очі і слухали, слухали… Бо все з його вуст звучало цікаво, захопливо: і таємниці безмежного Всесвіту, й езотерика давніх народів, і власні філософські концепції. То була неординарна особистість, унікальний допитливий розум, то був сам Олесь Бердник.

    Олекса Палійчук.

четвер, 2 серпня 2012 р.

Союз двох комашок чи самостійне явище?

     З цієї притичини можна було б сміятися, якби вона не була замішана на гіркій заквасці. Нас намагаються переконати, що українським письменникам-фантастам уже набридла незалежність, і вони вельми хочуть стати «разделом» російської «Лаборатории фантастики (Фантлабу)». Так-так, навіть не на правах якоїсь автономії, не кажу вже про республіку, як було в СРСР.
     А щоб надати собі ваги і показати, як це самому Фантлабу не дуже треба, нас беруть на простий базарний прийом: «После бурных дискуссий в теме "Украиноязычный раздел фантлаба. Нужен ли?" администрация сайта призадумалась... Аргументы были разные, почти все убедительные, как в пользу одного решения, так и другого». Але заздалегідь попередили: «Однако, помните, что базовый принцип "Лаборатории фантастики" остаётся без изменений: официальный и основной язык сайта – русский». Це підтвердив і модератор: «А вот для кого написано про основной язык сайта? Вот в этой колонке, в частности, нельзя писать на языке отличном от русского, не приводя при этом перевод на русский!»
      Використали для наших письменників і замануху у вигляді гасла: «Украиноязычным темам - быть!» (Аби наші не подумали, що так легко цього досягти). Наче в Інтернеті мало місця для україномовних тем. Насправді проблема в тому, що наклади виданої україномовної літератури набагато менші від російськомовної, а це значно підвищує вартість першої.
     Для більшого ефекту Фанлаб посилається на українських лаборантів, але не називає українських письменників, які просяться до нього в розділ. Саме ця прикмета видає його з головою та… з усім іншим. 
      І який закличний проект обходиться без наочної агітації?! Он як міцно потяглися одна до одної дві комашки, де перша в шароварах, друга – з балалайкою. Двомовний напис про довічне братерство теж багато про що нам нагадує.                                                               

 
Вперше побачивши у Facebook це поширення, я не втримався, щоб не прокоментувати: «Рукостискання цих комашок відразу нагадало мені про амазонських, жовтих пахучих, криваво-червоних мурах та африканських бджіл. А тоді ні з того ні з сього замаячила Переяславська Рада. Ох, ті ж мені спогади, асоціації!.. Та ви, панове українці, завдайте собі невеликого клопоту і поцікавтесь в Інтернеті, чим характерні вищеназвані мурахи і бджоли».
     На сторінках ФантЛабу з цікавою пропозицією виступає молодий фантаст Дмитро Кузьменко, який пропонує створити спеціальний бібліосайт і готовий допомогти у його створенні. Зважаючи на великий обсяг інформації з України, він також говорить про окремий український сайт. «І там на дещо погодилися. Але погодилися так, що, прочитавши те, мені розхотілося з ними співпрацювати – раз і назавжди, – зауважив головний редактор сайту «Аргонавти Всесвіту» Віталій Геник.– Отже, питання про бібліоресурс наразі відкрите, але я преконаний: такий сайт у нас рано чи пізно БУДЕ. Це суто технічна затримка, матеріалу є вже море, а ще більше не опрацьовано».
     Авжеж такий бібліосайт нам потрібен, тільки навіщо для цього входити в чужу сім’ю з її власними порядками й інтересами? Так само не треба чекати на якогось спонсора, щоби потім від нього залежати. Бібліосайт ми можемо створити самі – в Україні. Спочатку давайте складемося на його створення і знайдемо безкоштовний хостинг. Далі – організуємо Товариство «Українська фантастика», куди входитимуть як письменники-фантасти, так і шанувальники фантастики. Всі члени Товариства сплачуватимуть мінімальні внески, частина яких ітиме на обслуговування сайту. А може, цією справою заопікується Всеукраїнське об'єднання любителів фантастики (ВОЛФ)? Тут нехай виявить організаційний почин Клуб фантастики і космонавтики… Я впевнений, що поповнювати сайт нам допомагатимуть Книжкова палата і бібліотеки, чиї бібліографи опрацьовують кожну отриману книжку.
     Україна має доволі власних талановитих і працьовитих бібліографів. Це Олександр Левченко, Віталій Карацупа, Микола Ковальчук, Юрій Шевела, інші. Тоді чого нам іще бракує?.. А таки бракує: власної волі, щоб долати нашаровані віковим безправ’ям звички, бракує ініціативи у потрібний для справи час.
     Товариство! Давайте створимо власний бібліосайт! Зробимо це для розвитку української фантастики – складової культури нашого народу, для власної самоповаги кожного письменника та шанувальника! …І тоді перестануть писати, що «українська художня фантастика не представлена як самостійне явище».

      Олекса Палійчук.