![]()
Цьогорічна Купальська п’ятниця була багатою на події. Найважливіша з них – всеукраїнська акція супроти злощасного мовного закону. Надвечір телеканали почали запрошувати представників од партій висловитися на предмет баченого і чутого. А згодом ця тема найгостріше зазвучала на «Шустер LIVE». Доволі частий гість телеканалів нардеп В.Зубанов, уже відомий своєю зааганжованістю, не привернув би моєї уваги, якби незадовго перед тим я не почув з його вуст ті самі одіозні звинувачення в іншій телепередачі. Там вони прозвучали з дуже емоційною кінцівкою: «Навіть на перервах… Жах!» Адресував їх пан Зубанов попередній владі в особі Ю.Тимошенко, яка, бачте, видала розпорядження заборонити вчителям в україномовних школах розмовляти на перервах неукраїнською. Тут, у Шустера, він згадав іще одного «винуватця» – колишнього Міністра освіти і науки І.Вакарчука та безперестанку виказував це А.Яценюку, наголошуючи на тім, що тільки рішенням Конституційного Суду України зупинили ці нехороші дії.
Пам’ятаю, Ю.Тимошенко тоді відповіла: «Що ж, будемо виконувати рішення суду»… І даремне. Треба було звернутися до відповідальних експертів-педагогів, мало того – винести це питання на громадське обговорення. Бо такі специфічні справи не належать до компетенції Конституційного Суду.
Нардепові, як і членам КСУ, невтямки, що насправді так і має бути: згідно з вимогами, у всіх масових навчальних закладах про культуру мови повинен дбати кожен учитель-предметник. В україномовних школах усі вчителі без винятку зобов’язані привчати учнів до української літературної мови. І робити це мають не лише на уроці, а й на перерві, причому на всій території школи, бажано навіть за її межами. Бо вчитель – то завжди приклад для учня. Без особистого прикладу педагога нема самої педагогіки. У всіх традиційних і сучасних працях видатних педагогів ви прочитаєте думку на зразок «Учитель є головною фігурою педагогічного процесу, його особистий приклад - могутній фактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню з учнями вчитель виховує їх не тільки словом, а й всіма якостями своєї особистості».
Сократ називав педагогів «акушерами думки». Велику роль учителя в гуманістичному вихованні дитини обґрунтував «учитель учителів» чех Я.А.Коменський у своїй знаменитій «Великій дидактиці».
Видатний український та російський педагог, один із засновників педагогічної науки в Росії К.Д.Ушинський зазначав: «Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе. Лише особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, лише характером можна створити характер».
Л.М.Толстой, який сам набув педагогічного досвіду, казав: «Діти переймаються прикладом у сто разів сильніше, ніж найкрасномовнішими і найрозумнішими повчаннями. Вони (особливо це стосується дітей молодшого віку) копіюють учителя, наслідують його на кожному кроці». А ось як образно висловився на цю тему В.А.Сухомлинський: «Корінь багатьох лих виховання саме в тому, що найчастіше вихованця закликають іти за прапором, у той час, як цей прапор ніхто не несе».
Всесвітньовідомий теоретик і практик, німецький філософ та педагог Ф.А.Дістервег слушно зауважив: «Жодна книга не повинна і не може замінити духу вчителя… найважливішим явищем у школі, найповчальнішим предметом, найживішим прикладом для учня є сам учитель. Він - уособлений метод навчання, саме втілення принципу виховання». А представник швейцарської педагогічної школи Й.Г.Песталоцці твердив: «Всюди цінність школи дорівнює цінності її вчителя».
Українська педагогічна наука успадкувала найкращі досягнення світової педагогіки і тепер, визволившись із «прокрустового ложа» недержавної нації, має підручники та посібники, що допомагають їй виховувати молоде покоління у любові до України, в дусі здорового патріотизму. І серед найважливіших методів морального виховання, зазначає доктор педагогічних наук, професор І.В.Зайченко, є «Особистий приклад вчителя. Виховна дія його заснована (ґрунтується) на інстинкті наслідування, переймання. В процесі спіл¬кування з дорослими шляхом наслідування діти легко засвоюють моральні норми і правила поведінки, формують моральну свідомість». У навчальному посібнику І.В.Зайченка «Педагогіка» читаємо: «… виховання має національний характер, оскільки здійснюється в межах конкретного народу (конкретної нації) і ґрунтується на його мові, історії, культурі, звичаях, побуті».
На жаль, нашим конституційним суддям забракло кваліфікації винести правильний вердикт. Учителя масової української школи з його повсюдними виховними обов’язками, з його незмінним власним прикладом прирівняли до спеціаліста, найнятого якимсь підприємством чи організацією, де ніхто не має жодних виховних обов’язків. Таким чином знехтували всіма принципами і досвідом педагогіки від давньо- грецьких і римських часів до наших днів. А звиклі до того, що українець завжди поступався рідною мовою, недобросовісні вчителі отримали змогу й надалі «лише відбувати» свої уроки, і відразу ж по тому демонструвати учневі своє реальне ставлення до його рідної мови. Наче уроки для них були якоюсь неприємною повинністю, даниною цій «немодній» мові.
За всі роки нашої незалежності ніхто з державних чиновників по-серйозному не стежив за дотриманням мовного режиму в україномовних школах і дитсадках Києва. Пригадую, скільки моїх нервів пішло на те, щоб у найближчому україномовному дитсадку хоча б одна вихователька запрацювала з моєю дитиною рідною мовою. То, бачте, вона дружина військового, то дві молоді дівчини, хоч і відвідують Курси вивчення української мови, але як «хороші дєвочки» мають право послугуватися в роботі з дітьми лише двома українськими словами: «добрий день» і «до побачення». А то вже, зауважте, була середина 90-х!
Свою думку про згадане рішення КСУ я 25 лютого 2010 року опублікував у «Літературній Україні» під заголовком «Двомовний бублик», потрапила стаття і до Інтернету, де її можна знайти ще під заголовком «Роби, як я!».
Пригадую, як за радянських часів одна жінка «по великому секрету» мені розповіла, що в їхньому дитсадку завідуюча змушує навіть кухонних працівників спілкуватися між собою російською… Так, українці тоді мовчали. Але, зауважте, вони мовчать і сьогодні, хоч їхнє каліцтво ще не минуло, хоч наступ на їхні природні права, на їхню честь й елементарні національні інтереси триває. Від їхніх ще не масових скарг і вимог владні чиновники відмахуються, як від набридливих мух. Та бачиться мені: це вже не така мовчанка; що далі то загрозливіших ознак вона набуває. І якщо такий розвиток подій не турбує наших далеких і ближчих ляльководів, не спонукує їх погамувати власну загребущість – сказати щось заспокійливе про наше майбутнє ніхто не наважиться.
Олекса Палійчук.
Часто на форумах наші противники цілком заслужено беруть нас на глузи, штрикаючи нам у вічі: «Почему же вы сами не говорите на украинском?» і тут же роблять висновок про неповноцінність українця. Справді, важко уявити, щоб, скажімо, німці чи поляки спілкувалися між собою нерідною мовою. Дехто скаже: «Я хочу, щоб мою важливу думку почуло якомога більше людей». Гаразд, ось ти вже сипонув перлами, і тебе почули, а далі?.. Для кого твориш <кількість>, яка обов’язково переходить у <якість>? На кого працюєш? Адже відомо: нашу дитину виховує мовна атмосфера, що її оточує. Який ця дитина зробить вибір, якою мовою буде думати, залежить у тому числі від кожного з нас. Про це ми не повинні забувати, коли самі виступаємо на форумах, конференціях, у соціальних мережах або коли поширюємо чужі думки.
