ГОДИНИ З ОЛЕСЕМ БЕРДНИКОМ

Олесь Бердник – високий чорнявий чоловік – мав красиві виразні риси обличчя. Він завжди гарно, зі смаком одягався. Влітку часто носив легке, стилізоване під український національний стрій, убрання. Все те робило письменника примітним серед перехожих. Жінки, ті, не приховуючи свого захоплення, подовгу супроводжували його поглядами. То була витончено колоритна фігура на вулицях Києва, український типаж, якому міг позаздрити кожен чоловік. Незнайомі люди наче вгадували його колишню професію: «Гляньте – пішов артист!»

    Олесь Бердник як доброволець брав участь у 2-ій світовій війні, був поранений, по демобілізації вчився і працював у театрі ім. Івана Франка. Вперше його заарештували і засудили 1949 року. Утримували в таборі суворого режиму. Звідти він і спробував утекти, але наздогнали із собаками, які, за його словами, просто хапали за п’яти… Так молодий Олесь сповна пізнав усі «принади» життя в бараках Печори і Казахстану. Амністували його 1956 року.

    Наші дружні стосунки як письменника і його палкого шанувальника розвинулися в 70-ті роки, коли я сам опинився у київських краях. Якось ми йшли з ним по Інститутській вулиці. І хоч пішоходів на ній було небагато, я все-таки час від часу озирався, бо розмовляли не на призначені для чужого вуха теми. Обидва ми тоді не мали роботи, й Олесь несподівано пожартував: «От якби нам знайти кусок золота! Правда?» Цей доволі простий жарт тоді вельми розвеселив мене та, певне, тим і запам’ятався – як ще одна риса характеру письменника, як ілюстрація нашого незавидного становища.

    І раптом я почув за спиною тяжке дихання. Оглянувся – побачив розповнілого чоловіка років 65-70-ти у капелюсі та плащі. Як він зумів так нечутно підійти?! Звідки вислизнув? Я ж хвилину тому озирався!.. Торкнув письменника, той подивився і зовсім не здивувався: «А-а, знаю його... Ходить за мною».

    То був так званий «топтун», і я після того ще довго про себе думав: який вишкіл! Як тихо йшов! Якби його не видало старече дихання… Тоді я ще не знав, що КДБ широко використовує своїх пенсіонерів, навіть прибиральниць в установах і твоїх же сусідів. Одного разу Олесь Бердник схопив якогось молодика за груди і сильно струсонув зі словами: «Ти доки будеш ходити за мною!?»

    Щоб не згинатися в автобусі, письменник завше ставав на нижчу його сходинку біля дверей і відмовлявся сідати, коли йому пропонували місце. Як зараз, бачу його на тій підніжці, з величавим лицем, обрамленим хвилястим волоссям, і з полотняною торбиною в руці. Так, тоді була мода на чоловічі торбинки, і в нього теж була – гарна, орнаментована.

    У ті ж 70-ті я познайомив Олеся Бердника з двійнятами Стокотельними – Павлом та Ольгою, які мешкали у 2-кімнатній кооперативній квартирі на Микільській Борщагівці. То були щиросерді, національно свідомі люди, завжди готові тебе переночувати і нагодувати. Трохи пізніше вони дали притулок відомій шестидесятниці Надії Світличній з її малолітнім сином Яремою: жінка щойно повернулася з Мордовії, де відбувала 4-річне ув’язнення, і тепер не мала ні житла, ні роботи.

    Згодом Надія вийде заміж за Павла, народить йому сина Івана, і… з двома дітьми на руках опиниться в США. Дещо пізніше її чоловік Павло теж виїде до США і з’єднається зі своєю сім’єю в м. Ірвінтоні штату Нью-Джерсі. Стокотельна Ольга поїде на Миколаївщину до ув’язненого в таборі поета Миколи Горбаля і там візьме з ним шлюб.

    Я знав також їхню матір і тітку. То була славна українська родина, яку в повоєнні роки вивезли до Сибіру. Там Оля та Павка ходили до російської школи, разом із батьками стоїчно витерпіли всі ті незгоди і виросли повноцінними українцями, переконаними патріотами. Я глибоко вдячний родині Стокотельних за допомогу в години моєї скрути. Так само цінував їхню гостинність мій старший друг Олесь Бердник. Там і відбувалися найтриваліші мої з ним зустрічі.

   1979 року за активну правозахисну діяльність Олеся Бердника, автора всесвітньовідомого роману-феєрії «Зоряний корсар», знову заарештували і засудили до 6 років суворого табірного режиму та 5 років заслання. Йому інкримінували «участь в Українській Гельсінській групі, антирадянську діяльність та пропаганду". Наступного року його етапували до с. Кучино Пермської області. Амністували тільки в 1984 році.

    Примушений кинути в пащу Молоху частку свого доброго імені, а ще більшу – свого життя, Олесь Бердник насправді зберіг власну неповторну сутність і закодовану в собі програму дій. Він не припиняє творчої та громадської діяльності. Створює організацію "Українська Духовна Республіка", подорожує світом, де зустрічається з цікавими і потрібними для задуманих справ людьми, читає лекції з космогонії в Київському планетарії.

    Де б не бував наш великий фантаст – у редакції, сквері чи в когось за столом – на нього всі звертали очі і слухали, слухали… Бо все з його вуст звучало цікаво, захопливо: і таємниці безмежного Всесвіту, й езотерика давніх народів, і власні філософські концепції. То була неординарна особистість, унікальний допитливий розум, то був сам Олесь Бердник.

    Олекса Палійчук.

Союз двох комашок чи самостійне явище?

     З цієї притичини можна було б сміятися, якби вона не була замішана на гіркій заквасці. Нас намагаються переконати, що українським письменникам-фантастам уже набридла незалежність, і вони вельми хочуть стати «разделом» російської «Лаборатории фантастики (Фантлабу)». Так-так, навіть не на правах якоїсь автономії, не кажу вже про республіку, як було в СРСР.

     А щоб надати собі ваги і показати, як це самому Фантлабу не дуже треба, нас беруть на простий базарний прийом: «После бурных дискуссий в теме "Украиноязычный раздел фантлаба. Нужен ли?" администрация сайта призадумалась... Аргументы были разные, почти все убедительные, как в пользу одного решения, так и другого». Але заздалегідь попередили: «Однако, помните, что базовый принцип "Лаборатории фантастики" остаётся без изменений: официальный и основной язык сайта – русский». Це підтвердив і модератор: «А вот для кого написано про основной язык сайта? Вот в этой колонке, в частности, нельзя писать на языке отличном от русского, не приводя при этом перевод на русский!»

      Використали для наших письменників і замануху у вигляді гасла: «Украиноязычным темам - быть!» (Аби наші не подумали, що так легко цього досягти). Наче в Інтернеті мало місця для україномовних тем. Насправді проблема в тому, що наклади виданої україномовної літератури набагато менші від російськомовної, а це значно підвищує вартість першої.
     Для більшого ефекту Фанлаб посилається на українських лаборантів, але не називає українських письменників, які просяться до нього в розділ. Саме ця прикмета видає його з головою та… з усім іншим. 

      І який закличний проект обходиться без наочної агітації?! Он як міцно потяглися одна до одної дві комашки, де перша в шароварах, друга – з балалайкою. Двомовний напис про довічне братерство теж багато про що нам нагадує.                                                               

 

Вперше побачивши у Facebook це поширення, я не втримався, щоб не прокоментувати: «Рукостискання цих комашок відразу нагадало мені про амазонських, жовтих пахучих, криваво-червоних мурах та африканських бджіл. А тоді ні з того ні з сього замаячила Переяславська Рада. Ох, ті ж мені спогади, асоціації!.. Та ви, панове українці, завдайте собі невеликого клопоту і поцікавтесь в Інтернеті, чим характерні вищеназвані мурахи і бджоли».

     На сторінках ФантЛабу з цікавою пропозицією виступає молодий фантаст Дмитро Кузьменко, який пропонує створити спеціальний бібліосайт і готовий допомогти у його створенні. Зважаючи на великий обсяг інформації з України, він також говорить про окремий український сайт. «І там на дещо погодилися. Але погодилися так, що, прочитавши те, мені розхотілося з ними співпрацювати – раз і назавжди, – зауважив головний редактор сайту «Аргонавти Всесвіту» Віталій Геник.– Отже, питання про бібліоресурс наразі відкрите, але я преконаний: такий сайт у нас рано чи пізно БУДЕ. Це суто технічна затримка, матеріалу є вже море, а ще більше не опрацьовано».

     Авжеж такий бібліосайт нам потрібен, тільки навіщо для цього входити в чужу сім’ю з її власними порядками й інтересами? Так само не треба чекати на якогось спонсора, щоби потім від нього залежати. Бібліосайт ми можемо створити самі – в Україні. Спочатку давайте складемося на його створення і знайдемо безкоштовний хостинг. Далі – організуємо Товариство «Українська фантастика», куди входитимуть як письменники-фантасти, так і шанувальники фантастики. Всі члени Товариства сплачуватимуть мінімальні внески, частина яких ітиме на обслуговування сайту. А може, цією справою заопікується Всеукраїнське об'єднання любителів фантастики (ВОЛФ)? Тут нехай виявить організаційний почин Клуб фантастики і космонавтики… Я впевнений, що поповнювати сайт нам допомагатимуть Книжкова палата і бібліотеки, чиї бібліографи опрацьовують кожну отриману книжку.

     Україна має доволі власних талановитих і працьовитих бібліографів. Це Олександр Левченко, Віталій Карацупа, Микола Ковальчук, Юрій Шевела, інші. Тоді чого нам іще бракує?.. А таки бракує: власної волі, щоб долати нашаровані віковим безправ’ям звички, бракує ініціативи у потрібний для справи час.

     Товариство! Давайте створимо власний бібліосайт! Зробимо це для розвитку української фантастики – складової культури нашого народу, для власної самоповаги кожного письменника та шанувальника! …І тоді перестануть писати, що «українська художня фантастика не представлена як самостійне явище».

      Олекса Палійчук.

   

СЛОВО ПРО ОБОВ’ЯЗОК І ВЛАСНУ ЧЕСТЬ

     Часто на форумах наші противники цілком заслужено беруть нас на глузи, штрикаючи нам у вічі: «Почему же вы сами не говорите на украинском?» і тут же роблять висновок про неповноцінність українця. Справді, важко уявити, щоб, скажімо, німці чи поляки спілкувалися між собою нерідною мовою. Дехто скаже: «Я хочу, щоб мою важливу думку почуло якомога більше людей». Гаразд, ось ти вже сипонув перлами, і тебе почули, а далі?.. Для кого твориш <кількість>, яка обов’язково переходить у <якість>? На кого працюєш? Адже відомо: нашу дитину виховує мовна атмосфера, що її оточує. Який ця дитина зробить вибір, якою мовою буде думати, залежить у тому числі від кожного з нас. Про це ми не повинні забувати, коли самі виступаємо на форумах, конференціях, у соціальних мережах або коли поширюємо чужі думки.

     І ще надзвичайно важливий фактор впливу на юного читача: наш власний приклад. Наскільки ми будемо послідовні у своїх діях, настільки він повірить у нашу правду, в нашу щирість. На це дружно чхають політики у боротьбі за владу, але ми не прагнемо влади. Ми насамперед громадяни, а дехто з нас ще й журналісти, письменники – носії слова. Ми впливаємо. І як громадяни, як дорослі українці, відповідальні перед суспільством, відповідальні перед українською дитиною, якій повинні прищепити пошану і любов до рідної мови. Кажу це без усякого пафосу чи менторства: роззирніться довкола, погляньте, в якому стані українська мова! Яка нова загроза нависла над нею! І то в незалежній державі!.. Годі! Працюймо так, щоб українська дитина не ставала перевертнем у рідній країні, на рідній землі. Це не тільки наш обов’язок, а й справа особистої гідності, власної честі.

     Олекса Палійчук.

НЕВІДСТУПНИЙ ЖАХ НАРДЕПА ЗУБАНОВА

Цьогорічна Купальська п’ятниця була багатою на події. Найважливіша з них – всеукраїнська акція супроти злощасного мовного закону. Надвечір телеканали почали запрошувати представників од партій висловитися на предмет баченого і чутого. А згодом ця тема найгостріше зазвучала на «Шустер LIVE». Доволі частий гість телеканалів нардеп В.Зубанов, уже відомий своєю зааганжованістю, не привернув би моєї уваги, якби незадовго перед тим я не почув з його вуст ті самі одіозні звинувачення в іншій телепередачі. Там вони прозвучали з дуже емоційною кінцівкою: «Навіть на перервах… Жах!» Адресував їх пан Зубанов попередній владі в особі Ю.Тимошенко, яка, бачте, видала розпорядження заборонити вчителям в україномовних школах розмовляти на перервах неукраїнською. Тут, у Шустера, він згадав іще одного «винуватця» – колишнього Міністра освіти і науки І.Вакарчука та безперестанку виказував це А.Яценюку, наголошуючи на тім, що тільки рішенням Конституційного Суду України зупинили ці нехороші дії.

Пам’ятаю, Ю.Тимошенко тоді відповіла: «Що ж, будемо виконувати рішення суду»… І даремне. Треба було звернутися до відповідальних експертів-педагогів, мало того – винести це питання на громадське обговорення. Бо такі специфічні справи не належать до компетенції Конституційного Суду.

Нардепові, як і членам КСУ, невтямки, що насправді так і має бути: згідно з вимогами, у всіх масових навчальних закладах про культуру мови повинен дбати кожен учитель-предметник. В україномовних школах усі вчителі без винятку зобов’язані привчати учнів до української літературної мови. І робити це мають не лише на уроці, а й на перерві, причому на всій території школи, бажано навіть за її межами. Бо вчитель – то завжди приклад для учня. Без особистого прикладу педагога нема самої педагогіки. У всіх традиційних і сучасних працях видатних педагогів ви прочитаєте думку на зразок «Учитель є головною фігурою педагогічного процесу, його особистий приклад - могутній фактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню з учнями вчитель виховує їх не тільки словом, а й всіма якостями своєї особистості».

Сократ називав педагогів «акушерами думки». Велику роль учителя в гуманістичному вихованні дитини обґрунтував «учитель учителів» чех Я.А.Коменський у своїй знаменитій «Великій дидактиці».

Видатний український та російський педагог, один із засновників педагогічної науки в Росії К.Д.Ушинський зазначав: «Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе. Лише особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, лише характером можна створити характер».

Л.М.Толстой, який сам набув педагогічного досвіду, казав: «Діти переймаються прикладом у сто разів сильніше, ніж найкрасномовнішими і найрозумнішими повчаннями. Вони (особливо це стосується дітей молодшого віку) копіюють учителя, наслідують його на кожному кроці». А ось як образно висловився на цю тему В.А.Сухомлинський: «Корінь багатьох лих виховання саме в тому, що найчастіше вихованця закликають іти за прапором, у той час, як цей прапор ніхто не несе».

Всесвітньовідомий теоретик і практик, німецький філософ та педагог Ф.А.Дістервег слушно зауважив: «Жодна книга не повинна і не може замінити духу вчителя… найважливішим явищем у школі, найповчальнішим предметом, найживішим прикладом для учня є сам учитель. Він - уособлений метод навчання, саме втілення принципу виховання». А представник швейцарської педагогічної школи Й.Г.Песталоцці твердив: «Всюди цінність школи дорівнює цінності її вчителя».

Українська педагогічна наука успадкувала найкращі досягнення світової педагогіки і тепер, визволившись із «прокрустового ложа» недержавної нації, має підручники та посібники, що допомагають їй виховувати молоде покоління у любові до України, в дусі здорового патріотизму. І серед найважливіших методів морального виховання, зазначає доктор педагогічних наук, професор І.В.Зайченко, є «Особистий приклад вчителя. Виховна дія його заснована (ґрунтується) на інстинкті наслідування, переймання. В процесі спіл¬кування з дорослими шляхом наслідування діти легко засвоюють моральні норми і правила поведінки, формують моральну свідомість». У навчальному посібнику І.В.Зайченка «Педагогіка» читаємо: «… виховання має національний характер, оскільки здійснюється в межах конкретного народу (конкретної нації) і ґрунтується на його мові, історії, культурі, звичаях, побуті».

На жаль, нашим конституційним суддям забракло кваліфікації винести правильний вердикт. Учителя масової української школи з його повсюдними виховними обов’язками, з його незмінним власним прикладом прирівняли до спеціаліста, найнятого якимсь підприємством чи організацією, де ніхто не має жодних виховних обов’язків. Таким чином знехтували всіма принципами і досвідом педагогіки від давньо- грецьких і римських часів до наших днів. А звиклі до того, що українець завжди поступався рідною мовою, недобросовісні вчителі отримали змогу й надалі «лише відбувати» свої уроки, і відразу ж по тому демонструвати учневі своє реальне ставлення до його рідної мови. Наче уроки для них були якоюсь неприємною повинністю, даниною цій «немодній» мові.

За всі роки нашої незалежності ніхто з державних чиновників по-серйозному не стежив за дотриманням мовного режиму в україномовних школах і дитсадках Києва. Пригадую, скільки моїх нервів пішло на те, щоб у найближчому україномовному дитсадку хоча б одна вихователька запрацювала з моєю дитиною рідною мовою. То, бачте, вона дружина військового, то дві молоді дівчини, хоч і відвідують Курси вивчення української мови, але як «хороші дєвочки» мають право послугуватися в роботі з дітьми лише двома українськими словами: «добрий день» і «до побачення». А то вже, зауважте, була середина 90-х!

Свою думку про згадане рішення КСУ я 25 лютого 2010 року опублікував у «Літературній Україні» під заголовком «Двомовний бублик», потрапила стаття і до Інтернету, де її можна знайти ще під заголовком «Роби, як я!».

Пригадую, як за радянських часів одна жінка «по великому секрету» мені розповіла, що в їхньому дитсадку завідуюча змушує навіть кухонних працівників спілкуватися між собою російською… Так, українці тоді мовчали. Але, зауважте, вони мовчать і сьогодні, хоч їхнє каліцтво ще не минуло, хоч наступ на їхні природні права, на їхню честь й елементарні національні інтереси триває. Від їхніх ще не масових скарг і вимог владні чиновники відмахуються, як від набридливих мух. Та бачиться мені: це вже не така мовчанка; що далі то загрозливіших ознак вона набуває. І якщо такий розвиток подій не турбує наших далеких і ближчих ляльководів, не спонукує їх погамувати власну загребущість – сказати щось заспокійливе про наше майбутнє ніхто не наважиться.

Олекса Палійчук.

ЧИ ЦЬОГО МИ ХОЧЕМО?

     На жаль, сьогодні в Україні відбуваються події, які ми не можемо обійти мовчанкою. Тож думаю, що свідомі, з почуттям справедливості росіяни знають, задля чого влада розгорнула цю кампанію за російську мову. Знають, що такі розкоші, як узаконене право обходитися в Україні без української мови, нікому добробуту не принесуть, а лише активізують розбрат у нашому суспільстві за національною ознакою. Хіба цього ми хочемо? Невже комусь так приємно бачити Україну калікою?

УКРАЇНСЬКА МОВА: ГРІХИ ЧУЖІ І НАШІ

Недавнє побоїще у Верховній Раді України й одразу по тому обговорення його на «Шустер LIVE», зрозуміло, не можуть залишити байдужими громадян нашої країни. Тим більше, конфлікт «інтересів» спалахнув і в цій студії, де занадто близько один від одного опинилися В’ячеслав Кириленко та його політичний супротивник Вадим Колісниченко. Тут, вважаю, ведучий справді чинить неправильно, садовлячи поруч ідеологічних ворогів. Адже їхнє протиборство спричиняють не різні смаки чи погляди на якісь теоретичні абстракції – маємо різне ставлення до святого – долі Вітчизни – і цілком практичні дії, що викликають природні людські почуття у протилежної сторони. С.Шустер, якщо він не дивиться на наші дискусії як на півнячі бої, повинен розуміти: це не той випадок, коли вчитель садовить поруч двох малих забіяк і наказує їм подати один одному руки.

     Так само дивують нас постійні твердження «регіоналів», найбільше Олександра Єфремова, що з приводу їхнього законопроекту про мови опозиція не висуває контраргументів, мовляв, чути лише одні емоції. Та навпаки, таких контраргументів було більш ніж досить, а об доказову базу Володимира Яворівського розбивалися всі тенденційно побудовані пафосні конструкції Колісниченка і Чечетова. Взагалі, О.Єфремов досяг піку у своїй, м’яко кажучи, зааганжованості, коли взявся пояснювати причини тяжкої травми у б’ютівця генерал-полковника Миколи Петрука – бачите, той сам ненароком «оступілся».

     На жаль, ніхто із депутатів не заперечив дезінформацію Юрія Болдирєва, що прозвучала у ВР та на згаданому шоу. Насправді російська мова не могла утворитися в Києві. Племена, що склали основу російськомовного народу, ніколи не проживали в Києві та близько нього. Депутат плутає поняття «руський» (староукраїнський) із «русский» (російський). Не розуміє, що писемна церковнослов’янська мова (староболгарська з македонськими та моравськими елементами) чинила набагато більший вплив на формування російської мови, ніж на українську та білоруську, через що російська на неї більше схожа. Це варто було б знати Болдирєву, коли надумав говорити про «графіті» Софії Київської. Як метрополія, Київ лише впливав на формування російської мови: збагачував її лексично, наближав до широкого світу.

     Цей вплив тривав і в наступні століття. Як писав російський літературознавець і лінгвіст-русист, академік АН СРСР В.Виноградов, «…резко усиливается влияние на славянский язык украинского литературного языка, подвергшегося воздействию западноевропейской культуры и пестревшего латинизмами и полонизмами. Юго-Западная Русь становится во второй половине XVII в. посредницей между Московской Русью и Западной Европой… Украинский литературный язык раньше русского вступил на путь освобождения от засилья церковнославянских элементов, на путь европеизации. Там раньше развились такие литературные жанры, как виршевая поэзия, интермедии и драмы. Там острее и напряженнее — в борьбе с насильственной колонизацией — протекал процесс национализации славяно-русского языка. Юго-западное влияние несло с собою в русскую литературную речь поток европеизмов».

     За логікою Болдирєва, в’ятичі та радимичі, що прийшли «від ляхів» і розселилися у верхів’ї Оки та в басейні Сожу, також інші далекі від Києва племена були ще німими та якимось дивом утворили собі російську мову аж у Києві. Так само комічними виглядають судження депутата про «староруську мову», які активно насаджувала радянська влада разом із надуманою «колискою трьох братніх народів». Насправді та колиска гойдалася набагато раніше і була спільною для всіх слов’янських народів та мов. Тепер українські науковці під староруською мовою розуміють староукраїнську, білоруські – старобілоруську. Тут не треба панові читати складні лінгвістичні праці – відкрийте лишень Вікіпедію: «Застосування терміну "давньоруська мова" до слов'янських діалектів Київської Русі у роботах сучасних лінгвістів є даниною традиції і не відображає реальної лінгвістичної картини того періоду». (Думки, дотичні до цієї теми, я вже розвивав у статті «Хто має каятися?» на сайті: paliychuk.ho.ua).

     Тим часом ідейного та юридичного краху злощасний законопроект остаточно зазнав буквально за кілька годин до шоу Шустера на телеканалі «Рада». Вирішального удару йому завдав юрист-міжнародник, представник ПАРЄ у Венеційській Комісії Сергій Головатий. От тільки менше громадян чули це інтерв’ю – мабуть, даремне пан Шустер не здогадався запросити чоловіка на свою програму. Чи, може, сам Головатий не любить таких видовищ?

     До середини XVII століття кияни могли почути російську мову лише випадково – наприклад, під час міжусобиць самих рюриковичів або торговельно-посольських вояжів. До Богдана Хмельницького у Києві розмовляли українською і польською мовами, оскільки Києвом володіла Польща, мовна картина почала змінюватися після того, як у Києві, а пізніше і в інших містах України, з’явилися московські (О.П. – російські) гарнізони.

     Як обіцяють автори законопроекту, в регіонах, де російська мова здобуде фактично всі юридичні права, державній українській мові не стане від того гірше. Але ми вже наочно знаємо, якою мірою насправді переймаються державною мовою тамтешні чиновники. Тепер вони ще хочуть отримати «законне» право зовсім обходитися без неї, тому цілком зрозуміло, чому українці, яким не байдужа рідна мова, не хочуть покладатися на милість регіональних вершителів її долі. І, зауважте, де? У себе вдома! І коли? Вже у незалежній державі! Також не забуваймо про те, що в тих регіонах є українські села, які потраплятимуть іще під інтенсивнішу русифікацію.

     Та й про долю міських т.зв. російськомовних українців треба серйозно подумати. Посилатися на них пропагаторам російської мови не тільки аморально, це великий гріх перед усім людством, перед самою Природою, перед Космосом. Не можна спокійно слухати, як цинічно і зловтішно звучать такі посилання на наше глобальне каліцтво, спричинене багатовіковим насильством та наругою. Тим часом і це зло не є довічним для України прокляттям: каліцтво виліковуване. На щастя, відбувається зміна поколінь, тобто нащадки російськомовних українців можуть повертати собі здоровий природний образ. Тільки такий процес буде чесним і справедливим. Цього має прагнути керівництво незалежної України і повсюдно забезпечувати національне відродження свого народу. Інакше зникає сама потреба державної незалежності, зникає її сенс. Бо всі зміни зведуться лише до одного – передачі народних благ до приватних рук, до виникнення своїх та чужих олігархів.

     Зізнаюсь, я просто дивуюся з легковажності цих нуворишів, які не завдають собі клопоту «підсолодити» українському народові його втрату суспільного майна, цей тяжкий перехід до капіталізму. Замість того вони вирішили його послаблювати далі: ділити, позбавляти ідентифікаційних ознак, історії – всього того, що творить спільність, народ. Очевидно, вирішили: краще розкласти, краще добити, ніж дати йому рости?.. Але не треба бути ясновидцем, щоб усвідомити: ця стратегія і тактика обов’язково повторить їм 1917 рік. І тоді один магнат скаже другому приблизно таке: «Даремне ми поскупилися цьому плебсу на «цукерку». Нас убила жадібність». Так, я певен: український народ не захоче втрачати все поспіль.

     А щодо обіцянок та їх виконання – краще зважити, що тобі обійдеться дорожче: виконати чи попросити у свого виборця вибачення? Постарайся засвоїти цей урок і надалі добре подумай, що обіцяєш. Та ще ліпше – ніколи не забувай про совість, бо надто ганебним виглядає намагання закріпити наслідки трагедії нелюбого тобі народу, намагання залишити його калікою замість того, щоб повернути йому здоров’я. І ніяка патетика, ніякі віртуозні виверти не заглушать одвічного людського голосу: грішно будувати власну вигоду на чужій біді.
     Російськомовні, а колись польськомовні українці в Україні – це і наш великий гріх: ми століттями покірно дозволяли сусідам грішити в нашій хаті. Ми – ті, хитріші, хто намагався зберегти свої васальні привілеї та багатства, хто справно служив сусідові за те, що «наше нам дозволив мати», і ті, що корилися через власну нужду, брак гідності. Так формувався, на жаль, не поодинокий суб’єкт, про якого з гіркотою писав Тарас Шевченко: «За шмат гнилої ковбаси його хоч матір попроси». І кожний, хто хотів володіти Україною, був зацікавлений, аби множився саме такий пояничарений, духовно обмежений тип, якому були б непотрібні воля та власне національне обличчя.

     Олекса Палійчук.

Пошесть на ім'я АБСУРД

   Ця хвороба захопила не лише Україну, але почнемо з неї, де на віками нищеному культурному полі це особливо помітно і найбільше вражає. Здавалося, країна стала незалежною, отримала в цьому статусі міжнародне визнання і всі необхідні для цього державні атрибути, одначе похвалитися їй сьогодні справді нічим. Національне відродження, заради чого, власне, і поклав тяжкі жертви український народ, зупинилося на початковій стадії під невиразні й анемічні порухи наших високих керівників, які, за відомим висловом, вирішили ступати вперед із поверненими назад обличчями, а то й зовсім плюнути на «забаганки націоналістів».

    Такому тупцюванню на місці дуже славно прислужилася «англомовна пошесть», яка владно опанувала інформаційний та культурний світовий простір від персональних комп’ютерів до вітчизняних та міжнародних ефірів і подіумів. Чи треба далеко ходити?.. Он подивіться, як наші тітоньки і дядьки, бабусі та дідусі з української глибинки щоразу змушені ламати свої язики, повторюючи це, нав’язане їм, чуже слово «фолькмюзік». Бо сама програма їм дуже подобається, та й ведуча Оксана Пекун веде її професійно, а от, бачите, забаглося комусь «покрасуватися» не по-тутешньому. Іноді просто дивуєшся, наскільки рельєфно у гомо сапієнсі можуть прокидатися мавп’ячі інстинкти. Ось так виникає абсурд!

    Не лише мені, а й багатьом моїм знайомим незрозуміло, чому на Євробаченні наші виконавці співають англійською мовою. Чому англомовний слухач має такі переваги над рештою населення планети? Це що – міжнародний науковий симпозіум чи асамблея ООН?.. Бо як, скажіть, можна уповні показати таланти свого народу, не заспівавши його пісні, до того ж, природною мовою?! Може, хтось хоче сказати, що це крок до майбутнього злиття культур?.. О, цими баєчками всі ми уже доволі набавилися! Як письменник-фантаст, я припускаю, що колись може бути і міжпланетна, навіть всегалактична мова, але вона не заперечуватиме земної чи твоєї рідної, і до того далекого часу людству потрібно дожити. А поки що здавати культурні надбання попередніх поколінь власного народу безглуздо й аморально, навіть злочинно.

    Не варто забувати й того, що вічних переваг, вічного домінування не буває. Ще кілька століть тому передова Європа писала наукові трактати латиною і співала опери тільки італійською мовою, а що маємо сьогодні?.. Тим більше, нема жодних реальних підстав англійську мову вважати найкращою. Поширений шляхом силових експансій, її вплив не має під собою природного фундаменту в постколоніях і послаблюватиметься там доти, доки не знівелюється остаточно. Якась незрозуміла нам сила космічної рівнодії у підсумку впокорює найбільшу агресію і дає людству змогу розвиватися далі.

    Але англійську мову (і не лише її) дехто свідомо застосовує в Україні саме з метою зупинити наше національне відродження. Таким особам видається, що української мови, національної свідомості наш народ має забагато, а це нібито може якось обмежити інтереси інших. Бо чи не абсурдом виглядає ганебно мізерний відсоток української пісні на такому широко розрекламованому українському дійстві, як Х-фактор? Організатори цього шоу показали тут усі свої тенденційні наміри та методи – від добору суддів і педагогів до репертуару. Це ж треба дати завдання всім 11 фіналістам (хлопцям і дівчатам) співати пісень одної Алли Пугачової! Навіть талановита ведуча Оксана Марченко, яка, безперечно, добре володіє українською мовою, чомусь нерідко думає, що виконавці – громадяни України – не зрозуміють державної мови.

    Зовсім недавно мені довелося почути з телеекрана українську пісню у виконанні переможця першого сезону Олексія Кузнєцова, і я щиро подивувався: як сильно, як милозвучно і яскраво засяяв його талант саме в українській пісні. Досі я і не підозрював, що він на таке здатний.

    А чи не абсурдом виглядає змагання країн, коли їх представляють, м’яко кажучи, наймані «волонтери»? Ще якось можна зрозуміти, коли купують і продають футболістів клуби, але щоб гімн і прапор країни уособлювали люди, які не переживатимуть за її честь?.. От подивіться, як «прославили» Великобританію Хей і Чизора. Авжеж, тут ідеться не про расову приналежність, а про відчуття Батьківщини.
    Особисто я можу уявити себе представником будь-якої раси і національності, навіть комахою, але під час бою Віталія Кличка я хвилювався і тримав кулаки саме за нього. Проте не уявляю себе уболівальником Чизори, якби він, не дай Боже, представляв на ринзі Україну. І це, на мою думку, цілком природно, чесно та справедливо. Бо є різниця між формальним громадянством і громадянством, що органічно єднає тебе з твоїм народом.

    Не перестаю захоплюватися подвигом єврейського народу, який через 1800 років буквально реанімував свою рідну мову і тим самим показав наочний приклад живучості народного духу й доцільності існування кожної природної мови. Яка потороч посміє назвати це «поганим» націоналізмом?

    Український народ не виняток. Він теж не хоче виглядати і почуватися калікою в колі інших народів. З приводу цього наведу слова видатного філософа і вченого Леоніда Шульмана: «Справжній націоналізм є універсальним. Поборник права націй на самовизначення не може визнавати це право тільки за своєю нацією. Він мусить визнати його за всіма націями без винятку».

    Абсурд у вигляді примітивного мавпування чи зумисне націлений супроти українства – однаково небезпечний за своєю шкідливою дією проти людської природи і логіки. Він закладає і нарощує вибухові конфлікти в суспільстві, жити з якими доведеться якщо не нам, то нашим майбутнім поколінням.

    Олекса Палійчук.