Дев’ятнадцять років нашій незалежності.
За цей час ми «близько познайомилися» з чотирма президентами. А Україна – досі одна
з найкорумпованіших країн у Європі, на одному з перших місць за поширенням
СНІДу, туберкульозу, на одному з останніх місць за рівнем соціального
забезпечення. Ми щодня декларуємо своє прагнення стати європейською державою, та,
скільки б не галасували про це, не зрушимо з місця, якщо не матимемо справді
рідного уряду. Того уряду, який щиро вболіває за свій народ і переживає за його
престиж у світі. Бо тільки справжній господар і батько з роду-віку найбільше
переживав за здоров’я своїх дітей, тягнувся з останніх сил, щоб вони виглядали і
почувалися не гірше від інших, дорожив добрим ім’ям свого роду і дому. Він не
ховав грошей від сім’ї десь на стороні, мав почуття гідності, відповідальності і
сорому.
Але ж як нам, українцям, домогтися
такого патріотичного керівництва? Як переконати решту співгромадян голосувати
за ревного і відповідального господаря?.. Досі не забуваю слів жінки зі
Севастополя, коли йшлося про вибір Президента України: «А зачем нам украинский язык?!» Ото був
єдиний її аргумент. Авжеж вона добре знала, що в тому місті їй ніхто не заважав уживати рідної
мови, ба більше, й українську, нібито державну, вона там чула дуже і дуже
рідко, а от, збурена підлою агітацією недругів наших, укоренилася в такому
дрімучому невігластві й несприйнятті української мови взагалі.
То чому ж ця жінка зі своїм
скромним світоглядом так думає? Чому наші президенти не подбали про те, щоб
розширити її світоглядні обрії, щоб нейтралізувати українофобські бацили не тільки
в Севастополі, а й у Сімферополі, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Запоріжжі,
Харкові, Миколаєві, Херсоні, Одесі?.. Так, не подбали, бо й самі по-справжньому
не набули імунітету проти тієї бацили. Вони з нею давно змирилися, навчилися
співіснувати.
Коли у Латвії, де відсоток
етнічних росіян становить 28% порівняно з 59,2% латишів, разом з титульними
представниками нації агітували за вступ до НАТО ще й свідомі росіяни, теж
громадяни тієї країни, то стає зрозуміло, яке там було державне керівництво і
яку повсякденну роботу воно з цією метою провадило. А в нас?.. Забувши про
власний сором й авторитет держави, «демократично» дозволяли проганяти
американський корабель, який зайшов до нас із дружнім візитом.
Жоден із наших президентів не
завдав собі клопоту організувати ефективну роз’яснювальну роботу серед
українських росіян про те, що тільки національне відродження України принесе їм
добробут і справжню демократію. Натомість безтурботно віддавали ініціативу пропагандистам
від протилежних сил, що фактично було службовим недбальством у всеукраїнському
масштабі. Адже саме від Президента залежала ефективність Генпрокуратури, СБУ та
інших правоохоронних органів, а також великою мірою їхнє матеріальне
забезпечення як і забезпечення армії, флоту. Хіба можна було українському
морякові платити за службу менше, ніж російському в тому ж таки Севастополі?!
Маючи ресурси та адміністративні важелі
впливу, саме влада у першу чергу зобов’язана творити і захищати велику
національну політику, а не емоційно наснажений поет чи митець, готовий
розчулитись від її поодиноких позитивних рухів. І скоро ми побачимо, як сучасна
влада відреагує на новий виклик Україні від «братнього сусіда і найважливішого
стратегічного партнера», добре нам пам’ятного з історії про Тузлу.
24 листопада ц. р. Верховний суд
Російської федерації оголосив рішення про ліквідацію Федеральної
національно-культурної автономії українців у Росії – повідомляє інтернет-газета
«Трибуна» – таким чином задовільнив відповідний позов Міністерства юстиції РФ.
Роботу ФНКАУ Мінюст призупинив ще в жовтні минулого року, але її голова Валерій
Семененко, бачте, і далі виступав у ЗМІ та організовував заходи до річниці Голодомору
1932-1933 рр. в Україні. Сам В.Семененко доводить, що ліквідація автономії
відбувається незаконно, що він точно виконував приписи Мінюсту, бо виступав по
радіо вже як приватна особа, оскільки вийшов зі складу організаторів
конференції, присвяченої пам’яті жертв Голодомору. Але і Тверський суд Москви,
і Мосміськсуд відхилили скаргу ФНКАУ (Кореспондент.net).
Зауважмо: російські правові органи
не висунули вимогу звільнити В.Семененка як голову ФНКАУ, а гамузом ліквідували
все громадське об’єднання, тобто наочно показали справжню причину і мету
російської влади. З цього приводу народні депутати Лілія Григорович, Володимир
Карпук та Андрій Парубій звернулися до
Міністра іноземних справ України Костянтина Грищенка з вимогою викликати посла
РФ в Україні Михайла Зурабова, вручити йому ноту протесту і зажадати пояснень.
«У той час, як Україна розширює обсяги вивчення і застосування російської мови,
– пишуть вони, – РФ ліквідовує залишки національно-культурних громад українців
у Росії. Адже українці в РФ, як і росіяни в Україні, – перші за числом
національні меншини» («Заvтра»).
Протестна нота і пояснення,
звісно, потрібні, але чи співмірні вони з тим, що зробила Росія?.. «Пояснення»
завжди знайдеться. Тут адекватно відповісти має українська влада, якщо вона
претендує на такий статус. Не менш важливо і те, як на це зреагують інші
депутати, громадськість України, зокрема вже традиційні наші речники від народу.
І чому наші відповідальні органи
та високі особи не били на сполох минулого року? Чому тоді не звернули увагу громадян
України на це рішення російського Мінюсту?.. Може, й допомогли б своїм
єдинокровним братам, а так… проковтнули, прокліпали як завжди і тим заохотили
свого сусіда до ще радикальніших дій.
Олекса Палійчук.
