УКРАЇНСЬКА МОВА: ГРІХИ ЧУЖІ І НАШІ

Недавнє побоїще у Верховній Раді України й одразу по тому обговорення його на «Шустер LIVE», зрозуміло, не можуть залишити байдужими громадян нашої країни. Тим більше, конфлікт «інтересів» спалахнув і в цій студії, де занадто близько один від одного опинилися В’ячеслав Кириленко та його політичний супротивник Вадим Колісниченко. Тут, вважаю, ведучий справді чинить неправильно, садовлячи поруч ідеологічних ворогів. Адже їхнє протиборство спричиняють не різні смаки чи погляди на якісь теоретичні абстракції – маємо різне ставлення до святого – долі Вітчизни – і цілком практичні дії, що викликають природні людські почуття у протилежної сторони. С.Шустер, якщо він не дивиться на наші дискусії як на півнячі бої, повинен розуміти: це не той випадок, коли вчитель садовить поруч двох малих забіяк і наказує їм подати один одному руки.

     Так само дивують нас постійні твердження «регіоналів», найбільше Олександра Єфремова, що з приводу їхнього законопроекту про мови опозиція не висуває контраргументів, мовляв, чути лише одні емоції. Та навпаки, таких контраргументів було більш ніж досить, а об доказову базу Володимира Яворівського розбивалися всі тенденційно побудовані пафосні конструкції Колісниченка і Чечетова. Взагалі, О.Єфремов досяг піку у своїй, м’яко кажучи, зааганжованості, коли взявся пояснювати причини тяжкої травми у б’ютівця генерал-полковника Миколи Петрука – бачите, той сам ненароком «оступілся».

     На жаль, ніхто із депутатів не заперечив дезінформацію Юрія Болдирєва, що прозвучала у ВР та на згаданому шоу. Насправді російська мова не могла утворитися в Києві. Племена, що склали основу російськомовного народу, ніколи не проживали в Києві та близько нього. Депутат плутає поняття «руський» (староукраїнський) із «русский» (російський). Не розуміє, що писемна церковнослов’янська мова (староболгарська з македонськими та моравськими елементами) чинила набагато більший вплив на формування російської мови, ніж на українську та білоруську, через що російська на неї більше схожа. Це варто було б знати Болдирєву, коли надумав говорити про «графіті» Софії Київської. Як метрополія, Київ лише впливав на формування російської мови: збагачував її лексично, наближав до широкого світу.

     Цей вплив тривав і в наступні століття. Як писав російський літературознавець і лінгвіст-русист, академік АН СРСР В.Виноградов, «…резко усиливается влияние на славянский язык украинского литературного языка, подвергшегося воздействию западноевропейской культуры и пестревшего латинизмами и полонизмами. Юго-Западная Русь становится во второй половине XVII в. посредницей между Московской Русью и Западной Европой… Украинский литературный язык раньше русского вступил на путь освобождения от засилья церковнославянских элементов, на путь европеизации. Там раньше развились такие литературные жанры, как виршевая поэзия, интермедии и драмы. Там острее и напряженнее — в борьбе с насильственной колонизацией — протекал процесс национализации славяно-русского языка. Юго-западное влияние несло с собою в русскую литературную речь поток европеизмов».

     За логікою Болдирєва, в’ятичі та радимичі, що прийшли «від ляхів» і розселилися у верхів’ї Оки та в басейні Сожу, також інші далекі від Києва племена були ще німими та якимось дивом утворили собі російську мову аж у Києві. Так само комічними виглядають судження депутата про «староруську мову», які активно насаджувала радянська влада разом із надуманою «колискою трьох братніх народів». Насправді та колиска гойдалася набагато раніше і була спільною для всіх слов’янських народів та мов. Тепер українські науковці під староруською мовою розуміють староукраїнську, білоруські – старобілоруську. Тут не треба панові читати складні лінгвістичні праці – відкрийте лишень Вікіпедію: «Застосування терміну "давньоруська мова" до слов'янських діалектів Київської Русі у роботах сучасних лінгвістів є даниною традиції і не відображає реальної лінгвістичної картини того періоду». (Думки, дотичні до цієї теми, я вже розвивав у статті «Хто має каятися?» на сайті: paliychuk.ho.ua).

     Тим часом ідейного та юридичного краху злощасний законопроект остаточно зазнав буквально за кілька годин до шоу Шустера на телеканалі «Рада». Вирішального удару йому завдав юрист-міжнародник, представник ПАРЄ у Венеційській Комісії Сергій Головатий. От тільки менше громадян чули це інтерв’ю – мабуть, даремне пан Шустер не здогадався запросити чоловіка на свою програму. Чи, може, сам Головатий не любить таких видовищ?

     До середини XVII століття кияни могли почути російську мову лише випадково – наприклад, під час міжусобиць самих рюриковичів або торговельно-посольських вояжів. До Богдана Хмельницького у Києві розмовляли українською і польською мовами, оскільки Києвом володіла Польща, мовна картина почала змінюватися після того, як у Києві, а пізніше і в інших містах України, з’явилися московські (О.П. – російські) гарнізони.

     Як обіцяють автори законопроекту, в регіонах, де російська мова здобуде фактично всі юридичні права, державній українській мові не стане від того гірше. Але ми вже наочно знаємо, якою мірою насправді переймаються державною мовою тамтешні чиновники. Тепер вони ще хочуть отримати «законне» право зовсім обходитися без неї, тому цілком зрозуміло, чому українці, яким не байдужа рідна мова, не хочуть покладатися на милість регіональних вершителів її долі. І, зауважте, де? У себе вдома! І коли? Вже у незалежній державі! Також не забуваймо про те, що в тих регіонах є українські села, які потраплятимуть іще під інтенсивнішу русифікацію.

     Та й про долю міських т.зв. російськомовних українців треба серйозно подумати. Посилатися на них пропагаторам російської мови не тільки аморально, це великий гріх перед усім людством, перед самою Природою, перед Космосом. Не можна спокійно слухати, як цинічно і зловтішно звучать такі посилання на наше глобальне каліцтво, спричинене багатовіковим насильством та наругою. Тим часом і це зло не є довічним для України прокляттям: каліцтво виліковуване. На щастя, відбувається зміна поколінь, тобто нащадки російськомовних українців можуть повертати собі здоровий природний образ. Тільки такий процес буде чесним і справедливим. Цього має прагнути керівництво незалежної України і повсюдно забезпечувати національне відродження свого народу. Інакше зникає сама потреба державної незалежності, зникає її сенс. Бо всі зміни зведуться лише до одного – передачі народних благ до приватних рук, до виникнення своїх та чужих олігархів.

     Зізнаюсь, я просто дивуюся з легковажності цих нуворишів, які не завдають собі клопоту «підсолодити» українському народові його втрату суспільного майна, цей тяжкий перехід до капіталізму. Замість того вони вирішили його послаблювати далі: ділити, позбавляти ідентифікаційних ознак, історії – всього того, що творить спільність, народ. Очевидно, вирішили: краще розкласти, краще добити, ніж дати йому рости?.. Але не треба бути ясновидцем, щоб усвідомити: ця стратегія і тактика обов’язково повторить їм 1917 рік. І тоді один магнат скаже другому приблизно таке: «Даремне ми поскупилися цьому плебсу на «цукерку». Нас убила жадібність». Так, я певен: український народ не захоче втрачати все поспіль.

     А щодо обіцянок та їх виконання – краще зважити, що тобі обійдеться дорожче: виконати чи попросити у свого виборця вибачення? Постарайся засвоїти цей урок і надалі добре подумай, що обіцяєш. Та ще ліпше – ніколи не забувай про совість, бо надто ганебним виглядає намагання закріпити наслідки трагедії нелюбого тобі народу, намагання залишити його калікою замість того, щоб повернути йому здоров’я. І ніяка патетика, ніякі віртуозні виверти не заглушать одвічного людського голосу: грішно будувати власну вигоду на чужій біді.
     Російськомовні, а колись польськомовні українці в Україні – це і наш великий гріх: ми століттями покірно дозволяли сусідам грішити в нашій хаті. Ми – ті, хитріші, хто намагався зберегти свої васальні привілеї та багатства, хто справно служив сусідові за те, що «наше нам дозволив мати», і ті, що корилися через власну нужду, брак гідності. Так формувався, на жаль, не поодинокий суб’єкт, про якого з гіркотою писав Тарас Шевченко: «За шмат гнилої ковбаси його хоч матір попроси». І кожний, хто хотів володіти Україною, був зацікавлений, аби множився саме такий пояничарений, духовно обмежений тип, якому були б непотрібні воля та власне національне обличчя.

     Олекса Палійчук.